![]() Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
![]() Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
![]() |
Тема 4.1
Орфографічні та орфоепічні норми сучасної української літературної мови. Орфографічні та орфоепічні словники Знати: основні правила українського правопису, вживання м’якого знака, апострофа, правопис складних іменників, прикметників, прислівників
Норми літературної мови, їх різновиди та характеристика Поняття загальнонародної (загальнонаціональної) мови і літературної мови не тотожні, оскільки українська загальнонародна мова (мова української нації) охоплює і літературну мову, і діалектне мовлення (у широкому розумінні цього терміна, тобто діалекти територіальні, професійні, соціальні та ін.), а також фольклорні елементи. Літературна мова — відшліфована форма національної мови, що має певні норми у граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Літературна мова відрізняється від інших форм загальнонародної мови такими ознаками:
- нормованістю; - полівалентністю (здатністю обслуговувати всі сфери національного життя); - стилістичною розрізненістю; - загальнообов'язковістю для всіх членів суспільства. Літературна мова пов'язана з поняттям мовної норми. Мова як система формується з різних підсистем, зокрема фонетичної, лексико-фразеологічної, морфологічної, синтаксичної, стилістичної. Кожен названий рівень має відповідні норми, а саме:
- орфоепічні (регулюють вимову звуків та звукосполучень); - акцентуаційні (визначають правильність наголошування); - морфологічні (регулюють вибір морфологічної форми слова та поєднання її з іншими словами); - синтаксичні (визначають варіанти побудови простих і складних речень); - лексичні (регулюють слововживання); - стилістичні (визначають вибір мовних засобів за певних умов спілкування); - орфографічні (забезпечують правильне написання слів); - пунктуаційні (регулюють уживання розділових знаків у написаному тексті).
Орфоепічні норми української моии Українську мову вважають милозвучною, тобто приємною на слух. Це пов'язано передусім з її фонетичними властивостями, із специфікою вимови певних звуків. Орфоепія (від грец. orthos — правильний і epos — мова, мовлення) — сукупність правил літературної вимови, наголошування та інтонування. Милозвучність досягається багатьма компонентами. Розглянемо найважливіші норми української літературної вимови. Найбільшу звучність, як відомо, мають голосні. В українській мові голосні звуки переважно вимовляються чітко й виразно, причому як під наголосом (що вважається для них сильною позицією), так і в ненаголошеному складі. Для них не характерна редукція, тобто скорочення звучання, що притаманно, наприклад, російській мові (порівняймо вимову слів [галава] «голова», [гаварйт'] «говорити» у російській та українській мовах).
Загальні норми вимови конкретних голосних такі:
1. Звуки [а], [у], [і] завжди вимовляються виразно й чітко: [давати], [повідомити], [сус'іда]. 2. Ненаголошений [о] здебільшого не змінюється у вимові: [допомагати], [просити]. Той, хто вимовляє дадому, ка-штовнасті, аднакласник, грубо порушує вимовну норму, за якою ці слова мають звучати так: [додому], [коштовності], [однокласник]. Лише перед складом з наголошеним [у] ненаголошений [о] вимовляється з наближенням до [у]: [зоузуля], [коужух], [лоупух], [гоулубка]. 3. Ненаголошені [е] та [и] у вимові наближуються і вимовляються то як [еи], то як [ие]: [пеидал'], [абониемент], [затиехают'].
Приголосні звуки характеризуються такими нормами вимови: 1. Дзвінкі приголосні перед глухим і в кінці слова вимовляються дзвінко (на відміну від російської мови): [книжка], [стёжка], [мотузка], [дуб], [також]. Глухо вимовляється лише приголосний [г]: [вохко], [лехко], [н'іхт'і], [к'іхт'і] (орф. вогко, легко, нігті, кігті). 2. Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова теж звучать дзвінко: [бород'ба], [молод'ба], [проз'ба] (орф. боротьба, молотьба, просьба). 3. Шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], [дж] в українській мові тверді: [чиетач], [жовте"н'], [говориш]. 4. Літерою щ позначають два звуки [шч], які слід чітко вимовляти: [кушч], [шчо], [шчойно], [шчёдрий], [шчйр'іст'], [ц'іл'ушчий] (орф. кущ, що, щойно, щедрий, щирість, цілющий). 5. М'які приголосні [д'] і [т'] ніколи не наближуються до свистячих звуків: [посп'ішайуть'], [жиет'а] (а не поспішають, жицця). 6. Звук [в] в українській мові ніколи не оглушується, тобто не переходить у [ф]. Після голосного перед наступним 66 приголосним і в кінці слова вимовляється як [у]: [п 'ішоу], [знайшоу], [п'іугора], [шоутс], [повторити], [убік], [заутра], [у документі]. 7. Проривний звук [ґ] рекомендують писати і вимовляти в таких українських та запозичених словах: ґанок, ґніт (у лампі), ґава, ґандж, ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґумка, ґедзь, ґрати (іменник), ґудзик і деяких інших.
У словах грецького походження треба послідовно писати й вимовляти гортанний [г] (за вимовою самих греків): геодезія, голограма, гендерний, генеалогія, агроном, ангіна, антигу-манність, гармонія, герой, гігант, гіпноз, гіпотеза, егоїст, гігроскоп, гідрограф, геліофіт, графологія, логіка, логопед, логотип і багато інших. Грецизми пізнаємо за такими словотворчими компонентами, як гео-, гетеро-, гігро-, гідро-, гіпер-, гіпо-, геліо-, голо-, граф-, лог- та ін. У новіших запозиченнях з інших мов, крім грецької, г вживається на місці h, а ґ на місці g. Милозвучність створюється також використанням фонетичних варіантів прийменників: з, із, зі (з офісу, із записок, зі свідчень, зі слів); у, в, уві (повідомила в четвер, записав у протокол, бачив уві сні); під, піді, nido (під лісом, піді (nido) мною). Слід використовувати паралельні форми дієслів із -ся (-сь): відмовляюся свідчити (перед приголосним), хотілось оголосити (перед голосним). Орфоепічні норми української літературної мови є обов'язковими для тих, хто нею розмовляє. Дотримання цих норм, знання правил створення милозвучності є важливими складниками високої культури мови.
Акцентуаційні норми (наголошування) Наголос забезпечує єдність звукового комплексу, яким є слово. Крім цього, він виконує форморозрізнювальну функцію (наприклад, стежки (Р. в. одн.) — стежки (Н. в. мн.), закликати, виносити (докон. вид) — закликати, виносити (недок. вид)) і смислорозрізнювальну (наприклад, брати (дієслово) і брати (іменник), запал (збудження, порив) і запал (вибуховий пристрій)). Порушення акцентуаційних норм української мови часто пов'язано із впливом інших близькоспоріднених мов та діалектів. Зважаючи на це, слід запам'ятовувати правильне наголошування найбільш уживаних слів, у яких трапляються акцентуаційні помилки: д) у прислівниках: високо, глибоко, широко, далёко та ін. В українській мові є слова, в яких нормативними вважаються обидва наголоси: помилка і помилка; висіти і висіти; договір і договір; жало і жало; байдуже і байдуже; завжди і завжди; простий і простий; ясний і ясний та деякі інші. Помилки можуть бути пов'язані з порушенням закономірностей наголошування певних граматичних форм. Так, наприклад, іменники чоловічого та жіночого роду, що у формі множини мають наголос на закінченні, а саме: книжки, тарілки, острови, у сполученні з числівниками два (дві), три, чотири зберігають наголос однини (останнє стосується й іменників середнього роду): дві жінки, три острови, чотири озера. У тих випадках, коли наголошування слів викликає труднощі або невпевненість, необхідно звертатися до словників, пам'ятаючи, що наголос фіксується майже в усіх типах словників, де подається українська лексика.
Орфографічні норми Орфографічні норми — це сукупність правил, які впорядковують мовні засоби, забезпечуючи єдність передачі усного мовлення в писемній формі. Українська орфографія ґрунтується на трьох принципах: - фонетичному - морфологічному - історичному. Відповідно до фонетичного принципу слова пишуться так, як вимовляються за нормами орфоепії. За цим принципом пишуться, зокрема, префікс с- перед глухими приголосними звуками кореня к, п, т, ф, х (скріпити, спалити, стиснути, сфотографувати, сховати); прикметникові суфікси -зьк-, -цьк-у -ськ- (водолазький, коломацький, сиваський); позначаються групи приголосних, утворені внаслідок спрощення (виїзний, тижневий, чесний, корисливий, серцевий, сонцезахисний), та ін. Морфологічний принцип вимагає, щоб морфеми (префікси, корені, суфікси, закінчення) в усіх споріднених словах передавалися однаково, незалежно від вимови. Відповідно до цього в українському письмі позначаються ненаголошені голосні [е], [и], що перевіряються наголосом (кленовий — клен, возвеличити — велич), приголосні й подвоєні звуки на межі морфем (оббивка, розсадник, безшовний, відпрацювати, беззастережний, піднісся, перенісся) та ін. Історичний, або традиційний, принцип правопису виявляється в тому, що написання слова пов'язане з усталеною традицією і не залежить ні від вимови, ні від морфологічної будови. Цей принцип, наприклад, застосовують, коли пишуть слова разом, окремо і через дефіс, зокрема у прислівниках, правопис яких слід запам'ятовувати або перевіряти за орфографічним словником: де-не-де, спідлоба, з дня на день, на ходу, влітку. Орфографічні, орфоепічні та інші словники правопису української мови Українські орфографічні словники видавалися досить часто ще в 20-х роках, але зі зміною правопису в 1946 р. постала потреба в нових словниках цього типу. Першим був підготовлений «Словник-покажчик до "Українського правопису"» П.Й.Горецького й І.М.Кириченка (1947). Відомий Український лексикограф І.М.Кириченко згодом представив новий орфографічний словник у двох варіантах. Перший короткий орфографічний словник призначався для шкільного вжитку, а повніший (понад 40 000 слів) — розрахований па кваліфікованих користувачів. Обидва словники багато разів перевидавалися. Колектив науковців Інституту Мовознавства ім. О.О.Потебні створив великий (з реєстром до 114 000 слів) «Орфографічний словник української мови» (1975, 1977). У зв'язку з деякими змінами в правописі сучасної української мови виникла потреба в нових словниках. У 1994 р. було видано «Орфографічний словник української мови», укладений науковцями НАН України (близько 120 000 слів). «Орфографічний словник української мови» А. А. Бурячка (близько 35 000 слів) вийшов 1995 р. У 1999 р. було здійснено друге видання академічного «Орфографічного словника української мови», у 2002 — третє. Кількість вміщених слів збільшилася до 143 тис. У ньому відображено сучасний стан розвитку всіх сфер літературної мови, включаючи й нові запозичення. Створено також інші орфографічні словники — з урахуванням різних потреб користувачів. «Правописний словник» С. Головащука (1999) широко представляє найменування значних географічних об'єктів та імена людей. До «Нового орфографічного словника української мови» А.Івченка (2002) включено 3000 слів, які з'явилися в українській мові за останні десять років, 2500 географічних назв, уперше вибірково подано широковживану в усному мовленні та літературних текстах просторічну і вульгарну лексику. «Український орфографічний словник» А.О.Свашенко (2003) складається з трьох розділів: «Словник найуживанішої лексики», «Словник власних імен», «Словник географічних назв». Вийшов також «Орфографічний словник наукових і технічних термінів» (уклад. В. Карачун, 1999). Загальний обсяг цього словника — понад 30 тис. термінів, усталених у науковій і навчальній літературі, включено нові слова, які ввійшли до української мови останнім десятиліттям. Ґрунтовною працею є «Великий зведений орфографічний словник сучасної української мови» за ред. В. Т. Бусла (2003). До орфографічних за своїм практичним призначенням наближаються словники акцентологічні та орфоепічні, тобто словники нормативного наголошення слова і правильної вимови. «Словник наголосів» уклав добрий знавець живої української мови, диктор Українського республіканського радіо М. І. Погрібний. Цей словник, зазначається у передмові, є першою спробою охопити й зафіксувати літературне наголошення в усіх уживаних словах, у багатьох формах слів та в окремих словосполученнях. У 1984 р. вийшла нова праця М. І. Погрібного — «Орфоепічний словник». У словнику вміщено близько 44 000 слів. Він подає вимову і наголос слів відповідно до загальноприйнятих літературних норм. Виданню цього словника передував вихід академічного словника-довідника «Українська літературна вимова і наголос» за ред. М.А.Жовтобрюха (1973). Словник уміщує близько 50 000 слів і відбиває українську літературну вимову. У 1995 р. вийшов словник-довідник «Складні випадки наголошення» С.І.Головащука. 2003 року видано «Словник наголосів» (понад 20 000 слів, уклад. С. Головащук), у якому враховано найскладніші випадки наголошування, подаються численні тлумачні й синонімічні пояснення, граматичні форми відмінювання слів. Надзвичайно актуальним стало видання фундаментального академічного «Орфоепічного словника української мови» в 2 т. (2001). У словникових статтях подано всі словоформи, які становлять бодай якусь вимовну відмінність чи єдність. Такий словник є конче потрібним, життєво необхідним для подальшого утвердження й розвитку української мови. З'являються словники комплексного характеру, в яких відомості про написання, вимову поєднуються з інформацією про особливості слововживання. Так, у 1989 р. видано «Словник-довідник з правопису та слововживання» С. І. Го-лбващука за ред. В. М. Русанівського. У ньому вміщено понад 40 000 слів і словосполучень сучасної української мови, передусім тих, відмінювання, правопис і вживання яких викликає труднощі. Широко представлені власні назви, абревіатури. У 1989 р. вийшов «Словник труднощів української мови» за ред. С.Я.Єрмоленко, в якому пояснюється написання й вимова слів, подано їх граматичну і стилістичну характеристику, особливості словотворення, наводяться приклади сполучуваності слів, зокрема на засадах керування. У словнику зібрано найбільш складні випадки, які викликають труднощі в мовленні. Це перша спроба створення українського словника труднощів, хоч і невеликого за обсягом (близько 15 000 слів), але, безперечно, вдало зорієнтованого реальні потреби мовної практики. До таких практичних комплекних словників належить також довідник «Культура на щодень» (за ред. С.Я.Єрмоленко, 2002, 2-ге вид.) у серії «Словники України». В ньому вміщено практичний матеріал із складних випадків сучасної літературної норми: труднощі вибору слів, утворення граматичних форм, наголошення.
Розділ ІV. Нормативність і правильність фахового мовлення Лекція 13 Date: 2016-02-19; view: 6086; Нарушение авторских прав |