Розгляд феномена тривожності в зарубіжних наукових школах

У зарубіжній психології значний вплив на розвиток проблематики тривоги та тривожності зробили наступні напрямки: класична теорія емоцій, психоаналіз та неопсихоаналіз, екзистенціалізм, гуманістичний напрямок, трансперсональна психологія. В історичному контексті засновником перших саме психологічних розробок проблеми тривожності особистості прийнято вважати З.Фрейда. Однак, ще задовго до появи відокремленного поняття «тривожності», яка існує в сучасній психології, її намагалися осягнути древньогрецькі, філософи, та європейські мислителі середньовіччя [36].

Основну симптоматику тривожності і страху розглядали, такі мислителі як Діоген, та Алл ібн Хазма. Відомий вислів арабського філософа XI ст. - Алла ібн Хазма з Кордови, наводить в своїй книзі Ч. Спілбергер: «Я знаходжу важливою тільки цю мету - уникнути тривоги... Я відкрив не тільки те, що все людство розглядає цю мету як хорошу і бажану, але також і те, що жодна людина нічого не зробить і не скаже ні єдиного слова, не сподіваючись за допомогою цієї дії або слова звільнити свій дух від тривоги».

До числа філософів, які на загальну думку, найбільшою мірою зробили вплив на сучасні уявлення про тривожність і страх, відноситься, перш за все, Б. Спіноза. Відомий вислів Спінози: «Немає страху без надії, немає надії без страху». Страх для Спінози - істотний стан душі, який проявляється в очікуванні болю і неприємностей, які можуть відбутися в найближчому майбутньому. Як важливу суб'єктивну умову виникнення страху Спіноза виділяв наявність почуття невпевненості і невизначеності. Він, відповідно до характерної для мислителів XVII ст. віри в розум людини, вважав, що переживання тривоги і страху, які є ознакою слабкості душі, можна подолати лише мужністю розуму [58, с.42].

Паскаль, який виходив, як відомо, з ідей обмеженості людського розуму і можливості осягнути істину тільки «логікою серця», навпаки, відзначав, що він, як і інші люди, що зустрічалися йому, переживає постійне хвилювання, непіддатливе доводам розуму. Він підкреслював вплив емоцій на поведінку людини і неможливість раціонально, за допомогою розуму подолати страх. Відзначимо, що певною мірою подібні розбіжності актуальні і тепер. Вони яскраво виявляються, наприклад, в дискусіях про порівняльну ефективність методів раціональної і глибинної психотерапії для подолання тривожності [59, с.231].

Таким чином, філософське вивчення тривоги внесло великий внесок у розвиток наукових уявлень про тривожність. Можна зробити висновок, що тривога це базисна реакція, загальне поняття, а страх - це вираз тієї ж самої якості, але в об'єктивній формі (на певний об'єкт). Саме тому тривога надалі знову ж таки розглядатиметься в тісному зв'язку із страхом.

Ототожнення понять «страху» і «тривожності» призводить до більш чіткого та незалежного існування останньої. Ще Дарвін, у своїх роботах зазначав, що здібність до переживання страху, будучи природженою особливістю людини і тварин, грає значну роль в процесі природного відбору: по-друге, на тому, що впродовж життя безлічі поколінь цей адаптивний механізм удосконалювався, оскільки перемагав і виживав той, хто виявився наймайстернішим в уникненні і подоланні небезпеки. Це забезпечує особливі властивості страху, у тому числі і можливість зміни його інтенсивності - від помірної уваги до крайнього жаху. Дарвіну належить і опис типових проявів страху - від виразу обличчя і міміки до таких вісцелярних реакцій, як посилене серцебиття, збільшення потовиділення, пересихання горла, зміна голосу. Багато поглядів Дарвіна цілком актуальні для сучасних теорій тривоги і страху. Це, насамперед, уявлення про природжені передумови тривоги, про її різні форми залежно від інтенсивності, про її функції - сигнальну і оборонну, про вісцелярні зміни, що викликаються страхом [58, с. 232].

Згідно поглядів класиків теорії навчення і представників її більш сучасних відгалужень, тривожність і страх - дуже близькі явища. І тривожність, і страх - емоційні реакції, що виникають на основі умовного рефлексу. Вони, у свою чергу, створюють грунт для широкого репертуару інструментальних, оперантних реакцій уникнення, на основі яких і відбувається соціалізація індивіда, і виникають (у разі закріплення неадаптивних форм) невротичні і психічні порушення. Розгляд страху як фундаментальної, природженої емоції найбільш яскраво виявився в роботах засновника біхевіоризму Дж. Уотсона, який відносив до числа таких первинних емоцій, крім страху, також гнів і любов. Проблема природженості базових емоцій, і, насамперед, страху, широко обговорювалася в психологічній літературі на рубежі сторіч, але відгомони цієї суперечки відчутні ще і зараз. Нагадаємо, що, згідно біхевіоральним поглядам, емоції - специфічний тип реакцій, перш за все вісцелярних. Саме таке розуміння лягло в основу наглядів Дж. Уотсона, що дозволили йому зробити знаменитий висновок про те, що страх з'являється з самого моменту народження. Як стимули, що викликають реакції типу страху в новонароджених, він розглядав позбавлення опори (на це ж указував в описі «рефлексу страху» в 1922 р. В. Штерн), шум, гучні звуки, а також дотики типу легкого поштовху до дитини під час засипання або пробудження. Проте надалі, вважав Дж. Уотсон, доводячи це результатами спеціально організованих наглядів, розвиток страху здійснюється по лінії розширення його об'єктів і відбувається на основі умовних рефлексів. Цієї ж точки зору дотримувалися В. Штерн, Ж. Прейер та ін. [46, с.69]

Вперше експериментальний доказ цього був одержаний в дослідженні Дж. Уотсона при формуванні реакції типу страху на раніше індиферентний подразник (білого щура) при поєднанні з безумовним негативним подразником (несподіваним гучним звуком) у 11-місячного хлопчика. Цікаво відзначити, що хлопчик Альберт, у якого вироблялася дана реакція, не був «домашньою» дитиною, він постійно знаходився в лікарні і, можливо, хоча сам Уотсон не фіксує цього, характеризувався «синдромом госпіталізму», в який входить підвищена чутливість до негативних подразників. В процесі експерименту була доведена стійкість реакції страху і її виборча іррадіація. Істотна увага в соціальній теорії навчення, як і в психоаналізі, відводиться дослідженню сигнальної функції тривожності (страху). Так, на думку О. Маурера, тривожність (умовний страх) разом з іншими передбачаючими емоціями (надією, розчаруванням і полегшенням) надає вирішальний вплив на вибір і, отже, на подальше закріплення способів поведінки. При цьому основні (первинні) емоції підкріплення - тривожність (страх) і надія. Полегшення і розчарування вторинні, вони є зменшенням основних емоцій: полегшення - тривожності (страху), розчарування - надії.

Наприкінці XIX ст З. Фрейд вперше описав стійкі визначення тривоги і тривожністі. Значення, яке 3. Фрейд надавав тривожності, можливо, найбільш яскраво виражено в його лекції 1917 р.: «...без сумніву, що проблема страху - вузловий пункт, в якому сходяться самі різні і найважливіші питання, таємниця, рішення якої повинне пролити яскраве світло на все наше душевне життя». Класичною роботою 3. Фрейда по проблемах тривожності вважається книга «Гальмування. Симптом. Тривожність», яка була перекладена на російську мову і видана під назвою «Страх». Дотепер практично жодне дослідження по тривожності, яке виходить на Заході, не обходиться без прямого або непрямого посилання на цю книгу [35] [36].

З. Фрейд виділив і акцентував стан тривоги, характерізуючи його як емоційне почуття безпорадності, яке включає в себе переживання очікування і невизначенності. Дана характеристика вказує не стільки на компоненти стану тривоги, скільки на його внутрішні причини. З.Фрейд припустив, що тривога є наслідком неадекватної розрядки сексуальної енергії. Збудження, що не завершилося розрядкою, перетворюється і виявляється в неврозах страху. Він затверджував, що людина має кілька вроджених потягів — інстинктів, які є рушійною силою поводження людини, визначають його настрій. Споконвічні інстинкти в міру дорослішання людини одержують нові форми прояву. Однак у нових формах вони наштовхуються на заборони цивілізації, і людина змушена маскувати й придушувати свої потяги. Природний вихід із цього положення Фрейд бачить у сублімуванні «лібідіозної енергії», тобто в напрямку енергії на інші життєві цілі: виробничі й творчі. Удала сублімація звільняє людину від тривожності.

Через 30 років, вже в 20-х роках XX століття, він переглянув свою теорію і прийшов до наступного висновку: тривога є функцією "Я" і призначення її полягає в тому, щоб попереджати людину про загрозу, що насувається. Тривога, як така, дає можливість особистості реагувати адекватним способом в погрозливих ситуаціях. Так, З.Фрейд розглядає часто тривогу з точки зору афекту, ігноруючи об'єкт, який її викликає. А тривогу він визначає як «природне і раціональне» явище, реакція на сприйняття зовнішньої загрози тобто що інші автори визначають як страх.

Відповідно до теорії особистості З. Фрейда, структура особистості складається з трьох компонентів: id, Ego і Super-Ego, які між собою взаємопов’язані. Id являє собою найбільш примітивну підструктуру психічного апарату, яка містить у собі інстинктивні потяги (серед важливих для життя інстинктів є сексуальний інстинкт – лібідо), що підкорені принципові задоволення. Воно є ірраціональним, аморальним і перебуває у конфлікті із Ego і Super-Ego. Super-Ego, в свою чергу, – це вища інстанція в структурі психіки, яка виконує роль внутрішнього цензора і є джерелом моральних почуттів. Ego ж є підструктурою особистості, що виступає посередником між id та Super-Ego, між індивідом та реальністю. Основна його функція – самозбереження організму, сприйняття зовнішнього світу та пристосування до нього.

Залежно від джерела тривоги, Фрейд виділив три види тривоги:

1) реалістична тривога – емоційна відповідь на загрозу зовнішнього світу, вона є синонімом до страху і може послаблювати здатність людини ефективно боротися з джерелом загрози;

2) невротична тривога – зумовлена тиском id; це відповідь на загрозу того, що неприйнятні імпульси id стануть усвідомленими, а Ego втратить здатність їх контролювати. Тривога в даному випадку виходить із страху, що, коли людина зробить щось погане, це буде мати тяжкі негативні наслідки;

3) моральна тривога – зумовлена тиском Super-Ego; це емоційна відповідь на те, що Ego відчуває загрозу з боку Super-Ego. Моральна тривога виникає завжди, коли id хоче виразити непристойні думки та і дії, і Super-Ego відповідає на це почуттям провини, сорому або самозвинувачення.

Основна функція тривоги, за Фрейдом, – допомагати людині уникнути усвідомлення своїх негативних імпульсів і задовольняти їх прийнятним шляхом в потрібний час.

Один з послідовників та учень З. Фрейда А. Адлер у своїй теорії індивідуальної психології пропонує новий погляд на причини походження неврозів. На думку А. Адлера, в основі невротичних переживань лежать такі конкретні механізми, як: страх, острах життя, острах труднощів, а також прагнення до певної позиції в групі людей, що індивід у силу яких-небудь індивідуальних особливостей або соціальних умов не міг домогтися, тобто чітко прослідковується, що в основі неврозу лежать ситуації, у яких людина всилу тих або інших обставин, тією чи іншою мірою випробовує почуття тривоги [52].

Адлером було висунуто три умови, які можуть привести до виникнення в дитини неправильної позиції й стилю життя: органічна, фізична неповноцінність організму, розпещеність, відкинутість дитини. В свою чергу Адлер був першим, хто описав труднощі й тривогу дитини, пов’язані з недостатністю органів, і шукав шляхи їхнього подолання. В умінні любити інших, що в свою чергу вимагає розвитку і тренування Адлер бачить роль членів сім'ї й, насамперед, матері й батька. За висновками вченого в основі конфлікту особистості, в основі неврозів і тривожності лежить протиріччя між «хотіти» (волі до могутності) і «могти» (неповноцінність), що випливають із прагнення до переваги. Залежно від того, як дозволяється це протиріччя, іде весь подальший розвиток особистості. Сказавши про прагнення до могутності як споконвічній силі, А. Адлер приходить до проблеми спілкування, тобто прагнення до переваги не може мати місце без групи людей, у якій може бути здійснена ця перевага [52].

Навідміну від З. Фрейда, у теорії К. Хорні головні джерела тривоги й занепокоєння особистості кореняться не в конфлікті між біологічними потягами й соціальними заборонами, а є результатом неправильних людських відносин. У книзі «Невротична особистість нашого часу» [37, с. 54-60]. Хорні нараховує 11 невротичних потреб:

- Невротична потреба в прихильності й схваленні, бажання подобатися іншим, бути приємним;

- Невротична потреба в «партнері», що виконує всі бажання, очікування, острах залишитися на самоті;

- Невротична потреба обмежити своє життя вузькими рамками, залишатися непоміченим;

- Невротична потреба влади над іншими за допомогою розуму, передбачення;

- Невротична потреба експлуатувати інших, одержувати краще від них;

- Потреба в соціальному визнанні або престижі;

- Потреба особистого обожнювання. Роздутий образ себе;

- Невротичні домагання на особисті досягнення, потребу перевершити інших;

- Невротична потреба в самозадоволенні й незалежності, необхідності ні в кому не бідувати;

- Невротична потреба в любові;

- Невротична потреба в перевазі, досконалості, недосяжності.

За думкою К. Хорні, задоволення цих потреб людина прагне позбутися від тривоги, але невротичні потреби ненаситні, задовольнити їх не можна, а, отже, від тривоги немає шляхів рятування. Він переносить акцент із тоді анатомо-физіологічної інтерпретації, що домінувала, неврозів на соціальну, а вирішальним фактором їхнього виникнення бачить порушення в людських взаєминах. Це змінює ціль терапії, що тепер полягає не в тім, щоб допомогти пацієнтові впоратися зі своїми інстинктами, а в тім, щоб навчити його існувати без «невротичних похилостей», знайти в самому собі точку опори. Там, де Фрейд бачив Едипів комплекс, К.Хорні бачить "базальну тривогу" як основу всіх неврозів, яка описується нею як почуття "власної незахищеності, слабості, безпорадності, незначності в цьому зрадницькому, атакуючому, принижуючому, злому, повному заздрості і свари світі". Всі ці почуття з'являються в дитинстві, коли батьки обділяють дитину теплом й увагою.

Тривога, зауважує К. Хорні, може бути визначальним фактором нашого життя, залишаючись у той же самий час неусвідомленої нами. Необгрунтованої тривоги немає взагалі, і те, що людина впала в невротизм, має якусь причину. [37].

В кнізі Р. Мей «Значення тривоги», що була опублікована в 1950 році більшість теорій дотримувалися точки зору, згідно з якою високі рівні тривожності вказують на наявність неврозу чи іншої форми психопатології. Мей стверджував, що рушійною силою поведінки людини в багатьох випадках є почуття страху чи тривоги, яке з'являється у нього щоразу при зростанні почуття невизначеності, невпевненості, хиткість свого буття. Він визначав тривогу як «суб'єктивний стан особистості, розуміючою, що її існування може бути зруйноване, що вона може перетворитися на ніщо». Ми відчуваємо тривогу, коли усвідомлюємо, що наше існування або якісь цінності, ототожнюються з ним, можуть бути знищені. Проте у більш пізній роботі він висунув інше визначення тривоги - як відчуття загрози, спрямованої на важливі для людини цінності. [21].

С. Салівен, відомий як творець «міжособистісної теорії», вважав що в людини є вихідне занепокоєння, тривога, що є продуктом міжособистісних (інтерперсональних) відносин. Він розглядає організм як енергетичну систему напруг, що може коливатися між певними межами — станом спокою, розслабленості (ейфорія) і найвищим ступенем напруги. Джерелами напруги за думкою С. Салівана є потреби організму й тривога. Тривога викликається дійсними або надуманими погрозами безпеки людини. На його думку, особистість не може бути ізольована від інших людей, міжособистісних ситуацій. Дитина з першого дня народження вступає у взаємини з людьми й у першу чергу з матір'ю. Весь подальший розвиток і поводження індивіда обумовлене міжособистісними відносинами.

Так само, як і Хорні, Саліван розглядає тривожність як фактор, що визначає розвиток особистості. Виникнувши в ранньому віці, у результаті зіткнення з несприятливим соціальним середовищем, тривога постійно й незмінно є присутнім протягом всього життя людини. Рятування від почуття занепокоєння для індивіда стає «центральною потребою» і визначальною силою його поводження. Людина сама виробляє різні «динамізми», які є способом рятування від страху й тривоги [34] [52].

Вплив тривожності (як ситуативної, так і стійкої) на діяльність широко вивчався в іншому напрямі школи навчення, представленому відомими іменами – К. Спенса і Дж. Тейлор. Тейлор, в свою чергу є одним із перших, хто розробив методику діагностики рівня тривожності Manifest Anxiety Scale (MAS), що зробила першорядний вплив на вивчення тривожності в багатьох психолого-педагогічних школах і напрямах, у тому числі і в нашій країні. Його тест містить ряд тверджень, що дали змогу діагностувати тривожність як в певній мірі стійку рису особистості, а з іншого, питання, що виокремлюють тривожність як реакцію індивідуума на загрозливу ситуацію не лише в аспекті фізичного здоров’я, але й перспективи втрати соціального-статусного благополуччя. Це дало змогу в подальшому віявити тривожність в надто високому ао в надто низькому ступені сили прояву, а акож виокремити стан тривожності у дві нові категорії - особистісну та ситуативну [53].

Особливо значущою ця методика виявилася для практичної психології - як дорослої, так і дитячої. Широко відома в нашій країні під назвами «Шкала відкритої тривожності» або «Шкала проявів тривожності», вона була першою методикою, в якій діагностувалися індивідуальні відмінності в схильності до переживання тривожності.

Х. Хекхаузен, виявивши природній зв'язок між особистісною та ситуативною тривожністю зазначив, що під впливом обставин, котрі турбують і загрожують людині таких як біль, стрес, погроза соціальному статусу, розходження між високо - і слабо тривожними людьми проявляються більш помітно. Особливо значний вплив на поведінку схильних до підвищеної тривожності людей робить страх попередньо пережитих минулих невдач та можливих майбутніх перепитій. Саме тому такі індивідууми особливо чутливі до повідомлень про низьку успішність чи навіть непотрібність їхньої діяльності, що погіршують в подальшому показники якості та продуктивності їхньої діяльності. Навпаки, зворотний зв'язок з інформацією про успіх (навіть вигаданий) стимулює таких людей, підвищуючи їхню діяльність [54].

Дотримуючись аналогічної позиції, Ч. Спілберг встановив, що поведінка завищено тривожних людей у діяльності спрямованої на досягнення успіхів, має наступні особливості:

1. Високо тривожні індивіди емоційно гостріше, ніж низько тривожні, реагують на повідомлення про невдачу.

2. Високо тривожні люди гірше, ніж низько тривожні, працюють у стресових ситуаціях або в умовах дефіциту часу, відведеного на рішення завдання.

3. Страх невдачі - характерна риса високо тривожних людей. Цей страх у них домінує над прагненням до досягнення успіху.

4. Мотивація досягнення успіхів переважає в низько тривожних людей. Звичайно вона переважує побоювання можливої невдачі.

5. Для високо тривожних людей більшою стимулюючою силою володіє повідомлення про успіх, чим про невдачу.

6. Низько тривожних людей більше стимулює повідомлення про невдачу.

7. Особистісна тривожність привертає індивіда до сприйняття й оцінки багатьох, об'єктивно безпечних ситуацій як таких, які несуть у собі погрозу.

Так само як і у відчизняних, в зарубіжних дослідженнях тривожності гостро стоїть питання про причини її вінекнення. Відповідь на нього багато в чому залежить від того, чи розглядається вона як особистісне новоутворення чи як властивість темпераменту. Саме від цього залежить уявлення про способи подолання тривожності, хоча далеко не завжди визначається їм повністю. При розумінні тривожності як властивості темпераменту («психодинамічна» тривожність, по термінології В. Мерліна) як основні чинники признаються природні передумови - властивості нервової і ендокринної систем, зокрема слабкість нервових процесів. В школі В. Мерліна проведений ряд досліджень, що зіставляють тривожність, яку автори пояснюють властивостями темпераменту - «психодинамічну», і «тривожність очікувань в соціальному спілкуванні». Остання розглядається як властивість особистості і зв'язується, як це видно з назви, з особливостями спілкування [54].