З'єднування шурупами.

Нині для з’єднування дерев’яних деталей все частіше застосовують шурупи, оскільки цвяхи, як би міцно вони не були забиті, після висихання деревини часто розхитуються, i їх важко витягти, не пошкодивши дерев'яні поверхні.

За формою шляпок розрізняють чотири види шурупів:

з напівкруглою головкою, з потайною головкою, знапiвпотайною (шишкоподібною) головкою i будівельні (рис. 32).

Рис. 32. Типи шурупів:

а — з напівкруглою головкою; б — з потайною головкою; в — з знапiвпотайною (шишкоподібною) головкою; г — будiвельнi

Перші три види шурупів мають у головці проріз, їх можна загвинтити й вигвинтити за допомогою точно пiдiбраної викрутки. Будiвельнi шурупи великих розмiрiв використовують для скріплення будівельних риштувань. Будівельний шуруп загвинчується i вигвинчується гайковим ключем.

Якщо при забиванні цвяхів не потрiбнi нiякi попередні операції, то перед загвинчуванням шурупів треба провести пiдготовчi роботи. У заготовці спочатку проробляють отвір розміром 2/3 діаметру i 1/2 довжини шурупа. У цей отвір вставляють шуруп, котрий легко загвинчується в потрібному напрямку, не розтрощуючи деревини. для невеликих шурупів отвір можна зробити цвяхом.

Вістря шурупа повинне бути прямим i загостреним, а проріз у головці — нестертим. Шуруп краще загвинчувати в деревину, якщо його покрити тонким шаром мила.

Щоб вістря шурупа не вийшло з іншого боку з'єднуваних деталей, його довжина не повинна перевищувати їхньої сумарної товщини.

Не можна використовувати заiржавiла шурупи, та якщо інших під рукою немає, шуруп треба покрити шаром мастила.

Щоб зробити з’єднання за допомогою шурупа більш надійним, в одній із сполучуваних планок висвердлюють отвір i в нього на клею вставляють циліндричний дерев’яний стрижень. Далі в сполучуваних планках висвердлюють отвори діаметром, трохи меншим діаметра шурупа, i з’єднують деталі.

Склеювання

Для з’єднування дерев’яних деталей, крім шурупів i цвяхів, широко застосовують клеї.

Із теплих (таких, що розiгрiваються) клеїв найкращими є кістковий та міздровий, які розводять у воді в пропорції 1:3. У продаж ці клеї надходять у вигляді плиток. На поверхні плитки клею не повинно були плям мастила та фарби, а також отворів i тріщин.

Клей розводять безпосередньо перед застосуванням. Частіше за все шматки клею замочують у воді протягом приблизно 6 год. За цей час у воді спливуть шкiдливi домішки, наприклад, жири та масла. Коли клей розм’якшиться, зайву воду зливають i нагрівають його до температури 55—60 °С. Краще за все баночку з клеєм помістити в наповнений водою посуд i нагрівати, причому необхідно стежити, щоб температура нагрівання не перевищувала 70 °С. Клей треба постійно помішувати, поки він повністю не розчиниться. Нанесений на склеюванi поверхні клей засихає через 5—25 хв. (у теплому мiсцi ще швидше), тому його треба використовувати одразу після приготування.

Холодний (такий, що не розiгрiваються) клей, наприклад казеїновий, сохне ще повiльнiше, але металеві поверхні від нього iржавiють. Крім того, холодний клей змінює колір дерев’яних виробів, які містять дубильну кислоту. Перевагою холодного клею є те, що він має добрі гiдроiзоляцiйнi властивості i перед вживанням не потребує пiдiгрiву.

Холодний клей розчиняють у воді з додаванням лугу при постійному помiшуваннi (1 кг клею розчиняється в 1,5—2 л приблизно за 30 хв.). Температура повітря в примiщеннi має бути не нижче 10—20 °С.

При помiшуваннi холодний клей швидко гусне, але за деякий час знову набуває необхідної консистенції, тому не треба спішити підливати в нього воду.

На 1 м² поверхні рiвномiрним шаром наносять 50 г холодного клею. Добре перемішаний холодний клей можна використовувати навіть за 5 год. після приготування.

Із клеїв на основі синтетичних смол широко застосовують оксидний клей. Він застосовується для клейових з’єднань, що потребують особливої мiцностi. За кімнатної температури епоксидний клей висихає за 24 год.

Загальні правила склеювання такі: повністю очищені від залишків старого клею або фарби поверхні мають бути точно пiдiгнанi, клей треба наносити рівним шаром по всій площі склеювання, склеюванi деталі слід міцно притиснути одну до одної, а потім ретельно очистити виріб від видавленого клею. Після цього на склеюванi деталі необхідно покласти бруски або планки i вже на них закріпити затискні пристосування.

Завдяки таким прокладкам виріб не пошкодиться i обтиском буде охоплено всю площу склеюваної поверхні.

Майстру на замітку.

· Цвях краще входить в саме тверде дерево, якщо його гострий кінець змастити милом.

· Щоб витягти цвях, не пошкодивши поверхні стінки, потрібно підкласти під "гвоздодьор" кусок гуми або дощечки.

· Щоб двері не рипіли, потрібно їх підняти і в утворену щілину покласти маленький кусочок графіту. А можна змастити петлі вазеліном.

· Щоб пробки на тюбиках з клеєм вільно відкручувались, різьбу змастити вазеліном.

· Коли ріжуть гуму, лезо ножа змазують милом: менше потрібно зусилля і краї виходять рівними.

· Якщо ключ у замку повертається важко, його потрібно потерти воском або милом.

Як краще цвях забити?

Коли цвях забивають близько біля торця дошки, завжди є небезпека розколоти деревину. Цей ризик можна знизити, якщо уважно подивитися на ріжучу частину цвяха.

Виготовлюють їх із дроту методом холодної штамповки, і тому гостряк цвяхів отримують завжди трохи розплюснутим. Якщо вузька грань цвяха співпадає з направленням волокон, то при забиванні відбувається розклинювання, а потім розколювання матеріалу. Коли ж вузькі, більш гострі грані цвяха будуть направлені впоперек волокон, то вони будуть перерізати їх – деревина не розколеться.

Використана література.

1. Трудове навчання 5 – 12 класи програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Вид. Київ – Перун – Ірпінь 2005.

2. Державний стандарт України: Документація, звіти у сфері науки і техніки, структура і правила оформлення. - К., 1993. – с. 1 – 6.

3. Бабик С.П., Михано І.Л., Пустовіт Л.О., Сюта Г.М. Універсальний довідник-практикум з ділових паперів. – К. Дніпро. 1998 - 30с.

1. Багрій П.І., Дорогунцова С.І. Економічний словник К., 1993.
2. Бакун О.І Столяр. – К.Будівельник, 1991.
3. Барановський А.М. Сделай сам. – К. Техніка, 1991.
4. Кулебакин Г.И. Столярное дело. – М.: Стройиздат, 1987.
5. Журнал "Школа и производство".