Раціоналізм: Р.Декарт. Б.Спіноза, Г. Лейбніц

Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник філософського раціоналізму

Рене Декарт (1596 — 1650рр.) — видатний французький філо­соф, фізик, математик, засновник раціоналізму. Основні праці Декарта — «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «На­чала філософії» та ін. На відміну від Ф. Бекона, Декарт підкреслює раціональне начало в пізнанні. Розум є головним джерелом пізнання, більш того, критерієм його істинності. Роль досвіду він зводить до простої емпіричної перевірки даних розумових побудов.

Тому у теорії пізнання Р. Декарт розвиває раціоналізм, тобто вчення, згідно з яким розум, думка визнаються найвищою цінністю.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціона­лізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують у розумі.

Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Пер­ший— це уявлення про розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт). Другий — правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня якєдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи ролі практичної діяльності у формуванні змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху розв'язання питання про пізнання світу, що постійно розвивається.

Він сформулював чотири правила раціоналістичного методу: по-перше, визнав істинним тільки очевидне і чітке. По-друге, увів поняття “інтелектуальної інтуїції”, що слугує вихідним пунктом виведення одного поняття з іншого; по-третє, довів, що шляхом дедукції можна одержувати більш складні висловлювання; по-четверте, пропонував діяти так, щоб не випустити жодної ланки, тобто зберігати неперервність ланцюга та умовиводів.

Обґрунтовуючи вирішальне значення раціоналізму в пізнанні, Декарт з недовірою ставиться до органів чуття. Він розвиває “ метод сумніву ”.

Заслуговує на увагу вчення Декарта про вроджені ідеї. Декарт вважав, що деякі поняття і судження є вродженими, а інтуїція усвідомлює істинність цих понять і суджень. Вроджені ідеї дають нам знання, а інтуїція забезпечує усвідомлення цього знання та його істинності. До вроджених ідей він відніс низку понять: Бог, існування понять, числа, структури тіл, фактів, свідомості, свободи волі.

В історії нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасного само­стійного існування свідомості й матерії, душі й тіла. «Світ, — стверджував Декарт, — складається з двох незалежних субстан­цій — духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції він вважав мислення, а матеріальної — протяжність. Людина, за Декартом, — механічне поєднання цих двох субстанцій. Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пі­знання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві суб­станції незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію — Бога, який обумовлював їхню єдність.

Отже, він визначав субстанцію як річ, яка не потребує для свого існування нічого, крім самої себе. Отже, субстанцією, за Декартом, є Бог. Створений світ він поділяє на два види субстанції – матеріальну та ідеальну. Нематеріальна субстанція містить у собі ідеї, що належать їй, а не набуті з досвіду, тобто є вродженими. До вроджених ідей Декарт відносив ідею Бога, чисел, деякі загальні поняття.

Вчення Декарта розвинув Бенедикт Спіноза (1632-1677), який протиставив дуалізму Декарта принцип монізму. На думку Спінози, існує тільки єдина, яка знаходиться поза свідомістю, субстанція, яка є причиною самої себе і не потребує інших причин.

З точки зору Спінози, світ — це нескінченна природа, матеріальна субстанція (від лат. — сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція — це те, що не потребує для свого існу­вання чогось іншого — Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов'я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення в усієї матерії, в тому числі неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і тепер деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.

В етиці Спінози є його відома теза “ Свобода – пізнана необхідність ”. Але вона не відображає реальної морально-правової свободи в суспільстві, яка передбачає вибір з альтернатив. Це показав наступний розвиток історії.

Змістовним продовженням раціоналізму є філософія німецько­го філософа-ідеаліста Готфріда Лейбніца (1646—1716 рр .), великого ма­тематика і логіка. Якщо Ф. Бекон розробляв вчення про «одномірність» субста­нції, Декарт — про «двомірність» (матеріальну і духовну), то Лейбніц відстоював множинність субстанцій, що складаються з сукупності животворних атомів-монад (плюралізм). Всі монади рухомі й взаємозв'язані, підлягають Богом встановленій гармонії.

Якщо Декарт зводив матеріальність до протяжності, то Готфрід Лейбніц справедливо запе­речував, що з протяжності можуть бути виведені не фізичні властивості тіл — їхні рух, дія, опір, а тільки їхні геометричні властивості. Тому необхідно виявити таку субстанцію, з якої можуть бути виведені основні фізичні властивості тіл. Лейбніца не задовольняв монізм однієї субстанції (якби існувала тільки одна субстанція, всі речі були б па­сивні, а не активні), не задовольняла його дискрет­на картина світу, в якій всі елементи-часточки абсо­лютно однорідні і позбавлені структури. Він був пе­реконаний в якісному розмаїтті явищ, у неповторно­сті й унікальності кожної речі і процесу. Тому й вважав, що кількість субстанцій безкінечна. У зв'язку з цим Лейбніц вводить поняття "монада".

Як і багато інших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей. Його нездійсненною мрією було намагання створити всезагальну людську логіку, яка могла б звільнити світ від конфліктів і небажаних протиріч.

4. Філософія епохи Просвітництва.

Французькі просвітителі ХVІІІ ст., а саме: Дідро, Вольтера, П. Гольбаха, К. Гельвеція, Ж.-Ж. Руссо та інших, наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину. Мислителі стверджували, що не існує ніякого способу правління, який можна було б визнати ідеальним: концентрація влади призводить до деспотії, безмежна свобода – до анархії, розподіл влади послаблює її. Єдиний можливий засіб поліпшення суспільства, особливо моралі, – просвітництво, виховання.

Просвітництво — культурно-історичний термін (вперше використаний Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій XIV—XV ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти завдяки діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відносини людей у сфері права, моралі, економіки, політики тощо. Під впливом Просвітництва розпочались реформи в деяких країнах Західної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.

Французьке Просвітництво виникає як результат усвідомлення необхідності змін у суспільстві його прогресивно мислячою частиною, стає надз­вичайно важливим явищем не тільки в культурному житті Франції, а й всієї Європи. Його теоретичною основою стає французький філософський раціоналізм та англійський емпіризм. Раціоналізм, трансформуючись в ідею Просвітництва, головну ру­шійну силу історії вбачає в розумі, який повинен стати мірилом всього, а суспільство і держава мають бути влаштовані згідно його принципам. Просвітницьке тлумачення законів розвитку суспільства набуває атеїстичного забарвлення.

Вважається, що Просвітництво було започатковано в Англії під впливом філософських ідей Д. Локка, який створив вчення про державу, владу і право. Локк власне і розробив концепцію так званого громадянського суспільства, згідно з якою люди створюють державу тому, що природний стан людини ненадійний. Мета ство­рення держави — збереження свободи і власності. Локк уперше ви­сунув ідею про необхідність розподілу державної влади.

Французьке просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Ш. Монтеск'є (1689 — 1755рр.), зокрема його «Перські листи» та «Дух законів», де він методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск'є висував ідею величезно­го значення географічного фактора (територія, клімат, родючість землі і т. п.) у розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Монтеск'є проголосив ідею загального миру.

Ф. Вольтер (1694 — 1778рр.) у своїх творах «Кандід», «Філо­софський словник» та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалі­зму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпи­мості, фанатизму, деспотії. Вольтер — рішучий прибічник рівності громадян перед законом, але треба звернути увагу на те, що він вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Пев­ний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого «освіченого монарха», тобто вченого, розумного і справедливого царя чи імператора, але на схилі свого життя припускався думки, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспіль­ного прогресу.

Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо (1712 — 1778рр.) написав праці «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання» та інші, де торкається питань розвит­ку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами со­ціальної нерівності та виховання. Критика ним існуючих поряд­ків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні яко­сті саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, є не тільки бла­гом, а й злом, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертався до її щиро­го серця. У цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді людських відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпечення пов­ноти юридичних прав.