XIX. ГАЛИЦЬКИЙ П’ЄМОНТ 2 page

У російській історіографії до сьогодні побутує уявлення, що перехід на новий етнонім в Галичині був здійснений завдяки австрійсько-католицькій інтризі. “Відень і Ватикан поспіхом готували Галіцію на роль “українського П’ємонту”, перетворюючи русинів (самоназва галичан до початку XX ст.) в українців, вносячи лозунг всеукраїнської єдності, обіцяючи в майбутній війні відрив Малоросії від Росії”.2 Як бачимо, російські історики такі поняття як патріотизм, національна свідомість стосовно українців не беруть до уваги. Скрізь лише вони до сьогодні здибають інтригу і змову чужоземців.

У Галичині якийсь час вживалися паралельні терміни: Русь-Україна, русько-український або українсько-руський. Вперше їх вжив у 1866 р. Павлин Свєнціцький, потомок гетьмана Виговського, у редагованому ним журналі “Siolo”, говорячи про присвячення цього журналу “справам людовим українсько-руським”. Повний заголовок журналу був таким: “Siolo. Pismo zbiorowe, poswiecone rzeczom ludowym ukrainsko-ruskim”. У першому зошиті, який появився в липні 1866 р., у “Вступному слові” редакція підкреслила: “На просторі від Балтійського моря до Чорного, від Кавказу поза Карпати бачимо осілий п’ятнадцятимільйонний народ, що говорить одною мовою, що має спільні звичаї і обичаї, скрізь вірний своїм традиціям і одну леліє надію”. За свідченням Івана Франка: “Скільки знаємо, власне Свєнціцькому належить першому термін “українсько-руський”.3 Саме для означення соборності Павлин Свєнціцький, який підписувався псевдонімом “Павло Свій”, вжив хоронім Україна-Русь “для протиставлення до назв Велика Русь та Білорусь. Це його новоутворення відразу якось не прижилося — тільки завдяки працям Михайла Грушевського та Івана Франка стало загальновизнаним у науковому та публіцистичному стилях української мови”.4 Про заслуги Павлина Свєнціцького в розвитку національної самосвідомості галицьких українців пише чимало дослідників.5 Разом із Свєнціцьким піонером впровадження в Галичину терміну “український”, поряд зі словом “руський”, був один із засновників “Просвіти”, священик Стефан Качала. У 1871 р. П. Куліш та І. Пулюй видали “Новий Завіт” у перекладі “мовою русько-українською”. М. Грушевський назвав свою фундаментальну працю “Історією України-Руси”, а І. Франко написав “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року”. Паралельні терміни набирали щораз ширшого розповсюдження. У позацензурному женевському журналі “Громада” в 1880 р. була опублікована “Програма” за підписами М. Драгоманова, М. Павлика і С. Подолинського, в якій, зокрема, проголошувалося: “Україною ми звемо всю сторону від верху р. Тісси в теперішнім Венгерськім королевстві, на заході сонця, до р. Дону на сході й Кубанську землю в теперішнім Російськім царстві, — від верху р. Нареви на півночі до Чорного моря на півдні, — ось усю ту землю, де гурт народу говорить українською мовою. В цій стороні найбільша частина всіх здобувачів, — се б то хліборобів і робітників, — українців. Напроти того, велика частина чужинців: поляків, жидів, німців, венгрів, москвинів… Тепер власне ці чужинці, котрих наслали на Україну ті держави, що до них пристали, панують над українцями”.6

Попередньо згадувалося про те, що створена у Львові в 1848 р. “Головна Руська Рада” звернулася із маніфестом до народу, висуваючи ідею соборності всіх русинів на всіх етнографічних територіях. У жовтні 1885 р. у Львові утворилась Народна Рада, політичне керівництво галицьких народовців з Юліаном Романчуком на чолі. З ідейного погляду вона була продовженням “Головної Руської Ради”. Програма Народної Ради підтверджувала ідею соборності, вносячи характерні термінологічні корективи:

“Ми Русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти міліонового, маючи за собою тисячилітну минувшість історичну, — народу, що, утративши самодіяльність державну, боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікся і не зрікаєся прав самостійного народу, — як первісні жителі Руси галицької, котру по розборі Польщі прилучено до Австрії, на основі давніх претенсій корони угорської, — найшовши в державі австрійській, перше з волі монархів австрійських, а відтак силою конституції, услівя до свобідного розвою національного — придержуючи ся серед теперішніх обставин державно-політичних заявлень програмових: “Ради народної руської” з року 1848-го, перших загальних зборів “Народної Ради” з року 1888-го, руських народних послів станових з року 1890-го і руських послів Ради державної з року 1891-го постановляєм:

І. Хочемо всесторонного і свобідного розвою нашої руської народности, яко самостійної народности словянської...”.7

Незабаром по тому у жовтні 1890 р, засновано в Галичині нову політичну партію під такою назвою: “Руско-українська радикальна партія”. Соборницька ідея знайшла своє відображення і в програмових засадах київського “Братства Тарасівців” 1893 р., де, зокрема, записано: “Для нас сьвідомих українців єсть один українсько-руський народ. Україна Австрійська і Україна Росийська однак нам рідні”.8 Після величавого соборницького святкування сторічного ювілею (1898 р.) появи “Енеїди” Котляревського, в якому брали активну участь галичани і буковинці, “наступило також устійненя в означуванні назви нашої нації: замість “русский”, “руський”, “Русин”, “Русь” самочинно волею нашого народу прийшло до уживання: “українсько-руський”, “українець” і “Україна-Русь” як перехід до “український” і “Україна”.9

З 90-х років XIX ст. в Галичині та на Буковині почала з’являтися низка історико-публіцистичних розвідок, велика кількість статей в часописах, популярних серед народу календарях про необхідність прийняти новий соборний етновизначальний термін. Через широку мережу читалень “Просвіти”, через школу і, навіть, через проповіді патріотичних священиків, говорилося про новий етнонім. Патріоти розуміли, що спільний етнонім був для українців надзвичайно потрібен. “Однак приживався він з великими труднощами, і цей процес тривав доволі довго. В підавстрійській Західній Україні ініціаторами переходу з назви “русини” на назву “українці” були народовці”.10 Добре прислужилися справі щорічні березневі заходи на честь співця України Шевченка. Культ Шевченка, що виник тоді в Галичині і поширився по всій Україні, був не культом особи, “а культом ідеї, що лежить в основі нашої національної свідомості”.11 У святкових доповідях з цієї нагоди, в тій чи іншій формі, звучала назва “Україн”. Ось типовий уривок з однієї із таких доповідей: “Нашому народови, розділеному кордонами, присвічує Шевченків геній як досвітня зірниця. Дивлячись на ту зорю — споминаючи Тараса — українці по сім і по тім боці кордону улітають в думках в країну його ідеалів — почувають себе ближчими, ріднішими, чують ту саму кров у жилах, почувають прилив національної енергії і сили — і вірять твердо, що прийдуть щасливіші від нас покоління, сповнять цілий заповіт нашого генія, а тоді спомянуть його в обновленій вольній Україні!”12

У своєму знаменитому зверненні до молоді Іван Франко писав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями, не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціяльних кордонів”.13

Авторитетна серед народу Галичини греко-католицька Церква активно сприяла зміні етноніму. Галицькі москвофіли з того приводу звинувачували митрополита Шептицького в тому, що він “ворожий російському народові”, дорікали за заміну слова “русский” словом “український”.14

Поступово галичани приймали соборні терміни “Україна”, “українець” як своє національне ім’я. Збірник інформаційних, публіцистичних і програмово-теоретичних матеріалів — женевська “Громада”, відзначала, що вже “з 1861 р. в Галичині з’явився цілий гурт молодих студентів, названих українцями, народовими або мягкими русинами, котрі казали, що галицький народ однакий з українським в Росії”.15 Один з тих нових патріотів О. Барвінський у своїх підручниках для учительських семінарій і гімназій Галичини “ввів назву українсько-руський”.16 Така зміна у назві принесла очевидні незручності, але вона була продиктована бажанням наголосити моральну єдність із Наддніпрянською Україною, а також рішучістю уникнути будь-якого подальшого змішування “Русі” з “Росією”.17

Заходами українців з Києва в 1873 р. у Львові засновано Наукове Товариство ім. Шевченка. На зразок Академії Наук, Товариство видавало авторитетні наукові “Записки” (ЗНТШ). У 1902 р. редакція ЗНТШ виступила з наступною заявою: “Офіцияльна назва, прийнята в видавництвах Наук. тов. ім. Шевченка та і в значній частині иньших видавництв — “Україна-Русь” або “Русь-Україна”, “Українсько-руський”, в значінню українська Русь, український Русин, для відріжнення від иньших Словян, що прикладають до себе руську назву — Руси Московської, Білої. Там де непорозумінню нема місця, може бути уживана для короткости проста назва Русь, Русин. Проте “український”, поки ще не утерлося вповні в значінню национальної назви, може де що дивно звучати, приложене до часів давнійших, але для новійших часів вповні може уживатися в значінню “українсько-руський”. Для тіснійшого означення нашої Руси слово “український” вповні надається, бо як раз з “українською” частиною нашої території й народа звязаний найяснійший проблиск нашої национальної сьвідомости й народньої сили (в XVII в.), тому воно й було від початків нашого відродження уживане в літературі. Нині воно уже усьвячене нашою культурною істориєю”.18

У 1907 році після виборів серед послів до Віденського парламенту виникла суперечка, як назвати свою репрезентацію: руська, малоруська чи українська? Перемогла назва українська.

Великого впливу набрала тоді книжка Л. Цегельського, написана в соборному дусі. Зокрема, в ній писалося: “Наші закордонні браття в Росії мусіли занехати ім’я “Русь” і “руській”, а прийняти ім’я “Україна”, аби тим способом відріжнитися від “Русских” (т. є. Москалів). Ні, ми Галичане не можемо відречися від імені “Русь”, “Русин”, так як уживають їх в слові і письмі, добре знаємо, що ті слова значат то само, що “Україна” і “український”. Ми знаємо, що Русь і Україна то все одно, що то одна і та сама земля, так само як Русини і Українці то один і той же народ”.19

Для західноукраїнських вчителів був випущений спеціальний номер педагогічного журналу із тлумаченням потреби зміни етноніму. “Коли ми бажаємо бути одною нацією з одною мовою, то мусимо уживати й одної тілько національної назви. Щоби се сталося, потреба вже раз увести у школу й уряд один загальнонаціональний термін: “Україна”, “українець”, “український”, а давний полишити тим чим він був і є, себто історичним терміном”.20

Процес переходу до спільної назви гальмували, розгорнувши бурхливу діяльність, різноманітні таємні і явні агенти царської деспотії. У хід пустили все: підкуп в якнайширшому розмірі (рублів не шкодували), обіцянки, шантаж, а також вербування невігласів-ідеалістів типу отця І. Наумовича. Останні, впавши в “москвобєсіє”, як ведеться, були найнебезпечнішими. Один із стовпів москвофільства, згадуваний о. Наумович, постійно виступав проти терміну “українці” і проти українського фонетичного правопису: “Фонетику котрою издается орган Просвиты “Правда”, уважаю за найтяжшую язву, якою Господь мог покарати Русь нашу”.21 Невдоволений ідейним розвитком галицького суспільства, Наумович емігрував в Росію, де незабаром, гірко розчарований в царській дійсності, помер з розпуки. Охранка, проте, для нових галицьких адептів “єдіной, нєдєлімой” грошей не шкодувала. Так вдалося, не без допомоги поляків, створити в австрійській тоді Галичині вже згадувану москвофільську партію, що надовго розколола галицьке суспільство на два ворожі табори. Москвофільські партійні функціонери, так само як пізніше закордонні комуністичні функціонери, перебували на повному фінансовому утриманні Росії. Взагалі москвофільський рух мав слабенький зв’язок з народом і виступав переважно як рух клерикальний. За поданням жандармського управління царський уряд фінансував їхні газетки “Слово”, “Пролом”, “Новий пролом”, “Червоная Русь”, “Галицька Русь”, “Галичанин”. В утвореній в 1875 р. “Комиссии по украинофильской пропаганде в южных губерниях России” було вирішено “підтримати, видавану в Галіції, і направлену вороже українофільству газету “Слово”. Назначити газеті, хоча б невелику, зате постійну субсидію”.22 Священик російського посольства в Австрії М. Раєвський, видав, наприклад, закарпатцю А. Добрянському 15 тис. гульденів на москвофільські цілі.23 Названі газетки, що виходили в різний час, поборювали українське національне відродження, прославляли царську деспотію і особливо запекло виступали проти етноніму “українець”. Зі шпальт тих газеток пішли гуляти по світу такі, наприклад, недоречності, що “тепер русини в Галичині почувають себе вже не русинами, а росіянами”.24 Інший запеклий москвофіл, Мончаловський, зміщував поняття етноніму в площину поліційну, роблячи донос, що, мовляв, українство “схиляється перед польсько-жидівсько-німецькими соціалістами”.25

Боротьба між українцями (народовцями) і москвофілами отруїла на довгі роки (практично до 1918 р., ремінісценції тривали й довше) громадське життя в Галичині. Вирішальне значення у тій боротьбі відіграла, як уже було зазначено, проблема етноніму. Москвофіли, спекулюючи традиційними для західних українців етнонімами “русин”, “Русь”, доводили згідно з бажанням своїх хлібодавців, що він тотожний до назв “русский”, “Россія”. Народовці заперечували таку лжетотожність. Дивно, але М. Драгоманов став на бік москвофілів. Він переробив старий Кривоносівський марш “Гей не дивуйте, добрії люди…”, з надією що він стане українським гімном:

З північною Руссю не зломим союзу:

Ми з нею близнята по роду...

Ти, Русин північний, оден із всіх братів

Велике зложив государство.26

Драгоманов наводить декілька вельми плутаних і, головне, неправильних з історичного боку аргументів на користь “москвофільської” тези. Попри те, заслуговує на увагу глибоке розуміння М. Драгомановим важливості проблеми етнонімів. “Тут зустрічаємо уперед усього точні праці, з термінологією, прийнятою до цього у галицьких народовців, по котрій література російська є синонім великоруської і єсть через те щось не тільки одмінне, але і противне до літератури малоруської, або як кажуть у Галичині, руської. Ця термінологія має свій корінь у тій ріжниці, котру у Галичині проводять між Руссю, а Росією. Питання про цю ріжницю дуже важне, бо з тієї формули, яку про це діло поставимо, виходять преважні виводи, торкаючі не тільки усі літературно-культурні діла великого краю од Карпат до Уралу, але навіть і політичне життя цього краю”.27

Варто тут також згадати етнонімічні вправи “полуукраїнця”, за його власними словами, або, як його свого часу називали, “бандерівця в літературі” О. Солженіцина.28 В українофобській статті “Як нам облаштувати Росію?” він робить таке “одкровеніє”: “В Австрии в 1848 галичане еще называли свой национальный совет — Головна Русская Рада”. Наприкінці 1993 р. Солженіцин опублікував підбірку статей на “украинско-русские темы”, де, зокрема, свою хворобливу українофобію знову обгрунтовує етнонімічними аргументами.29 Він не розуміє, що Головна Руська Рада, створена в Галичині 1848 р. — це не “Главный Русский Совет”, а руська мова галичан — не “русский язык”, і русин — зовсім не “русский”. До речі, Солженіцин в шовіністично-імперській статті “Як нам облаштувати Росію?” із пафосом повторив старі білогвардійські наміри з 1919 р. розділити Україну на “Новоросійську Область” (Таврія, Катеринославщина, Херсонщина) і на “Харківську та Київську Області”.30 І це той самий Солженіцин, що писав: “Нації — це фарби людства; зникнуть вони — людство стане таким же сумно одноманітним, як коли б усі люди прийняли б однакову зовнішність і однаковий характер. Безсумнівно, що зачин існування племен — в Замислі Творця. На відміну від будь-яких людських об’єднань та організацій — етнос, як і сім’я, як і особистість, не людиною вигаданий. І має не менше органічних прав на існування, ніж сім’я і особистість. А нація — ця ж сім’я, лише наступного рівня і обсягу: і її теж скріпляють неповторні внутрішні зв’язки — спільна мова, спільна культурна традиція, спогади про спільну історію і завдання на майбутнє. І чому ж самозбереження нації гріховне?” Гарно сказано, але чомусь для Солженіцина, збереження української нації і її етнічної території є гріховним.

Достойну відповідь Солженіцину дав довголітній український політв’язень С. Караванський. “Про русских та руських. До Вашої зауваги, що 1848 р. галичани називали свій орган Головна Руська Рада, треба додати, що термін руський мав поширення в мові аж до 1916 р. Але окупація Галичини 1916 р. російськими військами і заслання Митрополита Андрея Шептицького разом з низкою руських діячів на Сибір остаточно переконали галичан відмовитися від стародавнього імени руський, аби в термінологічному відношенні не складати одного цілого з імперськими русскими.

Отож у цій словесній самообороні українців завинила зовсім не Австрія, а та ж таки російська імперія. Якби українці зберегли своє предковічне ім’я (як це зробили закарпатці), їм важко було б обстоювати свій руський образ, на цей раз од відторгнутих свого часу північних братів — сучасних русских. Крок цей і собі мав би викликати захоплення: стародавній народ, який свого часу перетяв шлях ордам Батия до Європи, поклав на вівтар національного рятунку своє тисячолітнє славне ім’я! Чи багато в історії таких прикладів! Я не виключаю, що коли над українцями не висітиме загроза національної смерті в общерусском колгоспі, вони вернуть собі своє безсмертне руське ім’я, яким його записано і в “Слові о полку Ігоревім”, і в літописах Нестора”.31

Остаточно нова соборна назва прийнялася по всій українській території лише на початку XX ст. “Тільки національне відродження XIX віку принесло остаточну перевагу терміну Україна, українець, український, і навіть в Галичині, де через певні історичні умови терміни “Русь”, “русин”, “русинський” трималися найдовше, тепер уже сам народ загально вживає там назви: український, українець, Галицька або Західна Україна. Вдержалася стара назва Русь лише на Закарпатті”.32 Необхідна була, як бачимо, довга, копітка, виховна робота в соборному напрямку. “Багато наших людей називають себе русинами, або руськими. Це дійсно є наша стара назва, бо й край наш називався Русь. Але ця назва тепер не зручна, тому що руськими стали називати себе москалі; вони присвоїли собі цю нашу назву, хоч є зовсім іншим народом, ніж ми. А що вже віддавна наша земля називалась також Україною і люди наші українцями, то і ми мусимо вживати тільки цієї назви”.33 У вже згадуваному зверненні до галицької молоді на початку XX ст. Іван Франко закликав: “Перед українською інтелігенцією відкривається тепер задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися”.34

Переломним моментом для утвердження етнотопоніму “Україна” і етноніму “українець”, “українка” стала Перша світова війна. Як ми вже говорили, Росія здавна готувалася до імперіалістичної війни з Австрією, “щоби визволити своїх братів з під австрійського ярма. Тими братами мали бути чотири мільйони українського населення Галичини й Буковини”.35 Звичайно, існують різні версії про причини російсько-австрійського антагонізму, що в остаточному результаті викликав Першу світову війну. Але однією з головних причин була беперечно українська проблема. “І доки живе Галичина, доки в Галичині триває під опікою конституційної Австрії український народний рух, доти не задавить його Москаль і на Україні російській та не вспіє спинити його зросту. Ось чому Москаль хоче дістати Галичину у свої загарбущі руки. Москва хоче задавити наше народне життя в Галичині, щоби від Галичини не зайнялась ціла Україна. Москва хоче здобути Галичину, щоб здавити на віки наш нарід. Тому Россія зачала війну з Австрією”.36 На самому початку війни в серпні 1914 року в Австрії була створена добровільна військова формація під назвою Українські Січові Стрільці (“Усусуси”), які своєю кров’ю скріплювали соборний етнонім.

У липні 1915 р. група українського парламентського представництва Галичини звернулася до австрійського уряду з меморандумом про вживання в урядових актах національної назви “українці” замість “рутенці”. У “Меморандумі” йшлося про те, що назва “русини” (точніше, її латинська транскрипція “Ruthenes”) була прийнята австрійським урядом як національна назва українців, які увійшли до складу Австрійської держави. Основним аргументом тут послужила національна назва греко-католицької церкви. Прийнята назва мала один важливий недолік — вона була майже ідентичною з поняттям “росіяни”. На цій подібності назв, говориться в меморандумі, галицькі москвофіли будували свою теорію про “единый и неделимый русский народ”. Якщо в мирний період двояке трактуваня національного імені викликало непорозуміння локального характеру, то в умовах війни це призвело до трагічних наслідків. Тому “Меморандум” констатує, що назва “русини” не може більше служити для національного означення українського народу. А всі національно свідомі українці по обидва боки кордону відтепер будуть вживати в наукових працях, публіцистиці та іншій літературі лише назву “українці”.37

Перед тим (1914–1917 рр.) політичні діячі з підросійської займанщини утворюють на Заході впливову пропагандистську організацію — Союз визволення України (СВУ). Роль СВУ в поширенні термінів “Україна”, “українець”, зокрема на східноукраїнських землях, була дуже значною.

Наприкінці Першої світової війни українські революційні маси несподівано сказали тут своє вагоме слово. “Коли на початку революції 1917 року українці в Петрограді і в Києві вийшли багатотисячними масами на вулицю, то росіяни в Петрограді, а євреї в Києві не вірили своїм очам, просто не могли повірити, що справді існує велика нація, що її люди звуться українцями, і велика країна, що має назву Україна”.38 Боротьба за волю призвела до того, що назва Україна знайшла тоді своє формальне завершення проголошенням Української Народної Республіки 20 листопада 1917 року і Західно-Української Народної Республіки 1 листопада 1918 року, а також соборними актами від 22 січня 1918 року і 22 січня 1919 року. Тими актами “назва Україна та український стверджується офіційно як у внутрішньому, так і в зовнішньому міжнародному вжитку”.39

На відміну від білогвардійських політиків, большевики швидко зрозуміли силу пробудженого українського народу, що знайшло своє відображення у такій заяві: “Национальные же требования украинцев, самостоятельность их народной республики, ее право требовать федеративных отношений, признаются Советом Народных Комиссаров полностью и никаких споров не вызывают”.40

За берестейським миром від 9 лютого 1918 року офіційно визнали назву держави “Україна” совєтська Росія, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина. За міжнародним ризьким договором, укладеним 18.ІІІ.1921 р., назву “українець” визнано “як одиноку і всенародну” замість таких інших давніших назв: 1. руської, 2. русинської, 3. полуднево-руської, 4. малоруської, 5. малоросійської, 6. українсько-руської, 7. русько-української. Прийнявши новий етнонім, народ стрімко відроджувався. “Люди, які ще вчора не знали, що вони українці, нині признавали себе до української нації та ставали до активної боротьби за її волю. Живий факт української державности мусів переконати найбільших малоросів, які мали отверті очі і незасохлі серця. Цим фактом москвофільський табір був розтрощений і його сила розплилася на очах, як дим”.41

Таким чином, терміни “Україна”, “українець”, “український” мусіли визнати навіть вороги. Правда, шовіністична білогвардійська контрреволюція вперто не визнавала терміну Україна. “Главноначальствующий Полтавською, Катеринославською і Харківською губерніями ген. Май-Маєвський заборонив українську мову викладати в школах і видав спеціальний наказ “о малорусском языке”, в якому знищено саме слово “український”, як ненависне московському чорносотенству”.42 У шовіністичному засліпленні “білі росіяни не визнавали навіть існування української нації; сам термін “Україна” був вичеркнутий з російського лексикону”.43 Як скаржилися учасники революційних подій 1917–1921 рр. “в імперіялістичних своїх стремліннях намагалась Російська держава знищити також і саме ім’я і душу українського народу: його мову, звичаї та культуру”.44 Для недолугих керівників “Бєлой Россії” боротьба з етнонімом “українець” закінчилася повним ідеологічним та мілітарним крахом.

Про нехіть і російських більшовиків сприйняти нові терміни свідчать спостережливі спогади “батька” Махна:

“Там, куда меня направила барышня по особому пропуску, помещался секретарь ВЦИКа Советов… Он переспросил меня:

— Так вы, товарищ, с юга России?

— Да, я с Украины, — ответил я ему.

…Секретарь замолк на минуту, а затем принялся расспрашивать меня о настроении крестьян на “юге России”, о том, как крестьяне отнеслись к немецким армиям и отрядам Центральной Рады, каково их отношение к советской власти и т. д.

Затем он позвонил куда-то по телефону и тут же предложил мне пройтись в кабинет председателя ВЦИКа товарища Свердлова.

Мне показалось, что Свердлов глубже заинтересовался тем, что в действительности происходило на Украине за последние два-три месяца. Он сразу выпалил мне:

— Товарищ, вы с нашего бурного юга?”45

Але щоб утриматися при владі, більшовики змушені були проголосити т. зв. “Українську радянську соціалістичну республіку”, визнати етнонім “українець”. Головною причиною перемоги більшовиків були голошені ними ідеали соціальної справедливості та національної свободи, в тому числі право націй колишньої Російської імперії на самовизначення. Вони розуміли, за словами Сталіна, що не можна йти проти історії. “А недавно ще говорили, що Українська республіка і українська нація — вигадка німців. Між тим ясно, що українська нація існує. Не можна йти проти історії”, — застерігав тоді Сталін.46 Однак в термін “Україна” невдовзі більшовики внесли московський зміст “Малоросія”, а до слова українець — старий зміст “хохол-малорос”. “Українська Радянська Соціалістична Республіка є організована Москвою у формі окупаційної російської терористичної влади для систематичного народовбивства української нації і її державної ідеї. Вона виконує функцію насильного русифікатора української нації, її держави й нічого не має спільного з українством, з радами чи соціалізмом — вона має лише фонетичну назву нашої батьківщини: “український — Україна”. Ціль її є цілковито ясна: зрусифікувати українську націю, що говоритиме по-російськи у своїй власній державі, а термін “Україна” звести до географічного терміну”.47

Треба визнати, що значною мірою більшовицьким асиміляторам це вдалося: значна частина українців затратила рідну мову. Методи, якими це було досягнуто відомі.

Один з найкращих спеціалістів з історії Центральної і Східної Європи англійський історик Норман Дейвіс написав: “У 1932–1933 рр. в Україні і на прилеглих козацьких землях сталінський режим запровадив штучно створений голодомор як частину радянської колективізаційної кампанії. Всі запаси харчів були силоміць реквізовані, військовий кордон не давав змоги завезти харчі ззовні, і люди були приречені на смерть. Мета полягала в знищенні української нації, а разом з нею і “класового ворога”. Загинуло близько 7 млн. людей. Світ бачив не один страшний голод, під час багатьох із них становище ще більше погіршувала громадянська війна. Проте голод, організований як геноцидний акт державної політики, слід вважати за унікальний”.48

На відміну від більшості істориків радянської школи, що зараз живуть і працюють в Україні, які за словами Я. Грицака, “зреклися старої ідеології і перефарбувалися в нові кольори”,49 але не здатні досліджувати московську політику геноциду стосовно українців, молоді українські історики щораз сміливіше піднімають цю тему. Ось, наприклад, як вони пишуть:

“Голодом і “розкуркуленням”, засланням до Сибіру знищено кращу частину українського селянства. Повністю ліквідовано українське духовенство (УАПЦ). Ліквідовано всіх членів Центральної Ради. Усіх членів українських громадських організацій і партій (у т. ч. Української комуністичної). Знищено майже всю Спілку письменників (з 200, які складали СПУ в 1934, на 1939 залишилося 36). Ніхто з категорії, яка підлягала знищенню, не міг вижити. Через дрібненьке ситечко пропущено — прошарок за прошарком — усе населення. Упослідок знищено найкращу, найактивнішу, найосвіченішу, найпродуктивнішу його частину. На розплід залишили покірних “плохих овець”, яких “схрещували” з привезеним для здійснення радянської влади в Україні агресивним, безбожним, “матоязичним насєлєнієм”. Одного тільки 1934-го у виморені голодом села східних областей України переселили 240 тисяч сімей з Росії — це називалося “допрісєленіє”.

Так комуністи створювали “єдиний совєтський народ”, який і досі є. Ми й справді тяжко хворе суспільство, яке склалося з недобитків українського народу. Наше суспільство має маргінальний характер. Воно позбавлене національного хребта. Свідомі українці не становлять його основи. Бути українцем досі непрестижно. Бо найбільші власники в нас — неукраїнці. Бо панівна культура й освіта — неукраїнська. Бо ЗМІ — неукраїнські. Бо найбільша Церква — неукраїнська. Її прихожани моляться за чужого Патріярха, чужий уряд, чужу державу і перемогу чужого війська (в загарбницькій війні в Ічкерії!). На значних територіях України, в т. ч. у столиці, щоб бути українцем (принаймні послідовно говорити українською мовою) — потрібно неабияких психологічних зусиль”.50

Date: 2016-08-31; view: 265; Нарушение авторских прав