Багатосторонні договори з питань спадкування

•–«Гаазька конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповітів» (1961 р.)

•«Конвенція про запровадження системи реєстрації заповітів»(1972 р.).

• «Вашингтонська конвенція про одноманітний закон про форму міжнародного заповіту» (1973 р.).

•«Гаазька конвенція про право, що застосовується до майна, розпорядження яким здійснюється на засадах довірчої власності, та його визнання» (1985 р.).

•«Гаазька конвенція про право, що підлягає застосуванню до спадкування нерухомого майна» (1989 р.)

Серед міжнародних багатосторонніх конвенцій, які містять матеріально-правові чи колізійні норми, застосовувані у сфері спадкового права, є Конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень, вчинена в Гаазі 5 жовтня 1961 р. (далі - Гаазька конвенція 1961 р.). її норми мають декілька колізійних прив'язок, застосовуваних до визначення дійсності заповідального розпорядження чи такого, що відміняє попереднє заповідальне розпорядження. Заповідальне розпорядження є дійсним, якщо його форма відповідає внутрішньому законодавству: а) місця його вчинення або Ь) громадянства заповідача під час вчинення розпорядження чи під час його смерті, або с) місця, у якому заповідач мав свій доміцилій під час вчинення розпорядження чи під час його смерті, або сі) місця, у якому заповідач мав своє звичайне місце проживання або під час вчинення розпорядження, або під час його смерті чи е) місця знаходження нерухомої речі. Якщо національне право становить не уніфіковану систему, закон, який піддягає застосуванню, визначається правилами, діючими у цій системі. За відсутності таких правил застосовуваний закон визначається найбільш реальним зв'язком заповідача з якоюсь однією правовою системою держави. Питання про доміцилій регулює право цієї ж правової системи (ст. 1).

Конвенція встановлює пріоритет дії правових норм договірних держав (чинних або прийнятих у майбутньому), які визнають заповідальні розпорядження, вчинені відповідно до формальних вимог іншого законодавства, ніж вказаного у ЇЇ ст. 1. Норми Конвенції застосовуються також до форми заповідальних розпоряджень, вчинених двома чи більшою кількістю осіб в одному документі.

Вашингтонська конвенція про єдиний закон стосовно форми міжнародного заповіту від 26 жовтня 1973 р.- зобов'язує договірні держави не пізніше шести місяців з моменту набрання нею чинності запровадити у своєму законодавстві правила складання міжнародного заповіту. В їх основі держави можуть використовувати текст єдиного закону стосовно форми міжнародного заповіту (Додаток 1 до Конвенції) або його переклад офіційною мовою держави запровадження. Зазначена Конвенція допускає внесення змін до нормативних актів держави-учасниці з метою забезпечення набрання чинності Додатку до Конвенції.

Договірні держави зобов'язані створити інститут уповноважених осіб, компетентних оформляти міжнародні заповіти. За межами держави ці функції виконують консульські й дипломатичні представники (статті 1, 2 Конвенції). Спадкодавець власноручно вчиняє та підписує заповіт. Він заявляє про це в присутності двох свідків та уповноваженої особи, які не зобов'язані знати зміст заповіту. Якщо спадкодавець не може підписати заповіт, він повідомляє про це уповноважену особу, про що зазначається у заповіті, та вказує особу, яка підпише заповіт від його імені.