До України

Я сильно так люблю свою кохану,

Готова її руки цілувать.

За неї знов молитись вночі стану,

Ой Боженько, не дай же їй страждать.

Як сильно я люблю її озера,

ЇЇ річки, її поля луги.

Коли ж вона устане й повна сили,

По вітру пустиш рідні нам стрічки.

Моя ти земле, квіточко прекрасна,

Ти розростись кругом на цілий світ.

А я мабуть раненько завтра встану,

Й побачу білий цвіт, твій білий цвіт.

Вибачте, я якось дуже далеко відійшла від самого Любеча. Проте, що там цікавого. Цікаво було б, якби я когось покаяла. Так, я намагалася проповідувати щось… Але якось так толерантно. Але ж в що вірити, якщо через дві хвилини після розмови я вже з кимось цілуюсь.

До речі, знаєте, навіть найкращих і найправедніших людей безбожжя вбиває. Неможливо жити щасливо без Бога. Пам’ятаю, раніше там моїми ідеалами були різні гурти: ДДТ, Люмен, Пілот. А зараз я слухаю їхні пісні, і розумію, що їм потрібен Господь. Та й мені потрібен. Він потрібен всім. Немає такої людини, котра б не потребувала Господа. Всім конче необхідне спасіння. Питання тільки в тому, чому я так легко пишу, і так важко виконую все в реальності.

Пам’ятаєте, на початку книжки я розповідала вам про свою компанію? Я мало про неї тут згадувала. Та ми й дуже рідко збиралися. Так от, я нещодавно пересікалася з ними.

Раніше вважала їх дуже духовними і дуже моральними. З якогось боку воно так і було, до якогось часу. Але хочу описати вам нашу останню «гульню».

Зібратися вирішили ми у Валерії. Одним з розповсюджених занять було втикання фільм жаху. Артем(не Полотенчік) постійно до мене тулився. До речі, вибачте, що я всіх вам точно не описую, просто це мабуть, неважливо. Та от, мені завжди важко протистояти гріху, але звідкись в мене таки взялася сила, і знаєте, мені було все це якось навіть огидно. А Богу ж то постійно все це огидно. І він терпить, він надіється, на наше покаяння.

Після фільму ми поїхали в баню. Раніше слово «алкоголь», було для нашої компанії майже матником. З мене навіть глузували колись, через те, що я трохи випивала, але сьогодні весь наш стіл був заставлений пивом. Ні, не говорю, що ми там понапивалися і повзали під столом. Просто регрес був очевидним.

Знаєте, якщо не ремонтувати будинок, то він розвалюється, його може навіть ніхто не буде розбивати і руйнувати, але від часу він розвалиться. Мораль у тому, що потрібно вдосконалювати себе, ця праця зветься духовним ростом. Який, на жаль, у мене відсутній. Та я не здаюся. Господь вірний і дає сили вставати знову і знову.

Проблеми, які залишаються

Весь день ходила сама не своя, я була настільки щаслива, ніколи не була такою. Ще о третій годині ночі, після кружляння над снігом, я забігла до себе в кімнату і мені хотілося просто плакати, плакати від цього великого щастя. Дякувала Богу, дякувала за все. Мабуть, вам зараз трохи не зрозуміло, я розповім все спочатку.

Вчора ми з Бодею домовилися піти до мене після зібрання, адже йому все одно на роботу їхати о третій годині ночі, а ще й велосипед мій потрібно занести, так от ми хотіли помалювати в мене і подивитися четверту частину «Піратів Карибського моря». Але Богдан все зіпсував, – його налякав дощ. І я поїхала додому на автобусі. Я була ображена, знаєте, ну не те щоб ображена, як казав хтось розумний: «Людину можна образити тільки тоді, коли вона сама цього хоче». Так от, я, мабуть, хотіла… Іноді я можу навіть плакати через дрібнички, це звісно, нічого не мало б означати. Коли той хто рідко плаче, розплачеться, тоді це щось важливе, але якщо я, – то можете не звертати увагу. Але знаєте, мені справді боляче, мені завжди боляче, коли я плачу, та мабуть, я все-таки дуже вітряна, нема нічого, що могло б мене довго гнітити. Ми, люди, доволі прості істоти. Ми колись розмовляли з Бодею, що у творчих людей депресії набагато частіші й триваліші, ніж у звичайних, але й щастя у них набагато сильніше.

Просто я якась невдаха. Звісно, в мене немає бажання кудись там піти, напитися, я знаю, що це все безглуздо. Я просто хочу, щоб все простіше було. Кожного деня про щось філософствую в своїй маленькій башці, і вона відмовляється давати нормальні результати. Зате мене останнім часом дуже на мистецтво потягнуло. Хочеться багато чого навчитися: картини хочеться малювати, вони такі гарні мальовані мною в моїй уяві, та на папері – геть дурні. І навіть на п’ять відсотків не те, що я уявляла. І танці дуже класні уявляю, а не можу їх станцювати. Просто треба всім займатися і до того ж дуже наполегливо. Та взагалі, мене все якось мало влаштовує, навіть те, що роблять інші. От мені наче книжка сподобалась, а потім пройшов час, і я її вже «зовсім не респектую». Мене вже, мабуть, аж на небі влаштовувати все буде, якщо я туди доберуся. Я б на місті Бога себе точно б у пекло відправила. Хоч би на тиждень, щоб провчити.

Та мене ще й так часто гризе сумління… Наприклад, розмовляю зі подругою, і розповідаю про свої проблеми. Вона мене мало в чому розуміє, а мені якби тільки вибалакатись. Але ж повинно все бути навпаки. У мене було багатенько друзів, але після того як я покаялася, відчуваю прямо якийсь борг перед ними. Я просто забов’язана всім розповісти про Бога. Я й розповідаю, але щось неефективно. Я намагаюсь більше й більше над собою працювати, а все одно нічого не виходить.

Ух, чималенький у мене ліричний відступ вийшов. Я так і не розповіла найцікавішого. Суть у тому, що вчора повторилося все знову. Бодя все ж таки приїхав до мене ввечері. Зателефонував, коли я вже почала малювати картину.

- Привіт.

- О, привіт, що ти, там?

- Та, я оце додому їду.

- Класно...

Я ще й досі була трохи ображена. Знаєте, я так сильно його люблю, і мені б хотілося ніколи не ображатися на нього, а все йому вибачати, але чомусь не виходить, може тому, що я просто дівчина... Якщо я йому не виговорю все, то буду це в собі носити і ще гірше потім поводитиму себе. Я і змінитися хочу, а в мене нічого не виходить. Хоча, трохи змінююся, але мої погані звички залишилися ще з самого малечку. Якась просто жахлива безвихідність.

- Чуєш, а ти фільм будеш дивитися сьогодні?

- Та, не знаю, а що?

Завжди важко було відповідати Боді, через те, що боялася сказати щось не так. От наприклад, скажеш ти йому, що ще збираєшся, а він відповість: «Ну, добре, не буду тобі заважати». А якщо скажеш, що не будеш дивитися – він відповість, що тоді не буде нав’язуватися. Тож на цей раз я не гралася в ці ігри. А одразу запросила його до себе.

- Чуєш, ти серйозно? Ти таки завзята тусовщиця. Мені то спати не хочеться, а тобі нормально?

- Бодя, ти хоч раз чув, щоб я хотіла спати, чи щоб мене щось не влаштовувало? Я завжди за, і завжди хочу тусити.

- Ти ідеальна.

Ви навіть не уявляєте як приємно було це почути від нього. Я справді завжди намагалася бути ідеальною. Хотіла як краще, а виходило як завжди. Мені навіть інколи дивно, чому він зі мною спілкується. Я ж просто ходяча проблема: постійно наступаю на одні і ті ж граблі, постійно роблю однакові помилки. Та і він також неідеальний... В його поведінці замало теплоти, хоча, може це лише щодо мене. А взагалі, я знаю, що він же як мала дитинка, йому потрібна ця любов. У мене її дуже багато. Я намагаюся йому її давати, але ж, завжди є це кляте але.

Він все-таки приїхав до мене!!!

- Привіт ще раз, ну, як не намок?

- Та так собі, оце я з нас тащуся. А я ж оце тільки всіх дівчат з церквухи по хатах порозводив, прям як у старі добрі часи.

- А чого це ви так мало посиділи?

- Та старіємо вже, – іронічно відповів.

Він сьогодні дуже гарний, він завжди коли побриється стає просто янголятком, такий милий. Я поклала всі його речі сушитися, хоч він наче і протестував. Та мені головне щоб йому було потім тепленько. Бідолашний, пертися в такий мороз на велосипеді. У нього так руки замерзли, а він ще й без рукавичок. Ноги були у нього мокрі-мокрюсінькі, та і джинси по коліна у воді.

- Чуєш, а в тебе є «якісь пацанські штани»?

- Та не знаю, зараз подивлюся.

Я дістала дві пари штанів: одні спортивні, а інші – мої широкі джинси. З спортивок Бодя глузував найбільше. Вони в мене були з якогось плащового матеріалу, і якісь напівпрозорі.

– Та вони ж прозорі!

– Та це в мене така еротична фантазія: надягнути на тебе прозорі штани.

Ми довго сміялися, але на Боді вони сиділи прекрасно. На ньому все сидить прекрасно. Як каже моя мама: «Подлецу все к лицу».

- У мене є для тебе дві новини. Одна погана, а інша хороша. З якої почати?

- Погана, мабуть, полягає в тому, що фільм не завантажився? – Це була наша звична проблема, але не цього разу.

- Не вгадав!

- Ну, тоді починай з хорошої.

- Хороша в тому, що в мене є класний фільм про якусь там принцесу грабіжників, з тією дівчиною, що в «піратах» знімалася.

- А погана?

- Погана новина насправді дуже смішна: четверта частина піратів ще не вийшла. Вона аж через рік з’явиться.

- Тю, оце прикол!

Ми пішли на кухню їсти пиріг, який спекла мама. Він був трохи пригорівшим, але дуже смачним. За мамою ніколи не спостерігалася любов до кулінарії, зате у неї була любов до мене, а я була справжнім гурманом. Ми попили чайку, я хотіла нагодувати Бодю пловом, та він щось засоромився. Він вважає, що об’їдає мій провіант, а я б йому і останній кусок хліба віддала. От знаєте, Бодя наче і був такий без комплексів і розв’язний, інколи навіть не вихований. Але при цьому він був повним честі і гордості, правильної гордості.

Тепер треба було домалювати картину, та ми все ж таки не взялися за цю довгу справу. Бодя просто трохи розповів що до чого. Намалював два схожих малюнки і показав на чому «можна виїхати», коли ти не вмієш малювати. Ну, знаєте, коли руки не з того місця, то це сильно не допоможе. Тож зрештою ми полягали дивитися фільм. Сьогодні було все легко і просто. Я лягла біля нього, і якось навіть не хотілося до нього тулитися, хоч потім все ж таки поклала свою голову на його груди, а він був зовсім не проти, він насолоджувався запахом мого волосся і теплом мого тіла. Ми спокійно додивилися фільм і були такими близькими, такими рідними. Особливо мені сподобалася кінцівка фільму. Ми дуже очікували, що принц зостанеться в кінці з головною героїнею, це було якось просто очевидно. Але вони так і не одружилися, хоч і серцем він був завжди з нею. Бодя так сильно протестував проти цього фіналу.

- Капець, ну він і дурень! Чому ж він не одружився на ній?

Мені так хотілося підколоти його, сказавши: «Мабуть, чекав на африканку». Але я все-таки вирішила втриматися, бо єдиний мій неправильний рух міг повністю насторожити його спокійність, а мені було так добре і так тепло. Якби ви тільки знали, як це жахливо, коли ви на волосинці, і вона постійно переривається, а потім підхоплює вас знову, і ще раз переривається. З Бодею у мене це постійно повторювалося. І після цих всіх обіймів, я все одно завжди знала, що волосинка перерветься. Що це все несерйозно. Але мені нікуди було подітися – я його люблю, і навіть хвилина з ним – це щастя.

Після фільму ми лягли спати, ще сьогодні вдень я вигадала, що ми можемо спати валетиком, щоб якнайменше торкатися один одного. Але тепер уже ні, я хотіла бути якомога ближче до нього. І найдивніше, що він також. Здається, йому було навіть не зручно так лежати, руки заплутувалися, але він хотів мене обіймати. Спав на пузі, а свою руку закинув на мене.

Знаєте, я з ним наче не я, а якась така «мамочка». Така вся переживаю: чи він поїв, чи він вдягнувся, чи він не замерз. Зазвичай мені такі речі побарабану, бо я сама рідко відчуваю якийсь не комфорт, і рідко на це скаржусь, але поряд з коханим так хотілося про нього піклуватися. Любов велика сила.

Ми ніби спали, прокидалися, переверталися з боку на бік.

- Ти спиш?

- Ні.

- А хочеш?

- Та, щось взагалі не спиться.

Так і зав’язалася наша розмова. Нам так класно разом, розповідали різні історії з дитинства, жартували, сміялися. Я до сих пір не розумію, чому він не хоче бути зі мною. Найдивніше те, що я ж бачу як йому добре. Ну, не знаю, може йому було б і з іншою так само добре, знаєте, йому наче з усіма весело, але мені добре лише з ним, я можу розмовляти, гуляти, філософствувати з ким завгодно, але лише з ним я відпочиваю. Він дуже-дуже розумний, він просто ідеальний, а я просто закохана.

Ми обіймалися, торкалися, терлися один об одного, але ось уже і продзвенів будильник. У мене він був заведений на п’ять хвилин раніше ніж у Боді. І знаєте, нас так налякав цей будильник, так, що ми одразу почали цілуватися. Він не поцілував мене першим і цього разу, знову скинувши провину на мене. Але я знала, що він хоче. У мене ніколи не билося так сильно серце, ми просто забули про час, але потім я його міцно-міцно обійняла і прошепотіла, що пора на поїзд. Він сумно відповів, що знає. У темряві я дістала його джинси з батареї, потім увімкнула світло і ми піднялися, наче нічого цього і не було. У нас був гарний настрій, тож сміючись швидко побігли вниз, бо поїзд вже має бути з хвилини на хвилину. Ми вийшли на подвір’я, я була в капцях і халаті, а на вулиці ішов білий невинний сніг. Такий гарний і легкий. Він замів мій велосипед і знаєте, все це було так романтично. Бодя схопив мене на руки і поніс на середину двору, він крутився зі мною, а сніг падав нам в обличчя. Я була найщасливішою дівчиною на цій планеті.

- Не придумай тільки в сніг кинути!

- Не буду!

В його словах відчувалася така ніжність, така любов, мені здавалося, що говорить зовсім не він. Його наче підмінили, а може це навпаки, справжній він, не знаю, не важливо.

Я піднялася на гору, і побігла в ліжко, я просто сміялася, я була така щаслива! Знаєте, боялася писати йому якусь смс, коли він виходив за стіни будинку, став уже не мій. Я була майже впевнена, що якщо я напишу, то він відповість, щось таке: «Ну, Ань, спокуса була така велика». Він не напише, що кохає мене. Це мене трохи ображало, але я вже зрозуміла, що маю його просто відпускати. Я маю не плакати і не страждати. Завжди буде не вистачати краплиночки для щастя. Потрібно просто насолоджуватися тим, що маєш. Я мала дуже багато. І я так сильно це все любила. Любила це життя.

Все ж таки не втримавшись я написала йому смс-ку, звісно він мене не здивував. Але це було значно тепліше, аніж я очікувала. Він написав, що скучив за мною. Здавалося, наче цими словами він намагався виправдати себе. Писав, що знав до чого це призведе. Найбільш за все він не хотів, щоб я на нього ображалася, але я написала, що пробачу йому все, бо я його люблю. На цій сильній фразі закінчилася наша переписка. І мені залишилося три годинки, щоб мирно поспати. У мене віршик Цвєтаєвої завжди з Бодею асоціюється: