Формування та розвиток індивідуальних та індивідуально-командних видів спорту

Бокс

Одним з перших професійних видів спорту у світі ймовірно був двобій на кулаках. Під назвою пугілізм, він входив до програм Давньогрецьких Олімпійських ігор уже на початку VII століття до нової ери (близько 686 р.). У двобоях атлети застосовували шкіряні обмотки для рук, а в тренуваннях – примітивні "груші" та захисні шоломи. Боротьба тривала доти, доки один з учасників був в стані продовжувати сутичку. У проміжках між Олімпійськими та іншими іграми кулачні бійці брали участь у комерційних змаганнях.

К IV ст. до н.е. обмотку для рук почали виробляти з твердішої шкіри. За часів Римської імперії, під час проведення гладіаторських боїв, на полоски шкіри одягали мідні або залізні накладки, що зазвичай приводило до смерті одного з бійців.

Перша згадка про бокс у новітній час належить до 1681р., коли англійська газета “Протестант Меркурі” опублікувала репортаж про кулачний бій (a match of boxing) між чоботарем та катом його величності Герцога Олбемарлського. Починаючи з 1698 р. в Королівському театрі Лондона проводились регулярні боксерські змагання. Провінційні чемпіони почали приїжджати в Лондон, щоб здобути славу і гроші. Це і стало поштовхом для розвитку боксу саме в Лондоні. В цих поєдинках були узгоджені грошові винагороди, а також відсоток від ставок, які робили глядачі. Вагових категорій не було, що визначало лише одного чемпіона. Зазвичай бій тривав доки один з учасників був в стані продовжувати сутичку. Не заборонялось і нападати на суперника і після його падіння на землю. Так було до середини XVI ст.

Проте датою відродження боксу, як різновиду спортивних двобоїв, історики вважають 1719 р., коли у Лондоні в районі Оксфорд-стріт оселився джентельмен на прізвище Фігг, котрий оголосив себе чемпіоном у самозахисті мечем, квортерстаффом (довга дерев'яна жердина) і на кулаках [Парновская Н., 1997]. Саме Джеймс Фігг вважається першим професіональним кулачним бійцем в Англії. Свій самопроголошений чемпіонський титул він захистив у поєдинку з Саттоном у присутності численних глядачів, серед яких були письменник Джонатан Свіфт і поет Олександр Поп. Поєдинок тривав три раунди: бій на мечах, бій на кулаках, бій на квортерстаффах. Фігг переміг у першому двобої, поранивши плече Саттона. У другому двобої він його нокаутував ударом вище серця, а в третьому - травмував йому коліно квортерстаффом. Двобої спортсмени вели, не сходячи з місця. Відступати вважалося боягузтвом. Окрім ударів дозволялася боротьба і слід було остерігатися кидка на підлогу. Правил проведення двобоїв не було. Раунд закінчувався тоді, коли один з суперників падав.

Джеймс Фігг був проголошений чемпіоном Англіїі протягом 15-ти років носив це звання.

Д.Фігг відкрив школу єдиноборств і став організатором міжнародної зустрічі між італійцем Каріні та своїм учнем Бобом Вайтекером, який і отримав перемогу. Свідками перемоги Вайтекера стали король Георг І і принц Уельський. Вони були покровителями Д.Фігга і його школи. На завершення програми Фігг провів спаринг-поєдинок з атлетом з Брістоля Джоном Броутоном (John "Jack" Broughton), якого через шість років після перемоги Фігга над Саттоном було проголошено новим чемпіоном. В 1741 р. Д.Боутон зустрівся у поєдинку з йоркширкським кучером Стівенсоном і переміг його нокаутом. Через місяць після поразки Стівенсон помер від отриманих пошкоджень. Після цього Боутон вирішив припинити свої виступи на рингу. Але у подальшому з метою запобігання нещасним випадкам у боксі він розробив правила для "всіх боїв на арені". Перші правила, розроблені Джоном Боутоном, були затверджені 16 серпня 1743 р. і діяли в Англії близько 100 років. Вони забороняли удари нижче поясу та бити суперника, який упав. Після падіння спортсмен мав 30 с щоб встати на ноги і продовжити поєдинок. При цьому піднятися він міг сам або з допомогою сторонніх. Раунд закінчувався падінням суперника і міг тривати від кількох секунд до 30 хв. Боутон надав перевагу боротьбі лише за допомогою рук. За розробку правил Боутона нарекли "батьком боксу". Боутону також належить винахід "mufflers" – попередниць сучасних боксерських рукавичок, які мали б захищати руки і обличчя боксерів.

Зростання популярності кулачних двобоїв спонукало спортивних функціонерів і самих спортсменів до нечесної боротьби з метою отримання прибутків. В 1812 р. письменник Пірс Ігон заснував хроніку Призових боїв під назвою "Боксіана" з метою боротьби з "продажем" поєдинків та іншою нечесною грою. В 1814 р. аристократичні прихильники боксу заснували "Клуб пугілістів", який протягом багатьох років виконував роль органа, що керував організацією боксерських поєдинків.

Правила Боутона стали основою нових правил лондонської призової арени 1838 р. (London Prize Ring rules), які використовувались як в Англії так і в Америці. Новий чемпіон Англії - Бенджамен Коунт боксував за цими правилами. Чемпионське звання він здобув в 35-раундовій боротьбі з Ніком Уордом, який відбувся в лютому 1841 р. З цього моменту в історію боксу увійшов "Чемпіонський пояс" – перехідний приз, який знаходиться у чемпіона до моменти втрати їм звання. Перший пояс був зроблений на кошти любителів боксу. Він являв собою полоску червоного оксамиту, оброблену шкірою, зі срібними щитами, на яких вигравировувались імена чемпіонів. Існує версія, що символ Лондона – годинник Біг Бен, своїм ім'ям зобов’язані боксеру Бенджамену Коунту. І хоча "London Prize Ring rules" облагородили бокс, ти не менш часті суперечки і лайки властиві кулачним бійцям, які походили з низьких прошарків населення принижували глядачів, які відносили себе до аристократії. В 1867 р. Джон Грехем Чамберс з Любительского Спортивного Клуба запропонував нові правила, в яких описувалась методика і регламент проведения сутичок. В історії боксу ці правила відомі також під назвою "правила маркіза Квінсберрі", оскільки Джон Шолто Дуглас VIII маркіз Квінсберрі дав їм свою підтримку і ім'я. Згідно з цими правилами боксувати дозволялося лише у спеціальних рукавичках. Були також введені 3-хвилинні раунди з 1-хвилинними перервами між ними, 10-секундний відлік часу після нокдауну та заборонено борцівські прийоми. Правила не обмежували тривалість поєдинку. Перемагав той, хто міг довше утриматися на ногах. Також згідно нових правил приймалась класифікація згідно вагової категорії спортсмена. Але нові правила довго не знаходили свого застосування. Відомі на той час боксери відмовлялися одягати рукавички.

Кулачні двобої були також дуже популярними на північно-американському континенті. Зустрічі кулачних бійців були комерційними. До 1889 р. вони проводилися без рукавичок. Останнім Чемпіоном США у двобоях без рукавичок був Джон Салліван. Саме між Джоном Салліваном і Джейком Килрейном 8 липня 1889 р. відбувся останній бій на голих кулаках за звання чемпіонату світу. Він тривав 2 год. 16 хв. і нараховував 79 раундів. о собливістю Салівана була повільність в рухах і в той самий час величезна сила удару. Саме йому історики приписують відкриття нокаутуючого удару в щелепу і інших ударів, які дозволяють досягти перемоги достроково. У 1892 р. він зустрівся з англійцем Джеймсом Корбеттом за чемпіонський титул у поєдинку в рукавичках і програв йому нокаутом у 21-му раунді.

На початку ХХ ст..бокс стає одним з найкоротших шляхів до слави і заможності. Центр розвитку професійного боксу поступово перемістився в США. Цьому сприяла економічна ситуація США і величезна кількість емігрантів з усього світу, які в подальшому ставали професійними боксерами.

Аматорський бокс розвивався повільніше ніж професійний. Професійні боксери відкрили список Чемпіонатів світу в 1882 р.(аматорський: 1904 р. – включений в програму Олімпійських ігор; 1924 р. – Чемпіонати Європи; 1974 – перший чемпіонат світу).

Формула боя всіх аматорських змагань - 3 раунди по 3 хв.

До сьогодні у професійному боксі відсутні єдині правила.У професійних боксерів раунд також триває 3 хв. Проте бій може тривати від 4 до 12 раундів (в 1982 році, після смерті Дук Ку Кіма, організація WBC (Всесвітня боксерська рада) обмежила максимальну кількість раундів з 15 до 12. У 1987-1988 рр. її приклад наслідували дві інші впливові організації - WBA і IBF).

У різних світових версіях розміри рингу від 12 до 20 футів (4,9 - 6,1 м.), маса рукавичок становить від 6 до 8 унцій (170 - 227 г). Різні також максимальна кількість раундів, причини, з яких арбітр може зупинити поєдинок, системи підрахунку очок. Три нокдауни в одному раунді будуть рахуватися або не рахуватися технічним нокаутом в залежності від того, під егідою якої організації проходить двобій. Від цього також залежить те, чи буде продовжено рахунок боксерові, що опинився у нокдауні, після гонгу. Коли проводиться поєдинок представників різних версій, то розробляються комплексні правила, котрі враховують особливості правил цих версій.

Професійний бокс суттєво відрізняється від олімпійського.

Тривалий час у боксі не було розподілу спортсменів за ваговими категоріями. Лише в 1909 р. Лондонський національний спортивний клуб розробив правила з восьми вагових категорій. На сьогодні визнано 17 вагових категорій у професійному боксі [Бокс. Енциклопедія, 1998]:

В усіх світових і національних поєдинках вищезгадані вагові категорії повинні суворо дотримуватися. Якщо вага боксера перевищує вагу, передбачену ваговою категорією, в якій він виступає, йому надається час привести свою вагу у відповідність з прийнятими нормами. Якщо йому це не вдається - поєдинок не проводиться. Якщо після одержання чемпіонського титулу з'ясовується, що вага боксера була більша, ніж визначена ваговою категорією, він позбавляється титулу і обкладається штрафним санкціям.

Для порівняння нагадаємо, що міжнародна федерація боксу (АІВА) поділяє боксерів на 12 вагових категорій. Але як у непрофесійному, так і в професійному боксі найбільш престижною є перемога у суперважкій ваговій категорії. З 1892 р. спочатку епізодично, а у подальшому систематично проводяться поєдинки за звання чемпіона світу у суперважкій категорії.

До початку 1960-х років у світі існувала лиш одна організація, що культивувала професійний бокс - Всесвітня боксерська асоціація (World Boxing Association - WBA). Пізніше були створені ще кілька організацій – WBC в 1963, IBF в 1983, WBO в 1988 і ще десяток інших, проте чемпіонські титули по їх версіях менш престижні ніж чемпіонський титул за версією WBA.

WBA є найстарішою з основних боксерських асоціацій визнаних Міжнародним боксерським залом слави (IBHOF). Вона була створена в 1921 р. в Род-Айленде як керуюча і контролююча професійний бокс самостійна правова організація і носила назву Національна Асоціація Боксу (National Boxing Association- NBA). NBA була створена на зустрічі тринадцати американських штатів на противагу Нью – Йоркській державній Атлетичній Комісії (New York State Athletic Commission -NYSAC). Розподіл контролю призвів до ситуації, коли конкуруючі між собою організації іноді присуджували різним боксерам однакові титули.

Національна Боксерська Асоціація проводила популяризацію своєї структури організовуючи поєдинки найсильніших на той час боксерів: Джека Демпсі, Джо Луіса та інш. Джо Луіс, важковаговик, володів чемпіонським титулом 12 років(1937-49).

23 серпня 1962 року NBA з національної організації переросла в світову і змінила назву на Всесвітню боксерську організацію (World Boxing Association) – WBA. Після обрання на пост президента WBA Жилберто Мендоси в 1982 р. штаб – квартира WBA переїхала в столицу Венесуели м.

Каракас. Також Жилберто Мендоса провів децентралізацію WBA, що призвело до появи міжнародної європейської, північноамериканської, азійської, африканської і латиноамериканської боксерских асоціацій (World Boxing Association International - WBAI, North America Boxing Association - NABA, Pan Asian Boxing Association - PABA, Pan African Boxing Association - PFBA і Latin American Boxing Federation - FEDELATIN).

Всесвітня боксерська асоціація (WBA) створила новий титул, титул суперчемпіона. Коли боксер володіє чемпіонськими званнями по двох з чотирьох найпрестижніших версій - WBA, WBC, IBF і WBO. Як тільки боксер отримує титул Суперчемпіона, два претенденти (по кожній з версій) мають право поборотися як за титул чемпіона по одній з версій, так і за титул Суперчемпіона.

WBA проводить змагання за титули чемпіонів світу в усіх вагових категоріях, а також формує рейтинги боксерів-професіоналів за своєю версією.

14 лютого1963 р. національні федерації професійного боксу 11 країн (Аргентина, Бразилія, Великобританія, США, Мексика та ін.) створили Всесвітню боксерську раду (World Boxing Council-WBC) з такими ж функціями, що й WBA. Передумовою створення Всесвітньої боксерської ради стали скандали, пов’язані з підтасуванням рейтингів у Всесвітній боксерській асоціації (WBA). WBC зі штаб-квартирою у Мехіко швидко зміцніла і сьогодні об’єднує 161національну і 10 континентальних федерацій з професійного боксу. Є другою по престижності після WBA.

В 1983 р. WBC з метою безпеки боксерів прийняла рішення про скорочення кількості раундів з 15 до 12.

В 1983 р. було створено Міжнародну боксерську федерацію (IBF) зі штаб-квартирою в Атлантик-Сіті. Ця організація також успішно пройшла організаційний період і вже наприкінці 1990-х років майже 100 провідних її боксерів були визнані WBA та WBC.

Всесвітня боксерська організація (WBO) – ще одна з основних чотирьох організацій в професійному боксі. Центральний офіс WBO знаходиться в Пуерто – Ріко город Сан – Хуан. WBO була створена в 1988 р. Вже в 1990 – х рр. здобула авторитет в Європі, але в США вважалась другорядною організацією до 2000-х рр.

Важливою особливістю професійного спорту є формування його еліти - групи видатних спортсменів, популярність яких створюється всіма доступними методами - системою змагань, засобами масової інформації, формуванням індивідуального іміджу тощо. Історія професійного спорту і, насамперед, боксу - це історія його видатних представників та створення навколо них атмосфери яскравих виступів, великих прибутків, інтриг, чуток, конфліктів тощо. Особливе місце надається суперважкій ваговій категорії, видатні представники якої є найпопулярнішими боксерами. Так, величезна популярність боксу в 1920-х роках була тісно пов’язана з іменем Джека Демпсі, 1930-40-х - Джо Луіса, 1950-х - Роккі Марчіано.

В 1921 р. Д.Демпсі став учасником першого в світі бою з призовим фондом 1 млн доларів. У четвертому раунді він переміг нокаутом відомого французького боксера Жоржа Карпантьє. Цей матч вперше транслювався на весь світ по радіо, що сприяло зростанню популярності боксу.

Джо Луіс, на прізвисько “Коричневий Бомбардир”, за 16 років кар’єри на професійному рингу провів 70 боїв, 53 з яких виграв нокаутом і лише 3 програв.

Не менш вражаюча кар’єра Р.Марчіано. З 1947 по 1956 рік він провів 49 боїв і всі виграв, у тому числі 43 – нокаутом [Левенштейн И., 2003].

Найбільш яскравою фігурою професійного боксу в 1960-70-х роках був Кассіус Клей (Мохамед Алі). Він став олімпійським чемпіоном у напівважкій ваговій категорії в 1960 р. в Римі і перейшов у професіонали, де зробив блискучу кар’єру - тричі завоював титул абсолютного чемпіона світу (в 1964 р. переміг Сонні Лістона, в 1974 р. - Джорджа Формена і в 1978 р. - Леона Спінкса).

Не менш легендарною є також постать Джорджа Формена. Він, як і Клей, розпочав професійну кар’єру після того, як у 19-річному віці переміг на Олімпіаді (1968 р., Мехіко) у важкій ваговій категорії. Чемпіоном світу серед професіоналів став у 1973 р., у 1974 р. програв титульний поєдинок за звання абсолютного чемпіона світу Клею і в 1977 р. залишив бокс. Через одинадцять років він знову повернувся на ринг. У 1994 р. у віці 45 роківД.Формен виграв бій у чемпіона світу за двома версіями (WBC i WBA) Майкла Мурера. Останній свій поєдинок на професійному рингу Формен провів у 1997 р. Судді віддали перемогу його суперникові Біггсу, хоча на думку фахівців кращим був він.

З середини 1980-х і до початку 2000-х років досить популярним був Майк Тайсон. В 1987 р. у 21-річному віці він вперше у суперважкій ваговій категорії став абсолютним чемпіоном світу за трьома провідними версіями (WBA, WBC, IBF).

Найбільш яскравим спортсменом 1990-х років був Евандер Холіфілд. В 1984 р. він став бронзовим призером Ігор ХХІІІ Олімпіади в Лос-Анджелесі у напівважкій ваговій категорії. Через відносно малу масу тіла, на думку фахівців, у нього було мало шансів досягти високих результатів у сеперважкій ваговій категорії. Але шість років напруженої фізичної підготовки, роботи над удосконаленням технічної і тактичної майстерності та психічної підготовленості дозволили йому третім в історії професійного боксу завоювати чемпіонські пояси трьох провідних світових версій і стати абсолютним чемпіоном світу у 1990 р. Цей титул він зберігав до 1992 р., коли програв Р.Бауі у 12-раундовому поєдинку. В 1993 р. він взяв реванш у Р.Бауі, а у 1996 та 1997 рр. двічі перемагав М.Тайсона. В 1999 р. він зазнав поразки від Леннокса Льюіса. Повага Холіфілда до суперників, поведінка в житті і на рингу сприяли тому, що він отримав не типове для професійного спорту прізвисько “Лорд”.

У другій половині 1990-х років та на початку 2000-х на професійному рингу домінував англійсьикй боксер Л.Льюіс, який у 1999 р. завоював титул абсолютного чемпіона світу у суперважкій ваговій категорії і володів чемпіонськими поясами найпрестижніших версій (WBA, WBC, IBF).У 2002 р. за його та М.Тайсона участі відбувся найдорожчий у професійному боксі матч. На його організацію і проведення було витрачено 23 млн доларів. Обидва учасники отримали гонорари по 17,5 млн доларів. Загальний прибуток від матчу склав біля 150 млн доларів.

Популярність професійного боксу безперервно зростає. Лише у США кількість професіональних боксерів становить близько п'яти тисяч чоловік. Понад 500 з них є постійними учасниками боксерського бізнесу [Гуськов С.И., 1988].

Великих успіхів на професійному рингу добилися українські боксери. Першим в Україні чемпіоном Європи серед професіоналів став у 1995 р. Олександр Гуров. У 1999 р. він здобув титул інтерконтинентального чемпіона за версією WBA. У подальшому О.Гуров двічі виборював право на проведення титульного бою за звання чемпіона світу, але здобути титул йому не вдалося. Першим чемпіоном світу серед професіоналів (версія WBO) став Андрій Сінєпупов (1-ша напівсередня категорія). У найбільш престижній суперважкій ваговій категорії видатних успіхів добилися брати Володимир та Віталій Клички. Спочатку Віталій Кличко у 1999 р. завоював титул чемпіона світу за версією WBO і тричі його відстояв. Згідно статуту WBO золотий пояс чемпіона вартістю 30 тис доларів назавжди залишився у Віталія. Щоправда, у подальшому він втратив титул, програвши через травму бій американцю Крісу Бьорду. А потім молодший брат, олімпійський чемпіон Атланти Володимир Кличко 14 жовтня 2000 р. у поєдинку з К.Бьордом також виборов чемпіонський титул за версією WBO і п’ять разів його відстояв. Але в шостому поєдинку програв титул чемпіона світу за версією WBO К.Сандерсу із Південноафриканської республіки.

Віталій Кличко почав свою кар'єру як кікбоксер. У свій час Кличко став шестиразовим чемпіоном світу з кікбоксингу, триразовим чемпіоном України з боксу, срібним призером чемпіонату світу серед любителів, неодноразовим чемпіоном Європи серед професіоналів. Після вдалої кар'єри серед аматорів (95 перемог / 80 нокаутом) одночасно з братом дебютував на професійному рингу. Віталій Кличко - чемпіон світу з боксу серед професіоналів за версіями WBO (1999—2000 рр.) та WBC (2004—2005 рр., 2008—2013 рр.). На професійному ринзі провів 44 поєдинки. У 1999 році внесений до "Книги рекордів Гінесу" як перший чемпіон світу в надважкій ваговій категорії, який виграв 26 боїв нокаутом, для чого йому знадобилася найменша кількість раундів (тим самим, він побив рекорд Майка Тайсона). Удостоєний звання Заслуженого майстра спорту України, орденів «За Заслуги» 1,2,3 ступенів, Ордену «За мужність», звання Герой України. Лауреат престижної премії Світової академії спорту «Лауреус» в номінації «Повернення року» за бій з Семюелем Пітером в 2008 році після 4-річної перерви в кар'єрі.

Володимир Кличко - перший український чемпіон, який багато років поспіль тримає пальму першості у надважкій вазі професійного боксу, володіючи титулами в чотирьох найпрестижніших версіях - IBF, WBO, IBO і WBA, а також поясом журналу The Ring. На любительському ринзі Володимир виграв 134 поєдинки зі 140. Виборовши золоту медаль на Олімпійських іграх 1996 року в Атланті, Володимир Кличко став першим європейським олімпійським чемпіоном – важковаговиком за 36 років. Ця перемога була відзначена орденом "За мужність", якою нагородив Володимира Президент України. 1996 року Володимир разом з Віталієм розпочали професійну кар'єру.

Перемоги Володимира на професійному рингу були настільки вражаючими, що найвідоміші і найпопулярніші спортсмени відмовлялися від поєдинку з Кличком, боячись програти. А легенда німецького боксу - Аксель Шульц – після поразки від Володимира 7 років не виходив в ринг. Завойовувати і відстоювати найавторитетніші у боксерському світі титули Володимиру доводилося в поєдинках з такими потужними бійцями як Кріс Берд, Чарльз Шаффорд, Рей Мерсер, Джаміль Маклайн. 2 липня 2011 року перемогою над британцем Девідом Хеєм Володимир здійснив свою давню з братом мрію – зібрав всі найпрестижніші титули в надважкій вазі. Після цієї перемоги WBA нагородила Кличка титулом Єдиного чемпіона. З тих пір Володимир успішно захистив свою колекцію титулів в боях проти Жана-Марка Мормека (березень 2012 р.), Тоні Томпсона (липень 2012 р.), Маріуша Ваха (листопад 2012 р.), Франческо П'янети (травень 2013 р.), Олександра Повєткіна (жовтень 2013 р.) і Алекса Леапаї (квітень 2014 р.). Разом з братом Віталієм Володимир очолює благодійну організацію «Фонд братів Кличків» і керує однією з найвпливовіших промоутерських компаній Східної Європи - K2 Promotions.

Олександр Усик після вдалого виступу на Іграх Олімпіади в Лондоні -2012 р. де здобув перемогу в фіналі над італійським боксером Клементе Руссо, разом з Василем Ломаченко офіційно завершили виступи на аматорському ринзі, підписали контракт з WSB і перейшли в напівпрофесійний бокс і почали виступати за новостворений клуб "Українські отамани".

Після завершення Третього сезону Всесвітньої серії боксу в 2013 році О. Усик прийняв рішення перейти в професіонали. Після тривалих переговорів зі світовими промоутерськими організаціями він прийняв рішення підписати контракт з компанією братів Кличків "К2Promotions".

В дебютному поєдинку на профірингу в листопада 2013 р. український важковаговик нокаутував Феліпе Ромеро в п'ятому раунді. Наступного суперника, Епіфаніо Мендозу, Усик також переміг достроково. Наприкінці квітня 2014 р. в андеркарді бою Володимир Кличко - Алекс Леапаї українець здобув переконливу перемогу над Беном Нсафоа в третьому раунді. В травні 2014 р. в Одесі, О.Усик здобув четверту перемогу на професійному ринзі, зупинивши в четвертому раунді досвідченого аргентинця Сезара Давида Кренса.

4 жовтня 2014 р. у Львові О.Усик нокаутував південноафриканця Даніеля Брюера і завоював титул Інтерконтинентального чемпіона WBO в першій важкій вазі, увійшовши до першої десятки світового рейтингу WBO.

Теніс

Перші згадки про гру, яка нагадує теніс, історики знайшли ще в Стародавньому Єгипті і Стародавньому Римі. На розкопках стародавніх Фів вчені знайшли барельєф з зображенням юнаків, які кидають м’яч. Римляни дерев'яними битками відбивали м’яч, заповнений зернами плодів фігового дерева.

Перші згадки про подібну гру в середньовічній літературі датовані початком ХІІІ ст. В ті часи у Франції грали маленьким м’ячем, перекидаючи його долонею через мотузку або стрічку, які з’єднували дві сторони вузької вулиці. Гра отримала назву «jeu de paume» (фр. – гра долонею). Поступово до гри в м'яч почали залучатися і жінки. В 1480 р. король Людовик ХІ розпорядився, щоб м’яч для цієї гри, який раніше робився з тканини або кінського волосся, почали обтягувати шкірою, а на руках гравців з'явились шкіряні печатки. В XVI ст. у Парижі існувало 1800 тенісних кортів. В залежності від вміння вести гру гравці поділялись на новачків, партнерів і майстрів. Англійський мандрівник, відвідавший Францію тих часів, писав, що у Франції більше гравців в "же де пом", ніж пияків в Англії.

Пізніше м’яч почали відбивати не долонею, а широкою палицею З'явились перші ракетки, у вигляді невеликих лопаток. Тоді міська влада і монастирі почали забороняти гру, яка перешкоджала руху в місті і супроводжувалась криками і побитими вікнами.

В Англії гра отримала назву «теніс» (фр. «tenez» – «ось вам, беріть»). В 1530 р. у королівському палаці Хемптон Корт побудували перший в сіті тенісний майданчик, яка існує до сьогодні. За тенісом закріпилась слава "королівської гри". Тенісні майданчики – корти- створювались у королівських апартаментах. На початку ХVІ ст. були відомі ракетки, у котрих у дерев'яному ободі були натягнуті жили. Тоді ж було застосовано принцип підрахунку, що зберігся і донині (15, 30, 45, 60; число 60 означало перемогу у грі).

Перше офіційне повідомлення про тенісний матч зявилось на сторінках англійського журналу «Спортинг мегезін»: «Гаманець в 100 гіней розігрувався в травні 1816 року між Коксом, мастером тенісного корту Лондона, і Маркезіо, мастером тенісного корта Турина, і був виграний останнім після трьох днів гри". Пізніше Філіпп Кокс довів свою перевагу над чемпіоном Франції Шарьером в матчі, який тривав три дні, після чого 10 років не поступався нікому.

Сучасний теніс сформувався у Великобританії наприкінці XIX ст. Засновником цієї гри вважається офіцер британської армії Уолтер Уінгфілд (1874 р.). Він опублікував перші правила гри в брошурі "Сферистика, або лаун-теніс" (англ., "lawn»– «галявина, газон») і запатентував необхідний для неї інвентар і корт.

В кінці року в продажі з'явились перші комплекти тенісного обладнання. Крім ракеток і м’ячів він включав і "переносний корт". Уінгфілд вклав в коробку не лише сітку, а ще й кілки і молоток.

Запропонований Уінгфілдом корт мав форму пісочного годинника з сіткою посередині і був коротший ніж сучасні корти.

В кінці 1870-х - на початку 1880 рр. в більшості європейських країн виникають перші тенісні клуби. Теніс знаходить своїх прихильників і в ряді країн Південної і Центральної Америки.

В 1875 р. був покладений початок офіційного літопису тенісу, коли клуб любителів крикету округу Мерілібон в Англії опублікував нові правила гри в теніс. В подальшому Міжнародна федерація тенісу (ITF) прийняла рішення вважати 1875 р. – роком заснування тенісу, і місцем заснування – трав'яні майданчики англійського клубу любителів крикету в містечку Уімблдон, члени якого вирішили провести перший в історії тенісу чемпіонат Англії, який в подальшому отримав назву "Уімблдонський турнір".

У 1877 році в Уімблдоні був проведений перший турнір серед чоловіків по лаун-тенісу, організатором якого був Всеанглійський Клуб крикету і лаун-тенісу. Переможець турніру отримував перехідний срібний кубок. В турнірі взяли участь 22 тенісиста, які заплатили вступний внесок у розмірі 1 англ.фунту. Першим чемпіоном став англієць Спенсер Гор. З того часу і донині він не був проведений лише у 1915-1918 рр. та у 1940-1945 рр. у зв'язку зі світовими війнами. З 1884 р. у Вімблдонському турнірі беруть участь жінки. На сьогодні це один з найпопулярніших турнірів у світі і вважається неофіційним чемпіонатом світу на трав'яних кортах.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. теніс набув поширення у різних країнах на різних континентах. Проведення міжнародних турнірів сприяло стрімкому розвитку тенісу і в США. У 1881р. створено Національну асоціацію лаун-тенісу США. Того ж року у Ньюпорті було проведено "Національний чемпіонат США серед чоловіків" (сьогодні відомий як Відкритий чемпіонат США). В 1887 р. – відповідний жіночий турнір "Національний чемпіонат США серед жінок".

В 1899 р. чотири студенти Гарвардського університету вирішили проводити змагання, в яких візьмуть участь національні збірні команди. Дуайт Девіс розробив схему проведення турніру і на власні кошти придбав срібний кубок для переможця. Перший турнір відбувся в Брукліні в 1900 р. між збірними США і Великобританії. Відтоді турнір проводився щороку. Після смерті Девіса в 1945 р. турнір отримав назву Кубок Девіса.

В 1891 р. в Парижі започатковано національний чемпіонат Франції. Спочатку у ньому брали участь лише французи або члени французьких клубів. Проте першим чемпіоном Національного чемпіонату Франції вважається англієць. З 1924 р. Світовий чемпіонат по тенісу на ґрунтових кортах став відкритим для іноземців. Проведення турніру призупинялось в часи світових війн і відновлювались після проголошення перемир'я. Чемпіонат отримав назву на честь французького льотчика Ролана Гарроса, який загинув в часи першої світової війни.

В 1905 р. в Мельбурні було проведено "Чемпіонат Австралазії" (The Australasian Championships). В 1927 р. назву турніру було змінено на "Чемпіонат Австралії". В 1969 р. отримав існуючу сьогодні назву Відкритий чемпіонат Австралії.

У подальшому чотири названі змагання під назвою турніри "Великого шлему"(Grand Slam) стали найпопулярнішими у світі як для професіональних тенісистів, так і для аматорів.

Бурхливий розвиток тенісу вимагав створення керівного органу, який би координував діяльність національних федерацій на міжнародній арені. Так у 1912 р. в Парижі була заснована Міжнародна федерація лаун-теніса (в подальшому Міжнародна федерація тенісу - IТF). Це сприяло розширенню міжнародних зв’язків і стабілізації календаря змагань.

Починаючи з двадцятих років минулого століття, професійні гравці стали заробляти непогані гроші, виступаючи перед численною публікою в показових матчах. Люди були готові платити за право дивитися видовищну гру, тому незабаром з'явилися професійні контракти на виступи тенісних гравців перед аудиторією.

Розвиток ринкових відносин в США сприяв зародженню професійного напрямку. Вперше зустріч тенісистів-професіоналів була проведена в США в 1889 р. Але тривалий час вони мали безсистемний характер. Період з 1926-1967 рр. характеризується перетворенням тенісу в "товар", формуванням і розвитком професійного тенісу.

В 1926 р. футбольний менеджер Чарльз Пайл найняв кількох тенісистів і організував комерційне турне. Сюзанн Ленглі (чемпіонка Олімпійських ігор в Антверпені)поклала початок жіночому професійному тенісу. Внаслідок цього з 1926 р теніс був поділений на два самостійних напрямки - аматорський і професійний. Аматорський являв собою турніри "Великого шлему", "Кубок Девіса", кубок Федерації і інші, які проводились під егідою ITF. Професійний теніс не мав чіткої структури змагань і керівного органу і був представлений турнірами, що організовували К.Пайл і С.Ленглен.

В 1927 р. створюється Професійна асоціація лаун-тенісу (PLTA), з 1971 р. Асоціація професійного тенісу США (USPTA) – національна організація, яка представляє інтереси професійних гравців і інструкторів. Тенісисти організовують професійні об'єднання на місцях. Сьогодні членами USPTA є 60 країн.

В 1948 р. тенісисти Джон Крамер (John A. 'Jack' Kramer;) і Боббі Ріггс (Robert Larimore „Bobby“ Riggs) організовують ще одне турне професіоналів з призовим фондом 353 тис.дол. Це турне сприяло утворенню Національної тенісної ліги (NTL), до якої в подальшому приєднались інші тенісисти. Формування системи змагань в професійному тенісі сприяло виникненню контрактної системи регулювання трудових відносин між організаторами турнірів і професійними тенісистами, що гарантувало гравцям заробітну плату і гонорари за участь у турнірах, в той час як раніше тенісисти отримували лише частину прибутків від продажу квитків.

Після другої світової війни в тенісі назрів конфлікт між аматорами, які отримували за участь у турнірах нелегальні призові,і професіоналами, які заключив угоди з менеджерами, змагались на власних турнірах і не допускались до офіційних міжнародних змагань.

В 1967 р. техаський нафтовий магнат Гарольд Лафайєт Хант утворює нове професійне об'єднання "Світовий тенісний чемпіонат" (WTC).

Наявність різних професійних утворень сприяло зростанню конкуренції в професійному тенісі. Розіграш великих призових в професійних турнірах призвів до того, що найкращі тенісисти – аматори почали переходити в професіонали, що значно підвищила рівень майстерності останніх. В результаті значно знизилась престижність серед аматорських турнірів.

В грудні 1967 р. Федерація тенісу Англії на Генеральній Асамблеї прийняла рішення про перетворення на відкриті всі англійські турніри, включаючи і Уімблдонський (з 1968 р.) і дозволила участь в них аматорів і професіоналів. Після тривалих суперечок ITF, яка суворо відстоювала інтереси тенісистів-аматорів, пішла на поступки і оголосила початок ери "відкритого тенісу". Так, починаючи з 1968 р. Уімблдон і інші турніри стають відкритими, а з 1973 р професіонали допускаються для розіграшу Кубку Девіса.

22 квітня 1968 р. в м.Борнмут (Великобританія) відбувся чемпіонат з тенісу, на який були допущені професіонали. Починаючи з 1968 р. відмічається тенденція створення єдиної системи змагань як для аматорів, так і професіоналів. Для того, щоб залучити професіоналів до участі в аматорських турнірах ITF призначає грошові призи для переможців. Проте в межах спільної системи і надалі прослідковувався чіткий розподіл на аматорів і професіоналів. Основним критерієм розподілу тенісистів на аматорів і професіоналів був факт отримання (неотримання) грошових призів на турнірах.

В відкритих турнірах професіонали нагороджувалися грошовими призами, а аматори – кубками. Так в 1968 р. Артур Еш перемагає у відкритому чемпіонаті США і отримує срібний кубок, а професіонал Том Оккер, програвши в фіналі, отримує грошовий приз у розмірі 14 тис.дол.

В кінці 1970 – х рр. розпочинаються тісна взаємодія між ITF і "Світовим тенісним чемпіонатом" (WTC).

У 1970-х роках відносини між ITF і професійним тенісом почали погіршуватися, що на початку 1990-х років призвело до організації Асоціаціями професійних тенісистів і тенісисток власних турів. У 1972 р. з ініціативи провідних тенісистів з різних країн було створено Асоціацію тенісистів-професіоналів (АТР), а рік по тому – 1973 р. - Жіночу асоціацію професійного тенісу (WITA), котру у 1990 р. було перейменовано у Всесвітню тенісну асоціацію (WTA), метою яких є забезпечення правового захисту інтересів гравців, і організація професійних турнірів. Новостворені організації (АТР, WTA) мають на меті розвиток професійного тенісу і зміцнення його позицій на світовій спортивній арені, вдосконалення системи змагань, захист інтересів тенісистів-професіоналів, формування "рейтинг-листів" спортсменів. АТР і WTA систематично публікують рейтингові списки спортсменів згідно з набраними ними очками у турнірах за розробленими Асоціаціями системами. Перший "рейтинг-лист" АТР опублікувала 23 серпня 1973 року. Тоді в ньому було всього 125 тенісистів із 30 країн. Нині в рейтингах АТР та WTA сотні професіоналів.

Членство в обох організаціях індивідуальне, тобто конкретна особа повинна подати заяву і сплатити членський внесок. Обидві організації тісно співпрацюють з ITF. Оскільки членство в АТР та WТА персональне, спеціальних керівних органів професійного тенісу в окремих країнах не існує. Розвитком як аматорського так і професійного тенісу у конкретних країнах займаються національні федерації, що входять до ІТF.

Наприкінці 1980-х років АТР розробила "Програму з обслуговування тенісистів". Програма, або як її ще називають "Університет АТР", є обов'язковою для всіх нових членів АТР. До програми навчання входять різноманітні курси: як поводити себе під час змагань, як спілкуватися з журналістами, як вести фінансові справи тощо. В 1998 р. розроблена навчальна програма "Зірки", яка передбачає допомогу тенісистам в спілкуванні з ЗМІ, спонсорами і вболівальниками.

ІТF відреагувала створенням Комітету з проведення турнірів "Великого шлему" (AUSTRALIAN OPEN; ROLAND GARROS; WIMBLEDON; US OPEN) і заснувала Кубок “Великого шлему” з рекордним призовим фондом (з розрахунку на одного учасника). Переможцем першого турніру на Кубок “Великого шлему”, що відбувся у 1990 р. став 19-річний американець Піт Сампрас, який у подальшому став однією з найяскравіших зірок світового тенісу.

Отож, як бачимо, Міжнародна федерація тенісу, Асоціація тенісистів-професіоналів і Жіноча тенісна асоціація від конфронтації перейшли до співпраці з метою подальшого спільного розвитку тенісу.