XIX. ГАЛИЦЬКИЙ П’ЄМОНТ 5 page

Відродження української літератури, за яким проглядалося відродження політичне, руйнувало російський ідилічний архетип “дурнуватого хахла”. Тому виступаючи в позі нібито ліберала, в тозі “трибуна”, а насправді будучи “сторожем блага імперії проти української крамоли”,35 критик В. Бєлінський з імперською шовіністичною ненавистю говорить про “хахлацький патріотизм” Тараса Шевченка.36 “Этот хахлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу… Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал”.37 Хоч і не “читал”, але це не завадило Бєлінському засудити “хохлацкий язык и хохлацкую литературу”. У листі до П. Анненкова він обурюється: “Ох мне эти хохлы. Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!”.38

Редактор українофобської газети “Киевлянин”, В. Шульгін слово “українці” брав у лапки, але “хахли” писав без них. Зрештою, в російській художній літературі здавна широко побутувала зневажлива назва українців “хахол”. Ще Пушкін у вірші “Моя родословная” писав:

Не торговал мой дед блинами,

Не ваксил царских сапогов,

Не пел с придворными дьячками,

В князья не прыгал из хохлов.

Або, наприклад, Лев Толстой в оповіданні “Два старика”: “Идет Елисей и нагоняет на ходу двух хохлушек. Идут бабы, промеж себя болтают.

Вошел Елисей во двор; видит — у завалинки человек лежит безбородый, худой, рубаха в портки — по-хохлацки”. Російські селяни не закладали сорочку в штани, як і не голили бороди.

Відзначають, що найбільше російські літератори любили описувати як “милые хохлушки на дивном просторе малороссийских полей гуторят с парубками”.39

В. Короленко в повісті “Слепой музыкант” пише: “Старик поводил усами и хохотал, рассказывая с чисто хохлацким юмором соответствующий случай”. Або І. Лажечников у повісті “Ледяной дом”: “Хохол на бритой голове изобличает род его. Это малороссиянин, которого недоставало на смотру Волынского”. У 30-х роках XX ст. західноукраїнські літературні критики відзначали, що “совітські письменники називають наших земляків у своїх творах по старому “хахлами”.40 В авторській мові вживають слово “хахол” багато сучасних російських письменників, серед них і О. Солженіцин, сам напівукраїнець.

На початку XX ст. термін “хахол” в російській літературі та публіцистиці вживався повсюдно. Ось перший-ліпший приклад: “Хохломаны должны допустить, что или сходство двух наречий — велико- и малорусского — так близко, что оба они не что иное, как один и тот же язык, или что малорусские драматурги думают по-русски и в уме переводят русскую мысль по хохлацки”.41 Тодішня російська художня література густо наповнилась типами напівдебільних хахлів. Володимир Винниченко з цього приводу опублікував протест. “Кожен раз, — скаржився Винниченко, — беручи до рук російське оповідання про “хахлів”, як здавна прийнято в російській літературі обзивати українців, мене охоплює відчуття незручності, сорому і боязні. Завжди і скрізь в російській літературі “хахол” — трохи дурнуватий, трішки хитрун, неодмінно лінивий, меланхолійний і часом добродушний”.42 Розглядаючи українські типи в російській дореволюційній літературі, Л. Жигмайло стверджує, що “російська белетристика, відбиваючи у своїх творах типи українців чи “хахлів”, що випадково потрапили їм в поле зору все ще не виходить за рамки етнографізму і дає нам або образ смішного “хахла” простолюдина або інтелігента-українофіла неодмінно з “чубом”, у “вышитой сорочке”, що спльовує крізь зуби, старанно п’є “горилку” і за кожним словом згадує чорта”.43

Але було б несправедливим твердити, що всі поспіль російські письменники насміхалися з “хахлів”. Лауреат Нобелівської премії за 1933 рік, Іван Бунін, після поїздки на Україну, дав “хахлам” іншу оцінку. “Хохлы мне очень понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком великороссом и хохлом. Наши мужики — народ, по большей части, изможденный, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах, с исхудалыми лицами и лохматыми головами. А хохлы производят отрадное впечатление: рослые, здоровые и крепкие, смотрят спокойно и ласково, одеты в чистую, новую одежду. И места за Курском иачинаются тоже веселые: равнины полей уходят в такую даль, о которой жители средних и северных губерний даже понятия не имеют”.44 Про знамениту п’єсу А. Чехова “Вишневий сад” І. Бунін сказав: “Где это были помещичьи сады, сплошь состоявшие из вишен? “Вишневый садок” был только при хохлацких хатах”.

І в російській армії “хахли” не були предметом насмішок. В армії “хахли” були бажаним елементом: слухняні, нерозбещені, розумні.45 До слова, “деякі гвардійські полки складалися майже виключно з українців, як наприклад, Волинський, Ізмайівський, Преображенський, Семенівський та інші”.46 Коли у лютому 1917 р. в Петрограді вибухла демократична революція, саме гвардійські українські полки виступили як ударна сила проти царизму. Винниченко запитував російських лібералів: “Коли справа революції була на кінчику загибелі, хіба не українці врятували її, хіба не українські полки, не оті саме волинці та ізмайловці”.47

Цікавою є іронічна самооцінка славетного гумориста Антона Чехова, який писав: “А вот если бы я не был хохол, если бы я писал ежедневно хотя бы два часа в день, то у меня уже бы была собственная вилла. Но я хохол, я ленив”.48

На схилі XIX ст. селянство Наддніпрянщини, на відміну від селянства Наддністрянщини і Закарпаття, втратило своє національне ім’я і прийняло за самоназву частково термін “малорос”, а здебільшого зневажливе російське клеймо душі і тіла — “хахол”. Олександр Довженко у сценарії фільму “Зачарована Десна” згадує про розмову, яку він малим хлоп’ям мав зі своїм батьком:

“— Тату!

— Що, синку?

— Що там за люди пливуть?

— То здалека, Орловські. Руські люди, з Росії пливуть.

— А ми хто? Ми хіба не руські?

— Ні, ми не руські.

— А які ж ми, тату? Хто ми?

— А хто там нас знає. Прості ми люди, синку. Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказати би, мужики ми…”49

Є. Чикаленко, оповідаючи про те як москалі присвоїли собі нашу назву, пише: “По просто сказавши вони, користуючися силою, взяли собі наш паспорт, а нам дали новий з візантійською назвою — “малоросів”, або московською “хахлов”, бо предки наші підголювали чуприну й лишали тільки чуб — (“хохол” по московському)”.50

Крах царизму в 1917 році висвітлив увесь трагізм етнонімічної ситуації в Україні. “Головна біда цієї доби була та, що українці ще не мали загально засвоєного спільного національного імені”.51 Сучасники це неодноразово з болем відзначали. “З тієї тихої розмови в учительській кімнаті 1915 року я вперше довідався, що такою мовою, якою ми говоримо, говорить близько 30 мільйонів людей; що ті люди, а з ними і мої батьки, називаються українцями, а не малоросами, не хохлами, не русинами, не мужиками, як їх тепер зневажливо називають”.52 У травні 1917 року Українська Центральна Рада звернулася з декларацією до інтелігенції: “Увіссавши з молоком самодержавности ідею централізму, звикнувши дивитись на Україну тільки як на полуднево-західний край російської імперії, а на українців, як на “хахлів”, що відріжняються від росіян тільки деякими маленькими побутовими окремішностями, ніколи не турбуючись про те, щоб познайомитися з життям цих “хахлів” та їх ідеалами, що ніколи не завмирали, навіть під гнітом царизму, буржуазна інтелігенція не змогла, не найшла в собі сили піднятися до правильного розуміння процесу, який відбувався цілий час”.53 Подібні революційні заклики лунали тоді звідусіль. “Багато з нас, українців, навіть своє прізвище національне забуло і зве себе “малороссами”, “хохлами”, “южнорусами”, одним словом, так, як того всяким зайдам на Україні забажається”.54 Тоді на перший план висунулася ідея автономії України. “Без автономії у нас не буде рідної школи, а буде школа московська. Та школа, що лише памороки забиває нашим дітям, а грамоти ніякої не дає. Буде та школа, що вчить зневажати батька та матір, бо вони, мовляв, “хахли”, а той хлопець, що вивчився цвенькати з п’ять слів по кацапському, дак він вже не хахол, а пан”.55

Молодий генерал Української Народної Республіки Юрко Тютюнник з власного досвіду описав трагічні етнонімічні колізії в революційному 1917 році на східноукраїнських землях. Треба було сформувати з українських “дядьків в шинелях” військову частину. Для цього, за тогочасним звичаєм, скликали віче.

“Прибуло щось до семи тисяч. Відкриваючи віче, я запропонував:

— Хто поміж вами українці, піднесіть руку до гори!

Піднеслося не більше трьохсот рук.

— Малороси! Піднесіть руки!

Піднесло руки коло половини присутніх.

— Хахли! Піднесіть руки!

Знов піднесла руки добра третина.

— Українці, малороси і хахли! Всі разом піднесіть руки!

Понад головами кількатисятної юрби піднісся ліс рук. Одиниці, що не піднесли рук, не були помітні серед загалу”.56

Для полонених російської армії, вихідців з України, протягом 1914–1917 років у німецькому місті Раштаті знаходився табір. Між великою масою полонених українцями означувало себе зовсім небагато. Панувало цілковите замішання в назвах: “малороси”, “руські”, “хахли”.57

Образливий термін “хахол” на означення українця, як вже було сказано, широко побутує в Росії донині. “Перший урок, який уже стає невід’ємною складовою національної свідомості українця, полягає у тому, що в Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення дорешти, до ноги, до пня української нації. Бачимо, що від найрафінованішого філософа до найзахланнішого пияка — надто в багатьох росіян вкладено справді фатальну одержимість українофобією. Вона становить один із головних елементів “русской ідеї”, вона нині піниться несамовитою, справді зоологічною ненавистю до українства в російському парламенті, вона закарбована на стінах міст Криму “Хароший хахол — мьортвий хахол!”.58 Навіть українські гроші зневажливо обзивають “хохлобаксами”.

Ця убивча для українців і самовбивча для самих росіян манія диктує “кожний крок, кожне слово, кожний жест щодо України і з боку нинішньої влади в Москві, генералітету політичного, військового, економічного, наукового і культурного, хоч би в які шати вони маскувалися. Мусимо констатувати, що нині довершується формування кількасотлітнього великоросійського расизму, російського нацизму як світоглядної духовної бази, здається, останнього і вирішального походу для остаточного знищення української нації”.59

Про походження хахлів існує українська народна легенда такого змісту: “Ішов по полю Христос і св. Петро, а на встрічу їм іде поїзд сватьби. П’яні люди начали насміхатися з них. Первий чоловік начав кривиця і казати Христу і Петру: “Чого ви бродяги, ходити тут? Ви должни заніматся хлібопашеством, а не ходити без діла по світу!” Святий Петро і каже Христу потихеньку: “Цьому чоловікові бути хахлом-хліборобом: він вік буде хліборобити”. Христос і каже: “роби з ним, що тобі угодно”. Другий п’яний чоловік у насмішку кричить: “Чого ви ходити тут; бач, черевиків нема; вам би тико лапті плести, а не ходити тут по чужих свайбах!” Св. Петро й каже: “а цьому чоловікові бути москалем, і він буде лапті плести і в лаптях ходити”.60

З кінця 20-х років XIX ст. сторіччя, Україна, на думку сучасних дослідників, “була колонією без обмежень туземців за кольором шкіри і прямо за національністю (хоч знане і презирливе ставлення до “хохлів” з боку росіян незалежно від суспільної приналежності і перших і других: російський робітник міг бути цілком зверхнім до українського інтелігента)”.61 У той час можна було нераз почути: “Поїдете до своєї Хахландії, там будете говорити своєю собачою мовою”.62

На думку Є. Сверстюка “Століття неволі й національних поневірянь виробили тип українського обивателя, який сам себе називає зневажливим прізвиськом “хохол” промовляючи: “Хоч горшком назви, тільки в піч не саджай”. І він теж має якийсь стосунок до тих прадідів, що в огонь ішли за честь свого імени. Він має свою етику й мораль, свій гумор, свої приказки і пісні. Уся низькопробна, дрібнокриклива, обачна — легкодуха і балаганна частка нашого фольклору вироблена ним і належить йому — хохлові, якому б добре тільки попоїсти й випити, хохлові, з якого росте ситий, самовдоволений, “торжествуючий хам”, що уникає вериг чести й обов’язку, а тому й духу українського не зноситиме”.63

Поряд з терміном “хахол” російський імперський шовінізм придумав ще ряд образливих ярликів для означення українських патріотів. У XVIII ст. такою кличкою став термін “мазєпінец”. “Слова “мазепинець” та “мазепинці” почали вживати, почали приточувати їх до інших людей такі люди, що не зичать добра нашому народові, що вороже ставляться та лихим оком дивляться на українців, на українську інтелігенцію — на освічених людей наших. Роблять це всякі чорносотенці, що звуть себе то “націоналістами”, то “союзниками”, то “истинно-русскими людьми”.64

Російська православна церква, за розпорядженням царя, викляла ім’я Івана Мазепи. Російські попи, не без успіху, ганьбили перед темною “хахлацькою” паствою українських патріотів-мазепинців такими словами: “Вы изменники, предатели, в сердце ваше заползла змея, подпущенная жидом”.65 Професійний українофоб Піхно тішився: “Нынешний хохол “мазепой” называет всякого изменника”.66

З бігом часу “мазепинці” поступово перетворювалися у малоросів, вірних служителів романівської династії. Так у першій половині XIX сторіччя в суспільній свідомості Росії, як вже говорилося, став переважати позитивний образ малоросів, що сприймалися як колоритний варіант російського народу.67 З погляду жандармів і петербурзького чиновництва мазепинство, як небезпечний патріотичний рух, пішло на спад, і “в XIX сторіччі в очах росіян маси українців стали хахлами, прототипом нецивілізованого селянина”.68 Але напередодні Першої світової війни ідея великого гетьмана Івана Мазепи про право українців на власну державу стала відроджуватися. Боротьба з ненависним для Росії мазепинством запалала знов. “Чорносотенні малороси, як Савенко, почали тепер називати себе “богданівцями” в пам’ять Богдана Хмельницького, який приєднав Україну до Москви, протиставляючи себе “мазепинцям”.69

На зміну “мазепинцям” з 1919 року появляється новий термін “петлюрівці”. І хоч більшовики свої етнічні уподобання приховували в соціально-класових термінах, для українства вони знайшли персональний термін — “петлюрівці”. Боротьбою з “петлюрівцями” було заповнене життя довоєнної радянської України. Петлюрівців, петлюрівщину находили скрізь, де лише теплився вогник національної свідомості, та жорстоко винищували. “На зміну “Мазепинству” прийшла “Петлюрівщина”. Прийшла вона через 210 років після того, як на Україні проревіла остання українська гармата, й через 55 літ після остаточного, категоричного й рішучого оголошення, що не тільки народу українського, але, навіть, мови його “не було, нема й бути не може”.70

Друга світова війна породила в Москві новий термін — “бандеровец“. “З точки зору центру і російського суспільства українські націоналісти петлюрівці і бандерівці стали спадкоємцями мазепинців”.71 “Кожний, хто був направлений на роботу в Росію з України були “хахламі” і “бєндєрамі”. Все це, правда, ніби й жартома. Але коли Україна у 91-му оголосила незалежність, найкращі мої друзі влаштували гвалт: “Ви, хахли проклятиє! Ми вас от фашістов спаслі! Ми вам культуру прінєслі! Прєдатєлі…”.72 Заперечуючи право українського народу на власну державу, Москва з лютою ненавистю стала називати іменем Бандери цілу західну гілку українського народу і взагалі всіх патріотів, для яких метою боротьби була вільна, самостійна, соборна Україна. Для українофобів навіть мова українська зробилася “бандерівською”. “Директор Інституту країн СНД Костянтин Затулін пише в газетах, що незалежна Україна зовсім не “братня слов’янська держава, а політично у найвищий спосіб організована бандерівщина, а бандерівець — не брат росіянину”.73

Видатний сучасний театральний режисер, уродженець Львова, Роман Віктюк, який тепер живе постійно в Москві, признався кореспондентові львівської газети, що його нерідко обзивають “бандерівцем”. На запитання, який зміст він сам вкладає в слово “бандерівець”, Роман Віктюк відповів: “Це не слово, це призначення. Бандерівець — це вільний”.74 Наведені слова Віктюка ще раз підтверджують той, зрештою, відомий факт, що надати принизливого значення терміну “бандерівець” на західноукраїнських землях Москві не вдалося.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Історія Русів / Укр. переклад І. Драча.— К.: Рад. письменник, 1991.— С. 194.

[2] Парник идей // Родина.— 1997.— № 5.— С. 11.

[3] Богораз В. Г. Чукчи.— Л., 1934.— Ч. I.— С. 71.

[4] Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення.— К.: Критика, 2000.— С. 224.

[5] Історія Русів / Укр. переклад І. Драча.— К.: Рад. письменник, 1991.— С. 194.

[6] Бурчак Л. Случайные заметки // Украинская жизнь.— 1916— № 1.— С. 68.

[7] Лукомский А. С. Очерки из моей жизни // Вопросы истории.— 2001.— № 3.— С. 102.

[8] Шишов І. Українська перспектива в Росії // Літературна Україна.— 1991.— 31 жовт.

[9] Окара А. “Українські тумани” та “русское солнце” // Український вибір.— 1998.— № 5–6.— С. 10.

[10] Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка.— М.: ГИС, 1955.— Т. IV.— С. 563.

[11] Словник української мови.— К., 1980.— Т. I.— С. 134.

[12] Словарь современного русского литературного языка.— М.; Л.: Изд-во “Наука”, 1965.— Т. 17.— С. 427.

[13] Флоря Б. Кто такой “хохол”? // Родина.— 1999.— № 8.— С. 59.

[14] Сыромятникова И. С. История прически: учебник для театр. худож.-технич. училищ.— М.: Искусство, 1989.— С. 84.

[15] Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV– XVIII ст.— К.: Основи, 1995.— Т. I.— С. 280.

[16] Флоря Б. Кто такой “хохол”? // Родина.— 1999.— № 8.— С. 58.

[17] Эварницкий Д. И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа.— СПб., 1888.— Часть II.— С. 20.

[18] Чуб і чуприна: Замітка для істориків, малярів і акторів // ЗНТШ.— 1901.— Т. 44.— С 3.

[19] Виселениць Гриць. Хто ми? — Троїцьк, 1918.— С. 3.

[20] Ожегов С. И. Словарь русского языка.— М., 1978.— С. 798.

[21] Шлях перемоги.— 1991.— 2 квіт.

[22] Драч І. Нові вірші // Сучасність.— 1995.— № 10.— С. 6.

[23] Історія Русів / Укр. переклад І. Драча.— К.: Рад. письменник, 1991.— С. 264–265.

[24] Котляревський І. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи.— К.: Наук. думка, 1982.— С. 207.

[25] Котляревський І. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи.— К.: Наук. думка, 1982.— С. 265.

[26] Котляревський І. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи.— К.: Наук. думка, 1982.— С. 105.

[27] Рудницький С. Основи землезнання України.— Ужгород, 1926.— С. 37.

[28] Геллер М. Я. История Российской Империи: В трех томах.— М.: “МИК”, 1997.— Т. II.— С. 204.

[29] Костомаров М. Дві руські народности.— Київ; Ляйпціг, 1906.— С. 25.

[30] Бицилли П. Нация и язык // Современные записки.— 1929.— Т. XL.— С. 409.

[31] Дневник П. А. Валуева, министра внутренних дел.— М., 1961.— Т. 1.— С. 239.

[32] Воронежские хохлы // Киевская старина.— 1885.— Т. XI.— С. 613.

[33] Каппелер А. Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи // Россия — Украина: история взаимоотношений.— М.: Школа “Языки русской культуры”, 1997.— С. 137.

[34] Врангель Н. Воспоминание (От крепостного права до большевиков).— Берлин, 1924.— С. 130.

[35] Грабович Г. До історії української літератури.— К.: Основи, 1997.— С. 124.

[36] Полтава Л. Критик Віссаріон Бєлінський і Тарас Шевченко // Визвольний шлях.— 1961.— Кн. III.— С. 185.

[37] Белинский В. Г. Полное собрание сочинений.— М.: Изд-во АН СССР, 1956.— Т. 12.— С. 441.

[38] Там же.— С. 441.

[39] Волконский А. М. В чем главная опасность? Малорос или украинец? — Ужгород, 1929.— С. 3.

[40] Граничка Л. Хахли героями московських совітських повістей // Вістник.— 1935.— Кн. 2.— С. 104.

[41] Суворин А. С. Хохлы и хохлушки.— СПб., 1907.— С. 82.

[42] Винниченко В. Открытое письмо к русским писателям // Украинская жизнь.— 1913.— № 10.— С. 29–30.

[43] Жигмайло Л. Украинские типы в русской беллетристике // Украинская жизнь.— 1917.— № 1/2.— С. 25.

[44] Бунин И. А. Рассказы.— М.: Правда, 1983.— С. 182.

[45] Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році.— Львів: Вид-во “Червона Калина”, 1922.— Ч. III.— С. 17.

[46] Верига В. Визвольні змагання в Україні.— Львів, 1998.— Т. 1.— С. 61.

[47] Винниченко В. Відродження нації.— Київ; Відень, 1920.— Част. I.— С. 51.

[48] Чехов А. П. Собрание сочинений в 12 томах.— М., 1957.— Т. 12: Письма.— С. 209.

[49] Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник.— К., 1995.— С. 49–50.

[50] Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917).— Львів, 1931.— С. 348.

[51] Єремеїв М. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Євген Коновалець та його доба.— Мюнхен, 1974.— С. 121.

[52] Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади.— Едмонтон, 1987.— Кн. перша.— С. 18.

[53] Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917–1920 рр.— Відень, 1921.— Т. 1.— С. 57.

[54] Лист від українців-католиків з Києва.— Полтава, 1917.— С. 4.

[55] Чи є в нас по закону автономія? — Вид-во “Січ” у Києві, [б. р.].— С. 5.

[56] Тютюнник Ю. Революційна стихія // Квартальник Вістника.— 1937.— Ч. 4.— С. 9–10.

[57] Історія української громади в Раштаті.— [Б. м. і б. р.] Видання СВУ.— С. 52.

[58] Драч І. Чи покається Росія? // Злочини панівного радянського комунізму проти українського народу.— К., 1994.— С. 13–14.

[59] Драч І. Важкі роки українства // Сучасність.— 1993.— № 11.— С. 97.

[60] П. И. Из области малорусских народных легенд // Этнографическое обозрение.— 1890.— Кн. VII.— С. 94.

[61] Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років.— К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998.— С. 41.

[62] Смаль-Стоцький Р. Українська мова в Совєтській Україні.— Варшава, 1936.— С. 49.

[63] Сверстюк Є. На святі надій: Вибране.— К.: Наша віра, 1999.— С. 273.

[64] Коваленко-Коломацький Г. Чим шкодять нам мазепинці? — Петербург, 1914.— С. 5.

[65] Алексий И. Пробуждение Украины.— Почаев, 1914.— С. 38.

[66] Пихно Д. И. В осаде: Политические статьи.— К., 1906.— С. 289.

[67] Каппелер А. Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи // Россия — Украина: история взаимоотношений.— М.: Школа “Языки русской культуры”, 1997.— С. 126.

[68] Там же.— С. 130.

[69] Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917).— Львів, 1931.— С. 254–255.

[70] Збірник памяти Симона Петлюри.— Прага, 1930.— С. 109.

[71] Каппелер А. Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи // Россия — Украина: история взаимоотношений.— М.: Школа “Языки русской культуры”, 1997.— С. 142.

[72] ПіК.— 2000.— № 10.— С. 5.

[73] Лановенко О. Росія: не вельми привабливий портрет в інтер’єрі // Сучасність.— 2000.— № 3.— С. 93.

[74] Експрес.— 1998.— 7–15 березня.

XXIII. КАЦАП

Поряд із давнім терміном “москаль” на східноукраїнських землях з XVIII ст. в розмовній мові вкорінився етнофолізм “кацап” і його похідні. Зокрема, ненормативне слово “кацап” українці використовували й у приватному листуванні. У листі до Якова Кухаренка від 30 вересня 1842 р. Тарас Шевченко запитує: “Хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом?” (Підкреслення самого Т. Шевченка).1 Яків Кухаренко — український письменник, етнограф, наказний отаман Чорноморського козацького війська, якому Шевченко присвятив поему “Москалева криниця”, писав у 1857 р. до поета, який повернувся із заслання: “Ех Тарасе, Тарасе, зведе тебе ця проклятуща кацапня! Куди ти йдеш? Знову на рожон прешся. Плюнь на них”.2 Згадуючи часи “Кирило-Мефодіївського Братства”, П. Куліш писав: “Мы сделались ненавистниками не только тех, которые, по нашему воззрению, были виновниками бедственного положения нашей родной Украины, но и самих москалей, этого, по нашему тогдашнему мнению, грубого и ни к чему высокому неспособного народа, который мы звали кацапами. Шевченко был неистощим в сарказмах, анекдотах и припевах на счет великоруссов”.3

У листі Миколи Гоголя до свого земляка — історика, філолога та етнографа Михайла Максимовича міститься така порада: “Бросьте в самом деле “кацапию”, да поезжайте в Гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудить хорошенько! Для чего и кому мы жертвуем всем”.4

Леся Українка, розглядаючи твір Л. Толстого не з його улюбленого аристократичного, а з російського народного життя “Власть тьми”, який їй дуже не сподобався, взяла французький переклад твору, щоб побачити “як може вийти така крайня кацапщина у французькому перекладі”.5 У листі до сестри О. П. Косач вона писала: “Іван Грозний представляли італьянці по італійськи… поводитись по кацапськи вони не вміли, один тільки Іван Грозний був похожий на кацапа”.6

Неофіційний етновизначальний термін “кацап” набрав такої популярності, аж його мусили відобразити укладачі словників як українськомовних, так і російськомовних. Наведемо із кількох лексиконів підбірку найбільш характерних прикладів слововживання цього терміну.

Авторитетний словник Б. Грінченка так тлумачить цей псевдоетнонім:

“Кацап, па, м. Великороссиянин. Тут дивляться, аж входить кацап. ум. Кацапчик, ув. Кацапюга.

Кацапеня, няти, с. Великорусский ребенок.

Кацапка, ки, ж. Великороссиянка. Приїхав в одне село — дивиться, кацапка кричить.

Кацапня, ні, соб. от кацап.

Кацапський, а, е, Великорусский.

Кацапчик, ка, ум. от кацап.

Кацапщина, ни, Великороссия. Лаяв кацапів і кацапщину.

Кацапюга, ги, м. ув. от кацап”.7

Російський лексикограф В. Даль це слово тлумачить так: “Кацап — прозвище, данное малорусами великорусам”.8 У новітньому післявоєнному словнику російської мови знаходимо таке:

“Кацап, устар. простореч. презрительное название русского (в отличии от украинца). Кричали,… торговались на тротуарах греки, армяне, евреи, турки, французы, кацапы, хохлы. (А. Н. Толстой. Четыре века).

Кацапка, устар. простореч. Женск. к кацап.

Кацапский, устар. простореч. Относящийся к кацапу”.9

У сучасному українському словнику надибуємо:

“Кацап, а, ч., заст., розм. Зневажлива назва росіянина. Ярмарок аж кипів…, цокотять перекупки, божаться цигани, лаються кацапи (Вовчок, VI, 1956, 294);

Прийшли кацапи обідати, посміялися з неї, хоч вона того й не пойняла [не зрозуміла] (Мирний, І, 1954, 67).

Кацапка, и, ж., заст., розм. Жін. до кацап.

Кацапський, а, е, заст., розм. Прикм. до кацап. Його [Гоголя] невмирущі типи з “Мертвих душ“ — це зразки з наших панів, а не кацапських (Мирний, V, 1955, 410); Жарт такий, як у кацапа. — Ви б ліпше запустили собі кацапську бороду, вона б вам більше личила (Д. Бедзик, Дніпро..., 1951, 210)”.10

Як бачимо, словники неспростовно підтверджують широке розповсюдження псевдоетноніму “кацап” в Україні. Теж саме підтверджує художня література.

“Племенную своеобразность двух народных отраслей видел издавна, и с обеих сторон, сам народ: с обеих сторон был русский народ, издавна разделившийся, по политическому положению и политической мерке, на великую и малую Русь, но эта Русь на одной стороне были “хохлы”, на другой “москали” или “кацапы” — простонародные клички, имевшие для обеих сторон более или менее определенный смысл”.11