Висновки і перспективи. Філософія давньої Індії і Китаю як підґрунтя східних вчень про людину

1. У давньоіндійській філософії, що укорінена у найдавніших міфологічних текстах — Ведах, людина трактується як істота, що нескінченно перевтілюється в матеріальному світі. Межі людини — це межі її інкарнації — конкретного втілення в цьому житті. Рівень втілення визначається законами карми, які лежать за безпосередніми межами людської свободи. Вільні вчинки людини творять лише майбутнє і її чергове втілення. У поступальному кармічному прямуванні виявляється сенс життя людини — з'єднання з вищим принципом буття — Брахманом.

2. З появою буддизму людина одержує можли­вість позбутися безкінечного ланцюга перевтілень і закону карми через вихід у нірвану. Нірвана є подоланням меж людини як істоти, що страждає, і зна­ходження просвітленості—мудрості в межах однієї інкарнації.

3. У китайській культурі індійський буддизм з'єднується з даосизмом і конфуціанством, істотно впливаючи на них і сам зазнаючи зміни.

4. Головною рисою китайського буддизму стає його активнотворчий характер стосовно індивідуаль­ного життя і життя суспільства — результат впливу даосизму і конфуціанства.

АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

Перший — період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду на­зивають досократикаии. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський, Демокріт та ін.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періо­ду є Платон, Аристотель. Демокріт, а також послідовники Сокра­та — кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. е. і закінчується V—VI ст. н. е. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософсь­ких напрямів. Це епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Цицерон, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет).

4. Специфіка ранньої грецької філософії.

Спочатку давньогрецька філософія була тісно пов’язаною з досить зрілою міфологією, в якій антропоморфні образи богів символізували різні явища природи і розглядалось питання про начало світу - хто породив усе суще (наприклад, Хаос, Ерос тощо). Філософія ж з’ясовує, з чого виникає це суще. Сама постановка питання «Із чого все?» – по-своєму геніальна, тому що має своєю передумовою переконання, що все, що існує, можна пояснити, зрозуміти, але для цього необхідно знайти єдине для усього джерело. Грек-філософ - одночасно і фізик, і астроном, і мораліст - шукає єдиної відповіді на усі “ чому ” та “ з чого ”; і така першооснова відшукується не в якихось міфологічних образах, а в самій природі. В результаті на місце міфологічного уявлення про породження світу стає філософське вчення про природну першооснову. Філософія Стародавньої Греції постає як космоцентрична (космос у перекладі з грецької означає порядок), тобто в центрі її уваги – космос як упорядковане, гармонійне ціле, де урівноважені природа та людина, держава та індивід, знання та поведінка, мінливе та постійне.

Вже перші античні філософи відрізняють те, що є, не змінюється в усіх мінливих проявах, від того, що тільки здається існуючим. Виникає протиставлення знання, що базується на відчуттях, яке зневажливо називали уявним знанням, знанню, заснованому на розумі, судженні - складається раціональне пояснення походження та сутності світу.

Специфіка давньогрецької філософії на початковому етапі полягала в прагненні зрозуміти сутність природи, світу в цілому, Космосу. Рання грецька філософія за своїми проблемними інтересами є космоцентричною, тобто орієнтованою передовсім на Космос, як на безумовну реальність і найвищу цінність. Образ Космосу будувався за принципом предметно-речового, тілесно-статуарного бачення світу. Отже, предмет постійних устремлінь грецького філософа – вічний і незмінний макрокосмос (природа). Буття для грека – це існування в певному місці Космосу, який сприймається як “упорядкований світ”. Людина постає лише щаблем у природному порядку, особливим видом тварини – “суспільною твариною” – і ще не протиставляється світові.

Цей початковий період давньогрецької філософії називають натурфілософським, де спосіб філософствування і спосіб світорозуміння є такими, в яких природа відіграє вирішальну роль. Філософи намагалися відкрити вічні закони природи, зрозуміти природні процеси без допомоги міфологічних уявлень. Таким чином, греки зробили перший крок у напрямку до наукового способу мислення, заклали підвалини майбутнього природознавства. Поєднання філософії та науки стало важливою умовою швидкого розвитку філософії у Стародавній Греції.

Для перших філософів спільним було переконання, що за всіма змінами у природі повинна стояти первісна праматерія. Головним питанням ранньогрецької філософії було питання про першооснову речей (архе), те субстанційне начало, з якого все виникло.

Історія античної філософії бере свій початок з Мілетської школи (від назви міста Мілет у Малій Азії), представники якої зробили рішучі кроки до деміфологізації античного світогляду, вирішуючи питання «архе» з позицій наївного матеріалізму. Першоречовину буття вони уявляли в конкретно-речовій формі води – Фалес (близько 625-547 до н.е.), повітря – Анаксимен (близько 585-525 до н.е.), “ айперона ” – Анаксимандр (близько 610-5-16 до н.е.). Початковий стихійний матеріалізм був невіддільним від елементів діалектики, яка сприймає світ у його народженні, становленні та розвитку. Згідно з вченням Геракліта (близько 544/540-483 до н.е.) першоначалом світу є вогонь, що закономірно спалахує і закономірно згасає.

Засновником школи був Фалес, якого сучасники з повним правом називали першим - мудрецем, філософом, фізиком, астрономом, геометром. Він обґрунтував новий погляд на світ, суть якого в тому, що всю багатоманітність світу можна звести до єдиної загальної першооснови – води; Анаксимандр першоосновою вважав апейрон – щось нескінченне, вічне; Анаксімен – повітря.

Геракліт (зрілість близько 504 р. до н.е.) з Ефесу єдиним матеріальним першоелементом світу вважав вогонь як символ загальної стихії, постійного, всюдисущого і разом з тим динамічного першоначала. Один із фрагментів думок Геракліта характеризує його бачення світу в образі вогню: “Цей космос один і той же для всіх, не створив ніхто із богів, ніхто із людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який мірою загорається та мірою згасає.” Щоб підкреслити та наглядно виразити загальну мінливість світу, Геракліт використовує образні висловлювання: “ Все тече, все змінюється ” (панта рей); “ Неможливо ввійти в одну й ту ж річку двічі ”; “ Сонце кожного дня нове ”. Отже, за Гераклітом, в світі немає нічого сталого, навпаки, світ – це вічний процес становлення та змін. Думка про зміни поєднується у нього з ідеєю єдності та боротьби протилежностей. Тому невипадково Геракліта вважають засновником діалектики.

В той же час мінливість світу не означає його хаотичності та безпорядку. Світом править Логос – закон, який підтримує світовий порядок. Разом з тим “логос” – це і розум, який осягає дійсність. Дійсне знання може дати лише розум.

Не погоджувалися з Гераклітом представники елейської школи (елеатів) – Ксенофан (близько 570-478 до н.е.), Парменід (кінець VІ – V ст. до н.е.), Зенон (близько 333-262 до н.е.), які вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям. Буття – центральне поняття філософії елеатів. Вперше в тлумаченні субстанції вони перейшли від конкретних природних стихій (води, повітря, вогню тощо) до буття як такого. Таке розуміння останнього відриває його від світу матеріальних речей і перетворює в ідею, хоч буття і залишається поцейбічним, оскільки ідеальне в елеатів ще не відірвалось від матеріального, не перетворилось у його протилежність. Висунення елеатами поняття єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного, однаково наявного в усіх елементах Дійсності – це ще один крок у розвитку філософії.

Отже, виступаючи проти Геракліта стосовно вічності руху, вони доводили, що „ніщо не виникає, не знищується і не рухається”, „все є одне, причому без змін”. Основне у вченні елеатів – філософська ідея буття.

Згідно Парменіду є істинне, справжнє, єдине, незмінне буття, воно умосяжне, абстрактне. Світ сприймається також чуттєво, відчуття свідчать про множинність, мінливість, але це лише несправжнє уявлення смертних. Парменід вперше використовує доказ філософської тези. До нього філософи головним чином проголошували думки, в кращому випадку - вони спирались на аналогії та метафори. Він же, прагнучи довести, що руху не існує, наводить такі аргументи: всюди у світі щось "є", значить, в світі немає пустоти, а якщо так, то ніщо нікуди не може переміщуватись, або, інакше кажучи, руху не існує. Будь-яка думка є виключно думкою про щось існуюче, значить, " буття є, а небуття немає ", а якщо є лише буття, то й неможливе взагалі будь-яке виникнення та знищення; із абсолютного заповнювання простору випливає, що світ єдиний, і в ньому немає частин. Небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні словом вимовити. Існує лише те, що є мислимим. Отже, мислення та буття одне і те ж.

Аргументи на користь ідеї єдиного та нерухомого буття, розробив Зенон, висунувши свої відомі апорії: "Дихотомія", " Ахіллес та черепаха", "Стріла", "Стадіон". Зенон пояснював, що він доводить зовсім не те, що руху немає, а лише те, що він немислимий.

Апорії ЗенонаЕлейського такі:

1. «Рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому, де його немає».

2.«Дихотомія» (поділ на дві частини) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш ніж він досягне кінцевого пун­кту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини», і так без кінця. За такою логікою рух не може не тільки закінчитися, але й початися.

3.«Ахілл і черепаха» формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона теж проповзе якусь, хай і невелику відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж таки невеликий час, протягом якого черепаха про­повзе ще якусь відстань, і так без кінця.

4.«Стріла, що летить», формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце. Йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в різних місцях прос­тору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?

5. Апорія «стадіон». Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для прохо­дження повз половину того, що не рухається. Тоді половина до­рівнюватиме цілому.

6. Апорія «проти простору». Елейська філософія не допускала небуття, стверджуючи, що буття є, а небуття не існує. Зенон ви­сував апорію і проти реальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована у просторі, то ця річ і цей простір по­винні знаходитись в іншому просторі, який оточує їх, а це, в свою чергу, повинно знаходитись в ще іншому «просторі», і так до не­скінченності.

Але уявити нескінченну множину просторів, «вкладених» один в один, абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує «аб­сурдної» уяви, нереальний.

7 .Апорія проти чуттєвого сприйняття світу («Зерно, Іцо па­дає»). Якщо під час падіння одного зерна або його тисячної частки нічого не чути, то звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми нечутного, а звідси висно­вок: і людські відчуття не можуть дати істинного знання, на них не можна покладатися.

Зенон розробив систему доказів «від супротивного». Схема цих доказів така: спочатку приймається припущення, що твер­дження, яке необхідно спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться наслідки, які суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми апоріями Зенон зафіксував формальну суперечливість руху. Заперечення руху базується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечли­вим, він оголошується як такий, що не існує. Такий тип мірку­вання, що обґрунтовує докази шляхом спростування і побудова­ний на використанні сили заперечення, має назву негативної логіки.

Отже, елеати були першими в історії філософії, хто прагнув розкрити зміст так понять як " існування ", " суще ", " буття ". Саме у Парменіда буття набуває абстрактного, філософського значення як цілісне суще, яке виражає загальні зв’язки всього сущого. Від цих питань тягнуться нитки до всіх послідуючих роздумів про буття, поступово розростаючись до цілого розділу філософії, який в ній існував завжди, але тільки в Новий час отримав назву “ онтологія ”.

Проблеми, що були поставлені елеатами з приводу сутності буття та його нерухомості, знайшли своєрідне вирішення у філософії атомізму, засновниками якої були Левкіпп та Демокрит. Саме у філософії атомізму набуває закінченої форми грецький матеріалізм.

Демокрит (близько 460-370 до н.е.) із міста Абдер бачив головне завданням філософії у тому, щоб навчати істині. За Демокритом, ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо. Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Все навколо складається з маленьких невидимих частинок, кожна з яких вічна і незмінна. Ці частинки Демокрит називав атомами (“атом” означає неподільний). Матерія, з якої створено все навколо, не може й далі поділятися на ще дрібніші часточки, бо інакше атоми вже не могли б служити будівельним матеріалом.

Перша антиелеатська теза атомістів – це визнання існування небуття, яке розумілось як порожній простір, пустота, котра безмежна та не має форми. Друга - визнання реальної множини - безконечно великого числа малих атомів, із яких складаються речі. Атом розумівся як матеріальна причина речей, причина їх існування, їх сутність.

Атом Демокрит наділяє властивостями, котрі елеати приписували буттю: неподільність, вічність, незмінність, тотожність самому собі. Атоми зовні відрізняються один від одного за своєю формою, порядком та положенням. Вони рухаються в різних напрямках. Земля, вода, повітря, вогонь представляють собою первинні групи атомів, а їх сполучення створюють цілі світи, яких в безконечному просторі існує безліч. І людина сама, і душа її - це теж є сукупністю атомів.

Атомісти ввели в філософію поняття “ причина ”. За Левкіппом "жодна річ не відбувається просто так, але в силу причинних зв’язків та за необхідністю". Все у світі відбувається згідно з необхідністю, тому й будь-яка випадковість неможлива. На основі уявлення про атоми розробляється і теорія пізнання: від речей відокремлюються тонкі оболонки (образи) речей, котрі впливають на органи відчуття. Але чуттєве сприйняття дає лише " темне " знання. "Світле" знання фіксує сутність речей, яку можна отримати через розум; саме розум встановлює існування невидимих атомів та пустоти.

Демокриту також належить розробка концепції евдемоністичної етики, згідно з якою єдиним або вищим людським благом є щастя. Для людини природно прагнути до щастя - безтурботного, спокійного, радісного стану духу. Щастя, за Демокритом, доступне лише доброчинній людині. Умова щастя – виховання таких чеснот як мудрість і почуття міри. Тільки завдяки мудрості, що дозволяє добре мислити, добре говорити і добре вчиняти, людина може звільнитися від усього випадкового, минущого і марного. За Демокритом, необхідно доброчесним є мудрий, а неуцтво – джерело пороків. Людина неосвічена і порочна сама прирікає себе на нещастя, оскільки в неї неправильні уявлення і про задоволення, і про щастя, і про мету життя.

Прагнення до суєтних і уявних благ — багатства, слави, почестей, влади — позбавляють людину справжнього спокою. Вона стає жадібною, боязливою, заздрісною, перебуває в постійній тривозі за себе і за своє майно, втрачає почуття міри. “ Не тілесні сили і не гроші роблять людей щасливими, але правота і всебічна мудрість». Моральний ідеал Демокрита - мудрець, який нехтує суєтністю життя, відрізняється помірністю, адже для підтримки здорового стану тіла і духу він потребує небагато: “ хто бідує, той не багатий, а хто не бідує, той не бідний”. Демокрит першим з античних мислителів звертається до внутрішнього світу людини, відрізняючи мотив від дії. При визначенні моральної цінності вчинку він вважає за необхідне враховувати єдність бажання і дії: “Не говори і не роби нічого дурного, навіть якщо ти наодинці із собою. Учися набагато більше соромитися самого себе, ніж інших..». Тільки той, хто діє за переконаннями, істинно моральний.

Таким чином, моральна позиція Демокрита характеризується, з одного боку, раціоналізмом - мудрість розглядається як вища чеснота, а розум є критерієм моральної поведінки; з другого боку, утилітаризмом – добром вважається те, що корисно, а злом — те, що шкідливо. Закладені Демокритом основи індивідуалістичної етики були розвинуті софістами, гедоністичні і аполітичні мотиви – Епікуром.

Ідеї Демокрита відіграли видатну роль в подальшому розвитку філософії, етики та природознавства.

Отже, Демокрит підбив підсумок грецької натурфілософії, представників якої цікавило передовсім питання про першоначало речей і його відношення до різноманітного світу явищ, тобто фактично завершив епоху “досократиків”, які в рамках натурфілософської традиції не могли пояснити характеру розвитку людського мислення, зв’язку між природним і духовним. Цілком природно, що у бутті космологічного натуралізму людина безнадійно втрачалася.

Водночас поряд з матеріалістичними школами виникають філософські школи, серед яких переважають ідеалістичні орієнтації.

Так, близько 532 р. до н.е. у Критоні виникає впливова релігійно-філософська група – Піфагорійський союз, засновником якого був Піфагор (580-500 рр. до н.е.).

Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення – число, але слід зауважити, що число не лише величина арифметична і математична, а й величина геометрична, що існує у вигляді геометричних пропорцій. Так, одиниця — це точка, двійка — пряма (як можливість, що виникає із двох точок), трійка — площина, четвірка — тіло, або об'єм. Таким чином, перші чотири числа є достатні, щоб визна­чити все розмаїття світу чуттєвого сприйняття. Сума цих чисел дає десятку (1 + 2 + 3 + 4 = 10), яка для піфагорійців служила вті­ленням достатньої повноти та вдосконалення. Цей ряд чисел у взаємному співвідношенні елементів включав такі основні музи­кальні інтервали: 2:1 – октава; 3:2 – квінта, 4:3 – кварта. Отже, десятка виражає собор і повноту звучання.

Піфагором був відкритий взаємозв'язок числа і звуку. Він встановив, що збільшення або зменшення струни дозволяє точно задати висоту звуку. Усе своє життя та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. В будові Всесвіту, в геомет­ричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між людь­ми, в усіх проявах буття і людського існування — скрізь він від­шукує гармонію, яка привносить у все суще красу і благо. Гар­монія космосу мислиться піфагорійцями як чисельно-кількісна впорядкованість світу, але справжньою, повною гармонією вона стає у поєднанні з такими характеристиками реальності, як спра­ведливість, добро, зло, душа тощо. Гармонія є втіленням істинно­го буття — буття, обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в кожній речі, але не може бути виділена як частина або елемент. Міра будь-якої речі, якою б малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, с основою цілісності й порядку космосу.

Одним із принципових моментів вчення Піфагора була віра у “переселення” душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з його вченням після смерті душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх, тому повинна вселитися в інше тіло, в якому продовжує свій шлях до очищення і порятунку. Шляхи очищення грішної душі різноманітні: піст, вегетаріанство, релігійні обряди.

Отже, основною характеристикою Всесвіту для античної думки бу­ло те, що космос — це упорядковане буття, яке протистоїть небуттю. Космос виникає із хаосу.

5. Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель). Звернення до людини як предмета філософствування виразно виявляється у софістів – професійних учителів загальної освіти, зокрема філософії, котрі виробили новий своєрідний тип філософського світогляду. Відбувається поворот інтересу філософів від світу до людини як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання. Приділяючи головну увагу аналізу пізнавальних та оцінювальних здібностей людини, софісти виходили з ідей релятивізму – вчення про те, що все у світі відносне, що може бути будь-якого об’єктивного правдивого змісту в людських знаннях.

Софісти — це старогрецькі філософи середини V—першої половини IV ст. до н. е. Протагор (480—410рр. до. н. е.), Горгій — 483—375 рр. до н. е.) та ін. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. На думку софістів, істина у кожного своя і повністю залежить від умов, місця і часу, обставин, людини. Протагор вважає, що “ людина є мірою всіх речей: для існуючих – що вони існують та неіснуючих – що вони не існують”. Перенесення орієнтації філософських інтересів на людину свідчив про те, що софісти почали свідомо вирізняти з-поміж різноманітних відношень світу суб’єкт-об’єктне відношення, поза яким формування предмета філософії неможливо. Уміння софістів говорити і переконливо доводити тезу, а потім не менш успішно і антитезу, вміння заплутати суперника в дискусії призвели до негативної оцінки діяльності софістів та їх методу – софістики.

Спробу подолати релятивізм і суб’єктивізм софістів, їхній принцип “все є відносним”, відновити віру до загальних цінностей зробили Сократ (близько 469-399 до н.е.) та Платон (428/427-347 до н.е.). Надзвичайний вплив цих мислителів на античну світову філософію значною мірою зумовлений тим, що саме вони відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення – всезагальні ідеї.

Сократ (469-399 рр. до н.е.)

На відміну від софістів Сократ намагався довести, що існують абсолютні норми людської поведінки і вони є загальноприйнятими. Звернувши увагу на поняття, зробивши їх предметом дослідження, Сократ вважав, що фундаментом знання є людський розум. Несхитна віра філософа в останній дає підстави назвати його раціоналістом. Саме через розум Сократ обґрунтовував моральні цінності, їхню вічність і незмінність.

Філософське вчення Сократа народжувалося під двома новими девізами: “ Пізнай самого себе ” і “ Я знаю, що я нічого не знаю ”. Справжні знання, на думку Сократа, слід шукати в собі (“пізнай себе”), оскільки безсмертна душа людини, пройшовши повне коло космічних перевтілень, потенційно знає усе.

Відмовившись від створення картини світу, Сократ змінив напрям філософського дослідження від світу, природи до людини. Греки першими в особі Сократа закликали людину “пізнати саму себе”, і це був заклик не до одних лише греків, але і до всіх інших. Пізнати світ людини можна тільки тоді, коли пізнаєш душу людини та її основні справи. У цьому, на думку Сократа, основне завдання філософії.

Внесок Сократа у розвиток філо­софської думки визначають як «сократівський поворот» у філо­софії. Суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. «Пізнай самого себе» — такою є теза сократівського вчення. Такого знання мож­на набути лише в безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократ більшу частину свого часу проводив на пло­щах, в палестрах, вступав у розмови з кожним, хто бажав гово­рити з ним. Стиль і характер цих розмов відображені в діалогах Платона. Він неодноразово вступав у суперечки з приводу визна­чення змісту таких понять, як благо, мудрість, справедливість та ін. У ході розмови Сократ ставив запитання, отримував відповідь, як правило, неповну, знову ставив запитання і, коли спантеличе­ний співрозмовник остаточно заплутувався і питав, а що думає Сократ з приводу цього, він відповідав: «Я знаю лише те, що ні­чого не знаю». Такий стиль Сократівського діалогування, метод його філософствування, в якому шляхом правильно поставлених питань у співбесідника стимулюється власний активний пошук істини, отримав назву «маєвтика» (з гр. повивальне мистецтво). В ході обговорення питань типу «А що таке добро? Справедливість?....» відбувається своєрідний перехід від незнання до знання, тобто народжується істина. Отже, зміст цього образу полягає в тому, що Сократ не висував власних тверджень, але, знаходячи протиріччя в міркуваннях співрозмовника, допомагав тому самому «народити» істину, самому сформулювати правильний висновок.

Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою, чим і обумовлена громадянська позиція Сократа як «безумовна повага до закону». Але, вихо­дячи з цього, він все ж суворо критикував афінську демократію.

Сократ виступив проти етичного релятивізму софістів, вважаючи моральні норми об’єктивними; завдання людини - пізнати ці норми і поводити себе у відповідності з ними. Сократ ставить знак рівності між доброчинністю і знанням. Основа всіх чеснот - істинне знання або мудрість.Аморальні вчинки він розглядав як результат незнання істини і ототожнював їх з оманою, помилкою, які ніхто не робить добровільно. За Сократом, люди, які знають, у чому полягають добрі вчинки, не захочуть вчиняти інакше. Люди ж, позбавлені такого знання, не зможуть зробити доброго вчинку, навіть якщо прагнуть до цього. Отже, прекрасні і добрі вчинки роблять тільки мудрі. Головне призначення філософії - пошук критеріїв добра і зла, в результаті чого вона виступає джерелом морального удосконалення, засобом формування доброчинної людини і відповідно – доброчинної держави.Це позиція етичного раціоналізму, який набув розвитку в етичних вченнях Нового часу.

Доля самого Сократа була трагічною. Він був обвинувачений у вільнодумстві і розбещенні молоді новими хибними богами і засуджений до смерті. Смертний вирок Сократ зустрів зі спокійною мужністю, відмовившись від наданої йому можливості втекти з Афін і прийняв смерть на очах у всього міста, випивши чашу з отрутою. Загибель Сократа трактують як розправу влади над незале­жним мислителем.

Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що він на практиці довів значення діалогу як основного методу пошуку іс­тини. Після смерті Сократа в Греції утворилося кілька філософських шкіл його послідовників — кініків, кіренаїків та мегариків.

Платон (427—347 рр. до н. е.)

Досліджуючи природу загальних понять лише у сфері моралі, Сократ не міг відповісти на питання про те, де знаходяться ті загальні поняття та ідеї, які визначають поведінку діяльності людини. Відповідь на це питання дав Платон (427—347 рр. до н. е.), розвиток думки якого вплинув на подальший розвиток європейської філософії. Основним змістом учення Платона була теорія ідей, на якій будувалася не тільки система категорій, а й його онтологія, космологія, гносеологія. Він перший визна­чив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях), заснував свою школу в Афінах — Академію. Збереглася значна частина творчої спадщини Платона, яка складається з 334 діалогів, «Апології Сократа» і 13 листів.

На думку Платона, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого, оскільки чуттєві речі перебувають у безперервній зміні: то виникають, то гинуть. Отже, вічне та незмінне не є фізичною праматерією. Вічними і незмінними є уявні або ж абстрактні зразки, за якими створені всі феномени природи. Ці зразки або безтілесні прообрази Платон називав ідеями. Вони не залежать від умов простору і часу і є вічними та незмінними. Щодо чуттєвих речей ідеї є водночас і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Таким чином, Платон вважав, що поза чуттєвим світом повинна існувати окрема власна дійсність, яку він назвав світом ідей, де є вічні і незмінні зразки усіх феноменів, з якими ми зустрічаємося в природі.

Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття ґрунтується на ідеалістичному розв'язанні основного питання фі­лософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які мають назву універсалів. З погляду Платона, ідеї вічні, не­змінні, досконалі, а тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого виявлення. Що ж до матерії, то вона являє собою «нульове буття», або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують і взаємодіють. Результатом цієї взаємодії є і речі навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світ не є чимось «чисто» матеріальним, бо «чиста» матерія — не ні що. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені й досконалі.

Речі повсякденного світу є чимось менш досконалим і становлять копію якогось оригіналу, його «тінь». Цим оригіналом є ідея.

Теорія пізнання. Згідно з ученням Платона, процес пізнання являє собою процес пригадування (грец. «анамнез») душі. Це властиве тільки людській душі, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Свою концепцію Платон ілюструє за допомогою знаменитого образу печери, котрий ми знаходимо в його праці «Держава»: «Люди перебувають ніби в підземному помешканні, подібному до печери, на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити все житія лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають вважати ці тіні справжніми предметами». Отже, у печері сидять бранці, прикуті ланцюгом. Через невеликий отвір у печеру проникає світло, і люди бачать на стінах тіні. І тому, що нічого, крім цих тіней, вони бачити не в змозі, їм здається, начебто це і є справжні речі. Насправді ж - це тільки відображення того, що робиться за межами печери. Такою печерою, темницею, Платон вважав і існування людської душі, ув’язненої в тілі.

Тіні — це результат сприйняття світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності — світу ідей — можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика й математика. Діалектика — здатність ставити питання і давати відповіді на них. Математика (геометрія) здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.

Таким чином, ідеї, за Платоном – це граничне узагальнення речей. Матеріальний світ – „тінь” світу ідей, вторинний. Ідеї утворюють ієрархію. Вище од усіх стоять ідеї краси і добра.

Етико-політичне вчення Платона передбачає певне розуміння ним сутності людини. В людині він розрізняє безсмертну душу та смертне, тлінне тіло. Душа незалежна від тіла і складається з трьох частин:

- розумної, створеної безпосередньо самим творцем (деміургом), за допомогою якої людина споглядає вічний світ ідей і котра прагне до блага;

- афективної, залежної від пристрастей;

- хтивої, або “жадібної”.

В залежності від співвідношення цих “частин” душі в людях вони поділяються Платоном на три категорії:

1. Правителів та філософів,

2. Воїнів,

3. Селян та ремісників.

Основоположник Академії порівнює розумну душу з вершником, а дві інші – з двома конями, один з яких є благородним, а інший – низький, грубий та обмежений.

З вченням про людину та душу Платона тісно пов’язане його вчення про державу, адже створення досконалого суспільства було головною метою його філософії в цілому. У своїй ідеальній державі роль правителів він відводить тим людям, у котрих переважає розумна “сторона” душі. Саме їм, а це, в першу чергу мудреці та філософи, властиве прагнення до правди, справедливості, помірності у всьому, що стосується чуттєвих задоволень. При домінуванні афективної “частини” душі людина відрізняється благородними пристрастями – мужністю, хоробрістю, якостями, необхідними для воїнів, “стражів”, котрі повинні піклуватись про захист держави. І нарешті, люди, котрі віддають перевагу тілесно-фізичному світу - стан селян та ремісників - повинні забезпечувати матеріальні умови життя ідеальної держави.

Етичні погляди Платона носили також соціальний характер. Сократівський принцип етичного раціоналізму набуває у нього подальшого розвитку. Платон надає моральним вимогам абсолютного і об’єктивного характеру, розглядає їх як загальнообов’язкові і єдині для усіх людей.

Людина і суспільство. Людина і суспільство існують як єдине ціле. Індивідуальна доброчесність і суспільна справедливість — це два основні полюси людського життя, які мають бути узгоджені між собою. Звідси необхідність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремої людської добродійності з державним ладом у цілому.

Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві «правильні» з них — монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, чотири «неправильні» — беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі «Держава». За своїми основними рисами ідеальна держава в Платона — це поліс. Його поліс — це «правління кращих» (аристократія).

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, керувати нею повинні чесні й кваліфіковані люди (філософи). Саме в цьому напрямі йдуть тепер дискусії про роль держави в суспіль­стві та її морально-професійний уклад.

Пригадати те, що душа бачила у світі ідей, зможе діалектика, з допомогою якої відбувається пізнання істинно сутнього. Отже, якщо про речі, які ми сприйняли відчуттями, маємо лише непевні уявлення, то те, що ми збагнули розумом, належить до точного знання. Відкривши світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, Платон багато зробив для розуміння природи пізнання. Саме розум має бути вирішальним у створенні та управлінні доброю державою.

Аристотель (384-322 до н.е.)

Нові принципи витлумачення світу запропонував учень Платона Аристотель (384-322 до н.е.), який не тільки відкрив нові предметні галузі пізнання, а й започаткував логіку, розробив логічні засоби аргументації, ствердив логоцентристський тип західноєвропейського мислення. Він був великим систематизатором, котрий заклав і упорядкував науки. Він створив енциклопедичне філософське вчення, котре охоплювало логіку, діалектику, теорію пізнання, фізику, психологію, політику, економіку, етику тощо. Якщо Платон послуговувався тільки розумом, то Аристотель ще й відчуттями. Майже вся його творчість пов’язана безпосередньо з природничими дослідженнями. Керуючись довірою до чуттєвого досвіду, до сфери індивідуального й одиничного буття, Аристотель піддає критиці теорію ідей Платона, його онтологію, космологію, вчення про людину.

Будучи учнем Платона, він поставив під сумнів його теорію ідей - спробу пояснити існування „світу речей” завдяки існуванню „світу ідей”. Він відкидає платонівське вчення про ідеї як про надчуттєві, раціонально осяжні сутності, котрі існують окремо від речей. Йому належить знаменитий вираз: “ Платон мені друг, але істина дорожча ”.

На думку Аристотеля, Платон перевернув усе з ніг на голову. Передусім йдеться про окреме від реальних речей існування ідей, які претендують на те, щоб бути причинами речей, їх сутністю. За Аристотелем, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тільки одиничне буття може бути субстанцією.

Загальне існує в окремих чуттєвих речах, завдяки яким воно може бути пізнане. Отже, сутність речі не може перебувати поза самою річчю. Проголосивши, що ідея та річ – це одне й те ж, тільки річ існує у реальності, а ідея – в нашому пізнанні і позначає передовсім не єдине, а загальне в різних речах, Аристотель стверджував, що пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій.

За Аристотелем, дійсність складається з різноманітних окремих предметів, котрі становлять єдність форми та матерії. Матерія є матеріалом, з якого створені предмети, а форма – його конкретна властивість. У матерії завжди закладена можливість осягнути певні конкретні форми. Можна сказати, що матерія прагне реалізувати закладену в ній можливість. Згідно з Аристотелем кожна зміна в природі є перетворенням можливості в дійсність. Форма предмета свідчить про його можливості і про їх обмеженість. Таким чином, причиною існування речі “оформленої матерії” є форма.

На противагу Платону, Аристотель визнавав об’єктивне існування матеріального світу. Матерія, за Аристотелем, вічна, ніким не створена і не знищувана. Природа, на думку філософа, - це сукупність речей, що перебувають у вічному русі і змінах. Але, визнаючи матерію як „перший субстрат” речі, Аристотель стверджував, що вона сама по собі інертна, невиразна і активна лише тоді, коли є форма. Матерія знаходиться у стані пасивного очікування доти, доки не з’явиться форма і не оформить її, надасть матерії визначеності та ознак конкретних речей. Отже, причиною існування речі є активна форма. Рух матерії може надати тільки форма. Аристотель говорить про ієрархію форм. Формою усіх форм він вважав Бога. В цілому, за Аристотелем, існують чотири види причин існування окремої речі: матерія як будівельний матеріал, форма – план будівництва, рушійна та цільова причини. Уявимо собі будь-який предмет, наприклад, глечик. Його існування неможливе без глини, матеріалу (матерії), з якого він може бути виліплений. Але сама по собі глина, зрозуміло, не є глечиком. Щоб стати ним, вона повинна бути з’єднана з формою (морфе), структурою, що надає речі якісну визначеність. Але і цього мало. Крім форми, необхідний гончар, тобто активне діяльне начало - діюча причина. І, нарешті, повинна бути четверта причина - мета, заради досягнення якої створюється річ.

Аристотель вносить певні корективи у платонівське вчення про душу, виділяючи рослинну, тваринну та розумну душі. Якщо перші дві об’єднують людину з усіма іншими живими істотами, то розумна душа, на думку Аристотеля, є надбанням лише людини. Тільки вона наділена вищою здатністю – мисленням, котре є знаряддям пізнання вічного буття і є безсмертною.

Розуміння Аристотелем природи людини обумовлює і його точку зору на роль та призначення держави, суспільства у цілому. Визначаючи людину як “ суспільну тварину ”, він вважав, що тільки у суспільстві людина може сформуватись та виховуватись як моральна істота. В роботі «Політика» Аристотель дає класифікацію типів держави. Правильними формами держави, тобто такими, що реалізують загальне благо, він вважає монархію, аристократію та політію (республіку); причому з правильних, на його погляд, найкращими є перші дві. Неправильними – тобто такими, що спотворюють мету держави і служать лише корисливим інтересам є тиранія, олігархія і демократія; причому він вважав, що найприйнятнішою з них є демократія – за умови, що здійснюється влада закону, а не юрби.

Аристотелем було остаточно завершено оформлення етики як наукової дисципліни в працях - “Нікомахова етика”, “Евдемова етика”, “Велика етика”. Він розглядав етику (якій він перший дав нинішню назву) як самостійну дисципліну в системі філософського знання. Якщо теоретична філософія орієнтується на знання як таке, тобто на споглядання вічного, незмінного, то практична філософія вчить правильним вчинкам. Практична філософія вивчає вольову діяльність, тобто таку, що передбачає свободу вибору. Усе, що здійснюється мимоволі, тобто за примусом або в силу незнання, випадає з поля зору практичної філософії. Таким чином, за Аристотелем, етика - це особлива практична наука про доброчинність, мета якої – навчити людину, як стати доброчинною і щасливою. Вона складається з трьох частин: вчення про вище благо, вчення про природу чеснот і вчення про конкретні чесноти.

Вищим благом, за Аристотелем, є щастя, в якому він виділяв дві складові: внутрішню (душевну) досконалість – те, що залежить від самої людини, та зовнішню (матеріальне благополуччя) – те, що не залежить від людини. Вони співвідносяться таким чином, що душевні якості людини – її доброчинність - суттєвою мірою зумовлюють її щастя. Доброчинність являє собою суспільно значиму (похвальну) і набуту якість душі. Вона не є природженою, а виховується на основі природних передумов.

Аристотель поділяє усі доброчинності на діаноетичні та етичні. Діаноетичні – це інтелектуальні, теоретичні чесноти: мудрість, розумність і розсудливість. Вони здобуваються шляхом навчання. Етичні доброчинності теж базуються на розумі, але не тільки на ньому. Доброчинність, вважає Аристотель, не можна ототожнювати зі знанням, як вважав Сократ. Мати знання про добро і користатися ним – не одне й те ж. Потрібна ще природна схильність до доброго, бажання слідувати благу, зусилля волі і практика, щоб перетворити благодійність в звичку. Тільки тоді доброчинність може стати міцним і незмінним станом душі, тобто етичні доброчинності здобуваються шляхом виховання. Для характеристики доброчинностей суттєвим є вчення Аристотеля про золоту середину. Доброчинність являє собою середину між надлишком і нестачею певної якості. Наприклад, мужність - це середина між боягузтвом і божевільною відвагою. Особливу увагу Аристотель приділяє такій доброчинності як справедливість.

Таким чином, у вченні Аристотеля узагальнено досвід усієї попередньої античної думки. В його творах ціла культура, цивілізація підводить свій підсумок.

6. Пізньоантична філософія. Занепад демократичного рабовласницького поліса хронологічно збігається з добою так званого еллінізму (IV ст. до н.е. – V ст. н.е.). Значною мірою це було пов’язано з великими політичними змінами, які настали внаслідок завоювань Олександра Македонського, який прилучив до грецької цивілізації Єгипет, увесь близький Схід і навіть Західну Індію. Виникнення імперії зумовило зміну становища людини в світі, суспільстві, у взаєминах між людьми. Загальне (політичні справи, установи, закони) відчужується від особи, не залежить від неї, і вона втрачає інтерес до всього дер­жавного.

В епоху еллінізму криза античної цивілізації виявилась достатньо явно. В нестабільному соціальному просторі держава вже не сприймається як надійна опора для моральної позиції індивіда, тому виникає необхідність обґрунтування інших настанов для “правильного життя”, які полягають в тому, що людина рятується шляхом втечі від реалій світу, знаходячи джерело моральних цінностей в самій собі. На перший план у філософських пошуках виходять етичні проблеми. Етика звертається до внутрішнього світу людини. Якщо в класичний період етика виконувала функцію формування зразкового громадянина полісу, виступала як тобто етика соціального служіння, то в елліністичний період вона перетворюється в “етику індивідуального захисту. ”

Отже, значне місце у філософії еллінізму займають морально-етичні проблеми, суб’єктивна тематика, зокрема проблеми щастя і сенсу життя. Пізня антична філософія постала індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою, все більше скеровувалася у напрямку життєвих втіх. Відхід від політичного і громадського життя розглядався як важлива передумова досягнення справжнього щастя. Це простежується у всіх провідних напрямах елліністичної філософії – стоїцизмі, епікуреїзмі та скептицизмі.

Найпоширенішою філософською течією в елліністичний період був “стоїцизм ”, засновником якого був Зенон (333-262 до н.е.). Стоїки, як і Геракліт, вважали, що всі люди є часткою світового розуму, або “логоса”. Людське життя теж залежить від необхідного ходу речей, який виражається в фатумі, людській долі. Тому основними принципами достойного життя є, по-перше, згода з природою (жити щасливо – значить жити у відповідності з природою) і, по-друге, підпорядкованість людини долі. Дія долі неминуча і невблаганна, отже, людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо, однак людина здатна змінити своє ставлення до неї. Кожна людина – це світ у мініатюрі, “мікрокосмос”, який є відображенням “макрокосмосу”. Звідси ідея існування загального права, або так званого “природного права”, яке стосується всіх людей, навіть рабів.

Стоїки вважали, що мудрець повинен жити згідно з природою речей, бути вільним від хвилювань, байдужим до пристрастей, холоднокровно та стійко зустрічати свою долю. Кожна людина здатна уникнути краху надій, сердечного болю і відчаю у спробах змінити хід подій, якщо перед тим вона усвідомить, що здійснення цих подій напередвизначено. Людина стає вільною, коли усвідомлює це. Невільною людиною ж є та, яка починає боротися, щоб змінити хід речей. Ідеал устремлінь стоїків - апатія (від грець. а – заперечувальна частка, «pathos» – пристрасть). Якщо людина помірна, мужня, справедлива, розсудлива і завжди діє за велінням обов’язку, якщо вона з радістю і легкістю приймає все, що надається невблаганною долею, тоді вона істинно мудра. Саме вільне і свідоме підкорення долі є достоїнством, одним із проявів якого є самовільний відхід з життя. Від стоїків йде розуміння філософії як науки вмирати.

Головною заслугою стоїцизму було перенесення відповідальності за досягнення щастя з суспільства безпосередньо на індивіда. В здатності нехтувати примхами долі і задовольнятись доброчинністю, тобто переживати радість від усвідомлення власної духовної сили і величі духу, вони вбачали вище благо. Так, Сенека зазначав, що розумного доля веде, а нерозумного – волочить за собою. Таку ж думку виражає Епіктет: “Розумна людина завжди живе так, як вона хоче, і ніхто не в змозі їй завадити, тому що вона бажає тільки можливого, того, що в її владі, тому така людина вільна”, а Марк Аврелій у роздумах “До самого себе” проголошує, що “єдине, що знаходиться у владі людини – це її думки... Зазирни у себе! Там... джерело добра, яке здатне бити, не висихаючи...”.

Стоїки піднялись до ідеї самоцінності особи, яка в подальшому була сприйнята християнством. Однак життя свідчило про те, що суспільні відносини нависають над людиною як фатум, фатальність, які виявилися значно сильнішими за людину. Звідси випливає, що вимога стоїків спрямована на збереження особистісної безпеки, але не через активну діяльність, апевний інтелектуальний настрій, тобто орієнтацію на індивідуалізм і внутрішню замкнутість – апатію (відсутність переживань).

Стоїчне вчення, зокрема підкреслення необхідності “підкорити себе” світовому розуму (логосу – богу), проповідь смиренності, багато в чому вплинули на формування раннього християнства.

Епікуреїзм (IV ст. до н.е. – II ст. н.е.), засновник Епікур (341-270 до н.е.), у своїй філософії відродив всі положення атомістичного вчення Демокрита. Однак порівняно з Демокритом, в якого атоми рухаються в порожнечі лише під дією необхідності, Епікур вводить ідею спонтанного руху як відхилення від прямолінійного, самочинного відхилення від лінії необхідності. Останнє трактується Епікуром як мінімум свободи, можливість свободи і в людині, як подолання фаталістичного розуміння законів природи. Звертаючи головну увагу не на об’єкт, як це було у Демокрита, а суб’єкт, Епікур ідею самочинного відхилення атома від лінії необхідності вбачав в основному правилі мудрого життя – у відхиленні від незадоволення. Хто хоче зберегти спокій душі, має відійти від громадського життя і жити самотньо. “Живи приховано”, – такою була порада Епікура.

Не заперечуючи чуттєві насолоди, Епікур звертав увагу на можливість побічної дії, тобто пропагував міру в насолодах.

Він говорив: “Пусті слова того філософа, що не лікують ніякі страждання людини. Як від медицини немає ніякої користі, якщо вона не виганяє хвороби тіла, так і від філософії, якщо вона не виганяє хвороби душі”. В Афінах у своєму саду Епікур заснував філософську школу, що ввійшла в історію як “ Сад Епікура ”, на воротах якої було написано: “Мандрівник, тут тобі буде добре, тут вище благо – насолода”. Епікур написав багато творів, такі як “Лист до Менекея”, “Про природу”, “Про долю”, “Про любов”, “Про кінцеву мету”, “Головні думки” та ін.

Головне у вченні Епікура – етика поведінки як спосіб досягнення щастя. Він розробивпрограму помірного гедонізму (від грець. hedone – задоволення). На відміну від Аристотеля, який вважав, що душевні якості людини суттєво, але не повністю зумовлюють її щастя, Епікур вважав, що відчуття щастя цілком знаходиться під владою людини. Звідси його обґрунтування свободи як незалежності від зовнішнього, ухилення від світу, яке спиралось на його натурфілософські погляди. Продовжуючи атомістичну традицію Демокрита, він вносить в неї суттєву корекцію. Епікур вважає, що рух атомів, хоча і підпорядкований необхідності, обумовлений також і їхньою внутрішньою властивістю – вагою та деякими іншими особливостями, тому виявляється можливим спонтанне відхилення атомів від траєкторії їхнього руху. Таке уявлення про здатність атому до саморуху являє собою онтологічне обґрунтування свободи індивіда від суспільної необхідності, незалежності від зовнішнього світу. Це знайшло свій вираз в розробленому Епікуром моральному ідеалі атараксії – стані безтурботного спокою, незворушності духу як умові щастя. Індивід залежить від світу у двох планах: безпосередньо – через потреби і бажання, незадоволення яких проявляється у негативних відчуттях, стражданнях; опосередковано – в силу наявності хибних уявлень і страхів. Отже, для досягнення щастя, котре пов’язується Епікуром з тілесним здоров’ям і відсутністю страждань та душевних тривог, необхідно розумно підходити до задоволення потреб і позбутись страхів і невірних поглядів. В зв’язку з цим він розробив класифікацію людських бажань. Оскільки не кожне бажання і його задоволення визнається Епікуром необхідним для щастя, він розділив усі людські бажання на три групи: природні і необхідні; природні, але не необхідні; неприродні і не необхідні. Для досягнення атараксії необхідно дотримуватись принципу: “Прагнути до насолоди і уникати страждань, керуючись розумом”. Звідси випливає необхідність розумного та помірного підходу до насолод, бо багато які з них приводять до страждань: “Необхідні бажання виконувати, а шкідливі – подавляти”. Якщо хтось віддається насолодам без міри, то після задоволення настає страждання. Отже, Епікур пропонує жити з задоволенням, але скромно, щоб не страждати від небажаних наслідків цих задоволень.

З іншого боку, Епікур прагне позбавити людей від страху перед богами і смертю. Практична допомога людині в подоланні страху перед смертю – найважливіше завдання філософії. Душа людини, за Епікуром, помирає разом з тілом, тому що вона, як і тіло, складається з атомів. Смерті не слід боятися, тому що, поки ми є – її нема, а коли вона приходить, то нас нема; тобто смерті немає ні для живих, ні для мертвих. Також не слід боятися і богів, які живуть у просторі між світами і насолоджуються блаженством, тому вони не втручаються в хід явищ природи і людські справи, оскільки це порушило б їхнє безтурботне існування. Таким чином, коли людина усвідомить, що ні боги, ні невблаганна необхідність слідувати долі, ні смерть не впливають на її життя, тільки тоді вона буде вільною і зможе повністю віддатись вищій меті – блаженству.

В цілому етика Епікура індивідуалістична, йому приписують правило – “живи непомітно”, не беручи участі у гучному суспільному житті. В той же час хоча він великого значення надавав такому міжособистісному благу як дружба, яка є вільним спілкуванням індивідів, що обрали один одного для бесід і проводження часу з доброї волі. “З усього того, що мудрість дає для щастя усього життя, найважливіше – це дружба”. Ці слова Епікура визначали його життєву позицію. Не випадково його учні і послідовники зберегли благоговійну пам’ять про нього.

Пізніше, в римській імперії, послідовником Епікура став Лукрецій Кар (біля. 99—55 рр. до н.е.).

Скептицизм (виник у IV-III ст. до н.е.), засновник Піррон (близько 365-275 до н.е.), постає як теоретично обґрунтоване обмеження абсолютизації тих чи інших моментів людської діяльності та пізнання. Піррон виходив з того, що будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу неможливе, оскільки, коли все тече і змінюється, то ні про що загалом сказати нічого неможливо. За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Наше ставлення до світу має випливати з того, що в ньому все відносне, а тому треба утримуватися від будь-яких категоричних тверджень про нього. Це утримання зумовлює байдужість, незворушливість (атараксію) щодо світу, той спокій, в якому скептицизм вбачає вищу мету доступного для філософа щастя.

Секст Емпірик систематизував попередні аргументи на користь утримання від суджень з метою дістати душевну рівновагу та блаженство, досягнення яких і є метою філософії. Таким чином, основу скепсису становить не сумнів, а незворушність духу.

Філософія Ст. Риму

Далі ідеї грецької філософії були розвинені і трансформовані Римом (римський епікуреїзм, стоїцизм, неоплатонізм). Рим завоював Грецію силою, а Греція Рим своєю культурою та філософією. Стосовно цього виразу є різні погляди, але це не означає, що не було самобутньої римської культури і філософії. Це призвело до формування двох культур: грецької античної та римської античної.

Римська філософія є більш практичною, на відміну від еллінської філософії, споглядальної в своїй основі. Практицизм розкривався в наступних рисах: прагнення домінувати над природою, поширювати свої ідеї серед інших народів, комфортність, індивідуалізм, дисципліна.

Представником еклектизму був Марк Туллій Ціцерон (106 – 43 до н.е.). Він намагався на новій основі створити суто римську філософію, своєрідність якої полягає в її універсальності і партикулярності. Це філософія, розрахована на всіх і кожного. Ціцерон, давньоримський політик і філософ, блискучий оратор, опублікував більше сотні промов, політичних і судових, з яких збереглися 58. До нас дійшли також 19 трактатів по риториці, політиці і філософії, по яких вчилися ораторському мистецтву покоління юристів. Також збереглися близько 800 листів Цицерона, що містять безліч біографічних відомостей і масу цінної інформації про римське суспільство кінця періоду республіки. Його філософські трактати, що не містять нових ідей, цінні тим, що висловлюють, детально і без спотворень, учення провідних філософських шкіл його часу: стоїків, академіків і епікурейців.

Етика Ціцерона примикає до стоїцизму. "Вище благо полягає в тому, щоб жити згідно з природою (ex natura vivere), тобто задовольнятися малим і чеснотою; або слідувати природі (naturam sequi) і жити за її законами, тобто не відмовляти в тому, чого вона вимагає, наскільки, проте, це допускає чесноту, яка перш за все повинна служити законом". Таким чином, одного керуючого початку для етичної поведінки немає: людина повинна коливатися, прислухаючись то до голосу природи, то до голосу чесноти, і вирішувати їх зіткнення за принципом, який йому не даний.

Роботи Ціцерона зробили сильний вплив на релігійних мислителів, зокрема, Св. Августина, представників відродження і гуманізму (Петрарку, Еразма Ротердамського, Боккаччо), французьких просвітителів (Дідро, Вольтера, Руссо, Монтеск’є) і багатьох інших.

Представником стоїцизму в Ст. Римі був Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е. - 65). Етика Сенеки - етика пасивного героїзму. Змінити в житті, по суті, нічого не можна. Можна тільки зневажати її напасті. Найбільша справа в житті – твердо стояти проти ударів долі. Але ж це означає, що доля активна, а людина пасивна. Вона займає лише оборонну позицію. Потрібно панувати над своїми пристрастями, не бути у них в рабстві. Що ж до щастя, то воно цілком залежить від нас в тому сенсі, що нещасливий лише той, хто сам вважає себе нещасним: " Кожен нещасний настільки, наскільки вважає себе нещасним". Краще всього приймати все, як воно є. У цьому і полягає пасивна героїка стоїцизму. І Сенека пише Луцилію: "Краще всього перетерпіти те, чого ти не можеш виправити, і, не скаржачись, дякувати богові, по чиїй волі все відбувається. Поганий той солдат, який йде за полководцем із стогоном".

Так, "змінити такий порядок ми не в силах, - зате в силах знайти велич духу...". Проте фаталізм Сенеки все ж таки небагато бадьоріший. Він зовсім не проповідує повну бездіяльність як даоси або буддисти. Фаталізм Сенеки – психологічна підпора для діяльної все ж таки людини, яка не стане зневірятися, якщо у неї щось не вийде. Така людина на хвилину зупиниться, зітхне, скаже: "Не доля!", посміхнеться і знову візьметься за справу. Можливо, іншим разом повезе! Сенека ж при всьому його фаталізмі і проповіді покірності долі вихваляє здоровий розум, мужній і енергійний дух, благородство, витривалість і готовність до всякого повороту долі. Саме при такій готовності тільки і можна досягти для себе стану сильної і незатьмареної радості, миру і гармонії духу, величі, але не гордої і зухвалої, а сполученої з лагідністю, привітністю і просвітленістю.

У трактаті "Про блаженне життя" Сенека проголошує, що " те життя щасливе, яке узгоджується з природою, а узгоджуватися з природою воно може лише тоді, коли людина володіє здоровим розумом - якщо дух її мужній і енергійний, благородний, витривалий і підготовлений до всяких обставин, якщо він, не впадаючи в тривожну недовірливість, піклується про задоволення своїх фізичних потреб, якщо він взагалі цікавиться матеріальними сторонами життя, не спокушаючись жодній з них, якщо він уміє користуватися дарами долі, не стаючи їх рабом".

Сенека справедливо помічає, що всяка жорстокість походить від немочі. Всьому цьому і повинні учити філософія, мудрість. Таке її вище і єдине призначення.

Отже, зародившись на ґрунті Давньої Греції, філософсько-етичне вчення стоїцизму не випадково знайшло свою другу батьківщину в Римі. Значний успіх стоїцизму в римському суспільстві пояснюється тим, що його ідеї відповідали римському національному характеру. Уся римська історія сповнена зразками стійкості, мужності, неухильного слідування обов’язку, прояву сили волі. Заповітом римського народу і моральним стрижнем його історичного буття було – перенести невблаганні удари долі, зберігаючи самовладання і гідність римлянина у самих безнадійних ситуаціях. Тому філософія “ героїчного песимізму ”, як характеризують стоїцизм, виявилась співзвучною їх світовідчуттю та способу життя.

Новим кроком було вчення Тіта Лукреція Кара (99- 55 рр. до н.е.) – староримського поета і філософа. Вважається одним з яскравих прихильників атомістичного матеріалізму, послідовником учення Епікура. Покінчив життя самогубством, кинувшись на меч. Насамперед слід відзначити етику Лукреція, розуміння ним людини. Його основний твір - «Про природу речей». Людина – це плід живої і творчої природи, згусток сил і здібностей.
Слідуючи теорії епікуреїзму, Лукрецій Кар постулював свободу волі людини, відсутність впливу богів на життя людей (не відкидаючи, проте, саме існування богів). Він вважав, що метою життя людини повинна бути атараксія, аргументовано відкидав боязнь смерті, саму смерть і потойбічне життя: на його думку, матерія вічна і нескінченна, а після смерті людини її тіло знаходить інші форми існування. Розвивав вчення про атомізм, широко пропагував ідеї фізики Епікура, попутно торкаючись питань космології і етики.

Ідеал Лукреція — мудрець, що пізнав закони життя і природи, звільнився від марновірства, що віддалився від хвилювань і насолоджувався своїм душевним спокоєм. Епікурейська етика в основі своїй аполітична. Вона виправдовує індивідуалізм, відчуження людини від суспільного життя. Перед життям, повному метушливих турбот, віддаленому від природи і обтяженому боротьбою, він віддає перевагу життю первісного суспільства. Проте Лукрецію не властивий песимізм. Преклоніння перед природою, віра в її невичерпні сили з'єднується у нього з апологією людського розуму, проникаючого в самі глибокі таємниці всесвіту і що є джерелом дійсної мудрості. У цьому сила оптимізму Лукреція. Для філософів-матеріалістів пізнішого часу саме Тіт Лукреций Кар є головним пропагандистом учення Епікура. Його філософія дала найпотужніший поштовх розвитку матеріалізму в античності і в XVII—XVIII століттях.

Прагнення пізньоантичної філософії віднайти нетрадиційні шляхи в розумінні людини та її мислення знайшло своє певне продовження у філософії неоплатонізму (III-VI ст.), яка поширилася в Римській імперії. Ця течія виникла на основі теорії ідей Платона, вчення якого було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Найвідомішими представниками неоплатонізму були Плотін (близько 205-270), Порфирій (232/233 – близько 304), Ямвліх (близько 245-330), Прокл (412-485). Неоплатонізм поєднує східні вчення з грецькою філософією. Головне в неоплатонізмі – вчення про потойбічність, надрозумність і навіть надбуттєвість першоначала всього сущого та про містичний екстаз як спосіб приближення до цього першоначала.

Неоплатонізм – це своєрідний перехідний період від раціоналістичної в цілому філософії античності до містико-ірраціональної думки епохи Середньовіччя, де відбулася християнська інтерпретація неоплатонічних тем.

Отже, основні риси античної філософії такі: по-перше, для