Українське образотворче мистецтво у ХІV-ХVІІ століттях

Зміни, які відбувалися у мистецькому житті українських земель упродовж другої половини XVI — першої половини XVII ст., трансформувавши характер мистецької культури, не заторкнули, однак, її фундаментальних основ, тому нова мистецька епоха стала органічним продовженням на новому історичному ґрунті традиції, виробленої після прийняття християнства й утвердження побудованої на його засадах мистецької культури східнохристиянського зразка. При зовнішньому її оновленні внутрішня структура залишалася стабільною. У своїх найважливіших засадах зберігалася й історично складена система взаємовідносин всередині самої культури. Одним з найхарактерніших проявів цього стала традиційна роль малярства у системі української культури другої половини XVI — першої половини XVII ст.

Монументальне малярство. В умовах нового етапу розвитку мистецької культури, який розпочинається з другої половини XVI ст., монументальне малярство дедалі більше втрачає позиції. Останнє його пожвавлення фіксується у перемишльському середовищі перед серединою XVI ст. І хоч молдавський господар Олександр з 1565 р. звертався до львівських братчиків з проханням з’єднати йому майстрів для малювання новозбудованої церкви в Яссах ¹, відомостей про розвиток українського монументального малярства у львівському середовищі другої половини XVI ст. віднайти не вдалося.

Іконопис. Станкове малярство другої половини XVI — першої половини XVII ст. переживало процес завершення розвитку ансамблю й початок нового етапу його еволюції, впродовж якого зберігалися роль і значення іконопису та розвивався світський напрям малярства, уособлюваний передовсім портретним жанром.

У мистецькій практиці другої половини XVI ст. зберігається ансамбль іконопису у традиційному складі "іконостас — Страсті — Страшний суд", проте з початку наступного століття цей комплекс відходить на дальший план. У новому варіанті ансамблю, який вперше з’явився на львівському ґрунті на переломі XVI — XVII ст., акцент робиться на іконостасі.

Еволюція українського іконостаса XVII ст. полягала не лише у його структурній розбудові, паралельно відбуваються й інші зміни. Ікони отримали різьбарське обрамлення, основна тенденція розвитку якого веде до наростання просторового начала та посилення об’ємного характеру різьблення.
Перелік ікон церкви Різдва Богородиці в Юськівцях поблизу Острога з 1600 р., крім храмової та намісних "Спаса" і "Богородиці", називає "Нерукотворний образ" — єдину ікону над царськими вратами. Новим явищем у мистецькому процесі стало поширення у першій половині XVII ст. Молінь, мальованих на полотні. Значною групою ікон репрезентований також доробок самбірського маляра Федуска, відомого за храмовою іконою "Благовіщення" 1579 р. з церкви в Іваничах (Харківський художній музей). з території Закарпаття дають "Богородиця Одигітрія" в церкві Собору архангела Михаїла в Ужку, ікони празничного циклу "Розп’яття", "Преображення" з церкви св. Миколая у Сваляві, монументальне храмове "Вознесіння" у Вознесенській церкві в Ясіні. Свідченням аналогічного процесу на ранішій стадії є "Воскресіння — Зішестя до пекла" та царські врата з Холмщини Першою пам’яткою нового львівського іконопису вважається виконана у Львові 1599 р. ікона маляра Федора "Богородиця Одигітрія з похвалою" з церкви Покрови Богородиці у Ріпневі. Еволюцію львівського малярства у напрямі, який визначив майстер Федір, потверджує й іконостас П’ятницької церкви.