Розділ сорок перший, у якому постає питання про найсильнішу людину світу

Великі гастролі Америкою добігали кінця. Всі вже порядно занудьгували за домівкою. Іванові майже щоночі снилися мамині галушки, мамалига з бринзою та вареники з сиром. Вони з Мілкою тепер багато часу проводили разом. І одного разу парубійко таки наважився запропонувати їй серце і руку.

– Мілко, виходь за мене! – по‑простому мовив він, пригортаючи її до своїх могутніх грудей.

– Я не… Я не можу… – почала, запинаючись, вона, але далі зірвалася і побігла.

Іван став чорнішим за хмару.

– Чого надувся? – Міха готувався до великої риболовлі, а тому із вірним Бобі копав черв’яків.

– Мілка мені відмовила, – втрачено проказав Сила.

– Та ну! – Голий навіть випустив банку, що викликало у Бобі приступ несамовитого гавкоту. – Ану цить! – потягнув він пса за вухо так, що той заскавулів.

Рената, яка йшла по воду, побачивши хлопців, пирснула зі сміху в кулачок.

– Бачиш, – похмуро кивнув Іван.

– Ренатко, – гукнув дівчині Міха. – А де Мілка?

– Плаче, – відповіла та і чомусь заусміхалася.

– Ану маршируй до Мілки, – Голий проштовхав у плечі товариша аж під вагончик дівчат. Сам усівся на порозі і став чекати.

Через десять хвилин Іван з Мілкою вийшли. Вони трималися за руки. У дівчини ще червоніло обличчя від плачу.

– Я не можу… – вона знову зупинилася, і її великі блакитні очі наповнилися слізьми. – Я не можу повірити своєму щастю, – нарешті винувато вимовила вона ціле речення. – Я вже стільки років сама. Це моя найзаповітніша мрія!

– Я так і думав, – піднявся Міха, обтріпуючи руки. – Бобі! – свиснув він до пса, – Поки одні мріють, ми їх годуємо. Гайда на річку!

Чотирилапий зустрів пропозицію веселим гавкотом…

Та цього дня пригоди не закінчилися. Іванові принесли запрошення на вечерю в ресторані «Самурай» від пана Тосіко Хамацурі. Гостинний господар частував його всілякими японськими наїдками та напоями, весь час вихваляючи Іванову силу. Після вечері парубійка запросили в окремий кабінет, де сиділо двоє японців.

– Тосіко Хамацурі, ‑ представився старший із них. – Маємо честь запропонувати вам бій за звання наисильнішої людини світу.

Він посміхнувся.

– Без сумніву, ви не маєте собі рівних у Європі та Америці, але є ще й Азія.

– Особливо Японія, – додав маленький японець з тоненькими вусиками.

– Чи чули ви що‑небудь про Пацаку Макурі, якого у нас кличуть «Чорною горою» – запитав старшин, поправляючи окуляри.

– Панове, я вже не борюся на арені, ‑ заперечив Іван. – У мене серйозна травма.

– Але ви ще не знаєте наших умов, – неухильно продовжував Тосіко Хамацурі. – Японські корпорації готові заплатити 150 тисяч переможцю і 50 тисяч – переможеному.

Умови були справді привабливими.

Особливо перед від’їздом додому.

– А головне, – Тосіко Хамацурі взяв до рук позолочений ціпок, – йдеться про звання найсильнішої людини світу.

Іван задумався. Вони з Мілкою вирішили одружитися. А з такими грошима можна навіть залишити цирк.

– Згода! – потиснув він руку японцеві.

– Поєдинок відбудеться за тиждень. Розрахунок на місці, ‑ діловито прощався Тосіко Хамацурі. – Ах, так, забув сказати, – він торкнувся рукою чола, мовби щось згадуючи. – Боротьба вестиметься в японському стилі, а не європейському.

«От бісові діти», – подумки вилаявся Іван і поспішив повідомити новину друзям.