З літопису Григорія Грабянки. Чому Хмельницький повстав на поляків (середина XVII ст.)

Чому Хмельницький повстав на поляків (середина XVII ст.)

Різні літописці вважають, що причиною воєн козаць­ких був собор Берестейський, бо саме після нього новоут­ворена унія внесла смуту серед православних, бо саме тоді Наливайко першим повстав на поляків. Проте літопи­сець польський Веспасіан Коховський засвідчує, як ляхи нестерпно тяжкий глум над людом українським чинили, над храмами божими глумилися, як силою брали у бла­гочестивих маєтності їхні, а самих смертю карали, честі та влади позбавляли, навіть до суду не допускали; як ко­заків всіляко озлобляли, з усякої скотини і з бджіл деся­ту частину брали. Якщо ти маєш яку-небудь звірину, то шкіру пану віддай. Якщо ти зловив рибу, то дай визначе­не на пана. Якщо козак у битвах з татарином коня чи зброю добуде, то теж, хлопе, дай дещицю панові. А най­гіршим було те, що жиди нові та й нові побори придуму­вали і маєтки козацькі не вільно було тримати, хіба що хто тільки жінкою володів у себе вдома, та й то не зовсім. Якщо ж траплялося, що козак хоч чимось провиниться, то такими карами його карали, що й погані придумати не могли, і так уже, караючи, самих себе перевершували, що невірних у цьому за ніщо мали... Бог відплатив ля­хам. І ось як.

Року 1647 ляхи, прийшовши з землі польської, стали постоєм у Чигирині та Черкасах і, як це завжди бувало, сильно мешканців тих міст озлобили. Отоді і Богдан Хмельницький не одну наругу стерпів від ляхів. Задовго перед цим Михайло, батько Богдана Хмельницького, сво­єю відвагою завоював прихильність Івана Даниловича, старости чигиринського, і той наділив його маєтком, прозваним, здається, Суботів. З королівської служби по­вернувшися, Богдан Хмельницький приїхав у Суботів і почав його людьми заселяти, сподіваючись, що великі заслуги батька перед Річчю Посполитою та і його власні, дають йому на це право, оскільки батько той, будучи сот­ником чигиринським разом з гетьманом Жолкевським за Річ Посполиту польську на Цоцорі головами наклали, і там і він, взятий в неволю, перебував і звідти козаки його на бранців татарських обміняли; та й після викупу з кін­ними загонами на орду ходив, татар бив і язиків до коро­ля приводив, а року 1629 двох кантемирів живцем коро­леві привів (від них король немало дізнався про потаємні турецькі помисли щодо ляхів), за що й перебував у нього в милості великій, бо ж був від природи кмітливим та в науці мови латинської вправним. Король, зауваживши кмітливість козака, взяв його до себе за радника і коли задумав туркам відплатити за перебиту війну з московією, що її вів року 1635 під Смоленськом, то, крім сенаторів, ще й з ним радився і великий загін морський з усіма гарматами під його оруду віддав. До всього цього зазд­рість маючи (це коли вже повернувся з королівського дво­ру на батьківську землю), а рівно заздрячи і на заселену слободу, підстароста Чаплинський за рахунок Хмель­ницького багатіти задумав і в тих містах фундуватися забажав, тому він старості чигиринському Іванові Дани­ловичу доніс. «Не випадає, – сказав він, – простому чоловікові села та підданих мати». Іван же Данилович послухав і наказав те село забрати і Чаплинському пере­дати. Побачив все те Хмельницький, згадав свої заслуги перед короною польською і образився, що замість честі має наругу від Чаплинського терпіти. «Ляхи, – мо­вив, – нас, козаків, озлобляють, та ще не вмерла козаць­ка мати!» Прочув про ці слова Чаплинський і наказав взяти Хмельницького і кинути до темниці, а сина Хмель­ницького, Тимоша, повелів посеред Чигирина двома кия­ми бити. Відчув Хмельницький, що нічого марне помочі ждати, і не знав, що діяти, та бог навернув до милосердя серце жінки Чаплинського, вона умолила чоловіка свого, і той наказав Хмельницького з тамниці звільнити; отак вийшов Богдан на волю з надією на час. Тільки й мовив: «Ще живий господь і козацька не вмирала мати! Не все Чаплинський забрав, коли шаблю в руках маю!» Не тіль­ки над Хмельницьким, а і над усіма козаками ляхи нару­гу чинили. Хоч козаки королю польському Владиславу про все це й писали у чолобитній, та той, і козаків і ляхів шкодуючи, вважав, ніби вони не відають, що творять....

Прочув про все те народ на Україні і, немов води вес­няні, почав стікатися до Хмельницького на Дніпровські заплави; та оскільки на Запоріжжі не міг військо зібрати (через залогу, яка складалася з жовнірів на чолі з пол­ковником лядським і була поставлена серед запорожців), хоча і бачив, як справа на лад іде, проте кілька разів коронному гетьману відписав, де на Чаплинського скар­жився та до суду позивати просив; та не те що суду, на­віть відповіді не дочекався. Тому й до татар вдався. Та спершу усіх жовнірів польських та німців-найманців (що залогою на Запоріжжі стояли) винищив, а вже потім від­рядив гінця в Крим до хана Іслам-Гирея. Хан саме мав гнів на короля (той не заплатив домовленого викупу), про­те не хотів меча піднімати, хотів знати, заради чого бит­ву розпочинати. А поперед нього стояв із своїм загоном мурза Тугай-бей, воїн славний і невимовно відважний, що не завжди корився ханові, і з своїми татарами в окре­мому наділі проживав. На нього жартома хан рукою по­казав і повелів його запросити на поміч. А перед цим, якраз рік минув, козаки Тугай-бея і його орду добре по­били. Згадавши все те, Тугай-бей спершу розгнівався на козаків, як на недругів своїх, а потім, покладаючися на удачу, погодився допомогти козакам і домовився з ними про місце, де козаки розпочнуть бій з ляхами. Гінець при­віз Хмельницькому добрі вісті.