Основні історичні етапи розвитку психологічної науки

Перші уявлення про психіку були пов'язані з анімізмом (лат. Аніма - дух, душа) - найдавнішими поглядами, згідно яким у всього, що існує на світі, є душа. Душа розумілася як незалежна від тіла сутність, що управляє всіма живими і неживими предметами.

Згідно давньогрецького філософа Платона (427-347 рр.. До н. Е..), Душа у людини існує, перш ніж вона вступає в з'єднання з тілом. Вона є образ і закінчення світової душі. Душевні явища поділяються Платоном на розум, мужність (в сучасному розумінні - воля) і жадання (мотивація). Розум розміщується в голові, мужність - у грудях, жадання - в ​​черевній порожнині. Гармонійну єдність розумного початку, благородних прагнень і жадання надає цілісність духовного життя людини.

Душа, за Арістотелем, безтілесна, вона є форма живого тіла, причина і мета всіх його життєвих функцій. Рушійною силою поведінки людини є прагнення (внутрішня активність організму), поєднане з почуттям задоволення або незадоволення. Чуттєві сприйняття складають початок пізнання. Збереження і відтворення відчуттів дає пам'ять. Мислення характеризується складанням загальних понять, суджень і умовиводів. Особливою формою інтелектуальної активності є нус (розум), що привноситься ззовні у вигляді божественного розуму.

Під впливом атмосфери, характерної для середньовіччя (посилення церковного впливу на всі сторони життя суспільства, включаючи і науку), утвердилося уявлення, що душа є божественним, надприродним початком, і тому вивчення духовного життя повинно бути підпорядковане завданням богослов'я. Людському судженню може піддаватися лише зовнішня сторона душі, яка звернена до матеріального світу. Найбільші таїнства душі доступні лише в релігійному (містичному) досвіді.

З XVII століття починається нова епоха в розвитку психологічного знання. Вона характеризується спробами осмислити душевний світ людини переважно з загально філософських, умоглядних позицій, без необхідної експериментальної бази. Р. Декарт (1596-1650) дійшов висновку про цілковиту відмінність, яка існує між душею людини і його тілом: тіло за своєю природою завжди ділимо, тоді як дух неподільний. Однак душа здатна виробляти в тілі руху. Це суперечливе дуалістичне вчення породило проблему, названу психофізичної: як пов'язані між собою тілесні (фізіологічні) і психічні (душевні) процеси в людині? Декарт заклав основи детерміністських (прічінностной) концепції поведінки з її центральною ідеєю рефлексу як закономірного рухового відповіді організму на зовнішнє фізичне подразнення.

Спробу знову з'єднати тіло і душу людини, розділені вченням Декарта, зробив голландський філософ Б. Спіноза (1632-1677). Немає особливого духовного початку, воно завжди є одне з проявів протяжної субстанції (матерії). Душа і тіло визначаються одними і тими ж матеріальними причинами. Спіноза вважав, що такий підхід дає можливість розглядати явища психіки з такою ж точністю і об'єктивністю, як розглядаються лінії і поверхні в геометрії.

Німецький філософ Г. Лейбніц (1646-1716), відкинувши встановлене Декартом рівність психіки і свідомості, ввів поняття про несвідому психіку. В душі людини безперервно йде прихована робота психічних сил - незліченних малих перцепцій (сприйняття). З них виникають свідомі бажання і пристрасті.

Термін "емпірична психологія" введений німецьким філософом XVIII ст. X. Вольфом для позначення напряму в психологічній науці, основний принцип якого полягає у спостереженні за конкретними психічними явищами, їх класифікації та встановленні перевіряється на досвіді, закономірного зв'язку між ними. Англійський філософ Дж. Локк (1632-1704) розглядає душу людини як пасивну, але здатну до сприйняття середу, порівнюючи її з чистою дошкою, на якій нічого не написано. Під впливом чуттєвих вражень душа людини, пробуджуючись, наповнюється простими ідеями, починає мислити, тобто утворювати складні ідеї. У мову психології Локк ввів поняття асоціації - зв'язку між психічними явищами, при якій актуалізація одного з них тягне за собою появу іншого.

Виділення психології в самостійну науку сталося в 60-х роках XIX ст. Воно було пов'язано зі створенням спеціальних науково-дослідних установ - психологічних лабораторій та інститутів, кафедр у вищих навчальних закладах, а також з впровадженням експерименту для вивчення психічних явищ. Першим варіантом експериментальної психології як самостійної наукової дисципліни стала фізіологічна психологія німецького вченого В. Вундта (1832-1920), творця першої у світі психологічної лабораторії. В області свідомості, вважав він, діє особлива психічна причинність, що підлягає науковому об'єктивного дослідження.

Основоположником вітчизняної наукової психології вважається І. М. Сєченов (1829-1905). У його книзі "Рефлекси головного мозку" (1863) основні психологічні процеси отримують фізіологічну трактування. Їх схема така ж, що і у рефлексів: вони беруть початок у зовнішньому впливі, тривають центральної нервової діяльністю і закінчуються відповідної діяльністю - рухом, вчинком, мовою. Таким трактуванням Сєченов зробив спробу вирвати психологію з кола внутрішнього світу людини. Однак при цьому була недооцінена специфіка психічної реальності в порівнянні з фізіологічною її основою, не врахована роль культурно-історичних чинників у становленні і розвитку психіки людини.

Важливе місце в історії вітчизняної психології належить Г. І. Челпанову (1862-1936). Його головна заслуга полягає у створенні в Росії психологічного інституту (1912). Експериментальний напрям у психології з використанням об'єктивних методів дослідження розвивав В. М. Бехтерев (1857-1927). Зусилля І. П. Павлова (1849-1936) були спрямовані на вивчення умовно-рефлекторних зв'язків у діяльності організму. Його роботи значно вплинули на розуміння фізіологічних основ психічної діяльності.