XIX. ГАЛИЦЬКИЙ П’ЄМОНТ 4 page

Авторитетний карпатознавець О. Мишанич назвав більш точно справжнього ініціатора політичного русинства в Закарпатті: “Паразитуючи на народному русинстві, на прихильності місцевого населення до своєї давньої етнічної самоназви “русин”, ідеологи політичного русинства дивляться на закарпатців як на біомасу, етнічно-племінну єдність, яка ще не стала народом і наприкінці XX ст. ніби не здатна до національного самовизначення. Доки Російська імперія шукатиме й захищатиме свої інтереси в Карпатах, доки Україна не визначиться у ставленні до імперських коридорів у Європі, — доти житиме й політичне русинство”.41

Як бачимо, на західних рубежах української етнографічної території до сьогодні продовжується процес зміни етноніма. Правда, штучно гальмований антиукраїнськими силами. “Вигідніше мати на своїй території невеликий “окремий” народ…, ніж частину великого народу, що живе у сусідній державі. Таку ж зручну для себе політику ведуть нині Словаччина і Польща, побоюючись територіальних претензій з боку України”.42

Не підлягає сумніву, що активізація русинства “зумовлена зовнішньополітичним фактором, оскільки в цьому зацікавлені — прямо чи посередньо — суспільно-політичні сили в сусідніх із Закарпаттям країнах, “близького” і далекого зарубіжжя (про це свідчать, зокрема, численні публікації, заяви вчених-етнографів підбадьорливого характеру в Росії)”.43

Політичне русинство, за словами О. Мишанича, “хоч і вірно прислужується інтересам Угорщини, насправді є п’ятою колоною Російської імперії в Карпатах, захищає тут інтереси Росії. У цьому плані воно продовжує роботу колишніх “русофілів”, “москвофілів”, недавніх “інтернаціоналістів”, які під інтернаціоналізацією розуміли послідовну й агресивну русифікацію”.44

Цікаво, що проти назви “Україна” виступали і деякі гітлерівські бонзи в роки Другої світової війни. Ось як на цю тему писав у таємному звіті представник партайляйтера Мартіна Бормана при Генеральному штабі Вермахту: “Коли ми самі закріпимо назву “Україна”, то українці будуть з неї виводити певні права і захочуть колись самі правити своєю державою, крім того, будуть домагатися, щоб до сучасної України приєднати ті українські території, які тепер до неї не належать, як Трансністрію, Львівську Галичину і Карпатську Україну”.45 Зауважимо, що стратегічний провал німецької політики в Україні як в Першу, так і в Другу світову війну, певною мірою зумовлений некомпетентністю істориків Німеччини, які, традиційно спираючись на великодержавні російські схеми, неадекватно описували етнічні процеси у Східній Європі.

Наскільки частина російського суспільства вихована в українофобському дусі, донині затуманена чадом шовінізму, свідчить такий дикий факт. Під час обговорення на сесії Верховної ради Криму постанови про функціонування російської мови в Криму депутат М. Бахаєв сказав з трибуни: “Нема такої української мови. Це мова простолюду. Це мова, яка штучно придумали Шевченко й інші авантюристи. Я вам скажу більше — нема і такої нації “українці”.46 Як відзначає російський історик О. Міллер, “відхід України означає знехтування тими зв’язками та цінностями, які, здавалось, повинні були встояти після краху комунізму, і тому цей відхід був так хворобливо пережитий — точніше сказати, переживається досі — в Росії”.47

Героїчна боротьба Української Повстанської Армії в 1942–1950 рр., що була проявом волі народу утворити самостійну Українську державу, остаточно закріпила нове етновизначальне ім’я на Західноукраїнських землях. Хоча, тут треба зазначити, що “більшовицький режим, хоч нібито й “возз’єднав” українські землі в одній державі, не згладив, а радше поглибив суттєві відмінності між “двома Українами” — східною й західною. Практично не утискаючи українців за етнічною ознакою (совєтська влада не відрізнялася під цим оглядом від царської, трактуючи українців як “своїх”, тобто де-факто як “різновид” росіян), більшовики, однак, усіляко дискримінували українців за ознакою мовною та регіональною, ставлячись до західних (і взагалі україномовних) українців як до “націоналістів”, тобто до потенційних “зрадників”.48

Етнонім українці, отже, слід розглядати як новий етап в консолідації українського етносу на його найвищій, національній стадії розвитку, тобто на тій стадії буття нашого народу, коли він уже повністю дозрів до створення своєї власної національної державності. Тому-то наші вороги завжди намагалися притупити в нашому народі оце збірне національне поняття “українець”, виставляючи на перший план якісь локальні, часто штучні назви типу руснак, лемко, новорос, поліщук та ін. До цього ряду можна б зарахувати новопосталий термін “русскоязычный”. Та коли народ раз усвідомив себе єдиною нацією, йому більше не страшні ідеологічні диверсії в галузі етноніміки.

“Назва Україна є символ українських національних змагань до волі, самостійності й соборності. В цьому аспекті перестає бути сутнім питання, яке походження, чи первісне значення назви, з одного боку, й становища “визнання”, чи “невизнання” її іншими, з другого боку. Ще в пам’яті живого українського покоління урядові заборони номенклатури: українець, український, Україна на західноукраїнських землях під Польщею (русін), чи Чехословаччиною (подкарпатські рус), так як давніш у царській Росії (малорос).

А проте, незважаючи на тиск, заборони й т. п., назва Україна — власне як символ українських змагань до волі, самостійності й соборності — глибоко жила в надрах народу, перетривала не одне лихоліття й перемогла всупереч усім протидіям, “указам”, заборонам і натискові. Як вияв збірного тріумфу українства — перемога назви Україна є й буде для всіх свідомих українців запорукою кінцевої перемоги і здійснення тих ідеалів, які ця назва символізує і за які змагалися, боролися і умирали кращі сини Українського Народу”.49 Чужоземне поневолення нерідко є прологом до відродження нації, якщо вона духовно не зломлена. “Що поляки називали “Малою Польщею”, злучилося з тим, що росіяни називали “Малоросією”, і постала Велика Україна”.50

XX сторіччя — це не лише сторіччя тоталітаризму і світових воєн, але також найбільша в історії епоха деколонізації. Ретроспективно воно постає символом закінчення певної епохи — епохи колоніальних імперій. Крах цих імперій проявився у грандіозній формі: стали незалежними понад сто нових держав.

24 серпня 1991 року було проголошено Акт незалежності України. 1 грудня 1991 року Всеукраїнський референдум підтвердив Акт незалежності України понад 90 відсотками голосів. Державу під назвою Україна незабаром визнав цілий світ. Так переможно закінчилася боротьба нашого народу за нове національне ім’я.

Правда історії, з ретроспективного погляду на проблеми етнонімії, полягає в тому, що, незважаючи на тривалі зусилля, антиукраїнські асиміляторські плани не дали сподіваних результатів. Українофоби добивались не раз тактичних успіхів, однак стратегічних наслідків вони не досягли. Політика етноциду, етнонімічної плутанини, яку століттями проводили імперіалістичні кола Росії та Польщі, закінчилася провалом. Східноєвропейська історія з проголошенням незалежності України набрала іншого виміру: сили конфронтації приречені щезнути. Так як на добро всієї Європи і світу призупинилося одвічне франко-німецьке протистояння, так само мусять припинитися російсько-українські і польсько-українські антагонізми. Наступає ера нормальних, добросусідських відносин. На сцені історії час українофобів минає безповоротно.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Шульгин В. В. “Малая Русь” // Малая Русь.— К., 1918.— Вып. перв.— С. 4.

[2] Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації.— Дрогобич: Відродження, 1997.— С. 25.

[3] Шелухин С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів.— Прага, 1936.— С. 26.

[4] Lipinski W. Nazwa “Rus” i “Ukraina” i ich znaczenia historyczne // Z dziejow Ukrainy.— Krakow, 1912.— S. 53.

[5] Франко І. Рецензія // ЗНТШ.— 1903.— Т. 56.— С. 30.

[6] Д-р К. та М-К. До історії українсько-польських взаємин.— Станиславів, 1926.— С. 4.

[7] Sutowicz P. Mity czy zla prawda czyli kilka slow o historii // Nowy przeglad wszechpolski.— 1994.— Czerwiec.— S. 42.

[8] З трибуни: Промови українських послів і сенаторів у польському сеймі і сенаті.— Львів; Луцьк; Холм; Берестє, 1925.— С. 106.

[9] Україна — Польща: важкі питання. Матеріали II міжнародного семінару істориків.— Варшава, 1998.— С. 28.

[10] Wasilewski L. Ruski, rusinski czy ukrainski? // Sprawy Narodowosciowe.— 1927.— № 4.— S. 31.

[11] Wiadomosci literackie.— 1935.— 31 pa?dz.

[12] Serczyk W. A. Ukraina miedzy Wschodem a Zachodem, czyli jeszcze raz o tym samym // Warszawski zeszyty ukrainoznawcze.— Warszawa, 1994.— Z. 2.— S. 23.

[13] Похід проти слова “український” // Діло.— 1923.— 15 черв.

[14] Герасимович І. Українські школи під польською владою.— Станислвів, 1924.— С. 9.

[15] Герасимович І. Збройна і культурна війна.— Львів, 1925.— С. 12.

[16] Пропамятне письмо Наукового Товариства імени Шевченка у Львові з приводу заборони польською Кураторією Львівського Шкільного Округу національного імені українського народу.— Львів, 1923.— С. 7.

[17] Отвертими очима! // Діло.— 1923.— 3 серп.

[18] На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Європі.— Прага, 1931.— С. 80.

[19] Кибалюк Неофіт. Розсадники польського православ’я // Краківські Вісті.— 1940.— 19 лип.

[20] Під румунським постолом.— Париж, 1937.— С. 11.

[21] Радянська Буковина. 1940–1945: Документи і матеріали.— К., 1960.— С. 126.

[22] Пігуляк І. М. Українська православна церква в румунськім ярмі.— Вінніпег, 1927.— С. 17.

[23] Там само.— С. 26.

[24] Кузеля З. Українці в Румунії // Розбудова нації.— 1928.— Ч. 9.— С. 324.

[25] Стоцький С. Наука рускої мови в школах середних на Буковині.— Чернівці, 1893.— С. 7.

[26] Закарпатська область: Короткий довідник.— Ужгород, 1947.— С. 35.

[27] Вегеш М. М., Туряниця В. В., Чаварга І. М. Смерть президента. (Останні дні життя і смерть президента Карпатської України Августина Волошина).— Ужгород, 1995.— С. 36.

[28] За рідне слово! — Мукачів, 1937.— С. 41.

[29] Прокламація до Угро-руського народа.— Будапешт, 1919.— С. 15.

[30] Час.— 1939.— 7 лют.

[31] Маковецький С. Слово до братів під Бескидом.— Прешов, 1940.— С. 19.

[32] Їжак. Українець чи русскій? — Мукачів, 1938.— С. 7.

[33] Барвінський Б. Назва “Україна” на Закарпатті.— Вінніпег: Накл. Братства Карпатських Січовиків, 1952.— С. 5.

[34] Карпатська Україна в боротьбі.— Відень, 1939.— С. 229.

[35] Маковицький С. Слово до братів під Бескидом.— Прешов, 1940.— С. 13.

[36] За народ Подкарпаття.— Унгвар, 1940.— С. 4.

[37] Мишанич О. В. Політичне русинство: історія і сучасність: Ідейні джерела закарпат. регіон. сепаратизму.— К.: ТОВ “Вид-во Обереги”, 1999.— С. 15.

[38] Красовський І. Тільки з рідним народом…— Львів: Обл. упр. по пресі, 1992.— С. 9.

[39] Маковицький С. Слово до братів під Бескидом.— Прешов, 1940.— С. 12.

[40] Мушинка М. Політичний русинізм на практиці // Нове життя.— 1991.— Ч. 47/48.— Додаток.

[41] Мишанич О. Політичне русинство — українська проблема // Сучасність.— 1996.— № 7–8.— С. 148.

[42] Красовський І. Тільки з рідним народом.— Львів: Обл. упр. по пресі, 1992.— С. 35.

[43] Макара М., Мигович І. Карпатські русини в контексті сучасного етнополітичного життя // Український історичний журнал.— 1994.— № 1.— С. 124.

[44] Мишанич О. В. Політичне русинство: історія і сучасність: Ідейні джерела закарпатського регіонального сепаратизму.— К.: ТОВ “Вид-во “Обереги”, 1999.— С. 22.

[45] Каменецький І. Україна в тоталітарних схемах нацизму // Український історик.— 1972.— № 3–4.— С. 114.

[46] Бюлетень Української Центральної інформаційної Служби.— 1997.— 9 жовтня.— С. 3.

[47] Миллер А. Конфликт “Идеальных отечеств” // Родина.— 1999.— № 8.— С. 82.

[48] Рябчук М. Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і “розбудова держави”.— К.: Критика, 2000.— С. 18.

[49] Рудницький Я. Слово й назва “Україна”.— Вінніпег: Накл. Укр. книгарні, 1951.— С. 130.

[50] Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до незалежної держави // Сучасність.— 1996.— № 12.— С. 62.

XXII. ХАХОЛ

В усному побутовому мовленні офіційний етнонім інколи замінюється метафорою, псевдоетнонімом, або, інакше, — етнофолізмом, тобто прозвищем. Скажімо, німці прозивають французів “жабоїдами”, а французи німців — “бошами”. Чехів німці прозивають “чехеями”, а поляки німців — “швабами”. Італійців прозивають “макаронниками”, румунів — “циганами”, американців — “янкі” і т. д. Проте, мабуть, ніде не вживається стільки і так інтенсивно глузливих етнофолічних назв народів, як у Росії. Вже автор “Історії Русів” відзначив це явище, характеризуючи російську солдатню: “Солдати тії, бувши ще тоді в сірячинах та лаптях, неголені і в бородах, себто в усій мужичій образині, були, одначе, про себе неврозуміло високої думки і мали якийсь паскудний звичай давати всім народам презирливі прізвиська, як от: полячишкі, татаришкі і так далі”.1 Така практика триває в Росії донині. Мордву, марійців, удмуртів, наприклад, називають “чухонцями”, мешканців Середньої Азії — “чурками” або “чучмеками”. Кавказьких горців обзивають “звірами”. “Посмотрите на насмешливые прозвища наших соседей: немец — немой человек, который даже по-русски говорить не может; хохол — вечно вылазит, во все вмешивается; чухонец — не обустроеный человек; татарин — не нашей веры”.2 Як відзначив етнограф Богораз, назви північних народів росіяни вживають лише в зневажливій формі: чукчішкі, якутішкі, ламутішки і т. д.”.3 На сучасну пору в Україні “колонізатори витворили досить широкий набір дерогативів на позначення зневажених і упосліджених ними аборигенів: “быки, жлобы, когуты, рогули, колхозники” (перелік далеко не повний)”.4 Але існує одна загальна назва. Українців, відомо, здавна прозивають “хахлами”. “За тим дивним звичаєм, — продовжує автор “Історії Русів”, — взивали вони козаків “чубами” та “хохлами”, а іноді “безмозкими хохлами”, а ті сердилися за те, аж пінилися, заводили з ними сварки та бійки, а врешті нажили непримиренну ворожнечу і дихали до них повсякчасно огидою”.5 Хоча прийнято було висміювати нісенітниці в писаннях іноземців про Росію, і в той же час “не рахувалося гріхом користуватися заяложеним анекдотом, поголосом і байкою там, де мова йшла про “хахлів” і “хахландію”.6 Вираз “Хахландія” замість назви “Україна”, серед російських інтелігентів у дореволюційну епоху був широко розповсюджений.7

Як стверджує член правління Товариства української культури “Славутич” Іван Шишов, “і сьогодні від двірника й до міністра в Москві українців в побуті називають лише хахлами, що ніби і не образливо, але що свідчить про певний рівень мислення і ставлення російського загалу до нас”.8

Українці, що живуть тепер у Росії, як, наприклад, уродженець Москви Андрій Окара, спостерігають зневагу до всього українського на двох рівнях культури. “З одного боку — це побутова ксенофобія — доброзичливе, а то й не дуже глузування над “хахлом-салоїдом”, “хахлом-придурченком”, над українською мовою; сюди ж відноситься уявлення про Україну як про “молодшого брата”, що живе за рахунок “старшого”, а також неприхована злорадність з приводу кризи української економіки та всіляких негараздів. З іншого боку — це концептуальна ксенофобія — досить складна система уявлень про Україну та українську ідею як про вигадку ворогів Росії з метою розчленування “единой российской державы”, “единого русского народа”. “Викриття” “української химери” “ревнителями общерусского единства” відбувається за описаною Дугіним конспірологічною моделлю масонської змови…9

Етнофолізм (прозвище) “хахол” (“хахлушка”, “хахландія”) лексикограф В. Даль визначив так: “Хохол, украинец, малорос; хохлачка, хохлушка. Хохол глупее вороны, а хитрее чорта. Хохол не соврет, да и правды не скажет. И по воду хохол, и по мякине хохол! Хохлацкий цеп на все стороны бьет (хохлы молотят через руку)”.10

У той час коли “Словник української мови” вважає, що слово “хахол” — зневажлива назва українця,11 сучасний російський словник твердить, що хохол — “название украинца, первоначально унижительное, затем шутливое, фамильярное”.12

Історик Б. Флоря твердить, що термін “хахол” на означення людини стали вживати на письмі з 1620 року. “В “ругательной” переписке воеводы одного из пограничных русских городов с “державцем” города Серпейска (это 1621 год) читаем: “А православных крестьян называешь некрещеными и хамовыми детьми, и прямые некрещеные вы, поганые хохлы, сатанины угодники, хамовы внучата присканами своими (так в тексте) хохлы бесовскими”. “Поганые хохлы, — пояснює Б. Флоря, — це вже не деталі зовнішності, а люди іншої, чужої та ворожої віри, ознакою чого і служать, прикрашуючи їх, “бесовские хохлы”.13

Вперше слово “хохол” зафіксовано в російському словнику Полікарпова (1704 р.). Відтоді воно зустрічається у більшості наступних російських лексиконів.

Причина утворення російського прозвиська “хахол” напрочуд ясна. У липні 971 року великий князь Русі Святослав Завойовник та візантійський імператор Цимісхій зустрілися на березі Дунаю. Історик Лев Диякон Калойський, присутній при зустрічі, залишив для нас такий портрет київського князя Святослава. Був він “помірного зросту, не дуже високого і не дуже низького, з кошлатими бровами та світло-синіми очима, кирпатий, без бороди, з густим надмірно довгим волоссям над верхньою губою (вусами). Голова в нього була зовсім гола, але з одного її боку звисало пасмо волосся — ознака знатності роду (оселедець). Міцна потилиця, широкі груди і всі інші частини тіла цілком пропорційні. Виглядав він досить суворим і диким. В одне вухо в нього було протягнуто золоту сережку; вона була прикрашена золотим карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одяг на ньому був білий і відрізнявся від одягу інших воїнів лише чистотою”. Оселедець як ознаку знатності роду носив не один Святослав. “На старовинних книжкових мініатюрах і фресках зустрічається зачіска, яка нагадує український оселедець. Це довге пасмо волосся, що звисає з одного боку. Можливо, це була зачіска князів”.14 У IX ст., за династії Каролінгів, франкські воїни носили зачіску, що нагадувала український оселедець. Треба тут сказати, що в середньовічній Європі християнська церква виступала проти звичаю “вирощувати на обличчі щетину”.15 Як бачимо з опису вигляду князя Святослава, він не носив бороди. Не носили бороди ні Хмельницький, ні Мазепа, ні інші гетьмани. Взагалі, українські селяни, як і польські, німецькі, французькі і т. д., на відміну від російських, не носили бороди. Для Сходу людина, яка голила бороду, міняла свою природу. “В процесі тривалих контактів склалася стійка опозиція між представниками латинського світу, що змінювали свою природню зовнішність і представниками світу православного, що намагалися зберегти її”.16 Лише цар Петро I, повернувшись із-за кордону, власноручно стриг боярам бороди. У 1699 р. ним був виданий указ, що забороняв усім носити бороди, за винятком духовенства і селян.

Коли князь Святослав повертався з візантійського походу до Києва, намовлені греками печеніги напали на нього біля дніпровських порогів і Святослав загинув у жорстокому бою. У середині XVI ст. якраз там, біля дніпровських порогів, виникає славне народне військо — Козаччина. Дотримуючись княжої військової традиції, запорожці, так само як Святослав, голили голову і бороду, залишаючи вуса і чуприну. Як розповідали Д. Яворницькому старі люди, які пам’ятали козаків: “дівчата коси кохають, а запорожці чуприни”.17 На підставі численних зображень та великої кількості описів докладно відомо, як виглядав знак воїна — оселедець (козацька чуприна). “Вся голова голилась чи стриглась при тілі, над самим же лобом зіставалося кругле пасмо волосся пальців у три ширини. Волосся те часом відростало у довгу косу, котру можна було, зачесавши на лівий бік, або обнести кругом і замотати за ліве ухо, або просто довести до нього і замотати. Частіше, коли вона була не дуже довга, тільки спускалась за вухо, і її кінець теліпався на плечі. Така коса надавала лицю дуже войовничий вид і оригінальну красу”.18

Від цієї козацької чуприни, очевидно, пішла російська назва українців — “хахол”. “Наші предки, українські запорожські козаки, брили голову, а тільки на її верху лишали жмут волосся або чуб. Як Україна за Богдана Хмельницького злучилася з Москвою, прозвали нас царсько-московські нагайкарі на посміх “хахлами”, бо хахол значить на московській мові чуб”.19 З такою етимологією одностайно згідні всі мовознавці. У третьому виданні словника Даля походження назви “хахол” тлумачиться так: “По оселедцу, длинному чубу на темени бритой головы, какой носили в старину на Украине мужчины”. Взагалі в російській мові слово “хохол” означає “Торчащий клок волос или перьев на голове”.20 Його вживають у назві деяких видів птахів, тварин і рослин. Наприклад: хохлатый жаворонок. Хохлатый пингвин. Хохлатые антилопы. Хохлатый шалфей. Хохлатый лук тощо. Можна додати ще — хохлатая борода, хохлатые брови.

Необхідно сказати, що недавно появилася зовсім відмінна, тобто не російська, етимологія слова “хахол”. “Існує версія, що принизлива кличка українців “хохол” походить від татарського “хох оллу” — “блакитножовтий”. За іншою оте “хох оллу” можна тлумачити і як “син неба”.21 Ще існує і такий варіант: “хохол — коколь (тібетського походження), означає: вінець, корона, навершя”.22

Псевдоетнонім “хахол” в різні часи наповнювався різним змістом і сприймався по-різному. До Полтавської битви його ще сприймали в Україні як образу. Це іронічно виражено в “Історії Русів”: “Вступ шведів у Малоросію зовсім не схожий був на навалу неприятельську, і нічим він в собі ворожого не мав, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, як друзі і скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власності і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська звичайно по селах чинять під титулом: “Я — слуга царський! Я служу Богові і Государству за весь мир Християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна і по наказу його Благородія!” Шведи, навпаки, нічого в обивателів не вимагали і гвалтом не брали, але де їх знаходили, купували в них добровільним торгом і за готівку. Кожен швед навчений був од начальників своїх говорити по-руські такі слова до народу: “Не бійтеся! Ми ваші, а ви наші!” Та, незважаючи на те, народ тутешній подобився тоді диким Американцям або примхливим Азіатам. Він, виходячи із засік своїх та сховищ, дивувався лагідності Шведів, але за те, що вони розмовляли між собою не по-руськи і зовсім не хрестились, уважав їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п’ятниці молоко і м’ясо, вирішив, що є вони безбожні бусурмани, і вбивав усюди, де тільки малими партіями і поодинці знайти міг, а іноді забирав їх у полон і припроваджував до Государя, за що давали йому платню, спершу грішми по кілька карбованців, а опісля — по чарці горілки з привітанням: “Спасибо, хахльонок!”.23

Полтавська катастрофа, про головну причину якої розповів автор “Історії Русів”, знищила козацьку Гетьманщину. XVIII сторіччя стало одним з найтрагічніших в українській історії. Розпочався процес невпинного наступу російсько-імперських сил у всіх сферах народного життя. Гірко глузуючи з тогочасного політичного становища, співець Козаччини Іван Котляревський вкладає в уста Юнони таке благання:

Но тільки щоб латинське плем’я

Удержало на вічне врем’я

Імення, мову, віру, вид.24

Але якраз “імення” зберегти не вдалося. Замість того зневажлива кличка “хахол” набирала щораз більшого поширення. Якимсь дивом обминаючи цензурне око, в “Москалі-чарівнику” Котляревський зображає етнонімічне протиборство народних прислів’їв, що є відгомоном етнічного протиборства. З одного боку, — “З москалем знайся [дружи], а камінь за пазухою держи”, а з другого, — ”Хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош”.25 В “Енеїді” показано фіаско козацької історії, насильне закріпачення вільного народу, встановлення деспотичного імперського режиму, а також, що варто підкреслити, втрату самоназви і заміни її “хахлом”.

Пропали! Як сірко в базарі!

Готовте шиї до ярма!

По нашому хохлацькому строю

Не будеш цапом ні козою,

А вже запевне що волом:

І будеш в плузі походжать,

До броваря дрова таскати,

А може, підеш бовкуном.26

С. Рудницький приводить ще інше прислів’я. “Український простолюдин далеко краще відчуває окремішність свого народу і, заховуючи свої національні питоменности навіть на найдальших і найбільш розкинених колоніях, у найбільше чужому середовищі, дав привід до знаної російської пословиці: “хохол везде хохол”.27

Заборона імен була знахідкою Катерини II. Після придушення повстання Пугачова навіть ріку Яїк перейменували в Урал. Після скасування Запорозької Січі Катерина видала такий маніфест: “Мы хотим настоящим известить верноподданых нашей Империи, что Запорожская Сечь окончательно разрушена, на будующе запрещается даже имя запорожских казаков, ибо дерзкие действия этих казаков, нарушавшие наши Высокие приказы, оскорбили наше Императорское Величество”.28

Роздумуючи над терміном “хахол”, в історіософічній розвідці “Две русские народности” тонкий знавець народного менталітету М. Костомаров дійшов такого висновку: “Скажу до слова, що з усіх тих назв, які надумували для нашого народу, щоб одріжняти його від Великорусів, чи не більш за всі принялася назва “хахол”. Очевидечки, що прийнялася вона не своєю етимологією, а тільки через ту звичку, з якою вживають її Великоруси. Вимовляється слово “хахол”. Великорус розуміє під ним справжній народний тип. Перед Великорусом зі словом “хахол” устає чоловік, що говорить якоюсь певною мовою, має свої певні звичаї, свої обставини домашнього життя, своєрідну народну фізіономію”.29

Доречно тут звернути увагу на те, що М. Костомаров підкреслив як треба правильно вимовляти кличку “хахол”. Згідно з фонетичними засадами українського правопису це слово в українських текстах слід писати через літеру “а”, бо так цей специфічний термін насправді вимовляється всіма (в тому числі й українцями). Адже за етимологічними засадами російського правопису пишеться “хохол”, однак читається “хахол”. А наскільки, до слова, російський етимологічний правопис розбіжний від українського фонетичного, бачимо на прикладі будь-якого звичайного російського речення: “Хороша холодная вода, когда хочется пить”. За правилами фонетичного правопису це речення мало б писатися так: “хараша халодная вада, кагда хочица пить”.30 Таким чином, написання в українських текстах слова “хахол” через “о” є неправильним.

Після заборони українського друкованого слова російським міністром внутрішніх справ Валуєвим група українських патріотів, на чолі з М. Костомаровим, прийшла до Валуєва з тихим протестом. У щоденниковому записі Валуєва цей епізод звучить так: “Были у меня несколько лиц, в том числе Костомаров, сильно озадаченный приостановлением популярных изданий на хохольском наречии”.31

У першій половині XIX ст. українців під російською займанщиною офіційно називали малоросами, але в побуті звичайно лише “хахлами”. Зокрема, “хахлами” називали українське селянство. “У воронезькій губернії великоруські поселенці називають малоросів “хахлами”, і їх дружин “хахлушками”, а малороси в свою чергу зовуть великоросів “москалями” і великоруських жінок “московками”.32 Для російського імперського суспільства “українські селяни, продовжували жити в традиційному українськомовному світі, залишалися доброзичливими, нешкідливими, навіть колоритними у своїх танцях і піснях, проте в цілому некультурними, дурними хахлами”.33 Правда, “хахлів” цінували за господарність, за істинно хліборобську любов до землі.

Ось, наприклад, як писав про хліборобських хахлів високий царський сановник: “В Терской й Кубанской области вскоре после окончательного замирення Кавказа, а особенно после Турецкой Кампании, жизнь тоже закипела необычайным для России темпом. В этих областях, недавно еще театре кровавых событий, кроме аулов, где жили горцы, были только станицы казаков, более занятых охраною от набегов татар, чем хлебопашеством. После замирения края, плодородными его землями были наделены казачьи станицы, генералы и офицеры, принимавшие участие в завоевании Края. И так как и те и другие к земледелию были не склонны, то офицерские участки стали продаваться, а станичные земли сдаваться в аренду чуть ли не задаром. Продажная цена не превышала двенадцати рублей за десятину, арендная — была от пяти до десяти копеек. И переселенцы нахлынули со всех сторон. Сперва явились тавричане, гоня перед собой десяток-другой овец: Мазаевы, Николенки, Петренки и многие другие — теперь богачи, владеющие сотнями тысяч овец и многими миллионами, потом появились и землеробы, хохлы на своих скрипучих, не окованных арбах, запряженных рослыми волами, а потом — и наши земляки на своих заморенных клячах. И чем дальше и дальше, тем все больше и больше прибывало народу. Все это копало землянки, строило себе глинобитные или мазаные хаты, и села выростали за селами. Лучше всех сжились с новыми условиями степенные домовитые хохлы и вскоре зажили прочно и богато. Многих из “российских”, т. е. чисто русских, погубила страсть к бродяжничеству. Пожив бивуаком неделю-другую на одном месте, видя, что все еще не текут в угоду им медовые реки, они, разочарованные, отправлялись дальше искать обетованые земли и в вечной погоне за лучшим в конце концов хирели и, продав свои остатки тем же хохлам, поступали к ним в батраки или возвращались вконец разоренными домой с вечным своим припевом: “курицу негде выпустить, тесно стало”.34