З літопису Григорія Грабянки

Битви козацькі, козацька зброя та харчі (XVI ст.)

Приєднавши до своїх козаків Київ та малоросійські землі, поляки через деякий час поклали використати мешканців цих земель як робочу силу, та оскільки ці люди ще здавна були людьми військового стану і більше відчували нахил до вправ із мечем, а не до трудової по­винності, оскільки вони зневажали ярмо рабське і рабсь­ку покору, то більше схильні були із власної волі на Дніп­рі за порогами в місцевості пустельній та дикій прожива­ти, перебиваючись ловлею звіра та риби і морськими по­ходами на бусурман. Але року 1516, коли Жигмонт пер­ший, король польський, організував рушеніє на великого царя московського, хан татарський Мелін-Гирей, виждав­ши слушну годину, порушив мир з поляками і повів свої загони на Російську землю; вогнем і мечем він пройшов­ся по містах та весях і, взявши силу бранців, повернувся за Перекоп. Тоді король, не стерпівши плюндрування, зібрав охочих воїнів з козаків та поляків і спорядив їх на Бєлгород, де вони, здобувши величезну здобич, поверну­ли назад, але якраз тут їх нагнали турки і татари; в бит­ві, що зав’язалася, воїни-християни здолали і турків. Ось саме після цієї битви і почали вони козаками зватися. Навіть якщо були і ляхами, але з своєї волі на татарів ходили і примикали до вільного, ненайманого воїнства. Відтоді, прославившись у численних битвах, козаки ввій­шли в силу і набрали в мужності, привикли до недоїда ння, спраги, спеки та до інших незгод просто неба. За харч їм служило звичайне квашене тісто, яке вони варили не­рідко і звали соломахою. Стравою своєю були цілком вдо­волені, а коли траплялося, що їжа випадала з рибою, або, як козаки кажуть, із щербою, то такий наїдок за найкра­щу трапезу вважали. Проживають вони в куренях по сто п’ятдесят чоловік, а буває й більше, і всі ото тільки зга­даною щойно їжею харчуються.

Кожен має одну або дві одежини. Та коли ідуть похо­дом в турецьку або татарську землю, то беруть дуже ве­лику здобич і везуть назад силу-силенну добра всякого. На озброєнні мають самопали, шаблі, келепи, стріли та списи і користуються всім цим так вправно, що і найвправніший польський гусарин або ж рейтар німецький з ними зрівнятися не можуть. Є кінні та піші, і стільки їх, козаків, скільки на Малій Русі люду, і їх зовсім не треба силою збирати, як ото в багатьох чужоземних краях роб­лять, не треба наймом заманювати; а кине клич старший або полковник який, і стільки воїнства збереться, що як трава стане....

Вони Русь за своє багатство велике мають.

Хитрість військову та мужність у війні знають. Це про них сам султан турецький говорив: «Коли навколиш­ні держави йдуть проти мене, я сплю – не зважаю, а до козаків увесь час мушу дослухатися, весь час слухаю, не дрімаю». І спокійно жити не можуть, навіть коли в їхньо­му краї мир запанує, то своєю волею збираються і йдуть на підмогу іншим народам; заради малої користі велику турботу собі на плечі кладуть і на вутлих, з одного дерева зроблених лодіях дерзають через море пливти. Справами військовими вони настільки славні, що не гнушалися гетьманувати у них навіть люди із славетних сенаторсь­ких родин, так, року 1506 першим козацьким гетьманом був Предослав Лянцкоронський, а року 1514, будучи геть­маном запорізьким, якийсь козак Венжик (Вужик) Хмельницький розбив величезну орду в Польщі під Заславом, потім Євстафій, князь Ружинський. За славну службу козацьку король польський Жигмонт перший від­дав козакам навічно землю біля Дніпра, уверх і вниз за порогами, і наказав, аби, стіною ставши, не пускали на­їздів турок і татар на Русь і Польщу. Року 1574, за пану­вання Генріха, короля польського, званого французом, на прохання Івони, господаря Волоського, понад тисячу чотириста козаків на чолі з гетьманом Свирговським прийшли в Молдавію, і там, у господаря Волоського, чо­тирнадцять раз у битві з турками сходилися, силу-силенну їх перебили і, врешті-решт, з усіх сторін турками оступлені, до одного голови зложили. Та невдовзі козаки відплатили туркам і татарам за наругу, бо року 1575, будучи послані з Черкас київським воєводою, човнами спустилися по Дніпру і на орду напали, багато татар по­рубали, багатьох в полон забрали і зі здобиччю великою домів вертали; однак татари, об‘єднавшися із трьома султанами та сімома синами хана перекопського численною ордою увірвалися на Поділля і багатьох людей у полон забрали, а міста і села вогню віддали. Та незабаром коза­ки й за це відплатили, коли, очолювані своїм проводирем Богданком, пішли за Перекоп і пройшли його з мечем і вогнем. А літа 1576, в часи панування Стефана Баторія, короля польського, іще краще учинили. Цей король, за­бачивши, як добре козаки з татарами б‘ються, настано­вив їм гетьмана, прислав корогву, бунчук та булаву, пе­чатку гербову, рицарів із самопалами і з ковпаками, на­бакир надітими, прислав гармат та всяких припасів військових (та й самі козаки, повоювавши турецькі фортеці, здобули немало), ввів у них порядок стройовий, запрова­див, крім гетьмана, обозних, суддів, осавулів, полковни­ків, сотників, отаманів і наказав нести сторожу супроти татарів за порогами. Та, побоюючись звитяги козацької, Стефан Баторій пророче казав: «Чи звільниться ж хоч коли-небудь Річ Посполита від цих героїв?» І збулися йо­го слова. Згаданий король Баторій, опріч давнього старо­винного міста складового Чигирина, віддав низовим ко­закам для пристанища ще й місто Терехтемирів з монастирем, аби вони в ньому зимували, а за службу поклав їм по червінцеві та по кожуху; козаки були раді і цій платі й не раз билися з татарами на землі, а з турками в морі і майже завжди побивали їх. Саме на ці часи припадають походи козаків в Азію.