Главная Случайная страница



Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника







Щодо православної церкви держава зобов'язувалася «як римського, так і грецького віросповідання не принижувати, не обмежувати й повністю зберегти»18





У грамоті короля Сігізмунда-Августа київському митрополитові Іоанну III Протасовичу зазначалося, що владика повинен й надалі управляти православною церквою в Речі Посполитій та поставляти їй за звичаєм єпископів, архимандритів, ігуменів тощо19.

Права та привілеї Української православної церкви неодноразово підтверджувалися польськими королями, зокрема у грамоті короля Стефана Баторія митрополитові Онисифору Дівочці20. Про права Київської митрополії навіть писав у своїх листах Сігізмунд III. Глибоко зневажаючи православ'я, він все ж у 1595 р. підписав привілей про зрівняння прав православного духовенства Речі Посполитої з католицьким і скріпив його своєю печаткою. Жоден польський монарх у перші десятиліття після 1569 р. не порушив привілей Сігізмунда І Старшого, в якому, зокрема, говорилося: «Всі члонки, коториї виписані суть у світку прав духовних їх Закону Грецького, у сім нашім листі дотверджуєм то все навічность»23.

Отже, Люблінською унією та наступними постановами юридичне закріплювалися права і привілеї Київської митрополії і гарантувалася свобода віросповідання. Православна церква у правовому відношенні нарівні з католицькою стала панівною в Речі Посполитій.

Однак аналіз подій та документів того часу дає підставу стверджувати, що таке становище Київської митрополії мало формальний характер, а зусилля польських урядовців і всієї католицької партії в дійсності були спрямовані на знищення української церкви як головного чинника народності. На жаль, представники вищого духовенства проявили згубну для православ'я пасивність. Дехто з них негідною для духовної особи поведінкою фактично сприяв руйнації церкви.

Відомо, шо в той час ще не існувало засад відокремлення церкви від держави. Церква була невід'ємним атрибутом державності, її постійним інститутом. Польща, будучи католицькою країною, не могла тривалий час миритися з існуванням на своїй території іншої релігії чи іншого обряду віросповідання, незалежно від того, хотів цього король і його партія чи ні.



Після 1569 року в Україну прийшли й різноманітні ордени, які почали активну місіонерську католицьку діяльність. Серед них особливо виділялися домініканський, франсісканський та бернандинський. їхні ченці, поляки за походженням, разом з поширенням католицької віри здійснювали полонізацію місцевого населення. У 1540 р. католицька цсрква заснувала орден Єзуїтів (Ісусівців), який зосередив інтелектуальні сили і займався вихованням молоді за допомогою високоосвічених педагогів у школах різних ступенів.

Запрошені до Польщі єзуїти після Люблінської унії почали діяти в Литві та Україні. Вони відкрили школи у Вільно (1570 p.), колегії в Ярославі, що стала центром єзуїтської пропаганди у Галичині (1571 p.), Полоцьку (1579 p.), школи в Орші, Любліні, Несвіжу, Львові, Кам'янці, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі, Новгород-Сіверському та інших містах23. Майже вся Україна вкрилася мережею їхніх шкіл, куди охоче вступали діти православних, яким прищеплювалися ідеї католицизму. Єзуїти проникали у вищі сфери суспільства, ставали наставниками, опікунами.

Ідеологи ордена Єзуїтів розробили теорію єдності держави та церкви, звичайно католицької. Водночас вони висунули ідею польського месіонізму, згідно з якою Польща мала бути муром католицизму, який би захищав християнський світ від дикунів-рутенів (православних українців). Політика Польщі була спрямована на латинізацію і в той же час денаціоналізацію України. Для цього треба було знищити насамперед її православну церкву. Це завдання можна було вирішити трьома шляхами: ліквідацією церковно-національних святинь і цінностей минулого; 2) падінням престижу православної церкви; 3) викликанням почуття сорому за приналежність до цієї церкви26.

Натомість Київська митрополія дуже мало уваги приділяла підвищенню освітнього рівня православної молоді, підготовці кадрів для української церкви. Внаслідок цього на середину XVI ст. православна література обмежувалася церковно-богослужбовими книгами, чого було недостатньо для освіченої людини. Тому часто українська шляхта змушена була віддавати своїх дітей до латино-польських шкіл й користуватися польськими виданнями.

Проте ні митрополит, ні єпископи, не кажучи вже про уряд Речі Посполитої, виправляти ситуацію не збиралися.

Лише наприкінці століття завдяки покровительству князя Костянтина Острозького і реформаторській діяльності братств в Україну почали прибувати освічені грецькі духовні особи, вчені, богослови, які раніше ненадовго затримувалися в межах Київської митрополії. Тільки у 80—90-х роках XVI ст. Острозький осередок став відчутно впливати на розвиток українського православного книгодрукування та освіти і тим самим торувати шлях до церковної реформи.

Протягом XVI ст. занепадав авторитет й самого митрополита, який продовжував титулуватися «Київським, Галицьким і всієї Русі». Він фактично втратив можливість повноцінно управляти церковною діяльністю.

Король, використовуючи т. зв. право «подання хлібів духовних» і «будучи, — за словами Стефана Баторія, — подавцею і оборонцею всіх костьолів та церков»27, тобто й тих «добр», що належали Київській митрополії, дедалі частіше, порушуючи звичаї православної церкви і закони, підписані ним же та його попередниками, призначав (замість попередньої практики затверджувати) на кафедри єпископів. Невдовзі таке правило стало нормою; місцеве духовенство, шляхта та інші миряни майже не брали участі у виборах архиєреів. Право «подавання» ставило вищу ієрархію у залежність від світської влади й робило єпископські кафедри предметом спекуляцій з боку людей, що не мали на них ні морального, ні формального права.



Кафедри, як і найважливіші архимандрії, надавалися лише православним шляхтичам — світським особам за воєнні або інші заслуги. Грамоти на єпископство видавалися здебільшого заздалегідь, щоб зайняти кафедру, як тільки вона стане вільною. Зокрема, таку грамоту отримав шляхтич Василь Євлашкович за службу в «орді» його сина. Євлашковичу дозволялося очолити Луцьку або Володимир-Волинську єпископію, як тільки котрась із них звільниться28. Тому часто мали місце різні зловживання, виникали суперечки, проходила боротьба між претендентами, бо король іноді надавав одну і ту ж єпархію двом або й трьом особам. Як правило, боротьба між ними не обмежувалася словами, а закінчувалася кровопролиттям. Здобувши кафедру, такий номінат, одягнувши рясу й висвятившись нашвидкоруч, одразу ставав єпископом, пройшовши за декілька днів усі духовні щаблі

Правилом стало отримувати єпископства чи архимандрії за протекцією, використовуючи зв'язки, або за гроші. Такі люди, ставши єпископами, використовували своє становище для поліпшення власного добробуту, здебільшого не переймалися церковно-рслігійними справами. Часто вони за висвяту священика, який мав рекомендацію патрона чи громади, брали плату, котра значно перевищувала встановлений розмір.

Багато таких людей не поспішали вступати у духовний сан і роками управляли єпархіями, залишаючись світськими особами. Навіть після хиротоніі вони мало чим відрізнялися від шляхти, продовжували зберігати свої світські звичаї: їздили на полювання, справляли гучні банкети, вели розпусний спосіб життя, здійснювали наїзди на сусідів (світських та духовних), очолювали збройні загони, інколи займалися розбоєм на дорогах.

Чималих збитків зазнавали й господарства священиків. Наприклад, міщани м. Кременця та королівські піддані с. Сапанівці, незважаючи на привілей, виданий ще Сігізмундом-Августом, користувалися лісом, пасікою та садом, що належали священику Микільської церкви отцю Остафію. У їх суперечку змушений був втрутитися король Стефан Баторій31. Не минула лиха доля й священика із кременецького передмістя отця Михайла. Шляхтич Лаврін Древинський відібрав у нього майно, а самого отця та його дружину заточив у в'язницю32. Але найбільше постраждали поповичі Стефан Шолуха, Кирик і Филон Дороготиські, в яких підляський воєвода Я. Заславський відібрав листи про грошовий борг, захопив майно, а господарів побив і кинув у темницю33.

Однак й поведінка самих митрополитів не дуже відрізнялася від шляхти та підлеглих архиєреїв. Справа в тому, що король іноді затверджував чи призначав на митрополичу кафедру не обраного собором кандидата, а єпископа, котрий просив монарха про «обдарування хлібом духовним Київською митрополією».

Поширеним явищем серед духовенства було також «двоежонство», тобто повторне одруження священика, що заборонялося православною церквою. За двоєжонство у 1589 р. на Тернопільському соборі константинопольський патріарх Єремія позбавив кафедри київського митрополита Онисифора Дівочку. Це мало послужити перешкодою для отримання духовного сану, особливо єпископського. Щоправда, на думку М. Грушевського, Онисифор Дівочка був не гіршим від інших єпископів, «Лиха доля, — писав учений, — судила бути йому жертвеним козлом усіх гріхів української ієрархії XVI в.»37 .

Отже, в другій половині XVI ст. виша ієрархія Київської митрополії була шляхетською за походженням, що помітно впливало на її спосіб життя. Константинопольські та інші східні патріархи час від часу нагадували українським владикам про їхні прямі обов'язки.

Окрім права «подавання», яке стосувалося церковних верхів, чимало збитків Українській православній церкві завдавав т. зв. «патронат» світських людей над храмами і монастирями, що був, по суті, тим самим «подаванням» для дрібного духовенства. Виникнувши як засіб допомоги церквам і монастирям, що вважалося справою честі кожної заможної людини, воно поступово перетворилося на спадкове і передавалося за заповітом. В особливо нестерпні умови потрапляли церкви і монастирі, коли їх патрони ставали католиками або ж переходили в якусь протестантську секту. В таких випадках патронат замість опіки призводив до переслідування та зневажання православних священиків і мирян, котрі перебували під зверхністю такого патрона. А їх протягом століття ставало дедалі більше.

Про це з сумом повідомляв свідок тодішніх подій Мелетій Смотрицький, автор «Триносу або Плачу Східної Церкви». У своєму творі він подає довжелезний список православних родів, які прийняли католицьку віру, а саме: князі Острозькі, Слуцькі, Збаразькі, Заславські, Пронські, Горські, Вишневецькі, Сангушки, Ружинські, Соломирецькі, Масольські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші; шляхетні роди — Ходкевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Тишкевичі, Горностаї, Семашки, Гулевичі, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Загоровські, Боговитини, Потії тощо. «Де дорогі й однаково неоціненні корони камінці — значні руських князів роди, неоціненні сапфіри і безцінні діаманти?» — питає автор «Триносу»38. Український народ губив свою інтелігенцію, втрачав провідну культурну верству.

Це призводило до того, що мало порядних людей бажали висвятитися у священницький сан. Сучасники з жалем констатували, що в православні священики йде саме «людське сміття», голодне і невчене, та їх скоріше можна зустріти в корчмі, ніж у церкві.

Д. Дорошенко: «Сама, перебуваючи в стані великого розстрою, дезорганізації й занепаду, — писав учений, — православна церква не могла виконувати як слід завдання, яке випало на її долю з утратою українським народом державності: піддержувати стару духовну традицію, піддержувати рідну освіту й письменство і тим зберігати свою народність»39. Разом з тим, у свідомості «руського» (українського) народу православна віра залишалася синонімом народності; перестати бути православним означало перестати бути українцем.

У такий скрутний час з Рима від папи надходять листи в Україну та Литву. Щоправда, їх було небагато, проте вони мали чітко визначений характер. З середини XVI ст. до 1595 р. українська проблематика порушувалася в дев'яти папських посланнях. Шість з них належали Григорію ХІІІ і датувалися 1582—1583 pp. Одне послання папи стосувалося відкриття Вільнюської єзуїтської колегії, решта були адресовані українським та білоруським магнатам Костянтину Острозькому, його сину Янушу (Івану) Острозькому та Г. Слуцькому. Григорій ХІІІ намагався схилити на свій бік наймогутніші магнатські роди і з їх допомогою вирішити суперечку між православ'ям і католицизмом у Речі Посполитій. У листі до Г. Слуцького він відверто висловлювався за об'єднання церков40.

Саме в цей критичний момент на арену виступає нова верства українського суспільства — міщанство, яке досі відігравало незначну роль у житті України. Організоване в церковні братства, воно енергійно бореться за врятування віри, а отже, і народності.

Цьому сприяла й церковна реформа, проведена антиохійським патріархом Йоакимом у 1586 р. і підтверджена та поглиблена у 1589 р. константинопольським владикою Єремією.Реформа передбачала припинення церковного розладу, який мав місце у Київській митрополії. Для успішного її проведення братствам (насамперед Львівському та Віленському) надавалися особливі права.

Львівське Успенське братство отримало почесний титул ставропігії та виняткові повноваження. Йому надавалося право нагляду за «благочестям і моральністю» духовенства та світських людей. Братство не залежало від місцевого владики і здійснювало контроль над єпископським судом. Нарешті, всі братства в Україні повинні були засновуватися на зразок львівського та перебувати під його контролем41.

Такі заходи патріархів сприяли піднесенню авторитету та ролі цих організацій у суспільному житті, виникненню нових і реформуванню старих братств на території України: в Рогатині, Львові, Городку, Бересті, Перемишлі, Комарному, Сатаневі, Галичі, Красноставі, Більську, Любліні, Києві, Луцьку та багатьох інших містах42. Діяльність братств, до яких почали приймати і жінок як сестер, стала надзвичайно різноплановою. Вони видавали твори, виступали проти патронату (якщо він їх не влаштовував), польсько-католицької пропаганди, національних та релігійних обмежень. Братчики висміювали аморальний спосіб життя окремих духівників, прагнули впливати на висвячення гідних пошани людей, укладали протестації, виступали на судах, захищаючи недоторканість церковного майна тощо. По суті, братства в той час стали єдиними в Україні захисниками православ'я.

Разом з тим, реформа, проведена без урахування традиційного церковного укладу в Україні, мала й небажані аспекти (контроль братств над духовенством, зменшення влади єпископів тощо), які призвели незабаром до негативних наслідків.

На цій основі постійно виникали конфлікти, особливо між львівським єпископом Гедеоном Балабаном та «шевцями, сідельниками й кожум'яками» Успенського братства, про що свідчать численні скарги митрополитові43.

Надання братствам нового статусу, усунення константинопольським патріархом з митрополичої кафедри Онисифора Дівочки та хиротонія Михайла Рогози, обраного світським собором без участі духовенства, і нарешті, призначення луцького єпископа Кирила Терлецького екзархом константинопольського владики з правом контролювати дії київського митрополита — все це поклало край бездіяльності українських ієрархів. Єпископат повільно усвідомлював слабкість української церкви. Тому го­ловним його бажанням стало відновити традиційну єпископську владу.

До того ж ієрархія зіткнулася з вимогою патріархату надсилати до Константинополя кошти, маючи примарну надію отримати звідти реальну допомогу в боротьбі проти наступу оновленої католицької церкви та загрози, що нависла над українською самобутністю у Речі Посполитій.

Тому наприкінці 1589 — на початку 1590 р. львівський єпископ Гедеон Балабан вперше порушив питання про злуку з папським престолом. Невдовзі до нього приєдналися Кирило Терлецький — єпископ луцький, Леонтій Пельчицький — єпископ пінський і турівськнй та Діонісій Збируйський — єпископ холмський і белзький. У червні 1590 р. вони на приватній нараді в Белзі підписали декларацію про готовність до церковної унії. Про своє рішення єпископи повідомили короля Сігізмунда Ш.

На соборах українських єпископів, які щорічно скликалися на початку 90-х років XVI ст, питання унії постійно обговорювалося. Нарешті, у1594 р. на черговому соборі в м. Сокалі було вироблено декларацію, до якої згодом приєдналися всі єпископи Київської митрополії, крім одного, ім'я якого нам невідоме46.

Скориставшись чистими бланками з підписами чотирьох владик, які брали участь у роботі собору, Кирило Терлецький написав та подав королю і сенату прохання про дозвіл об'єднатися православній церкві з католицькою. Через деякий час до митрополита Михайла Рогози надійшла королівська грамота, якою Сігізмунд III дозволяв провести об'єднавчий собор, що мав здійснити «єднання з вселенським костьолом, вами (православними єпископами) розпочате до бажаного закінчення»47.

У грудні 1594 р. в Новогрудку було розроблено текст меморандуму. Оформлений невдовзі у тридцять три пункти «Статей Унії», вік був прийнятий всіма українськими владиками, що брали участь в останньому доунійному Берестейському соборі (червень 1595 р.) .

 

 








Date: 2015-05-22; view: 421; Нарушение авторских прав



mydocx.ru - 2015-2021 year. (0.011 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию