Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
Методи навчання
У навчальному процесі застосовуються лекції, практичні заняття, індивідуальні заняття, виконання КПІЗ.
9. Методи оцінювання.
У процесі вивчення дисципліни “Земельне право” використовуються наступні методи оцінювання навчальної роботи студента:
- поточне тестування та опитування;
- заліково-модульне тестування та опитування;
- ректорська контрольна робота;
- оцінювання виконання КПІЗ;
- екзамен.
Підсумковий бал (за 100-бальною шкалою) з дисципліни “Земельне право” визначається як середньозважена величина, в залежності від питомої ваги кожної складової залікового кредиту:
| Заліковий модуль 1 | Заліковий модуль 2 | Заліковий модуль 3 | Заліковий модуль 4 | Разом |
| (ректорська контрольна робота) | (підсумкова оцінка за КПІЗ, враховуючи поточне опитування) | Екзамен | ||
| 20 % | 20 % | 20 % | 40 % | |
| 8-10 тижд. | 17 тижд. | 17 тижд. |
Шкала оцінювання
| За шкалою Університету | За національною шкалою | За шкалою ECTS |
| 90-100 | відмінно | А (відмінно) |
| 85-89 | добре | В (дуже добре) |
| 75-84 | С (добре) | |
| 65-74 | задовільно | D (задовільно) |
| 60-64 | Е (достатньо) | |
| 35-59 | незадовільно | FX (незадовільно з можливістю повторного складання) |
| 1-34 | F (незадовільно з обов”язковим повторним курсом) |
ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА
Тема 1. Предмет, система і джерела земельного права; земельна реформа в Україні. Земельні правовідносини.
8. Предмет, методи, принципи і система земельного права.
9. Джерела земельного права України, їх класифікація.
10. Земельні правовідносини, їх особливості, види та зміст.
11. Суб’єкти земельних правовідносин.
12. Об’єкти земельних правовідносин.
13. Підстави виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин.
14. Мета, завдання земельної реформи, її правовий механізм здійснення.
1. Предмет, методи, принципи і система земельного права України.
Земельне право України є однією з важливих юридичних галузей. Вона має свій предмет, методи, систему, принципи, об’єкти та суб’єкти.
Предметом земельного права є земельні правовідносини, які мають наступні ознаки: 1) вони випливають із спеціальної правосуб’єктності суб’єктів земельного права; 2) із специфіки їхніх завдань та предмету діяльності; 3) складаються в сфері використання землі та її обігу.
Отже, предметом земельного права є суспільні відносини, що пов’язані з розподілом, використанням та охороною земель та регулюються нормами земельного права.
Методи правового регулювання, що застосовуються в практиці правового забезпечення суспільних земельно-правових відносин, містяться в законах та інших нормативно-правових актах, котрі є джерелом земельного права. Разом з тим в земельних правовідносинах використовуються правові методи, властиві іншим галузям права, у випадках однорідності та спорідненості суспільних відносин. В основному вчені сходяться на думці, що існує два основні методи правового регулювання: імперативний (встановлює обов’язкову поведінку суб’єктів правовідносин і використовується, як правило, у сфері управління використанням і охороною земель, а саме: при веденні державного земельного кадастру, моніторингу, здійсненні землеустрою та ін.) та диспозитивного (вибір певної моделі поведінки самим суб’єктом: право власника розпоряджатися земельною ділянкою).
Диспозитивний метод в свою чергу поділяється на рекомендаційний, санкціонуючий і делегуючий.
Рекомендаційний метод передбачає надання можливості альтернативної поведінки суб’єктам земельних правовідносин залежно від поставленої мети. (ст. 140 ЗК України).
Санкціонуючий метод полягає в праві учасника самостійно приймати рішення щодо реалізації земельних повноважень, але це рішення набуває чинності лише після затвердження його компетентним органом. (ст. 100 ЗК України про порядок встановлення земельних сервітутів).
Делегуючий метод полягає у наданні прав і свобод суб’єктам земельних відносин з того чи іншого кола правомочностей. (ст. 90 ЗК України).
Система земельного права – це групи однорідних правових норм, що регулюють земельні відносини та за змістом об’єднуються у правові інститути. Наприклад, інститут державного управління земельними ресурсами, інститут землеустрою, інститут права власності на землю та інші.
Правова норма – це правило поведінки суб’єктів земельних відносин, якими вони повинні керуватися у ході прийняття відповідальних рішень. Земельне право як галузь, що має свою систему, складається із загальної частини (правові норми і положення, що відносяться до всієї галузі в цілому) і особливої частини (окремі види земельних правовідносин).
Принципи земельного права закріплені в ст. 5 Земельного Кодексу України.
2. Джерела земельного права України, їх класифікація.
До джерел земельного права відносяться нормативно-правові акти, які регулюють земельні відносини. Земельне право становить зміст земельного законодавства, а законодавство є формою вираження земельного права. Юридична сила всіх законів та інших нормативно-правових актів визначається в залежності від компетенції органів державної влади, що їх видали, а також ролі нормативного акта в системі законодавства.
Найважливішими нормативними актами є закони, які поділяються на основні і звичайні. Вміщені в законах правові норми за своїм призначенням характеризуються як такі, що мають загальний (уніфікований) – Конституція України, загальні Закони України, Цивільний, Господарський, Лісовий, Водний та інші Кодекси України; і спеціальний (диференційований) зміст (Земельний Кодекс України, Закони України “Про оренду землі, “Про плату за землю”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про фермерське господарство” та інші.
3. Земельні правовідносини, їх особливості, види та зміст.
Виходячи з загальної теорії права правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, що забезпечуються державою. Відповідно земельні правовідносини випливають із спеціальної правосуб’єктності суб’єктів земельного права, із специфіки їхніх завдань та предмету діяльності, в тому числі у сфері використання землі і природних ресурсів.
Як і любі правовідносини, земельні правовідносини охоплюють суб’єктів, об’єкти і зміст. Залежно від сфери діяльності, мети, завдань, функцій суб’єкти земельних правовідносин поділяються на три групи:
До першої групи відносяться органи державної влади і управління
До другої групи відносяться власники і користувачі земель.
До третьої групи належать суб’єкти у сфері фінансування, кредитування, страхування, торгівлі, та інші.
Земельні відносини – це суспільні відносини з приводу володіння, користування, розпорядження і управління землею на державному, господарському і внутрішньогосподарському рівнях як об’єктом господарювання, так і засобами виробництва у сільському господарстві.
Поняття земельних відносин охоплює широке коло питань економічного (виробничого) і правового характеру. В основі земельних відносин лежить категорія власності на землю. Тому зміну і розвиток земельних відносин пов’язують зі зміною і розвитком форм власності на землю. Земельні відносини як складова виробничих відносин, можуть бути як стимулюючим, так і стримуючим фактором у розвитку продуктивних сил.
Характерною ознакою трансформації земельних відносин на сучасному етапі є приватизація землі, розвиток багатоукладної економіки на основі поєднання переваг колективної форми організації праці і приватної власності, особистого інтересу в підвищенні продуктивності праці на землі.
Приватизація земель сільськогосподарського призначення здійснювалася, як відомо, через визначення частки кожного члена колективу у спільній власності на землю, передану у колективну власність сільськогосподарських підприємств.
Земельні відносини регулюються спеціальним земельним законодавством, яким визначаються правовідносини щодо землі як об’єкта земельних відносин, що виникають у процесі сільськогосподарського виробництва між суб’єктами земельних відносин.
Об’єктами земельних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва є землі сільськогосподарського призначення (рілля, землі під багаторічними насадженнями, сіножатями і пасовищами) всіх форм власності і господарювання. Суб’єктами земельних відносин є окремі громадяни (фізичні особи) та юридичні особи, держава в особі відповідних органів державної влади та територіальні громади сіл, селищ і міст в особі відповідних рад. Кожен з цих суб’єктів наділений відповідними правами щодо землі в межах чинного законодавства.
4. Суб’єкти земельних правовідносин.
До першої групи суб’єктів земельних правовідносин відносяться органами державної влади і управління. Державну політику використання і охорони земель визначає система правових, організаційних, економічних та інших заходів, що мають природоохоронний, ресурсозберігаючий і відтворювальний характер. Державне управління є способом організації діяльності державних органів з метою забезпечення виконання правових норм і впорядкування суспільних відносин у тій чи іншій сфері. Управління у галузі у галузі використання та охорони земель є різновидом, складовою управління природокористуванням та охороною довкілля.
Компетенція органів державної влади в сфері управління земельними ресурсами визначені в главі 2 і 3 Земельного Кодексу України (ст. ст. 6 – 17).
До другої групи відносяться суб’єкти – землевласники та землекористувачі, які визначені в розділі ІІІ Земельного Кодексу України (ст.ст. 80 – 97).
До третьої групи належать суб’єкти у сфері фінансування, кредитування, страхування, торгівлі, та інші.
5. Об’єкти земельних правовідносин.
Основним об’єктом земельних правовідносин є земля. Конституція України проголошує землю об’єктом права власності народу України. Так, у ст. 13 Конституції зазначається, що “від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією”. Разом з тим Конституція України відображає ставлення українського народу до землі, як до території, а не як до об’єкту власності, визначає просторові межі державної влади і закріплює право територіального верховенства народу як вияв політичного панування держави над певною частиною земної кулі.
Норми Конституції щодо землі як об’єкту права власності українського народу встановлюють територіальний поділ держави на регіони, кожен з яких має свою територію, яка відмежована від території інших територіальних утворень, що створюються у регіонах. Земля, яка становить основу адміністративно-територіального поділу, має притаманний кожному адміністративно-територіальному утворенню правовий режим, що базується на інших правових засадах, ніж земля, яку використовують як об’єкт будь-якої господарської діяльності.
Оскільки в Україні існують різні форми права власності на землю, а землі поділяються за цільовим призначенням на категорії, то вони мають різний правовий режим. Детальніше це визначено Земельним Кодексом України. Розділ ІІ “Землі України”, ст.ст. 18 – 77.
Отже землю, як об’єкт права власності, слід розглядати, враховуючи її категорії і цільове призначення, форми власності, способи використання, тобто беручи до уваги правовий режим земельних угідь, земельних ділянок і їхніх частин.
Землю, як єдиний державний земельний фонд, або ж землі відповідних категорій можна розглядати як об’єкт права державного суверенітету, тобто територію держави чи місцевого адміністративного територіального утворення, або землі відповідних категорій, на які поширюються охоронно-регулятивні норми.
Поняття землі можна розглядати як інтегрований об’єкт, що складається з великої кількості природних компонентів: це “частина земної кори і природного ландшафту, поверхні площі і рельєфу земної кулі, територіального простору і території держави, певної місцевості та місце проживання, грунтового шару, засобу господарського використання, просторового базису, природного об’єкту і складової частини довкілля”
Земля – як об’єкт земельного права – це природний компонент, не вилучений з довкілля, а такий, що органічно взаємодіє з водами, лісами та іншими природними ресурсами. Проте земля як об’єкт права власності розглядається як природний компонент, обмежений територіально. На практиці об’єктом права власності чи права користування виступають земельні угіддя, земельні ділянки чи їхні частини, відмежовані одна від одної.
Верхній шар землі виконує функцію грунту та поселенського простору, що є найважливішим у суспільстві, тому ця риса землі петребує правового забезпечення. У земельному законодавстві земля як об’єкт правового регулювання розглядається у кількох значеннях: для різних потреб у життєдіяльності людей, як місце розташування населених пунктів, виробничих і невиробничих об’єктів, то її розглядають як надбання українського народу, національне багатство держави. Коли йдеться про землю як об’єкт права власності чи користування, то для кожного суб’єкта таких прав визначальною є конкретна частка земної поверхні з встановленими межами, певним місцем розташування, з зазначеними щодо неї правами власності або користування. Визначення земельної ділянки дається у ч. 1 ст. 79 Земельного Кодексу України, а ч. 2 цієї статті визначає, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на грунтовий (поверхневий) шар і на водні об’єкти, ліси й багаторічні насадження, які на ній містяться, а також на простір над і під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
6. Підстави виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин.
Підставами виникнення земельних правовідносин зумовлені формою власності на землю або землекористування. Ці підстави можна класифікувати в залежності від суб’єктів та форм власності чи землекористування.
За формами власності підстави виникнення земельних правовідносин визначені Земельним Кодексом України у ст.ст.81 – 91 та гл 15 (ст.ст. 92-97). Підстави набуття і реалізація прав на землю визначені розділом ІУ ЗК України.
Зміни та припинення земельних правовідносин визначені гл. 22 ЗК України (ст.ст.14 – 151).
7. Мета, завдання земельної реформи, її правовий механізм здійснення.
Набутий в процесі реформи досвід переконливо свідчить, що суть, глибина, якість і темпи земельної та аграрної реформ знаходяться у прямій залежності від вдосконалення земельних відносин, які були однією з основних причин занепаду сільського господарства. Державна монополія на землю і адміністративно-командні методи керівництва виявилися згубними не тільки для селянства і сільського господарства, але й для держави в цілому.
У визначенні мети аграрної політики було єдине прагнення – створити на селі високоефективний багатоукладний ринково спроможний сектор виробництва, що зможе забезпечити населення дешевими та якісними продуктами харчування, реалізувати на ділі потенційні можливості та конкурентні переваги України в розвитку сільського господарства, а також істотно розширити експортний потенціал країни. Реалізувати цю мету можна було лише за умов проведення радикальної земельної реформи, яка є фундаментом всієї системи виробничих відносин на селі.
Основною метою земельної реформи було – утвердити на селі такі економічні відносини, які б забезпечили на ділі формування дбайливого господаря на землі. Для цього був обраний шлях максимального використання потенційних можливостей різних форм власності – державної, комунальної, приватної з врахуванням особливостей регіонів України. Йдеться про те, що при розв‘язанні корінного завдання земельної реформи – питання власності на землю – не можна керуватися суто політичними та ідеологічними догмами правового чи ділового характеру. Тут має бути, з одного боку, виважений підхід, з іншого – розуміння того, що в здійсненні реформування власності на землю не існує уніфікованих рішень.
Приватна власність на землю є домінуючою базою аграрних перетворень. Світовий досвід доводить, що для вирішення аграрної проблеми іншого шляху немає і бути не може. Реалізація цього стратегічного напрямку передбачає, з одного боку, активне використання перехідних форм, з іншого – збереження жорстких регуляторів стосовно реалізації права приватної власності на землю.
Стаття 1 Земельного Кодексу України визначає, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Земельний Кодекс визначає, що земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Відповідно до законодавства України, приватизація сільськогосподарських земель, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва здійснювалась двома шляхами. По-перше, держава започаткувала передачу громадянам у приватну власність сільськогосподарських угідь із земель запасу та земель резервного фонду для ведення фермерського господарства. По-друге, держава ініціювала здійснення комплексу заходів з надання членам сільськогосподарських підприємств статусу власників земель, що знаходились у користуванні цих підприємств.
Приватизація сільськогосподарських земель, що знаходились у користуванні сільськогосподарських підприємств, стала основною метою земельної реформи в Україні. В основу приватизації таких сільськогосподарських земель було покладено ідею організації сільського господарства на основі поєднання переваг крупно товарного сільськогосподарського виробництва (тобто такого, яке здійснюється на великих земельних масивах) з перевагами, що випливають з надання селянинові статусу власника землі та передачі йому засобів виробництва.
Тема 2. Право власності на землю в Україні.
1.Поняття та особливості права власності на землю. Земля як об’єкт права власності.
2. Форми права власності на землю.
3. Суб’єкти права власності на землю.
4. Підстави набуття та реалізації права власності на землю.
5. Право спільної і часткової власності на землю.
6. Права і обов’язки власників земельних ділянок.
7. Юридичні підстави зміни та припинення права власності на землю в Україні.
8. Юридичні форми захисту права власності на землю.
9. Порядок погодження вилучення та викупу земельних ділянок.
1. Поняття та особливості права власності на землю. Земля як об’єкт права власності.
Стаття 78 Земельного Кодексу України визначає, що зміст права власності на землю складається з права володіння, користування і розпорядження земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного Кодексу України, а також інших законів, що видаються у відповідності до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Визначальним у Кодексі є те, що основним об‘єктом правовідносин є земля. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Земельний Кодекс України визначає, що суб’єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи, територіальні громади та держава. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.
Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів
Ст.. 86 Земельного Кодексу України визначає також поняття - спільна власність на землю Суб’єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни, юридичні особи, а суб’єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.
Громадяни, які отримали земельні ділянки у користування мають право приватизувати ці ділянки шляхом подання заяви до відповідної сільської, селищної, міської ради за місцем знаходженням земельної ділянки.
Працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа також мають право звернутися з клопотаннями про приватизацію земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій.
Право власності на земельну ділянку переходить разом з правом власності на будівлю і споруду на підставі цивільно-правових угод (купівля-продаж, дарування).
Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:
а) для ведення фермерського господарського господарства – в розмірі земельної частки (паїв);
б) для ведення особистого селянського господарства – не більше 2,0 гектара;
в) для ведення садівництва – не більше 0,12 гектара;
г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах – не більше 0,25 гектара, в селищах – не більше 0,15 гектара, в містах – не більше 0,10 гектара;
д) для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара;
е) для будівництва індивідуальних гаражів – не більше 0,01 гектара.
2. Форми права власності на землю.
Форми права власності на землю визначені у ст. 14 Конституції України, а також в Земельному кодексі України.
Згідно статті 78 Земельного Кодексу, земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Основним об‘єктом права власності є земельна ділянка – тобто частина земної поверхні з встановленими межами, певним місцем розташування і з визначеними щодо неї правами.
Кодекс визначає, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (грунтовий) шар. Це означає, що надра землі згідно Конституції України є державною власністю. Разом з тим право власності поширюється також на водні об‘єкти, ліси і багаторічні насадження, які знаходяться на цій земельній ділянці. Законодавчо встановлено, що право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки, на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель та споруд.
Згідно статті 116 Земельного Кодексу підставами набуття права на землю є рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх ц користування.
3. Суб‘єкти права власності на землю.
Стаття 80 Земельного Кодексу України визначає, що суб‘єктами права власності на землю є:
а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;
б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;
в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
Крім цього Кодекс визначає, що іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також за межами населених пунктів, на яких розташовані об‘єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Порядок придбання іноземцями та особами без громадянства земельних ділянок здійснюється шляхом:
а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та інших цивільно-правових угод;
б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об‘єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності;
в) прийняття спадщини.
Кодекс спеціально наголошує на тому, що земля сільськогосподарськогопризначення, прийнята у спадщину іноземними громадянами та особами без громадянства, протягом року підлягає відчуженню.
Важливими суб‘єктами права власності на землю є юридичні особи, які засновані громадянами України або юридичними особами України. Вони мають право на бувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності.
Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
Особливим суб‘єктом права власності на землю є держава. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (стаття 14 Конституції України).
4. Підстави набуття і реалізації права власності на землю.
Розділи Ш та 1У Земельного Кодексу України визначають порядок набуття права на землю суб’єктами. Зокрема, ст.. 81 встановлює, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:
а) шляхом укладання цивільно-правових угод: купівлі-продажу, дарування, міни;
б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;
в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;
г) прийняття спадщини;
д) виділення в натурі (на місцевості) належної їм частки (паю).
Юридичні особи можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності шляхом:
а) придбання на підставі цивільно-правових угод (купівлі-продажу, дарування, міни);
б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;
в) прийняття спадщини.
Територіальні громади сіл, селищ, міст мають право комунальної власності на землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність належать: землі загального користування, землі під залізницями, автошляхами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту, землі природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, землі лісового і водного фондів.
Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у випадках передачі їм земель державної власності, примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності, прийняття спадщини, шляхом укладання цивільно-правових угод, та з інших підстав, визначених законом.
Держава є особливим суб’єктом власності на землю. У державній власності перебувають всі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну та приватну власність належать: землі атомної енергетики, оборони, землі під об’єктами природно-заповідного та історико-культурного фонду, землі під державними залізницями, землі лісового та водного фондів, та інші об’єкти, визначені в ст.. 84 Земельного Кодексу України.
Право спільної (часткової) власності на земельну ділянку виникає при добровільному об’єднанні власниками належних їм земельних ділянок, при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами, при прийнятті спадщини та за рішенням суду.
Земельна ділянка може перебувати також у спільній сумісній власності подружжя, членів фермерських господарств, співвласників житлових будинків.
Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним Кодексом України.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадянам проводиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
б) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним Кодексом України.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених Земельним Кодексом України, проводиться один раз по кожному виду використання.
Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну власність проводиться у порядку, визначеному Земельним Кодексом України (ст.ст.122, 123).
Реалізувати право на землю можна також шляхом придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод. Продаж таких земельних ділянок здійснюється органами державної влади та місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень громадянам та юридичним особам, які мають право на набуття земельних ділянок у власність, а також іноземним державам відповідно до норм Земельного Кодексу України. (глава 20, 21 Кодексу).
Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських районних державних адміністрацій.
5. Право спільної і часткової власності на землю.
Згідно ст. 86 Земельного кодексу України, земельна ділянка може знаходитися у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність). Таким чином, спільна власність на об’єднану земельну ділянку є власністю щодо цілісного об’єкта і відбувається юридичне поєднання прав на нього, в результаті чого і формується право спільної земельної власності.
У спільній частковій власності на земельну ділянку в її складі як єдиного об’єкта, а відповідно, і частки права її учасників заздалегідь відомі. Ця визначеність часток закладена в самих підставах виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку. Заздалегідь відомий розмір частки земельної ділянки забезпечує його учаснику реалізацію прав та обов’язків, що виникають із спільної часткової власності на землю (виділення належної йому частки або компенсації за неї; право на отримання у володіння і користування частини спільної земельної ділянки) та ін.
Дещо інші ознаки закладені в праві спільної сумісної власності, за якої частки у земельній ділянці не визначені і також не визначені частки прав співвласників. Крім цього, земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності тільки громадянам, з чого випливає, що всі інші суб’єкти права спільної власності можуть брати участь лише у відносинах спільної часткової власності на землю. Крім того, земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам, а саме:
- подружжя;
- члени фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;
- співвласники жилого будинку (ст. 89 ЗК України).
Суб’єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради..
Право спільної власності на землю, як і інші види права земельної власності, засвідчується державним актом, а ст. 202 ЗК вимагає державної реєстрації земельних ділянок.
У ст. 87 визначені підстави виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку, а саме:
а) при добровільному об’єднанні власниками належних їм земельних ділянок;
б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;
в) при прийняття спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;
г) за рішенням суду.
Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у –удовому порядку (ст. 88 ЗК України).
6. Права і обов’язки власників земельних ділянок.
Права власників земельних ділянок і їх обов’язки чітко визначені в Земельному Кодексі України. Зокрема, ст. 90 закріплює за власниками земельних ділянок такі права:
а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, здавати її в оренду, заставу, спадщину;
б) вести самостійне господарювання на землі;
в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини (торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі);
г) споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди;
д) вимагати відшкодування збитків у випадках, передбачених законом.
Крім прав, власники земельних ділянок наділені ще певними обов’язками, які чітко визначені в ст.. 91 Земельного Кодексу України. До них відносяться:
а) використовувати землі за цільовим призначенням;
б) додержувати вимог законодавства про охорону довкілля;
в) своєчасно сплачувати земельні податки;
г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок;
д) підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
е) своєчасно надавати відповідним органам влади дані про стан і використання земель;
є) дотримуватися правил добросусідства, зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних систем, та інші обов’язки, визначені законом.
Аналогічні права та обов’язки встановлені також і для землекористувачів.
7.Юридичні підстави зміни та припинення права власності на землю в Україні.
Підстави припинення прав на земельну ділянку визначені в главі 22 Земельного Кодексу України. Зокрема, підставами припинення права власності на земельну ділянку є:
а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;
б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;
в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;
д) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
е) конфіскація за рішенням суду;
є) не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним Кодексом України.
Земельний Кодекс України (ст.. 141) встановлює також припинення права користування земельною ділянкою, а саме:
а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;
б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених Земельним Кодексом України;
в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;
г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;
д) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
е) систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку визначені в ст.. 143 Земельного Кодексу України. Такими підставами є: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) не усунення допущених порушень законодавства (забруднення земель різними шкідливими відходами, пошкодження і знищення родючості грунту, та ін.); в) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов’язаннях власника цієї земельної ділянки.
Що стосується вилучення земельних ділянок, наданих у постійне користування із земель державної та комунальної власності, то таке вилучення відбувається за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Таке вилучення може проводитися для:
а) сільськогосподарського використання;
б) ведення лісового і водного господарства;
в) будівництва соціальних об’єктів (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі).
Земельні ділянки, які згідно ст.. 150 Земельного Кодексу України віднесені до особливо цінних земель, які перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об’єктів загальнодержавного значення за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України.
Тема 3. Правове регулювання приватизації земель та інших правових форм набуття права власності на землю.
1. Поняття та юридичні підстави приватизації земель за діючим законодавством.
2. Суб’єкти приватизації земель.
3. Особливості продажі земельних ділянок несільськогосподарського призначення.
4. Правові засади купівлі-продажу земельних ділянок.
5. Спадкування та інші правові форми набуття права власності на землю.
1. Поняття та юридичні підстави приватизації земель за діючим законодавством.
Земельним кодексом України передбачена безоплатна передача земельних ділянок у власність громадянам із земель права державної або комунальної власності. Ця передача здійснюється місцевими державними адміністраціями або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень.
Внаслідок проведення земельної реформи в Україні майже всі сільськогосподарські угіддя України, які були власністю держави, були передані у власність селянам, які на момент приватизації працювали в колгоспах або інших с/г господарствах, або були колгоспними пенсіонерами (ст.ст. 21, 25 ЗКУ). Більш детально це питання викладено в темі № 2.
Ми розглядаємо процедуру приватизації земельних ділянок, які знаходяться у користуванні громадян. Для цього громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка знаходиться у його користуванні, подає заяву до відповідної державної адміністрації або органу місцевого самоврядування за місцем знаходження його земельної ділянки. Зазначена земельна ділянка передається у власність громадянину на підставі відповідного рішення цих органів та кадастрових матеріалів, що підтверджують її розмір.
Для отримання земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, для цілей, передбачених ст. 121 ЗК України, громадянин подає заяву до сільської (селищної або міської) ради за місцем знаходження земельної ділянки.(розділ ІУ Кодексу).
2. Суб’єкти приватизації земель.
Суб’єктами приватизації земельних ділянок в Україні є громадяни України, юридичні особи, територіальні громади, сільські, селищні, міські Ради або уповноважені ними органи, районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації РМ АРК. Суб’єктів права власності на землю визначає Земельний Кодекс України у ст. 80, 81,82, 83., та ЦК України у ст.374.
Зокрема, стаття 80 Земельного Кодексу України визначає, що суб‘єктами права власності на землю є:
а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;
б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;
в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
Крім цього Кодекс визначає, що іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також за межами населених пунктів, на яких розташовані об‘єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Порядок придбання іноземцями та особами без громадянства земельних ділянок здійснюється шляхом:
а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та інших цивільно-правових угод;
б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об‘єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності;
в) прийняття спадщини.
Кодекс спеціально наголошує на тому, що земля сільськогосподарськогопризначення, прийнята у спадщину іноземними громадянами та особами без громадянства, протягом року підлягає відчуженню.
Важливими суб‘єктами права власності на землю є юридичні особи, які засновані громадянами України або юридичними особами України. Вони мають право на бувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності.
Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
Особливим суб‘єктом права власності на землю є держава. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (стаття 14 Конституції України).
Що стосується питання приватизації земель, то в даному випадку суб’єктами приватизації земель сільськогосподарського призначення можуть бути лише громадяни України, які на момент проведення земельної реформи були членами колгоспів, радгоспів і інших господарств, або пенсіонерами, але на момент паювання земель не вийшли з членів цих господарств.
Разом з тим, суб’єктами, які беруть участь у приватизації земель є органи місцевого самоврядування, на території яких відбувається приватизація земель.
3. Особливості продажі земельних ділянок несільськогосподарського призначення.
Продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення регламентується Указом Президента України “Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення” від 19 січня 1999 р. № 32. Даний продаж стосується земель, що перебувають у державній або комунальній власності і запроваджувалося з метою створення умов для ефективного використання землі, стимулювання підприємницької діяльності, заохочення інвестицій.
Дія цього Указу не поширюється на:
- земельні ділянки для ведення особистого селянського (підсобного) господарства, будівництва та обслуговування житлових будинків, дачного і гаражного будівництва, садівництва та для ведення товарного с/г виробництва;
- земельні ділянки державної власності, що не можуть бути передані у приватну власність.
Об’єктами купівлі-продажу відповідно до цього Указу є земельні ділянки, на яких знаходяться об’єкти нерухомого майна, в тому числі об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти, що приватизовані (відчужені) відповідно до законодавства України.
Суб’єктами продажі (продавцями) земельних ділянок несільськогосподарського призначення є: щодо земель комунальної власності - сільські, селищні, міські Ради або уповноважені ними органи; щодо земель державної власності - районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації РМ АРК. Рішення про продаж земельних ділянок зазначені органи виконавчої влади приймають за попереднім погодженням цих питань на сесіях відповідних рад.
Покупцями земельних ділянок несільськогосподарського призначення можуть бути громадяни України – суб’єкти підприємницької діяльності; юридичні особи України. Такі земельні ділянки продаються покупцям, яким належать об’єкти нерухомого майна, розташовані на такій земельній ділянці. Ці земельні ділянки щорічно визначаються у переліку, який затверджується відповідними радами, і на які органи земельних ресурсів розробляють технічний паспорт кожної земельної ділянки.
Договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення підлягає нотаріальному посвідченню і є підставою для оформлення відповідного державного акта на право власності на цю земельну ділянку. Державний акт на право власності на земельну ділянку реєструється місцевими державними органами земельних ресурсів.
4. Правові засади купівлі-продажу земельних ділянок.
Купівля-продаж земельних ділянок здійснюється у відповідності з Порядком посвідчення договорів відчуження земельних ділянок та права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом. Даний Порядок розроблений Мінюстом України і Держкомземом України та затверджений спільно виданим ними наказом від 6 червня 1996 р. № 14/5/48 із змінами та доповненнями.
Цей порядок застосовується щодо: відчуження земельних ділянок для ведення фермерського господарства (понад норми); для ведення особистого селянського господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і індивідуального гаражного будівництва, а також відчуження права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом.
5. Правові форми набуття права власності на землю (спадкування, дарування, обмін, застава).
Успадкування земельної ділянки виникає на підставі цивільного законодавства за заповітом або за законом. У разі успадкування за заповітом право приватної власності на земельну ділянку виникає на підставі складеного у відповідності з законодавством заповіту власника земельної ділянки в порядку та в строки, встановлені заповітом і законом (ст.ст.1233-1257 ЦК України). Успадкування за законом регулюється ст.ст. 1258-1267 ЦК України. Спадкоємець стає власником землі після проходження процедури вступу до успадкування і реєстрації права власності в державних органах.
Не допускається поділ між спадкоємцями земельної ділянки, якщо це призводить до унеможливлення використання її за призначенням.
За відсутності спадкоємців або у разі відмови від спадкоємства земельна ділянка передається у державну власність. У разі успадкування земельної ділянки особою, яка не досягла повноліття, її законні представники можуть до досягнення спадкоємцем повноліття передавати цю земельну ділянку в оренду. Свідоцтво про успадкування земельної ділянки є підставою для видачі спадкоємцю державного акта на право власності на землю.
Земельна ділянка фермерського господарства, яка успадковується, поділу між спадкоємцями не підлягає і передається тому із членів господарства або із членів спадкоємців будь-якої черги, хто виявив бажання вести фермерське господарство. В спірних питаннях спадкоємці звертаються в суд. Якщо спадкоємці не виявили бажання вести фермерське господарство на успадкованих землях, вони мають право продати ці землі та отримати кожен свою частку.
Земельний кодекс України передбачає обмін земельних ділянок. Земельні ділянки, що перебувають у приватній власності, можуть обмінюватися одна на одну в будь-якому співвідношенні, на підставі укладеної угоди про обмін, яка підлягає нотаріальному посвідченню, яка є підставою для переоформлення державних актів на право власності на землю.
Угоди з питань дарування, успадкування, обміну земельних ділянок укладаються у письмовій формі та нотаріально посвідчуються. Угоди щодо земельних ділянок, на яких розміщені будинки, будівлі і споруди оформляються одним договором.
Угоди щодо земельних ділянок вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення.
Застава земельної ділянки – це спосіб забезпечення виконання зобов’язань. Застава (іпотека) земельної ділянки виникає у зв’язку з договором чи законом. Предметом застави (іпотеки) може бути земельна ділянка, що перебуває у власності громадянина чи юридичної особи, або частка в праві спільної власності на земельну ділянку та земельна ділянка, яка може бути відчужена заставодавцем і на яку може бути звернене стягнення.
Предметом застави не можуть бути земельні ділянки, що перебувають у державній або комунальній власності, приватизація яких заборонена відповідно до вимог Земельного кодексу України.
Земельна ділянка, що перебуває у спільній власності, може бути передана у заставу лише за згодою всіх власників.
Література:
1. Конституція України.
2. Земельний Кодекс України.
3. Цивільний Кодекс України (глава 27, ст.ст. 373-378).
4. ЗУ “Про плату за землю”.
5. Декрет КМУ “Про приватизацію земельних ділянок”.
6. Укази Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва”; “Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності”; “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність с/г підприємствам і організаціям”; “Про захист прав власників земельних часток (паїв)”; “Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення” від 19 січня 1999 р. № 32.
Date: 2015-12-13; view: 343; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА... |