Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття

Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Граничні засади буття людини

План

Особливості філософського осмислення буття. Значимість проблеми буття для філософії.

Проблема буття та небуття. Особливості сприймання буття та небуття східною та західною філософською традицією.

Категоріальні визначення буття. Трансцендентне буття.

Класичне та некласичне розуміння буття.

Людські виміри проблеми буття. Екзістенційні особливості сприйняття буття людиною.

Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття.

 

1. Особливості філософського осмислення буття. Значимість проблеми буття для філософії.

Висхідним поняттям на основі якого формується філософське бачення світу є буття. Вчення, яке досліджує проблеми буття називається онтологія. Першість у вживанні поняття “онтологія” поділяють німецькі філософи XVII ст. Р.Гоклініус і Х.Вольф. Іноді онтологія як філософська сфера знання ототожнюється з метафізикою.

Метафізика— це наука про надчуттєві принципи і начала буття. Синонімом поняття “буття ” є слова “існування” і “бути”. Можна сказати, що метафізичні проблеми мають місце у всіх сферах знання, адже у своїх пошуках ми завжди наштовхуємося на щось таке, яке недосяжне розуму, незрозуміле, яке неможливо вияснити без залишку сумніву у остаточності нашого знання. М. Гайдеггер, один з найавторитетніших філософів ХХ сторіччя, вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні основи всього сущого питання: „Чому взагалі є суще, а не навпаки ніщо”

У філософії і богослів’ї крім поняття “метафізика” є ще поняття “теодіцея”. Це поняття вперше вжив відомий німецький філософ XVIIст. Готфрід Лейбніц. У XVII-XVIIIст. теодіцея набула статусу галузі філософського знання. Теодіцея (грец. theos— Бог і dike—справедливість, право)— “боговиправдання”— релігійно-філосовська теорія пояснення віри у Бога і наявности зла на Землі.

Отже, бачимо, що метафізика, теодіцея і онтологія дотичні сфери філософського знання. Власне нас більше всього зараз цікавитиме онтологія у її взаємозв’язку з метафізикою і космологією. Космологія (грец. kosmos—всесвіт, logos—слово, вчення)—філософська наука про Всесвіт як єдине ціле, взятий у його просторово-часових характеристиках. Вартує відзначити, що у сучасній філософії метафізику та онтологію розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає корені буття; умовно кажучи онтологія ставить питання „Яким та як є буття?”, а метафізика –„Чому та що є буття”, хоча дуже часто їх ототожнюють, а це є не зовсім правильним. Внаслідок цього проблема онтології ніби перебуває на перехресті дисциплін „антропологія – онтологія – епістеміологія (або гносеологія).

Пошуки буття—це пошуки власного коріння, доторкнувшись до яких людина може почерпнути силу для переборення беззмістовності багатьох життєвих проблем. Для сучасної філософії характерним є уявлення, які властиві апофатичній традиції щодо вирішення проблеми буття. Буття—це таїнство, але таємниця, яка лежити на поверхні, яку необхідно відчути, прожити, пережити і лише тоді вона відкриється, стане зрозумілою. Розуміння буття, дотичність людини до буття, до свого коріння просвітлює і перетворює людину, вириває її з беззсмисловости хаосу емпіричного життя.

Буття—це найзагальніша й найбезпосередніша (без будь-якого посередника) визначеність будь-якої речі, явища, процесу, думки, так само як і всіх їх разом, висловлюється поняттям “бути”.

Буття заявляє про себе до будь-якої іншої визначеності. Воно є абсолютною умовою наявности у речі тих чи інших ознак. Щоб мати якісь властивості річ повинна спочатку бути. У смисловому відношенні буття передує всьому. Не випадково перша книга Біблії називається “Книга буття”. А Євангеліє від Іоана починається словами: “Спочатку було Слово. І це слово Бог.” Це можна розуміти так, що творенню світу вже передувало буття—буття абсолютного Смислу. І коли пророк Мойсей звертається до Бога з проханням сповістити своє ім’я, щоб люди мали як звертатися до нього, Той називає себе Сущим. Як бачимо, буття є гранично можливою й у смисловому відношенні найзагальнішою характеристикою світу та залученості людини у світ. Проблема буття – це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності всього світу як цілого. Німецький філософ М.Гайдеггер наголошував на тому, що буття далі, ніж будь-яке суще, і все ж ближче людині, ніж будь-яке суще, чи то камінь, чи тварина, витвір мистецтва, машина, ангел чи Бог. Буття – це найближче, однак близьке залишається для людини найбільш далеким. Один з провідних теоретиків онтології ХХ сторіччя М.Гартман наголошує, що саме буття неможливо ні визначити, ні пояснити. Але можливо відрізняти види буття та їх модуси (прояви). Буття є останнє, про що припустимо запитувати. Але останнє не може бути визначеним. Адже визначати можна на основі чогось іншого, що стоїть за розшукуваним; саме останнє є тим, за чим вже нічого немає...Загальний спосіб буття – „буття взагалі”, яке є властивим для будь-якого сущого. Отже, поняття буття не обмежується жодною категорією, а перевищує все та охоплює, тобто є висловлюванням про все, це поняття принципово переходить всі межі... охоплює абсолютно все, про що можна запитувати, мислити, або знати.

 

2. Проблема буття та небуття. Особливості сприймання буття та небуття східною та західною філософською традицією.

Основне питання онтології—це проблема співвідношення буття та небуття. Ж-П. Сартр, французький філософ-екзістенціаліст ХХ сторіччя наголошував на тому, що постійна можливість небуття поза нами та в нас обумовлює наші питання про буття.

Однією з перших філософських ідей в європейській культурі (а на думку Гегеля першою) була ідея Парменіда: “Буття є, а небуття немає”. Підставою для такого висновку, на думку Парменіда, є те, що небуття не можна помислити. На доказ цього твердження учнем Парменіда Зеном з Елеї було сформульовано кілька апорій (логічних утруднень, епіхейрем, як їх називав сам Зенон), з якими стикається думка при спробі поєднати буття з небуттям.

Якщо буття є, а небуття немає, то буття тоді має бути непорушним, незмінним, самототожним. І Зенон розмірковував так: якби ми могли логічно правильно посмислити якусь зміну, рух, виникнення чи зникнення чогось, то це означало б тоді, що небуття мислиме, а отже існує.

Але з практичного досвіду кожний із нас знає, що все перебуває у зміні, у русі. Отже реально небуття якось сполучається з буттям, якимось чином включене в нього. Ця думка знайшла своє обгрунтування й розгорнення у вченні Левкіппа і Демокріта. В межах цього вчення небуття визначається чимось реально існуючим. Це реальність особливого роду—порожнеча. Самим своїм існуванням (буттям) вона проникає в єдине непорушне буття Парменіда й подрібнює його на безліч нескінченно малих (аж до невидимості) ланок буття (атомів). Атоми, у той же час, зберігають всі ознаки буття—єдиність, непорушність, неподільність. Порожнеча Демокріта, у той же час, сама виглядає як деяка форма буття?

І це взагалі знаменна риса європейської культури—визнання абсолютности буття, надання смислової переваги буттю щодо небуття. Небуття переживається і мислиться як щось відносне, яке підлягає подоланню або витісненню. Християнська традиція ототожнює небуття із злом. Ось як це пояснює Микола Бердяєв: ”Зло вкорінене не в бутті, а в небутті. Воно виникло у сфері небуття й, зайнявши примарне, фіктивне місце у бутті, повинне бути остаточно витіснене у сферу небуття, викрите в усьому нікчемстві свого небуття, у своїй підробності. Буття й небуття, як абсолютне й відносне, не можуть знаходитися в одній площині й ні в якому розумінні не можуть бути порівнювані й зіставлювані”.

Проте у європейській філософії були спроби осягнути буття у більш широкому смисловому контексті, в його відповідності з небуттям. Зокрема Лейбніц сформулював питання: чому існує щось, а не ніщо? Свого часу це питання не привернуло до себе уваги й не знайшло свого подальшого філософського розгляду. Тільки у XX сторіччі до нього повернувся Мартін Хайдеггер. Причому він надав йому значення головного значення філософії.

На противагу загально європейській орієнтації на буття, в східних культурах виробляється і стверджується орієнтація на небуття. В індобуддистській традиції, наприклад, наголошується на тлінності всього існуючого, на володарюванні у світі стихії зникнення і винекнення. Тому світотворним началом тут є порожнеча, знавана й переживана як значуща відсутність, як велике Ніщо. Це Ніщо всьому надає сенс, бо воно єдине у світі є невинищуваним. І як таке, воно є деякою органічною цілісністю, що віддзеркалює й разом вбирає в себе всі наявні та можливі смисли. Тому воно здійснюється і як Сансара—безперервний і нескінченний потік перетворень, і як Нірвана—абсолютне осереддя поглинання й занурення смислів в одвічне заспокоєння.

В індійській філософії, передусім в буддиській філософії, була розвинена своєрідна “негативна діалектика”—метод спростування буття як первинної визначености світу. Це був дзеркальний відбиток діалектики греків (Зенон, Платон та інші), спрямованої, навпаки на спростування істинности буття й ствердження небуття.

Індійська філософська школа вайшешика також звертається до проблеми небуття. Вони признають відносне і абсолютне небуття. Що взагалі можна розуміти під відносним і абсолютним небуттям. Якщо виходити із позиції власного буття, то абсолютним можна назвати:

1) період до початку створення світу і період після кінця світу;

2) період до зачаття людини і її народження і період після смерти людини;

3) неможливість перебування людиною одночасно у різних точках протору і часу;

4) неможливість абсолютного ототожнення “Я”, ”Ти” тощо.

А під відносним небуттям можна розуміти:

1) перебування людини у сні, гіпнозі, комі, забутті, збайдужінні.

Але з іншого боку ми можемо сказати, що це небуття є іншою формою буття, яку ми не можемо осягнути і раціоналізувати. Адже ми живемо у XX сторіччі, і можемо сказати, що небуття настільки ж реальне, як і буття. І навіть більше того, небуття тривкіше і триваліше, ніж буття, адже все існуюче виникає на реальний час, а зникає навіки.

Так, в індійській культурі небуття сприймається й мислиться як світотворче начало тому, що виступає деякою цілісністю, деякою смисловою “повнотою навіки”, тобто перебирає на себе головні функції буття.

Показово, що й у китайській філософії небуття здійснюється не як негація й заперечення буття, а як деяка стверджуваність буття способом його ввіходження в небуття й увібрання останнього в себе. Універсальним символом поєднання буття і небуття, смисловим орієнтиром думки і дії тут виступає образ порожнини. Глечик, наприклад, мислиться як шматок глини, який вміщує порожнину, ладну сповнитися будь-чим. Людина розуміється у даосизмі як долина, відкрита потоку Дао й здатна бути для нього зручним річищем.

Духовний досвід Сходу зайвий раз навертає нас до того, щоб замислися не над буттям і небуттям самим по собі, а над їх поєднанням. Якщо глянути на світ і людину в світі з цієї точки зору, то можу здатися, буцімто буття й небуття як таких не існує. Й справді, кожна річ виникає, певний час існує, й зникає. Це означає, що світ перебуває у постійній зміні, у постійному становленні. Та й кожна річ, залишаючись певний час тотожною собі, переживає певні внутрішні зміни. А кожна зміна—це сполучення буття й небуття. І абсолютне небуття ми не можемо помислити інакше, як через форми буття (бо повнота, цілісна непорушність—це ознака буття).

 

3. Категоріальні визначення буття. Трансцендентне буття.

Отже, буття та небуття перебувають у постійній взаємодії й взаємопроникненні. Як же тоді ми змогли помислити їх окремо? Слід, мабуть, припустити, що у світі є ще щось—щось третє, з чим перебувають у певній смисловій пов’язаності ці дві категорії. Це “третє” визначається поняттям “суще”.

Суще—це все існуюче. Але воно не складає собою світ безпосередньо. Зі світом воно сполучається через буття і небуття. За словами М.Хайдеггера, суще “хитається між буттям та небуттям”. Арістотель першим порушив питання про те, що є підгрунтям сущого. Й він першим визначив, що таким підгрунтям є буття.

Міркування над тим, що є суще, буття й небуття в їх співвідношенні між собою, а також в їх співвідношенні зі світом і людиною,—це становить головний зміст філософської творчості Мартіна Хайдеггера, яка втілилась в десятках томів його творів.

Людина постійно має справу з небуттям як реальною можливістю смислового розпорошення буття, руйнування його. Бути людиною означає закріплювати, зміцнювати буття, стверджувати себе у бутті шляхом відшукування смислів та сприяння їх зростання до рівня цінностей та ідеалів.

Така проблема стояла переважно у всі часи. Але, ще у XIII сторіччі Тома Аквінський показав, що у людини є підстави для оптимізму, бо абсолютного небуття, а отже зла не існує, бо якби воно існувало, то, руйнуючи все, воно неминуче повинно було б знищити і себе. А ще раніше у IV сторіччі після Народження Христа Августин Блаженний доводив, що зло—це відсутність добра, його недостатніст. Згідно Августина добре є абсолютним, а зло відносним.

М.Хайдеггер розуміє буття як певну смислову організацію сущого. Буття він тлумачить як “зібране суще”, утримуване певним чином і у такий спосіб приналежне до світу. Те, що збирає й утримує суще в буття, що надає йому сенс,—це присутність у світі людини.

На думку М.Хайдеггера, людина самим буттям покликана зберігати істину буття. Людина здатна трансцендентувати, тобто виходити поза межі буденнности. Трансцендентне буття—це особливий рівнь Сущого, завдяки якому існує рівновага між буттям та небуттям. Поняття “трансценденція” (від лат. transcendens—той, хто виходить за межі), а отже, фактично, це Божественна сутність.

Трансцеденція є деяким осереддям смислу, що має для людини й буття загалом значення абсолютної повноти й абсолютної точки відліку. Те, як саме трансценденція взаємодіє або сполучається з буттям, ще й досі залишається для філософської думки багато в чому загадковим. Деякі мислителі вважають, що це взагалі не може бути остаточно з’ясовано. Можна лише сказати, що трансценденція надає світові додаткового виміру, немовби відкриває в ньому вертикаль, простір для сходження і удосконалення.

Разом з тим вона неодмінно засвідчує себе в бутті. Маючи це на увазі, Карл Ясперс стверджував, що головним призначенням філософії є розшифрування знаків трансценденції в людському бутті.

Головний адресат трансценденції в бутті—людина. Для людини ж трансценденція стає джерелом смислів, стимулом і зразком поривань. Між людиною та трансцендентним буттям прокладається певний смисловий місток. Форми його здійснення можуть бути різні. Це може бути й магічна дія, й поклоніння, й розвинена релігійна віра, й художнє натхнення, інтуїтивне осягнення, й служіння істині. Спрямованість до трансцеденції веде людину за межу, спонукає її до подолання цієї межі й відшукування іншої. Таке внутрішнє зусилля, поривання за межі наявного, за межі власних можливостей називають трансцендуванням. Філософія XX сторіччя відкрила й визначила його як одну з головних ознак людської сутньості. Тому досить поширеним є розуміння людини як істоти, що трансцендує.

Сам процес трансцендування має свої фази і щаблі. Далеко не завжди він пов’язаний з станом екстазу, осяяння тощо. Набагато частіше це стан напруженого зусилля, мук, сумління або тривожного сум’яття.

 

4. Класичне та некласичне розуміння буття.

Отже, найпершою категорією розуміння бутя є вироблення категорії «усе». Будь-яка визначеність потребує позначення меж. «Усе» межує з «нічим».

Виразну форму категоріальних визначень ці терміни набули в давньогрецькій натурфілософії. Зокрема Фалес стверджував, що «все народжується з води». Але натурфілософія пішла далі в розробленні зазначених термінів, висунувши поняття «першого поняття всього» («архе»). Цим самим зазначали, що в самому бутті є щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале з тих часів ототожнюється з буттям як таким, а мінливе постало в образі його з»явлень. Парменід вперше вводить в обіг поняття «буття»: «Те, що висловлюється та мислиться, повинно Бути Сущим, бо ж є буття, а ніщо не є…»

Для того, щоб розрізнити стан первинного бутя від бутя як причетності, було введене розмежування понять “субстанція” та „субсистенція”. Поняття „субсистенція” вводить у філософський обіг середньовічний філософов С.Боецій, який вважав, що „субсистенція” – це те, що не потребує акциденцій (мінливі стани прояву субстанції) задля того, щоб бути. Вона стоїть „під” („sub”) акциденціями як їх основа...Роди і види не мають не мають акциденцій, тому вони є субсистенції. А індивіди не лише субсистенції,... оскільки служать основою для акциденцій.” “Субстанція” (від лат. substatia—сутність, те, що лежить в основі)—це першооснова всього існуючого, внутрішня єдність багатоманітности конкретних речей, подій, явищ і процесів.

Для визначення природи буття у філософії Нового часу на перший план виходить поняття субстанції, яке плідно і досить інтенсивно розробляли Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц. Поняття “субстанція” відображає високу ступінь єдности усього існуючого, яка позначає вихідний початок сущого. Це досягалось співпорядкуванням понять“субстанція-атрибут-акциденція-модус”. Під атрибутами розуміли її вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. Б.Спіноза відносив до атрибутів світової субстанції протяжність і мислення. Під акциденцією розуміли мінливі стани прояву субстанції, під модусами – конкретні утворення:речі, явища, стани реальності.

Унімецькій класичній філософії атрибутами світової субстанції постали також активність, рух, індивідуація, розвиток.

Вартує відзначити, що розуміння субстанції наштовхнулось на невірішуваний конфлікт: виникли дві лінії тлумачення вихідної природи субстанції. Прихильники однієї наполягали, що основою світу, тобто субстанцією може бути духовне. Ця лінія дістала назву ідеалізму, вона була певною формою продовження платонівської традиції. Прихильники другої лінії наполягали, що основою світу, тобто субстанцією є чуттєва сутність, або матерія. Ця лінія дістала назву матеріалізму. Обидві лінії доводили своє сперечання до досить великої гостроти, але особливо воно загострилося тоді, коли філософська дискусія зіштовхнулася з політичними антагоністичними теоріями (середина ХІХ ст., асаме з появою марсизму, а згодом ленінізму). Тоді ж з”явилися філософи, які почали розуміти безперспективність такого протиставлення названих позицій у субстанціалізмі. А отже з”являється некласична філософія, а з нею нове розуміння буття.

У некласичній філософії буття є першою і необхідною умовою людського усвідомлення. Тому поза свідомістю ніякого буття не існує; принаймі про нього ми нічого не знаємо і сказати нічого не можемо. Буття є внутрішньою умовою самоздійснення, самореалізації людського інтелекту в актах. Тобто фактично ми маємо підстави вести розмову не про буття як таке, а про те, що і як нам дано в контактах з дійсністю.

За словами М.Хайдеггера, істина буття полягає в тому, що воно відбувається; воно завжди подія. Отже, буття здійснюється “тепер” завдяки тому, що немовби відштовхується від того, яким воно вже було. Подія—це подія, яка викликана попереднею дією. В події буття і час взаємоприлучені одне до одного.

М.Хайдеггер наголошує, що свідомість вибудовує свій зміст, але не кожен зміст себе виправдовує в межах реального життя свідомості, не кожне свідоме утворення набуває характеристик тривалості; дещо постає лише в окресленнях зникання, В окресленнях руху, трансформації певних форм у інші. На думку філософа виправдовує себе лише та думка, яка окреслює межу між буттям та небуттям, здатна утримуватися у тривалості становлення, а не зникнення. Такий хід думок М.Хайдеггер називає „правильним мисленням” і ототожнює його із „при-бутті-перебуванні”.

Отже, якщо М.Хайдеггер окреслює буття як горизонт людської предметності, а А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон, В.Дільтей окреслюючи основні характеристики буття говорили про життя з його самопродукуванням, змінами форм, внутрішньою енергетикою.

5. Людські виміри проблеми буття. Екзістенційні особливості сприйняття буття людиною.

У кожному із нас живе доглибинна людська потреба випробувати себе, сягнути за межі людських можливостей і у такий спосіб торкнутися трансцендентного, запліднити своє життя його випроміненням. Не даремно Карл Ясперс у своїй роботі “Філософська віра” назвав свободу дарунком собі із трансценденції.

Отже, бути людиною означає проходити у танці понад краєм безодні (Ніцше), постійно вдивлятися у безмежну прірву усередині самого себе. І далі Ніцше продовжує свою думку такими словами, а саме, якщо довго вдивлятися у безодню, то і вона починає дивлятися у тебе самого.

Небезпека втрати власного Я — сутність тривоги людини, відомлення конкретного джерела цієї небезпеки сутність страху. Страх—це переживання своїх власних меж, які можна перебороти, а можна і назавжди залишитися у їх рамках.

Мужність завжди передбачає певний ризик, адже їй загрожує небуття. Небуття проявляє себе у небезпеці втрати власного Я і перетворення себе у річ, з одного боку, а з іншого—ризик втрати світу у порожнечі самовизначености.

Згідно Мераба Мамардашвілі, грузинського філософа XX сторіччя, призначення людини полягає у тому, щоб заповнити смислами залишену саме їй порожнечу силою життя, характеру, силою розуміння. Для виконання цього завдання людина потребує напруження усіх своїх духовних сил і волі. Призначення людини завжди індивідуальне і унікальне, адже воно лише для мене, лише я зможу його виконати і ніхто крім мене. Проблема буття людини у тому, що те, що я думаю зараз не гарантує знання завтрашнього і те, і те, що розумію сьогодні не є гарантом розуміння у майбутньому.

С.Франк у своїй роботі “Неосяжне. Онтологічний вступ в філософію релігії” пише: “…Якщо ми маємо інтелектуальну чесність, то повинні прийняти, що ось це неосяжне і незрозуміле в нас—все, з допомогою чого ми скеровані вверх або вниз не співпадає з рівнем того, що називається “нормальною людиною”,—утворює, власне кажучи, нашу дійсну істоту.”

Граничне буття людини розкривається через певні душевні стани одинокості, туги, смутку, жаху, відчаю.

У граничному бутті людини оголюється попередньо прихована одинокість чоловічого і жіночого начал. Одинокість—це туга, яка у повсякденні проявляє себе як нудьга. Наявність такого відчуття у людини як нудьга показує, що людині недосяжна повнота буття. Одинокість як нудьга переходить у більш глибоке переживання світу—тугу. Туга вказує на те, що людина наблизилася до меж теперішнього свого існування; вона намагається знайти вихід у інші форми буття. Пошуки такого виходу можуть привести людину до відчаю і навіть збайдужіння. Саме перебуваючи у таких душевних станах, людина відчуває, що буття зникає із-під її ніг і вона занурюється у щось їй незрозуміле, у небуття. Такий стан дуже вдало описав Мартін Гайдеггер: “Глибока туга, блукаюча у безоднях нашого буття, неначе глухий туман, зсовує усі речі, людей і тебе самого з ними разом у одну масу якогось дивного збайдужіння. Через цю тугу привідкривається Суще уцілому”.

Бути на межі—це означає перебувати у стані становлення. Буття-на-межі для людини передбачає процес народження нової, одухотвореної особи, яка дотична до Іншого, понадмежевого. Тому можна сказати, що буття-на-межі—це лише відкриті двері до іншого буття.

Проблемність такого буття полягає у його напруженості. Буття-на-межі передбачає відмову, звільнення від повсякдення. Адже не дивно, що Мартін Гайдеггер підкреслював, що повсякдення є формою насильства над людиною. Але, з іншого боку, відмова від повсякдення не припиняє людського страждання, а навпаки, поглиблює його. У цій стражденности проявляє себе екзистенція людини, чітко окреслюючи попередньо розглянуті духовні контури її обличчя. Але ж і цей процес здатен приносити людині біль. Чому саме? Тому, що у бутті можна лише творитися, відбуватися, а не бути, бо, інакше, страждання, життя, смерть і саме Буття сприйматимуться абсурдними.

Гранична туга за дійсним життям приносить людині глибоку одинокість у світ повсякдення. Саме таку тугу М.Бердяєв назвав “тугою за трансцендентним”. Саме така туга таїть у собі глибоку надію і очікування. Така “туга направлена до вищого світу,—пише Микола Бердяєв,—і супроводжується почуттям убогости, порожнечі, тлінности до цього світу. Туга звернена до трансцендентног, разом з тим вона вказує на нетотожність з трансцендентним, прірву між мною і трансцендентним”.

У стані жаху для такого сум’яття більше немає місця. Найчастіше навпаки, жаху притаманний якийсь заціпенілий спокій. Жах—це величезна тінь страху,тінь,яка хитається сама по собі. Жах—це трансцендентний, метафізичний потойбічний страх.

Жах показує нам руйнівну силу Ніщо. Зустріч з Ніщо допомагає прояснити смисл власного існування. У стані жаху ми неначе вигукуємо: наше буття не може бути Ніщо; не повинно бути Ніщо. Погодимося з М.Гайдеггером, який у своїй роботі “Що таке метафізика” пише: “У найсвітнішій ночі страхітливого Ніщо вперше відчувається найпростіше розкриття сущого як такого: розкривається, що воно є Сущим, а не Нічим”. Таке переживання жаху є творящою силою. З такої точки зору жах можна зрозуміти як блискавичне скупчення туги і одинокости, яке породжується тугою. Жах може повернути людину у стан туги і страху, але може потрапити у зовсім інший стан, а саме відчаю. У стані відчаю одинокість проявляється якнайсилиніше. Відчай—це граничне поглиблення жаху і вихід за його межі.

С.Кьєркегор, відомий датський філософ XIX сторіччя розрізняв два види відчаю: пристрасне бажання не бути собою і жагуче бажання бути собою. Вірогідно, можна виділити ще один вид відчаю—жагуче бажання вийти за межі свого повсякденного буття, стати іншим, бути подібним до Бога у мудрости, святости, справедливости.

Отже, бути людиною в світі, означає постійно дбати про збереження й удосконалення буття, беручи до уваги його сполученість з небуттям і зверненість до трансциндентного.

 

6. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття.

 

Найважливішими характеристиками буття в сучасній науковій кортині світу є такі:

- по-перше, буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді;

- по-друге, буття постає в системних окресленнях, „узв”язку всього з усім”;

- по-третє, буття постає у вигляді рівнево-ієрархічної побудови: мікро, макро і мегапроцеси;

- по-четверте, багаторівневість проявів буття демонструє себе ще й еволюційно, що межує з оцінними підходами;

- по-п”яте, сучасна наука докорінно змінила попередні уявлення про взаємозв”язок суб”єкта та об”єкта. Якщо раніше ці поняття досить радикально розводили, то тепер людина як суб”єкт постає органічною часткою світу як об”єкта.

У зв”язку з усім зазначеним буття у сучасній науковій картині світу набуває характеристик суперечливої єдності процесів ентропії (хаосу, невпорядкованості) та самоорганізації.

У сучасній космології фігурує так званий „антропний принцип”. К.Вальверде наголошує на тому, що „слабий” варіант„антропного принципу „слабий варіант антропного принципу виражає лише той факт, що експериментально відоме поєднання фізичних констант складає необхідну умову життя, і завдяки тому ми маємо можливість спостерігати таке поєднання: адже без нього ми не існували би, адже "саме людина надає сенсу космічній еволюції".

 

Обов’язкова література:

 

Сартр Жан Поль Вступ: У пошуках буття // Бутя і ніщо: нариси феноменологічної онтології. − К.: Основи, 2001 р. − С. 7-36.

 


<== предыдущая | следующая ==>
Практико-ориентированные задачи | Раздел I. Силовые способности и методика их развития

Date: 2016-05-25; view: 4535; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию