Тема 2.6. Сучасна світова філософія

1. Основні напрямки та особливості сучасної або некласичної філософії.

2.“Філософія життя”.

3.Антропологічний напрям у філософії.

4.Релігійно-філософські течії.

5. Сцієнтистські напрямки філософії ХХ ст.

Основні поняття: абсурдність буття, “воля до життя”, “воля до влади”, сцієнтизм,антисцієнтизм, емпіріокритицизм, позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, прагматизм, феноменологія, персоналізм, сублімація, філософська герменевтика, екзистенціалізм, неотомізм, персоналізм, постмодернізм, ірраціоналізм, психоаналіз, фрейдизм, екзистенція, екзистенціалізм, відчуження, неотомізм, трансцендентальний, “гранична ситуація”, свобода, відповідальність.

1. Основні напрямки та особливості сучасної або некласичної філософії. Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в існуючих концепціях знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства і, по-друге, об’єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні проблеми тощо.

Тому основне завдання сучасної філософії – вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами (наука, технологія, політика, мораль тощо) в усьому їх розмаїтті та суперечливій взаємодії різних пластів.

У ході його осмислення доцільно звернути увагу на той факт, що класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму – з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і, усвідомлюючи власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм та впевненість у можливості вирішити за допомогою розуму всі ті проблеми, які поставлені перед людством.

Інша істотна відмінність класичної від сучасної філософії полягає в зміні орієнтирів філософського знання. Якщо для класичної філософії вони були пов’язані з наукою (сцієнтизм), то для сучасної характерна недовіра до можливостей наукового розуму знайти відповідь на ключові, смисложиттєві питання (антисцієнтизм та постцієнтизм). Як наслідок, у творах сучасних філософів роль науки як ідеалу філософського знання часто переходить до мистецтва.

Інша форма прояву зміни базової настанови філософського знання – це переорієнтація філософії з природничо-наукового знання (класика) на гуманітарне (сучасність).

Передумовою більш глибокого осмислення проблеми людини в наш час є увага до науково-технічної революції та характеру її впливу на світогляд, спосіб існування людини тощо.

У рамках філософських дискусій навколо цих питань виділилися два основних напрямки, що в загальному можна віднести не тільки до філософії, але і ще ширше – до духовної культури взагалі.

Перший напрямок, що досить умовно називають сцієнтизмом, орієнтує своїх прихильників на користь науки. Соціальні проблеми, думають вони, можна вирішити, належним чином розвиваючи і раціонально застосовуючи науку. Науково-технічний прогрес – це не зло, а благо, треба тільки розумно користатися його плодами. Раціоналізм сцієнтистів відбився й у їхній гносеологічній установці на те, що наукове знання є вищим типом знання.

Другий, антропологічний напрямок (його також називають антисцієнтистським) займає в цих питаннях протилежну позицію. Прихильники цього напрямку стверджують, що в труднощах та стихійних лихах сучасного суспільства винні насамперед наука, науково-технічний прогрес. Наука і техніка усе більш віддаляються від людини. Людство все частіше зіштовхується з феноменом відчуження. Наукове знання втрачає “людський вимір”; у гонитві за об’єктивною істинністю і логічною строгістю воно цілком знеособлюється.

Сцієнтизм в історії філософії знайшов своє яскраве вираження в таких філософських концепціях (системах), як позитивізм, що має чотири етапи своєї еволюції – ранній (класичний) позитивізм, емпіріокритицизм, нео- і постпозитивізм. Крім неопозитивізму, до сцієнтистського напрямку у філософії XX ст. належать прагматизм, аналітична філософія, структуралізм, філософія лінгвістичного аналізу й ін. Відповідно, до філософського антисцієнтизму (антропологічного напрямку у філософії ХХ ст.) можна віднести такі філософські системи (концепції), як феноменологію, екзистенціалізм, філософську герменевтику.

Значним впливом у XX ст. користуються також і релігійно-філо­софські системи й концепції. Серед них як найбільш впливові відзначимо неотомізм і персоналізм, що мають зв’язки як зі сцієнтистським, так і з антропологічним філософськими напрямками XX ст.

2. “Філософія життя”. У середині ХІХ ст. в розвитку європейської філософії відбуваються істотні зрушення, здійснюються спроби вийти за межі класичного раціоналізму та гносеоцентризму. Однією з перших альтернатив раціоналізму була філософія Ф. Ніцше як представника ірраціоналістичної філософії.

Ф. Ніцше, спираючись на ідеї А. Шопенгауера та Ф. Достоєвського, ставить перед собою завдання осмислити сучасну епоху та знайти шляхи конструктивного подолання кризових явищ. У центрі уваги німецького мислителя знаходиться проблема людини. Схематично його глибоке та неоднозначне розуміння людини можна викласти так: сучасна людина, якщо її розглядати в історичному контексті, є декадансом (занепадом). Цей момент стає особливо виразним для нас, якщо ми порівняємо наших сучасників з давніми греками. Витоки занепаду людини він схильний вбачати в негативному впливові теоретичного ставлення до світу та пов’язував їх з творчістю першого теоретика – Сократа. Саме його ідеї німецький мислитель кваліфікує як причини домінування в людському існуванні аполлонівського (раціонального) начала та пригнічення волі до самоутвердження в світі – волі до влади, волі до могутності.

Одним з базових чинників занепаду європейської людини є негативний та деструктивний вплив християнства – “платонізм для народу” (як його називав Ніцше). Достатньою підставою для негативної оцінки християнства Ніцше вважав орієнтацію його на підтримку слабких та немічних натур і пригнічення сильних та вольових.

Ніцше наполягає на ідеї, що найвищим принципом людського життя має бути воля до влади, воля до могутності. Людина, за Ніцше, є проміжною стадією еволюції, що знаходиться між твариною та надлюдиною, яка повинна подолати саму себе за допомогою нових моральних нерелігійних цінностей.

Більш повне розуміння базових ідей Ніцше передбачає звернення до його власних праць та творів сучасних мислителів. При цьому доцільно зосередити увагу на таких ключових рубриках його спадщини, як “смерть Бога”; вчення про надлюдину, ідея вічного повернення; нігілізм, переоцінка всіх цінностей та воля до влади.

Яскравим свідченням глибини вчення Ніцше та його складності для розуміння може бути його кредо: “Не йди за мною, йди за собою!”.

Вчення Ніцше, як критичне переосмислення філософії Модерну, мало величезний резонанс в філософському житті ХХ ст. Інтерес до проблеми його існування, сутності людини завжди існував в європейській філософії. Мислителі XX століття висувають і обґрунтовують ідею про необхідність “нового повороту” до людини. При цьому найважливішими серед проблем пропонується вважати індивідуальні смисложиттєві питання.

3. Антропологічний напрям у філософії. Антропологія як філософське вчення має відповісти на питання про природу та сутність людини. Філософська антропологія – течія західної філософії XX ст. – протиставляє умоглядно-спекулятивному підходу до цього питання своє завдання в осмисленні новітнього наукового знання про різноманітні сторони людського буття в їх цілісному осягненні. Свої ідеї філософська антропологія розробляє також у полеміці з сучасними формами гносеологізму. Філософська антропологія як окремий напрям філософії виникла в 20-ті роки ХХ ст., майже одночасно з екзистенціалізмом. Засновниками та представниками філософської антропології були М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен та інші.

Відзначимо також, що антропологічний напрямок у філософії ХХ століття не слід змішувати з філософською антропологією – таким розділом філософії, що орієнтований на побудову філософського вчення про природу й сутність людини. Хоча термін “філософська антропологія” був уведений ще Е. Кантом, завданням сучасної антропології є філософська розробка концепції людини на основі знань, накопичених у різних науках про людину. Антропологічний напрямок у філософії ХХ століття має більш широкий діапазон філософських вишукувань і осмислень, до того ж з акцентом на противагу сцієнтистському напрямку в сучасній філософії та культурі (більш докладно про філософську антропологію див. у темі 8).

Серед філософських течій антропологічного напрямку у філософії ХХ століття виділимо найбільш впливові – феноменологію, екзистенціалізм і філософську герменевтику.

Екзистенціалізм. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це насамперед пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.

Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після Першої світової війни у Німеччині (Мартін Гайдеггер (1889-1976), Карл Ясперс (1883-1969)) і Данії (Сьорен К’єркегор (1813-1855), Отримала свій подальший розвиток після Другої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905-1980), Альбер Камю (1913-1960), Габріель Марсель (1889-1973)) та Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983-1955)).

Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду. Лихоліття світових воєн та їх трагічні наслідки похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити?

Ідейними джерелами екзистенціальної філософії були: погляди датського філософа С. К’єркегора, який, до речі, вперше використав поняття “екзистенція”. Згідно з його розумінням цього поняття філософ повинен розглядати дійсність суб’єктивно – як він її сприймає – лише через своє існування, своє життя. Сутність феноменології німецького філософа Едмунда Гуссерля полягає в тому (1859-1938), що предмет, об’єкт пізнання не існує без суб’єкта, а виявляється і створюється лише в результаті інтуїції – містичної здатності людини до пізнання, котре не спирається ні на досвід, ні на мислення; суб’єктивістські та ірраціональні ідеї “філософії життя” німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833-1911) та французького філософа Анрі Бергсона (1859-1941) тощо.

Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об’єднувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення. Життя – “космічна сила”, “життєвий порив”, “внутрішнє переживання”, “універсальний відчай”, “життя як воля” та ін. Життя – абсолютно нескінченне начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від свідомості. Його не можна осягнути раціонально. Життя не можна пізнати ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку екзистенціальної філософії.

Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Гайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне.

Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – це філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеаліс­тичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенціальне прояснення” тощо.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

Основними поняттями цієї філософії є такі: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закидання”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці поняття стосуються людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенціальної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше, як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами.

Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою, однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення щодо її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. “Людина не може бути то рабом, то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр). Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму, пояснює, що свобода людини – це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом.

Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають у це поняття. У чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?

Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя – в продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо.

Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання світу – все це складові філософії екзистенціалізму.

Психоаналіз – течія в психології та філософії, що виникла на межі ХІХ і ХХ ст. Її виникнення та поширення пов’язані з іменем ЗиґмундаФрейда (1856-1939). Нинішнього вигляду психоаналіз набув завдяки ідеям та зусиллям його учнів та послідовників – К.Г. Юнга, А. Адлера, К. Хорні, С. Грофа, Г. Маркузе, Е. Фромма.

Поняття “психоаналіз” вживається в літературі в широкому і вузькому значенні цього слова. У широкому – це вчення про позасвідоме та його роль у житті людини. У вузькому ж – це метод лікування психічних захворювань, коли за допомогою спеціальних процедур пацієнту допомагають усвідомити причини психічних травм та звільнитися від них.

Несвідоме або підсвідомість тут – це все те, що знаходиться за межами нашої свідомості, хоча належить до сфери психіки. Доречно зауважити, що Фрейд не був першим дослідником сфери несвідомого. Переорієнтація в європейській культурі на дослідження несвідомого багато в чому завдячує творчості Шопенгауера та Ніцше з їх вченнями про волю як первинну реальність.

З. Фрейд відстоював думку про те, що поведінку дорослої людини багато в чому визначають переживання дитячого віку, які були “забуті” та витіснені зі свідомості. Вони продовжують існувати в підсвідомості та зумовлюють страждання людини, розростаючись іноді до значних психічних порушень. Кожна доросла людина має у собі багато комплексів, страхів, забобонів, котрі іноді проявляються у вигляді дивацтв, а часом набувають антисоціального характеру. Аналізуючи подібні несвідомі глибинні переживання пацієнтів, які стали причиною неврозів, Фрейд вважає, що первинним джерелом життєвої активності є сексуальний інстинкт – лібідо. Лібідо тут – це універсальна енергія сексуального бажання, що є загальним джерелом почуттів, бажань, глибинною причиною поведінки людини як суспільної істоти. Більш глибоке розуміння теорії Фрейда передбачає увагу до змісту таких понять, як витіснення та сублімація, а також увагу до його вчення про структуру психіки, основними компонентами якої є: Я (свідомість), Воно (надсвідомість), Над-Я (цензор).

К. Юнг (1875-1961) на відміну від вчення свого вчителя про особистісне несвідоме розробив теорію надперсонального, “родового”, або колективного несвідомого, котре складається із сукупності архетипів – таких структур психіки, які визначають поведінку всіх представників людського роду.

Своєрідного розвитку вчення Фрейда набуло в творчості Еріха Фромма (1900-1980), який прагнув поєднати його з особистісно орієнтованим марксизмом. При цьому основна увага Фромма зосереджена на осмисленні таких центральних категорій світорозуміння, як відчуження та любов.

У ході синтезу атеїстичного вчення Фрейда та соціально орієнтованого марксизму Фромм доходить до висновку, що любов для людини є більш важливою, ніж біологічне бажання та матеріальна потреба.

4. Релігійно-філософські течії. Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних віросповідань вона розподіляється на ряд філософських шкіл, концепцій, доктрин, типів мислення. Виходячи з цього можна говорити про християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську, ламаїстську та інші релігійні філософії.

У рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії. Кожна з них має свої особливості.

Під визначення релігійної філософії звичайно підпадають такі філософські школи, як персоналізм – Е. Муньє (1905-1950), М.О. Бердяєв (1874-1948), Л.І. Шестов (1866-1938) та ін.; християнський еволюціонізм – Тейяр де Шарден (1881-1955); неопротестантизм – П. Тилліх (1886-1965), Р. Бультман (1884-1976) та інші, неотомізм – Ж. Маритен (1882-1973), Е. Жильсон (1884-1978), Ю. Бохенський (1902-2005) та ін.

Релігійна філософія вже за визначенням поєднує всі проблеми з вченням про Бога, як досконале буття, абсолютна реальність, чия воля простежується в історії й у культурі. Проблеми розвитку гуманізму пов’язані з історією розвитку християнської релігії. Усі питання етики, естетики, космології проглядаються через призму християнського вчення. Велику роль відіграють у релігійній філософії проблеми поєднання Віри і Розуму, науки і релігії, можливості синтезу філософії, теології і науки при визначальному впливі теології.

Центральна проблема сучасної релігійної філософії – проблема людини. Як ставиться людина до Бога? Яка місія людини в історії, у чому зміст буття людини, зміст уболівань, зла, смерті – явищ, що, незважаючи на прогрес, так широко поширені? До релігійної філософії належать неотомізм, персоналізм, неопротестантизм.

Неотомізм. Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Томи Аквінського (1225-1274).

Чільні представники цього філософського напрямку: французи Жак Маритен і Етьєн Жильсон, Юзеф Бохенський, австрієць Густав Веттер, поляк Карл Войтила – Папа Іван-Павло ІІ та інші.

Теоретичним центром з розробки філософії неотомізму є Академія святого Томи у Римі, католицький університет у Фрейбурзі (Швейцарія), католицькі університети у Вашингтоні, Парижі, Мадриді, Торонто, Оттаві та ін. Родоначальником неотомізму є Тома Аквінський, його теологічне вчення, яке Енциклікою Папи Льва ХІІІ (1879) визнано єдино істинною філософією, що відповідає усім християнським догматам. Неотомізм (від нео… і томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеаліс­тичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття.

Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи та постулати.

Схоластичними аксіомами були у вченні Томи Аквінського такі принципи, як принцип гармонії віри та знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше – в її підніжжя); принцип творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі. Предметом філософії неотомізму є, звичайно, Бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.

Персоналізм. Основний предмет дослідження в персоналізмі – творча суб’єктивність людини. Пояснити її можна тільки через її причетність до Бога. Людина завжди особистість, Персона. Її сутність – у її душі, що фіксує в собі космічну енергію. Душа самосвідома, має певний напрямок. Люди живуть роз’єднано і впадають у крайність егоїзму. Інша крайність – колективізм, де особистість нівелюється, розчиняється в масі. Персоналізований підхід дозволяє відійти від названих крайностей, виявити щиру сутність людини і відродити її індивідуальність. Шлях до індивідуальності проявляється через розуміння себе як неповторної унікальної суб’єктивності. Історія і суспільство розвиваються через особистість людини.

Основні проблеми персоналізму – це питання волі та морального виховання людини. Якщо особистість прагне до Бога, чи, що те ж саме, до добра і досконалості, вона знаходиться на правильному шляху. Моральне самовдосконалення, правильне моральне і релігійне виховання – шлях до суспільства гармонічних особистостей. Особистість стає персоною в процесі комунікації, активного діалогу з іншими людьми. Звідси важливість комунікації як “залучення” людей до перетворення світу.

Основні питання неопротестантських філософів – про пізнаванність Бога та своєрідність християнської віри. Але пізнання Бога пов’язане з пізнанням себе. Тому вчення про Бога виступає у формі вчення про людину. Вона може існувати як “справжня” – віруюча, і “несправжня” – невіруюча людина. Невіруюча людина знаходиться у “видимому світі”, її життя тривожне, перейняте страхом. Вивести зі стану страху і тривоги може тільки релігія. Вона залишає людину наодинці з Богом, прилучаючи його до вищого світу. Важливе завдання неопротестантизму – створити теологію культури, яка б з позиції релігії пояснювала всі явища життя, а саме: Бог не над світом, не поза світом і не в приватному бутті людини, а у світі як його першооснова і глибина. Вивчення культури й історії показують нам Бога як першооснову всього існуючого.

5. Сцієнтистські напрямки філософії ХХ ст. Крім вказаних вище проблем ХІХ-ХХ століть, у відповідь на які і виник сцієнтизм, слід зазначити ще й проблемну ситуацію в самій науці, що стимулювала формування і виникнення неопозитивізму. Мова йде про кризи у фізиці і математиці на зламі ХІХ-ХХ ст. У фізиці – це світоглядна криза, криза старої механістичної картини світу, в яку не вписувалися нові відкриття (рентгенівські промені, радіоактивність, фотоефект, хвильові властивості часток та ін.) й нові теорії (спеціальна теорія відносності і квантова механіка). Відбувалося “ламання старих понять”. У математиці ж, цій найбільш строгій, точній і надійній науковій дисципліні, виявилися вади, парадокси в самому її фундаменті – парадокси в теорії множин. Сцієнтистсько орієнтовані філософи думали, що виною всього є недосконалість мови науки. Звідси і виникла ідея побудови ідеальної мови науки, вільної як від парадоксів, так і протиріч зі старою механістичною картиною світу.

Сцієнтистський напрямок у філософії представлений позитивізмом, його різновидами та прагматизмом.

Перший – класичний позитивізм, бере свій початок від французького філософа О. Конта, який поставив перед собою завдання перебороти абстрактність і спекулятивність філософії Гегеля (про що вже йшла мова вище) на користь науки і осмислення її досягнень. Знання є науковим настільки, наскільки відповідає критеріям найбільш розвинутої форми наукового знання – ідеалам і критеріям природничих наук. І насамперед це критерій, що перевіряється у досвіді, шляхом зведення до експериментальних даних чи чуттєвих сприйнять. Саме таке знання О. Конт вважав позитивним, гідним розгляду (звідси і термін – “ позитивізм ”). Філософію ж у традиційному сенсі (наприклад, у сенсі німецької класики, як метафізику) він відкидав, тому що вона містила спекулятивні, що принципово не перевіряються, твердження типу: “світ – нескінченний”, “прогрес – неподоланий” та інше. Позитивістську філософію далі розвивали англійські філософи Д. Мілль (1806-1873) і Г. Спенсер (1870-1903).

У другій половині XIX ст. цей філософський напрямок набуває все більш суб’єктивного характеру. Позначився вплив ідеалістично орієнтованих емпіриків Д. Берклі і Д. Юма. Тим самим позитивізм вступає у другий етап своєї еволюції, що іноді називається емпіріокритицизмом. Серед його представників назвемо Р. Авенаріуса (1840-1896), Е. Маха (1838-1916), що розглядали світ як сукупність “нейтральних елементів” чи “нічиїх” відчуттів (і взагалі, будь-яка річ для них – це комплекс відчуттів).

На третьому етапі емпіріокритицизм витісняється неопозитивізмом, завдання якого – побудова ідеальної мови науки. Відзначимо для простоти лише два основні положення цієї філософії. По-перше, це концепція атомарних висловлень Л. Вітгенштейна (1889-1951), під якими він мав на увазі найбільш прості пропозиції (висловлення), що належать безпосередньо до чуттєвих даних. Такі висловлення можуть бути виражені в пропозиціях типу: “Троянда – червона”, “стрілка шкали S приладу P відхилилася на N поділок”. По-друге, це принцип верифікації, що розробляли Р. Карнап (1891-1970), М. Шлік (1882-1936) та інші представники Віденського гуртка. Спрощена форма цього принципу має такий вигляд: висловлення р вважається елементом мови науки (тобто є науково осмисленим, таким, що має пізнавальне значення), якщо його у кінцеве число логічних кроків р можна звести до атомарних висловлень.

Однак реалізувати свою мету неопозитивізму так і не вдалося. Одна з перших, найбільш гострих проблем, з якою зіткнулись неопозитивісти і яку вони так і не змогли вирішити в рамках своєї концепції, – це проблема верифікації законів науки як універсальних висловлень. Якщо застосовувати до них із усією строгістю принцип верифікації, то слід віднести їх до неверифікованих висловлень, що не мають пізнавальної значущості, що суперечить реальному стану справ у науці та практиці. Це, а також і інші обставини зрештою призвели до розпаду неопозитивізму і трансформації його в постпозитивізм, що не втратив своєї сцієнтистської орієнтації, однак відкинув принцип верифікації на користь іншої інтерпретації смислу і значення мовних виразів і зробив акцент на вивченні історії науки, а не її мови та логічної структури. Серед найбільш значущих представників постпозитивізму відзначимо таких філософів, як Т. Кун (1922-1996), С. Тулмін (1922), І. Лак атос (1922-1974), П. Фейєрабенд (1924-1994) та ін. Дещо проміжний ступінь між нео- і постпозитивізмом займає К. Поппер (1902-1994).

У наш час постпозитивізм як цілісна та самостійна школа філософії вже не існує.

Прагматизм як різновид сцієнтистської філософії, виник у кінці ХІХ ст., головним чином у США, і там же отримав найбільш широке розповсюдження. Його основні представники: Ч. Пірс (1839-1914), У. Джеймс (1842-1910) і Д. Дьюї (1859-1952) орієнтувалися на практичну значущість знання, філософії зокрема. Наприклад, “принцип прагматизму” Ч. Пірса визначав значущість знання його практичними наслідками. У. Джеймс розглядав прагматизм як метод розв’язання філософських суперечок шляхом порівняння “практичних наслідків”, що випливають з тієї чи іншої теорії (концепції). Істина ж, на думку Джеймса, є “те, що краще “працює” на нас, що найкраще підходить до кожної частини життя”.

Основні риси сучасної світової філософії. Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сфери життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп’ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41 рік, у 1984 році, ратифікував її.

Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:

1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних тощо.

2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду.

3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”.

4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них.

5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій.

6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.