Зразки наукових текстів

Власне науковий. Страхування – система особливих перерозподільних відносин, що виникають між учасниками страхового фонду у зв’язку з його утворенням за рахунок цільових грошових внесків і використанням на відшкодування збитків суб’єкта господарювання і надання допомоги громадинам (чи їх родинам) у випадку страхових випадків у їхньому житті (досягнення певного віку, втрата працездатності, смерті і т. ін.). розрізняють: майнове страхування, об’єктом якого виступають різні матеріальні цінності; особисте страхування, основою якого є події в житті фізичних осіб; страхування відповідальності, предметом якого є можливі зобов’язання страхувальника з відшкодування збитків (шкоди) третім особам; страхування підприємницьких ризиків, де об’єктом вважається ризик неотримання прибутку чи утворення збитку (Гриньова В.М., Корда В.О. Тлумачний словник економічних термінів. – X.: ВД «ІНЖЕК», 2004).

Економічний зміст фінансового менеджменту клієнта – оптимізація фінансових потоків клієнта з урахуванням особливостей його діяльності (ринок, його сегмент, зв’язки з постачальниками і покупцями, оборотність коштів, зміна сум вільних залишків на рахунок, коливання обсягів дебіторської і кредиторської заборгованості, можливостей вивільнення коштів для інвестування; якість менеджменту і ступеня готовності клієнта приймати і використовувати пропоновані банківські продукти і послуги; оцінка потреб клієнта в банківських продуктах і послугах на основі вивчення конкретних проектів господарської діяльності клієнта з позиції можливої участі в них банку) з метою забезпечення стійкої диверсифікованої ресурсної бази банку, що забезпечує ефективність його фінансових вкладень на основі збалансованої структури портфеля активів і пасивів банку (Гриньова. В.М., Коюда В.О. Тлумачний словник економічних термінів.– X.: ІНЖЕК, 2004).

Науково-публіцистичний. Перехід до ринкових відносин, пріоритетність питань якості продукції та забезпечення її конкурентоспроможності змінили вимоги до робітника підприємства, підвищили значення творчого ставлення до праці й високої професійності. Якщо раніше головна увага приділялася розвитку та вдосконаленню технічного прогресу, впровадженню прогресивних технологій, модифікації організаційних структур, то сьогодні на перше місце висувається особа працівника, іншими словами, саме особистості визначають сутність і ефективність економіки. Для її розвитку необхідно сформувати сприятливе середовище, у якому буде реалізовано трудовий потенціал та індивідуальні можливості людини, яка отримує задоволення від виконаної роботи й суспільного визнання своїх досягнень. (Економіка розвитку. – X.: ХДЕУ, 2003).

Науково-популярний. Що вивчає економіка.

Кожна розсудлива людина, будь-яка сім’я, країна, людське суспільство у цілому щодня вирішують одну з найважливіших проблем – створення сприятливих умов для свого життєзабезпечення й подальшого розвитку. Для нього необхідно підтримуванні необхідний рівень споживання матеріальних благ, задовольняти духовні потреби людей. Однак природа все це в готовому вигляді не дає. Людина повинна працювати, створювати необхідні блага, пристосовуючи ресурси природи до своїх потреб. Чим краще, продуктивніше працює людина, чим раціональніше використовує вона наявні ресурси, тим повніше задовольняються її потреби. Варто також зазначити, що у процесі виробничої або господарської діяльності людина в тій або іншій формі неминуче вступає в стосунки з іншими людьми, і виробництво за своєю суттю є не індивідуальним, а суспільним, породжуючи складну систему господарських зв’язків.

Економічна теорія як навчальна дисципліна вивчає найбільш фундаментальні закони господарського життя суспільства й охоплює досить велику й різноманітну за своїм змістом галузь знань, що зумовило виділення її окремих розділів, що вивчають різні рівні господарського життя (мікро- і макроекономіка, світова економіка). На основі загальної економічної теорії утворилася сукупність конкретних економічних наук, що відбивають окремі сторони господарської діяльності (менеджмент, облік, фінанси, інвестування й ін.), особливості галузевих економік (економіка промисловості, сільського господарства, транспорту й ін.), раціонального використання ресурсів (наприклад, економіка праці) (Основы экономических знаний (для абитуриентов). – Х.: ИНЖЕК, 2003).

Науково-навчальний. Концепція розвитку економічної освіти є методологічною базою освітянської діяльності в умовах формування суспільства знань і соціально орієнтованої економіки і визначає методи розв’язання нагальних проблем у сфері економічної освіти шляхом усвідомлення її цілей, завдань, змісту і технологій.

Головними компонентами економічної освіти є її зміст і організаційно-освітні технології забезпечення. Вони мають свої особливості в різних складових економічної освіти – загальноекономічній та професійно-економічній.

Особливості змісту професійно-економічної освіти зумовлюються вимогами до її кінцевого результату – формування духовно багатої творчої особистості, для якої професійні знання, вміння, навички і їх постійне оновлення становлять основу самореалізації в економічній сфері суспільства.

Зміст економічної освіти складає комплекс соціально-економічних знань, умінь і навичок, якими повинна володіти людина для забезпечення надійного функціонування та розвитку економічного базису суспільства. (Економіка розвитку. – X.: ХДЕУ, 2003).

Публіцистичний стиль – функціональний стиль літературної мови, що використовується у сфері масової інформації (мова преси; мова радіо і телебачення); емоційно забарвлена, піднесена мова з ознаками вольової оцінки. Зазначений стиль виступає синонімом до понять "ораторський стиль", "риторичний стиль".

Сфера використання публіцистичного стилю – громадсько-політична,

суспільно-культурна, виробнича діяльність, навчання. Головне призначення – служити розв'язанню суспільно-політичних питань, активно впливати на читачів, переконувати у справедливості певної ідеї, спонукати їх до творчої діяльності, пропагувати прогресивні ідеї, знання, здоровий спосіб життя.

Головні ознаки публіцистичного стилю: спрямованість на новизну; динамічність; актуалізація сучасності; інформаційність; політична, суспільна, морально-етична оцінка того, про що пишеться або мовиться; синтез логізації та образності мовного вираження, що нагадує про близькість публіцистичного стилю до наукового і художнього; документально-фактологічна точність; декларативність; поєднаність стандарту й експресії;

авторська пристрасть; емоційність, простота і доступність, переконливість.

Мовні засоби: поєднання елементів наукового, офіційно-ділового,

художнього стилів. З одного боку, у ньому широко використовується

суспільно-політична лексика, політичні заклики, гасла, точні найменування (подій, дат, учасників, місця), а з іншого – багатозначна образна лексика, що здатна привернути увагу читача і вплинути на нього, художні засоби – тропи і фігури.

Публіцистичний стиль має такі підстилі: власне публіцистичний,

художньо-публіцистичний, науково-публіцистичний.

Власне публіцистичний, або стиль засобів масової інформації (газети,

часописи, радіо, телебачення, реклама).

Художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, нариси, есе).

Науково-публіцистичний стиль (критичні статті, аналітичні огляди,

соціальні потреби).

Художній стиль - це найбільший і найпотужніший стиль української мови, його можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно поєднують ті чи інші стилі в своїх творах для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль – це особливий спосіб мислення й усвідомлення дійсності. У ньому можливі поєднання елементів усіх стилів літературної мови, а також діалектизмів, жаргонізмів та інших складників, якщо це вмотивоване потребами мистецького зображення дійсності. Художній стиль обслуговує духовно-естетичну сферу життя народу. Сфера використання – індивідуальна і колективна творча діяльність, література, різні види мистецтва, культура, освіта. Головне призначення – впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки.

Ознаки художнього стилю:

- образність, поетичність, естетика мовлення, експресія як інтенсивність вираження, зображуваність (конкретно-чуттєве відображення дійсності – людей, природи, явищ, понять, якостей, властивостей, відношень);

- естетика мовлення (можливість викликати у читачів почуття прекрасного);

- експресія, як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, ввічливе, пестливе, лагідне, іронічне, жартівливе мовлення);

- зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори…);

- суб'єктивне розуміння. У художньому стилі все подається через призму соціальної орієнтації, світогляду, інтелекту і світовідчуття особистості (образ автора) і все зображуване спрямовується на особистість читача (слухача). Тому в художньому стилі (зокрема, в художніх творах), крім об'єктивності реального світу, існує і суб'єктивність сприйняття його людиною.

Основні мовні засоби художнього стилю:

1) лексика найрізноманітніша, емоційно-експресивна (синоніми, антоніми, омоніми…);

2) уведення до творів із стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів;

3) запровадження авторських новотворів;

4) широке використання різноманітних типів речень.

Художній стиль поділяється на такі підстилі (за родами і жанрами

літератури): епічні, ліричні, драматичні, комбіновані.

Епічні (прозові: епопея, роман, повість, оповідання, нарис);

Ліричні (поема, балада, пісня, поезія);

Драматичн і (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

Комбіновані (ліро-епічний твір, драма-феєрія, усмішка тощо)

Розмовний стиль. Обслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві. Розрізняють неформальне та формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета і характер визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, регламентоване за формою і змістом.

Основні ознаки:

1) безпосередня участь у спілкуванні;

2) усна форма спілкування;

3) невимушеність спілкування;

4) використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

5) використання позамовних чинників (рухи, жести, міміка);

6) емоційна реакція.

Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика, прості, переважно короткі речення, часте використання займенників, фразеологізми, діалектизми, професійні та просторічні слова.

Розмовний стиль поділяється на:

1) розмовно-побутовий;

2) розмовно-офіційний.

Конфесійний стиль. Сфера використання - релігія та церква. Призначення - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у "Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:

- суто церковна термінологія і слова - символи;

- непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;

- значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

- наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

Епістолярний стиль. Стиль приватного листування.

Основні ознаки епістолярного стилю:

- наявність певної композиції;

- початок, що містить шанобливе звертання;

- головна частина, у якій розкривається зміст листа;

- висновок, де підсумовується написане та іноді постскриптум (приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби епістолярного стилю: поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Офіційно-діловий стиль – це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, заяв, автобіографій, протоколів, наказів, розписок та ін.

Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей: учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління – організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники. Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності. Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.

Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність – це завжди – “гра за правилами”. Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.

Найважливіші риси, які визначають офіційно-діловий стиль:

1. Виклад інформації в діловому тексті робиться відповідно до таких принципів:

1) об'єктивність змісту;

2) повнота інформації у стислій формі;

3) логічність і послідовність;

4) обґрунтованість;

5) нейтральний тон. Останній принцип дотримується завдяки використанню слів, позбавлених емоційності: віддієслівних іменників (розподіл, відрахування, використання), безособових дієслів (взято, прийнято), у розпорядчій документації переважають інфінітивні форми дієслова (затвердити, зобов'язати), назв осіб за їх функцією (позивач, відповідач) та ін.

2. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень речень (у зв'язку з, відповідно до, згідно з та ін.). Стандарт потрібний для того, щоб досягти однозначності та достовірності інформації.

3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення.

4. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значені. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.

5. Для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти.

6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із зазначенням позачасовості, постійності дії (рішення надсилається, виробнича рада розглядає).

7. Найхарактерніші речення – прості поширені (кілька підметів при однорідному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо).

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:

1) законодавчий – використовується у законодавчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними та службовими особами. Реалізується в конституції, законах, указах, статутах, постановах;

2) дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах;

3) юридичний – використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування). Цей підстиль обслуговує і регламентує правові та конфліктні стосунки:

- між державою і підприємствами та організаціями всіх форм власності;

- між підприємствами, організаціями та установами;

- між державою та приватними особами;

- між приватними особами.

Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях.

Формування й розвиток функціональних стилів літературної мови, їх класифікацію, поділ на підстилі, сукупність мовних засобів, властивих кожному зі стилів, досліджує функціональна стилістика.

Професійна сфера діяльності людини передбачає використання літературної мови в усіх її функціональних різновидах, а саме офіційно-діловий, розмовний, науковий стилі. Офіційно-діловий й науковий стилі мають свої специфічні риси і властивості (офіційно-діловий стиль характеризується високим рівнем стандартизованості, науковий – виділяється своєю термінологією), але при цьому вони завжди репрезентували зближення. Обидва силі не допускають використання емоційно-забарвлених, діалектних, просторічних слів, уживання художніх засобів (порівняння, метафор, епітетів), нелітературних елементів (жаргонізми, діалектизми, неправильні форми слів та ін.), передбачають викладати матеріал не від першої особи однини («я доводжу», «я пропоную»), а від першої особи множини («ми доводимо», «ми пропонуємо»), або безособовими конструкціями («було доведено», «запропоновано»).

Для цих стилів характерні мовні одиниці, використовуючи які можна::

1) звернути увагу читачів на важливу інформацію, факти: зауважимо, розглянемо приклад, зосередимо увагу, перейдемо до питання;

2) з’ясувати, уточнити щось: наприклад, зокрема, а саме, як ось;

3) поєднати частини тексту, доповіді, повідомлення: відповідно до цього, як зазначалося раніше, також, згідно з…, між іншим;

4) правильно і послідовно викладати матеріал: по-перше, по-друге, з другого боку, перейдемо до…;

5) дати оцінку повідомлюваного (висловити впевненість або невпевненість): безперечно, поза сумнівом, ймовірно, звичайно, безсумнівно, обов’язково;

6) підбити підсумки, узагальнити, зробити висновок: зрештою, на основі цього можна зробити висновок, таким чином, сутність викладеного дає підстави…, є підстави стверджувати;

7) здійснити критичний аналіз будь-якої інформації: наведено переконливі докази, враховано попередні висновки, взято до уваги, схвальним є те, що…, автор аналізує…;

Професійна діяльність людини репрезентує офіційно-діловий та науковий стилі у поєднанні мовних засобів для досягнення комунікативної мети, тому що кожна людина, незалежно від її соціального становища, рівня виховання і загальної культури, начитаності, освіти, віку, фаху, має вміти писати заяву, протокол, акт, розписку, доручення тощо. Але кожна людина повинна ще й уміти читати та розуміти ділові папери. У кожному конкретному випадку написання ділових паперів треба знати їх будову і ті мовні засоби, за допомогою яких вони оформляються. Для забезпечення комунікативної досконалості мовлення кожний фахівець має вільно і доцілоно оперувати мовними засобами різних рівнів. Тому майбутні фахівці будь-якої спеціальності мають навчитися ясно й точно висловлювати свої думки, правильно будувати речення, уважно слухати опонента, конструювати елементи висловлювання з урахуванням запропонованої мовленнєвої ситуації, аналізувати почуте і робити правильні висновки, робити аналіз наукових, науково-популярних текстів, редагувати, обробляти й скорочувати тексти.

Поняття «професійне мовлення» репрезентує як мінімум три стилі мовлення: науковий, офіційно-діловий і розмовний. Стилі мовлення тісно пов'язані і постійно взаємодіють між собою. Вони є важливою і невід'ємною частиною української мови, а тому потребують обов'язкового вивчення і постійного вдосконалення, для чого необхідне глибоке знання мови. Незнання мови завжди призводить до дискомфорту.

Спілкування людини зорієнтоване на виконання якогось комунікативного завдання і здійснюється у комунікативних актах, які складаються з висловлювань. Коли мовець висловлює свої думки чи почуття він має конкретну мету – щось повідомити, на щось дати відповіді, про щось запитати, спонукати когось до виконання тих чи інших дій, у чомусь переконати тощо. Це стосується не тільки ситуативного усного мовлення, але й монологічного письмового мовлення з тією відмінністю, що в останньому випадку сприйняття висловленого змісту може відбуватися не відразу, оскільки безпосереднього контакту з адресатом немає. Щоб досягти своєї мети мовець має переконливо висловлюватись, добирати правильні й точні семантичні та стилістичні мовні засоби. Безпосереднім проявом думки, формою її існування є текст. Термін текст у сучасному мовознавстві позначає кілька неоднакових мовних явищ:

1) реально висловлене (написане та ін.) речення або сукупність речень;

2) уся сума (сукупність) актів мовлення, створених колективом носіїв цієї мови;

3) текст – водночас і процес вирішення екстралінгвістичних завдань мовними засобами, і продукт цього вирішенн;

4) текст – це об’єднана смисловим зв’язком послідовність одиниць мовлення: висловлювань, абзаців, розділів та ін.

Текст (від лат. textum - тканина, сплетіння, поєднання) - це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у тематичну і структурну цілісність. Отже, текст виступає обов'язковим складником комунікативного процесу, допомагає фіксувати, зберігати і передавати інформацію в просторі й часі.

Лінійно розташована сукупність речень є одиницею тексту. Найменша одиниця тексту - надфразна єдність, абзац, що є одиницями різних принципів членування тексту, хоча абзац структурно й композиційно може виокремлювати надфразну єдність.

Надфразна єдність – поєднання двох і більше речень, пов’язаних між собою якимись формальними лінгвістичними засобами лексичного чи граматичного характеру й об’єднаних спільністю теми, настановою на змістовну повноту акту комунікації.

Одиницями тексту є також розділи, підрозділи, глави (в більшому вимірі).

Абзац (від нім. Absatz - відступ) - це відрізок тексту, що має структурну, тематичну і змістову завершеність. Групи речень, що входять до абзацу, передають відносно самостійну інформацію і характеризуються певними структурними особливостями. Такі групи речень називають складним синтаксичним цілим. Для членування тексту на абзаци використовуються поняття макротекст (текст у цілому) і мікротекст (окремі частини тексту), що у свою чергу пов'язуються з поняттям теми і мікротеми тексту.

Структурно текст може відповідати реченню, слову, сполуці, якщо ці одиниці мають цілісну інформацію, яка відповідає певній комунікативній ситуації, наприклад: 1) Красно говорить, а слухать нічого (Нар. творчість); 2) Вихід. Навчальна частина.

Текст диференціюють за формами їх реалізації (усній, писемній). Значна частина текстів належить до тієї групи, яка може матеріалізуватися як у писемному, так і в усному варіантах – залежно від ситуації мовлення (тексти публіцистичні, тексти наукові, тексти інформаційні тощо). Є певна кількість текстологічних різновидів, у процесі реалізації яких віддається перевага одній формі: писемній (епістолярні тексти, твори художньої літератури, офіційні документи, накази, протоколи, характеристики, акти) або усній (судові промови, розповіді, фольклорні твори тощо). Важлива роль в оформленні текстів належить графічним засобам – абзацному членуванню, розділовим знаками (у писемних текстових формах) та інтонації (в усних формах). Вони допомагають забезпечити адекватну загально комунікативні спрямованості, структурну організацію тексту на його мікро- і макрорівнях.

Основним елементом тексту є дане (тема, предмет висловлювання) і нове (основний зміст висловлювання). Наведемо приклад розподілу невеликого тексту на дане і нове (жирний шрифт-дане, курсив - нове).

У західній діаспорі українською мовою в усній і писемній формах послуговуються етнічні українці США, Канади, Великобританії, Бразилії, Аргентини, Австралії, Австрії, Польщі, Словаччини, Румунії, Угорщини, Литви, Латвії та багатьох інших країн. Вони видають рідною мовою книжки, газети, журнали, проводять богослужіння, телепередачі.

Окрім того, українські громади організували мережі осередків української культури - бібліотеки, архіви, музеї; театри, хорові, музичні, танцювальні ансамблі, наукові товариства (Із газети).

Основні ознаки тексту:

- зв'язність, або когезія (від лат. cohaesus — зчеплений) - визначальна категорія тексту, основним показником якої є розвиток теми і формальні засоби (семантично близькі слова і фрази, граматичні й стилістичні одиниці тощо). За допомоги мовних ї позамовних чинників вона забезпечує обмін інформацією. Показниками зв'язності є: лексичні (синоніми, антоніми, пароніми, повтори), морфологічні (сполучники, сполучні слова, вказівні займенники, деякі прислівники, тощо), синтаксичні (порядок слів, порядок розташування частин), стилістичні (еліпс, градація, питальні речення тощо) одиниці; інтонація, наголос, паузи; ситуації спілкування;

- цілісність, або когерентність (від лат. соїіаегепгіа —

зв’язок, зчеплення), розуміється як єдність таких цілісностей: змістової цілісності (єдність ідеї, теми, змісту), комунікативної цілісності (мети, намірів мовного спілкування) та структурної і формально-граматичної цілісності (мовленнєвих жанрів, їх комплексів, узгоджуваність і координація форм);

- членованість. Будь-який текст можна комунікативно членувати на частини з метою полегшення сприйняття інформації адресатом.

- інформативність уособлює інформативний масив тексту, що міститься не лише в його вербальній організації, а випливає з її взаємодії з авторською і читацькою свідомістю. Отже, інформативність тексту виявляється лише у процесі тлумачення мовного масиву через свідомість адресата, а масив інформації формує автор тексту. Кожен текст і створюється заради передачі інформації;

- завершеність - ознака текстів, що передбачає їхню формальну і змістову закритість. Ця ознака притаманна лише конкретним текстам з визначеними межами. У текстах широкого тлумачення, особливо дискурсах, вона має відносний характер.

Елементи і компоненти тексту поєднуються такими видами зв'язку:

® контактний - пов'язані елементи знаходяться поряд;

® дискантний - здійснюється на відстані: об'єкт, що згадувався в першому абзаці, знову стає предметом уваги в наступних абзацах, через певну кількість речень іншого змісту;

® ланцюговий або послідовний - певний елемент попереднього речення стає вихідним пунктом для наступного і вимагає подальшого розгортання думки;

® паралельний - речення граматично рівноправні. Характерна ознака цього зв'язку - єдність видо-часових форм присудків;

® перспективний - вказує, про що мовитиметься далі;

® ретроспективний - певний фрагмент тексту вимагає від адресата пригадування змісту попередніх частин.

Крім змісту, частини тексту пов'язуються за допомоги лексичних (повтори слів, синоніми, спільнокореневі слова, займенники, прислівники) і граматичних (сполучники, вставні слова, неповні й риторичні речення) засобів.

Виокремлюють два основні види тексту - монологічний і діалогічний.

Отже, текст є основною одиницею мовленнєво-професійної діяльності. Не можна навчати усному і писемному монологу без урахування професійної спрямованості тексту. Наше завдання - навчити майбутніх фахівців правильно будувати тексти, розуміти їх, ураховуючи специфіку мовленнєвої ситуації. У кожного студента має з'явитися практична потреба знати мову держави, в якій вони живуть, і повсякчас цією мовою послуговуватися.

& Вивчення рідної мови для нас завжди асоціюється з оволодінням фонетичних, граматичних та орфографічних норм. Проте для практики професійного спілкування найважливішим є точний вибір потрібного слова з його вписаним у контекст значенням, яке не можна трактувати абияк.

Для української мови, де найтонші нюанси значень передаються різними словами, неправильна оцінка контексту і неправильне вживання лексичних одиниць призводить не тільки до двозначності, але й до повного руйнування висловлювання або тексту. Прикладом можуть послужити «комп’ютерні виверти»: рос. производственный брак комп’ютер перекладає як виробничий шлюб, рос. высшее образование – вище утворення, рос. брак деталей – шлюб деталей. Тому робота над лексикою і фразеологією набуває в українській мові не тільки теоретичного, але й суто практичного, професійного значення.

Отже, основним об’єктом лексикології є слово. Воно може вивчатися з фонетичного, морфологічного та іншого погляду. Але і фонетика, і граматика вивчає слово безвідносно до лексичного значення. І тільки лексикологія займається словом як таким: його походженням, етимологією, історичними змінами й сучасним лексичним значенням.

Лексичний склад мови постійно збагачується, бо мова розвивається. У процесі спілкування одне й те саме поняття можна охарактеризувати з різних сторін, наголосивши на нових ознаках. Це приводить до появи нових слів. Для професійного мовлення важливим є таке явище, як синонімія, котра покликана якнайточніше відтворити відтінки людської думки.

Синоніми – це різні за звучанням, але однакові або близькі за лексичним значенням слова. Перший тип належить до абсолютних синонімів (мовознавство – лінгвістика, тому що – бо). Якщо ж слова лише близькі за значенням, вони належать до понятійних синонімів (тепло – жарко) – другий тип. Третій тип синонімів – стилістичні, які розрізняються залежно від стилів мовлення (вивіз – експорт, процент – відсоток).

Незнання синонімічних можливостей слова часто призводить до помилок. Уміле використання синонімів робить текст досконалішім, тому, добираючи слова з синонімічного ряду, треба враховувати і лексичний відтінок у їх значенні, і стильову належність. Наприклад:

приміщення – кімната, квартира, зал;

документи – ділові папери, першоджерела;

рішення – вирішення, ухвала, постанова, вирок;

думка – твердження, ідея, задум.

Більшість слів-синонімів неважко розрізнити за значенням: робітник – працівник – співробітник.

«Робітник» – людина фізичної праці, «працівник» – людина розумової праці, «співробітник» – колега по роботі. Але деякі слова-синоніми примушують замислитися щодо тотожності значень, наприклад, замісник – заступник. «Замісник» – людина, яка тимчасово виконує чиїсь обов’язки на місці відсутнього керівника. «Заступник» – офіційна назва постійної посади працівника, що працює водночас з керівником.

Останнім часом у сфері економіки, політики, інформаційних технологій активно використовується англомовна лексика, яка виступає у ролі термінів, наприклад: ф’ючерсні кредити, консалтинг, корпорація, лізинг, ріелтер, тендер та багато інших. Однак навіть ці слова, що вживаються досить часто і постійно на слуху, не завжди використовуються коректно.

Сьогодні часто менеджером називають рекламного агента, страхового агента, продавця. Хоча менеджер – це управлінець, директор, адміністратор, найманий професійний управлінець, який не є власником фірми.

У документі кожне слово має бути вмотивованим: не варто змішувати значення слів, наприклад, підписка і передплата; іноземний – іншомовний – закордонний; є – являється. Бо такі слова, утворюючи словосполучення, мають різну семантику:

підписка про невиїзд – передплата на газети й журнали

уві сні мені часто являється бабуся – наполеглива праця є запорукою успіху

іноземний гість – іншомовне слово – закордонний паспорт.

Незнання або неточне знання лексичного значення слова є причиною таких помилок, як невміння розрізняти слова-пароніми.

Пароніми – це слова, які мають подібне звучання, але не мають спільного лексичного значення: абонент – абонемент, тактичний – тактовний. Кількість паронімів у мові постійно зростає, особливо у термінологічних системах, наприклад, комунікативний – комунікаційний, дипломат – дипломант – дипломник.

Важко розрізнити значення прикметників, що мають спільний корінь: споживчий – споживний – споживацький. У цьому випадку кожне слово має своє значення: споживчий – який служить для задоволення потреб споживання (споживчий ринок); споживний – той, що придатний для споживання, їстівний (споживні речовини); споживацький – властивий тому, хто прагне задовольнити власні потреби (споживацькі інтереси).

Отже, явище паронімії – досить велика небезпека. Щоб уникнути її, при будь-якій неясності треба звертатися до словників.

Не треба сплутувати багатозначні слова з омонімами.

Омоніми – слова, які мають однакове звучання (або написання), але різні лексичні значення.

Омоніми поділяються на омофони, що звучать однаково, а пишуться по-різному (по три карбованці – потри руку; мріяти – (пр и клад – прикл а д; о рган – орг а н); омоформи – однакові формирізних слів (дор о га (імен.) – дорог а (прикмет.); три (числів.) – три (дієслово)).

Антоніми – це слова з протилежним лексичним значенням. Антонімів не мають слова з конкретним значенням типу ніж, склянка, сто та ін.. Найчастіше антоніми спостерігаються серед прикметників, прислівників та іменників з якісними ознаками: любов – ненависть, добрий – поганий, тихо – голосно. При виборі лексики відповідно до розташування їх у семантичному полі потрібно бути дуже обережним. Так, для слова голова у значенні «частина тіла людини» антонімом є слово ноги, а для значення «розумний» – дурний.

Оскільки у професійному мовленні найчастіше трапляються ситуації, коли незнання точного значення того чи іншого слова зумовлює їх сплутування, що, в свою чергу, продовжує явище двозначності у тексті. А це неприпустимим у фаховому мовленні.

J КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Дайте визначення мовного стилю?

2. Які ознаки наукового стилю?

3. Яке основне призначення наукового стилю?

4. Які підстилі наукового стилю ви знаєте?

5. Які мовні одиниці притаманні науковому стилю?

6. Які сфери обслуговує розмовний стиль і яке його призначення?

7. Розкрийте поняття «текст».

8. Які ознаки тексту Ви знаєте?

9. Яка найменша одиниця тексту?

10. Які стилі інтегрує професійна сфера?

11. Яка роль синонімів у професійному мовленні?

12. Що таке міжмовні омоніми?