Поняття, види та характеристика вбивств

У ч.1 ст.115 дається поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині. Крім того, в ст.119 передбачена відповідальність за вбивство через необережність. Тому загальне поняття вбивства може бути визначене як умисне або необережне заподіяння смерті іншій людині (позбавлення її життя). Об'єктом вбивства є життя людини. Життя – особлива форма існування людини, що характеризується цілісністю і здатністю до самоорганізації. Спеціальні потерпіли – малолітня особа, новонароджений. З об'єктивної сторонни вбивство може бути здійснене шляхом дії або бездіяльності. У разі вчинення вбивства шляхом бездіяльності йдеться про вчинення винним дій, що запобігли б настанню смерті за умови, що він зобов'язаний був і мав можливість їх вчинити. Обов'язковою ознакою закінченого складу вбивства є настання злочинного наслідку - смерті людини. При цьому необхідно встановити причинний зв'язок між діянням винного і настанням смерті потерпілого. Вбивство - це протиправне позбавлення життя. Тому не є вбивством, наприклад, позбавлення життя людини в стані необхідної оборони. Злочин з матеріальним складом. Суб'єкт вбивства— будь-яка особа, яка досягла 14-ти років за вбивства, передбачені статтями 115-117, і 16-ти років — за вбивства,передбачені статтями 118 і 119. З суб'єктивної сторони вбивство може бути вчинене як з умислом (прямим або непрямим), так і через необережність (злочинну самовпевненість або злочинну недбалість). Правильна кваліфікація умисного вбивства передбачає ретельне дослідження його мотивів і мети (умисне вбивство з корисливих мотивів). Види вбивств. За суб'єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (статті 115—118) і вбивства через необережність (ст. 119). У свою чергу умисні вбивства розрізняються за ступенем своєї суспільної небезпеки (тяжкості) на три види: так зване просте вбивство, тобто вчинене без обтяжуючих чи пом'якшуючих обставин (ч. 1 ст. 115); вчинене за обтяжуючих обставин, так зване кваліфіковане вбивство (ч. 2 ст. 115) і вчинене за пом'якшуючих обставин, так зване привілейоване вбивство.

77. Поняття, види, елементи цивільно-правових зобов'язань.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ст. 509 ЦК). Суб'єктами в зобов'язанні виступають його учасники — кредитор і боржник. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Об'єкт зобов'язання — це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто певні дії щодо речей, грошей, послуг. Зміст зобов'язання — це сукупність суб'єктивних прав та обов'язків його учасників. Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру. За підставами виникнення розрізняють зобов'язання: а) договірні;б) недоговірні; в) односторонньо-вольові, які виникають із односторонніх правочинів. За співвідношенням прав і обов'язків зобов'язання поділяють на: а) односторонні; б) взаємні. Виокремлюють також зобов'язання, де боржник повинен вчинити певні дії; зобов'язання, де за умови неможливості виконати певні дії боржник має право замінити їх виконанням інших визначених в договорі дій (факультативні зобов'язання), і альтернативні зобов'язання. Розрізняють також головні і додаткові (акцесорні) зобов'язання.

76. Захист від недобросовісної конкуренції.

Недобросовісною конкуренцією відповідно до ст. 1 Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції” є будь-які дії, пов'язані з використанням чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки, товарів іншого виробника; копіюванням зовнішнього вигляду виробу; порівняльною рекламою; створенням перешкод суб'єктам господарювання в процесі конкуренції та використанням неправомірних переваг у конкуренції (дискредитація суб'єкта; надання послуг із примусовим асортиментом; намовляння до бойкоту суб'єкта господарювання; намовляння постачальника до дискримінації покупця; намовляння до розірвання договору з конкурентом; підкуп працівника постачальника або покупця); із неправомірним збиранням, розголошенням та використанням комерційної таємниці, включаючи і намовляння до розголошення комерційної таємниці.. Недобросовісна конкуренція згідно із законом може полягати у трьох групах порушень: - неправомірному використання ділової репутації суб’єкта господарювання; - створенні перешкод суб’єктам господарювання у процесі конкуренції; - неправомірних діях із комерційною таємницею.

75. Загальні положення про спадкування.

Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Воно здійснюється за заповітом або за законом. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення п померлою. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Не входять до складу спадщини права та обов'язки" що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця (наприклад, особисті немайнові права). Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою, Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом також можуть бути юридичні особи та інші суб'єкти цивільних правовідносин.

85. Спадкування за законом: поняття, випадки, черги.

При спадкуванні за законом до спадкування закликають­ся ті особи, яких законодавець називає спадкоємцями. Тобто, в цьому випадку спадкове майно розподіляється між особами, які названі в числі спадкоємців у відповідних статтях ЦК Украї­ни. Такі особи називаються законними спадкоємцями, або колом спадкоємців за законом.

Спадкування за законом має місце тоді, коли воно не змінене заповітом, тобто спадкодавець у заповідальному розпорядженні не призначив спадкоємців особисто. Тобто, спадкування за зако­ном настає, коли:

а) спадкодавець не скористався наданим йому правом і не склав заповіт;

б) заповідач скасував раніше складений заповіт і не залишив нового;

в) заповіт в судовому порядку визнаний недійсним повністю чи частково;

г) складеним заповітом не охоплене все належне заповідачу майно;

д) спадкоємці за заповітом померли раніше спадкодавця, а ін­ших спадкоємців заповідач не підпризначив;

є) спадкоємці за заповітом усунуті від спадщини як «негідні» відповідно до ст. 1224 ЦК, не прийняли спадщину, відмовилися від неї або не виконали умов заповіту.

Спадкоємці за законом закликаються до спадкування у порядку черги.
Спадкоємцями першої черги є: діти (в тому числі й усиновлені), подружжя, батьки (в тому числі усиновителі), а також дитина, яка народилася після смерті спадкодавця.
До спадкоємців другої черги належать брати та сестри (рідні, єдинокровні, єдиноутробні), дід, баба померлого.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.
У четверту чергу право на спадкування за законом надано особам, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до відкриття спадщини.
П'яту чергу спадкоємців становлять інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Оскільки ступінь споріднення обчислюється залежно від кількості народжень, то до спадкоємців шостого ступеня споріднення відповідно належать: двоюрідні праправнуки, троюрідні внуки, троюрідні брати та сестри.

До спадкоємців п'ятої черги належать також утриманці померлого (тобто непрацездатні і неповнолітні особи), які не були членами його сім'ї, але протягом п'яти років одержували від спадкодавця матеріальну допомогу, яка була для них єдиним або основним джерелом засобів існування.

87. Поняття і значення складу злочину, його елементи.

Склад злочину- це сукупність встановлених кримінальним законом та іншими нормативними актами юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають суспільно небезпечне діяння як злочинне. У кожному складі злочину прийнято вирізняти його елементи. Ними є об'єкт злочину, об'єктивна сторона злочину (їх називають об'єктивними ознаками складу) і суб'єкт, суб'єктивна сторона злочину (суб'єктивні ознаки складу). Об'єкт злочину - ті ознаки, які характеризують злочин у його спрямованості на заподіяння шкоди у сфері відповідних суспільних відносин, що охороняються законом. До обов'язкових ознак об'єкта злочину відносять суспільні відносини, до факультативних - предмет злочину та потерпілий від злочину. Об'єктивна сторона злочину - це ознаки, які характеризують зовнішній прояв злочину, тобто зміни в суспільному середовищі, до яких призводить вчинення злочину. Такими ознаками є: дія або бездіяльність (обов'язкові ознаки об'єктивної сторони злочину), злочинні наслідки діяння, причиновий зв'язок між діянням та злочинними наслідками, місце, час, спосіб, обстановка вчинення злочину, знаряддя та засоби вчинення злочину. Суб'єктом злочину, згідно з ч. 1 ст. 18 КК, "є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати кримінальна відповідальність". До обов'язкових ознак суб'єкта належать: фізична особа, вік особи, осудність; до факультативних: спеціальні ознаки суб'єкта (спеціальний суб'єкт): громадянство, стать та ін. Суб'єктивна сторона - це ознаки, які характеризують злочин з його внутрішнього боку. До обов'язкових ознак належать: вина у формі умислу чи необережності; до факультативних: мотив злочину, мета злочину, емоційний стан. Склади злочинів поділяються за ступенем суспільної небезпечності на: основний; кваліфікований склад злочину; особливо кваліфікований склад злочину; склад злочину з пом'якшуючими обставинами. За характером структури вони можуть бути поділені на прості та складні. За особливостями конструкції виділяють злочини з формальним складом, злочини з матеріальним складом, злочини з формально-матеріальним складом і злочини з усіченим складом.

86. Договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності — це група договорів у сфері інтелектуальної власності, спрямованих на набуття, зміну чи припинення майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Ліцензія є одностороннім волевиявленням правоволодільця і не може розглядатися як вид договору.

Власник речі може реалізувати свої повноваження щодо розпорядження шляхом укладення договорів на передачу майна у власність (зокрема, договорів купівлі-продажу, дарування тощо) і договорів на передачу майна у користування (договорів найму та позички).

Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності та ліцензійний договір є правовою формою реалізації прав інтелектуальної власності.

Вони можуть бути як відплатними, так і безоплатними,

Договору про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності за своєю суттю ці відносини близькі до договорів на виконання робіт.

Сторонами договорів у сфері інтелектуальної власності за загальним правилом можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Форма договорів у сфері інтелектуальної власності обов’язково має бути письмовою. У разі недодержання письмової форми договору він є нікчемним (ч. 2 ст. 1107, ч. І ст. 1118 ЦК).

88. Звільнення від кримінального покарання та його види.

89. Джерела правового регулювання ЗЕД України.

Визначаючи загальні ознаки зовнішньоекономічних контрактів, необхідно звертати увагу на специфіку джерел правового регулювання таких договорів. До основних джерел належать:1) міжнародні договори;2) національне законодавство;3) звичаї.

У практиці міжнародної торгівлі використовуються такі джерела міжнародного правового регулювання:o Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980);o Конвенція ООН про давність позову в міжнародній купівлі-продажу товарів (1974);o Конвенція про право, що використовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів (1985), та ін.Що стосується національного законодавства, то в Україні такими нормативно-правовими актами є:o Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність";o Закон України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті"; o Закон України "Про Єдиний митний тариф"; o Закон України "Про Митний тариф"; o Митний кодекс України; o Цивільний кодекс України; o Указ Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 566/94 "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України"; o Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 1593 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю". Названі вище та цілий ряд інших нормативно-правових документів відіграють визначальну роль у вирішенні суперечок в арбітражі.

90. Поняття суб'єкта ЗЕД України.

Згідно зі ст. 378 ГК суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності є: 1) господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; 3) підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб’єктів господарювання, що не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані в порядку, встановленому законом. У зовнішньоекономічній діяльності також можуть брати участь зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Усі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право відкривати свої представництва на території інших держав згідно з законами цих держав, а також мають право на участь у міжнародних неурядових економічних організаціях.

91. Діяльність ГАТТ/ВТО, її завдання і функції.

Генеральну угоду з торгівлі й тарифами, будучи багатостороннім міжурядовим договором, як міжнародно-правової інструмент включає початковий текст Угоди разом із додатками і списками тарифних поступок, численні протоколи і рішення договірних сторін, які змінюють, що доповнюють і уточнюючі початковий текст Угоди, ще, ряд угод, що з'явилися в 1979 року у результаті багатосторонніх торгових переговорів “токійського” раунду, інтерпретують його окремі статті, поширюють дію положень ГАТТ налаштувалася на нові області чи конкретизують їх. Велику роль розвитку правової системи ГАТТ грає практика прецедентов. Вихідною посилкою, де будується договірна система ГАТТ, є прагнення країн-членів розвивати міжнародну торгівлю і забезпечувати економічного розвитку шляхом взаємної лібералізації доступу на ринки, передбачуваності умов діяльності підприємців на іноземних ринках і регламентації дій урядів із регулювання зовнішньоекономічної сферы. Світова Організація Торгівлі (COT), яка є правонаступницею Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), заснованої у 1947 році, розпочала свою діяльність 1 січня 1995 року. Мета її створення — забезпечення інституційної та правової бази нової міжнародної торговельної системи. Згідно з Марракеською угодою, СОТ забезпечує загальну інституційну основу для здійснення торговельних відносин між її членами, тобто утворює міжнародний форум з робочими органами. В його рамках можуть здійснюватися міжнародні переговори як між усіма членами СОТ, так і між окремими учасниками. Сфера регулювання СОТ може бути розширена за рахунок майбутніх угод, які будуть включені в загальну систему СОТ.