ТЕ­МА 8. ЗА­СО­БИ МУ­ЗИ­Ч­НОЇ ВИ­РА­З­НО­С­ТІ В ХО­РО­ВО­МУ

ВИ­КО­НАН­НІ

1. До еле­ме­н­тів му­зи­ч­ної мо­ви в хо­ро­вій му­зи­ці від­но­сять­ся: ме­ло­дія, га­р­мо­нія, стру­к­ту­ра, ме­т­ро-­ритм, ню­а­н­си, темп, тембр то­що.

Ке­рі­в­ник хо­ру по­ви­нен яс­но уяв­ля­ти со­бі стру­к­ту­ру тво­ру, що ви­ко­ну­є­ть­ся. Вмін­ня ви­ді­ли­ти го­ло­вне, за­ту­шу­ва­ти дру­го­ря­д­не, ві­до­кре­ми­ти од­ну му­зи­ч­ну по­бу­до­ву від дру­гої, під­кре­с­ли­ти ло­гі­ч­ні на­го­ло­си – обо­в’я­з­ко­ва умо­ва ви­ра­з­но­го ви­ко­нан­ня, тоб­то, ди­ри­гент хо­ру по­ви­нен до­б­ре ро­зу­мі­ти за­ко­но­мі­р­но­с­ті му­зи­ч­но­го фра­зу­ван­ня. Од­ні­єю із най­про­с­ті­ших і роз­по­всю­дже­них форм му­зи­ч­но­го тво­ру є пе­рі­од. Пе­рі­од - це фо­р­ма, в якій ви­кла­де­на за­ве­р­ше­на му­зи­ч­на ду­м­ка. Він ча­с­то вхо­дить у склад більш кру­п­но­ї побудови, але бу­ва­ють тво­ри, які скла­да­ють­ся із од­но­го пе­рі­оду. Пе­рі­од, як пра­ви­ло, ді­лить­ся на ре­чен­ня, ре­чен­ня – на фра­зи, і фра­зи, в свою чер­гу, - на най­д­рі­б­ні­ші ча­с­ти­ни му­зи­ч­ної мо­ви – мо­ти­ви.

Фра­зу­ван­ня – це чі­т­ке осми­с­лен­ня окре­мих му­зи­ч­них по­бу­дов (мо­ти­вів, фраз, ре­чень). При цьо­му ви­ко­нан­ня по­бу­дов по­ви­нне від­бу­ва­ти­ся шля­хом під­кре­с­лен­ня куль­мі­на­цій­них фраз і по­ді­лу по­бу­дов ледь по­мі­т­ною па­у­зою, або ди­хан­ням. Та­кі по­ді­ля­ю­чі гра­ні між му­зи­ч­ни­ми по­бу­до­ва­ми на­зи­ва­ють­ся це­зу­ра­ми. У бі­ль­шо­с­ті ви­па­д­ків це­зу­ра ви­ко­ну­єть­ся за до­по­мо­гою змі­ни ди­хан­ня. Ча­с­то це­зу­ра мо­же ви­ко­ну­ва­ти­ся і без по­но­в­лен­ня ди­хан­ня. У цих ви­па­д­ках во­на яв­ляє со­бою мит­тє­ву па­у­зу, яка під­кре­с­лює ви­ра­з­ність да­но­го від­рі­з­ку ме­ло­дії, по­в’я­за­но­го з те­к­с­том.

Ме­ло­дія – му­зи­ч­на ду­м­ка, ви­сло­в­ле­на од­но­го­ло­с­но. Ме­ло­дія – го­ло­вний ви­ра­з­ний за­сіб му­зи­ки, в яко­му по­єд­ну­ють­ся му­зи­ч­ні еле­ме­н­ти: ви­со­т­ні і ри­т­мі­ч­ні спів­від­но­шен­ня зву­ків, тембр, ди­на­мі­ка, ар­ти­ку­ля­ці­я. В га­мо­фон­но-­га­р­мо­ні­ч­но­му скла­ді му­зи­ки ме­ло­дія – най­більш ви­ра­з­ний го­лос, ча­с­ті­ше всьо­го до­ру­ча­єть­ся вер­х­ньо­му го­ло­су. В де­яких ви­па­д­ках го­ло­вна ме­ло­дія по­ді­ля­єть­ся на ча­с­ти­ни, ви­ко­нан­ня яких до­ру­ча­єть­ся по че­р­зі рі­з­ним пар­ті­ям хо­ру.

В хо­ро­вій лі­те­ра­ту­рі не­рі­д­ко мо­ж­на зу­стрі­ти осо­б­ли­вий вид імі­та­ції – ка­нон, у яко­му ко­ж­ний по­слі­до­в­но всту­па­ю­чий го­лос про­во­дить свою ме­ло­ді­ю. Ча­с­то в хо­ро­во­му тво­рі окре­мі пар­тії спі­ва­ють без слів з за­ту­ле­ним ро­том, або на якусь го­ло­сну, ство­рю­ю­чи тло для пар­тії, що спі­ває із сло­ва­ми ос­но­в­ну ме­ло­ді­ю. Є хо­ро­ві тво­ри, в яких весь хор спі­ває без слів. У та­ко­му ви­па­д­ку ви­ді­ля­єть­ся го­ло­вна ме­ло­ді­я.

2. Ритм – ор­га­ні­за­ція му­зи­ч­них зву­ків у їх ча­со­вій по­слі­до­в­но­с­ті. Ритм ті­с­но по­в’я­за­ний з ме­т­ром – по­слі­до­в­не чер­гу­ван­ня си­ль­них та сла­б­ких до­лей в ри­т­мі­ч­но­му ру­сі. Ме­т­ри бу­ва­ють про­с­ті (2-, 3-до­ль­ні), скла­д­ні, мі­ша­ні. Є рі­з­ні спо­со­би ви­ко­нан­ня рі­з­них ме­т­ро-­ри­т­мі­ч­них стру­к­тур в за­ле­ж­но­с­ті від по­ети­ч­но­го те­к­с­ту та те­м­пу. Як пра­ви­ло, у спо­кій­них те­м­пах і ри­т­мі­ч­ний ма­лю­нок більш про­с­тий, в ма­р­шо­вих та тан­цю­ва­ль­них пе­ре­ва­жа­ють пун­к­ти­р­ний ритм та дрі­б­ні три­ва­ло­с­ті. Окрім те­м­пу, ритм ті­с­но по­в’я­за­ний з ди­к­ці­єю, ін­то­на­ці­єю, те­си­ту­рою, зву­ко­ве­ден­ням, ню­а­н­са­ми. До скла­д­но­с­тей ри­т­му від­но­сять­ся дрі­б­ні три­ва­ло­с­ті, пун­к­ти­р­ний ритм, три­о­лі, си­н­ко­пи, по­лі­ри­т­мія то­що.

3. Ню­а­н­си – ди­на­мі­ч­ні від­ті­н­ки зву­ку. Ню­а­н­си є ва­ж­ли­вим за­со­бом ви­ра­з­но­с­ті, во­ни по­в’я­за­ні з му­зи­ч­ною фо­р­мою, фра­зу­ван­ням, сти­лем тво­ру, ін­ди­ві­ду­а­ль­ні­с­тю ви­ко­нав­ця. Най­більш скла­д­ний ню­анс у хо­рі ff слід ви­ко­ну­ва­ти з де­яким за­па­сом го­ло­су, щоб не бу­ло фо­р­су­ван­ня зву­ку, в цьо­му ню­а­н­сі скла­д­ні­ше до­ся­г­ти ан­са­м­б­лю, а та­кож строю, вна­слі­док де­яко­го при­ту­п­лен­ня слу­ху; pp по­ви­нно бу­ти чу­т­ним, зву­ч­ним (“не про­ва­лю­ва­ти­ся”). Не­об­хід­ність змі­ни си­ли зву­чан­ня ви­зна­ча­єть­ся змі­с­том тво­ру, сми­с­лом та зна­чен­ням окре­мих му­зи­ч­них по­бу­дов. Ін­ко­ли ха­ра­к­тер тво­ру (на­пр., ефект лу­ни) по­тре­бує спі­вс­та­в­лен­ня ню­а­н­сів (ко­н­т­ра­с­т­на ди­на­мі­ка). Од­нак ча­с­ті­ше рі­з­ні ню­а­н­си ви­ко­ри­с­то­ву­ють­ся не в спі­вс­та­в­лен­ні, а в по­сту­по­во­му пе­ре­хо­ді від од­но­го до ін­шо­го. Тоб­то є ню­а­н­си ру­х­ли­ві та не­ру­х­ли­ві. Го­ло­вні сту­пе­ні си­ли зву­ч­но­с­ті: Р – ти­хо, mf – не ду­же го­ло­сно, f – го­ло­сно. Ру­х­ли­ві ню­а­н­си: по­сту­по­ве на­ро­с­тан­ня зву­ч­но­с­ті – crescendo, та по­сту­по­ве по­сла­б­лен­ня зву­ч­но­с­ті – diminuendo ча­с­то спів­па­да­ють з куль­мі­на­ці­єю окре­мих фраз і спри­я­ють більш ви­ра­з­ній по­да­чі те­к­с­то­во­го змі­с­ту тво­ру. Та­кож ню­а­н­си ті­с­но по­в’я­за­ні з во­ка­ль­но-­хо­ро­ви­ми осо­б­ли­во­с­тя­ми тво­ру, з те­си­ту­р­ни­ми умо­ва­ми хо­ро­вих пар­тій, фа­к­ту­рою тво­ру та ан­са­м­б­лем (при­ро­д­нім і шту­ч­ним).

4. Темп – шви­д­кість ви­ко­нан­ня, ви­ра­жа­єть­ся в ча­с­то­ті чер­гу­ван­ня ме­т­ри­ч­них до­лей. То­ч­ний темп вка­зу­єть­ся за до­по­мо­гою ме­т­ро­но­му. Ви­ко­ну­ва­ти хо­ро­вий твір по­трі­б­но в те­м­пі, від­по­ві­д­но­му да­но­му тво­ру і вка­за­но­го ком­по­зи­то­ром, адже не­ві­р­но об­ра­ний темп не ли­ше зро­бить ви­ко­нан­ня не­ви­ра­з­ним, але й мо­же спо­тво­ри­ти твір. Є те­м­пи по­стій­ні та пе­ре­мін­ні. Ос­но­в­ні гру­пи те­м­пів: lento, adagio (по­ві­ль­ні), andante, moderato (по­мі­р­ні), allegro, vivo, presto (шви­д­кі). Змі­на те­м­пу під час ви­ко­нан­ня (аго­гі­ка) - ва­ж­ли­вий за­сіб ху­до­ж­ньої ви­ра­з­но­с­ті. То­му хор під час ви­ко­нан­ня у від­по­ві­д­но­с­ті із змі­с­том тво­ру мо­же при­ско­ри­ти темп або спо­ві­ль­ни­ти йо­го.

Те­м­пи ті­с­но по­в’я­за­ні з ма­не­рою зву­ко­ве­ден­ня, з хо­ро­вою фа­к­ту­рою, з те­си­ту­р­ни­ми умо­ва­ми хо­ро­вих пар­тій, з хо­ро­вим ди­хан­ням, ін­то­на­ці­єю, ри­т­мом, ди­к­ці­є­ю. Ве­ли­ка роль те­м­пу в роз­крит­ті ху­до­ж­ньо­го об­ра­зу тво­ру. За­со­бом ху­до­ж­ньої ви­ра­з­но­с­ті, яка має від­но­шен­ня до те­м­пу є фе­р­ма­та – тоб­то по­вна зу­пи­н­ка ру­ху му­зи­ки. У бі­ль­шо­с­ті ви­па­дів фе­р­ма­та зна­хо­дить­ся в кі­н­ці тво­ру, або за­ве­р­шує йо­го ча­с­ти­ни. Але бу­ва­ють фе­р­ма­ти в се­ре­ди­ні му­зи­ч­ної по­бу­до­ви, на па­у­зі, а та­кож (ду­же рі­д­ко) в се­ре­ди­ні му­зи­ч­ної фра­зи, тим са­мим під­кре­с­лю­єть­ся осо­б­ли­ве зна­чен­ня цих місць. Три­ва­лість фе­р­ма­ти від­но­с­но но­ти, над якою во­на по­ста­в­ле­на обе­р­не­но про­по­р­цій­на три­ва­ло­с­ті ці­єї но­ти.

5. Тембр – за­ба­р­в­лен­ня зву­ку, за­ле­жить від сту­пе­ня “при­к­рит­тя” та “о­к­ру­г­лен­ня” зву­ку. Мо­же бу­ти: “сві­т­лий”, “ле­г­кий”, “те­м­ний”, “гу­с­тий”, “гру­д­ний”, “те­п­лий” то­що. Є ва­ж­ли­вим за­со­бом ви­ра­з­но­с­ті в хо­ро­во­му зву­чан­ні, осо­б­ли­во в тво­рах з по­лі­фо­ні­ч­ною фа­к­ту­ро­ю.

Ос­но­в­ні ви­ди зву­ко­ве­ден­ня: legato, non legato, staccato тощо, по­в’я­за­ні з ха­ра­к­те­ром тво­ру, фо­р­мою, жа­н­ром, сти­лем, впли­ва­ють на ін­то­на­цію, ритм тощо.