ПРОГРЕС 2 page

Подібні монологи розповідаю Боді майже кожного дня. Паралельно ми ходимо на річку, можемо засмагати і валятися годинами. Бодя навіть спить там після роботи. Я від нього взагалі у шоці: він реально такий вільний, він нічого не боїться, йому завжди і всюди щастить. Він спить зверху мосту і не падає звідти)) Ну як би вам описати цей міст. Ну, він залізний і дуже високий, а вгорі такі металеві брили, десь з півметра завтовшки. Так от він на них спокійно спав під сорокаградусним сонцем. А я повертаючись з танців завалювалась поруч і розповідала про свій день.

Мабуть, танці – це моє найулюбленіше мистецтво. Коли погано, ніщо так добре не знімає стрес, як легкий і невимушений танок. Витанцювати свою біду – от що так часто мені потрібно. Та взагалі це не рішення проблеми. Проблема може не зникати довгий час. Іноді навіть смішно або може і страшно, коли людина зациклюється на чомусь одному протягом усього життя. Щось ніби перекриває їй кисень. Не можна залишати питання без відповіді. Так от моїм довідником був Бодя: завжди знає на все відповіді, як ходяча вікіпедія. Навіть не пам’ятаю, щоб він чогось не знав. Ідеальний… Турбувало його лиш одне питання, думав, що я можу закохатися в нього. Але моя завишена самооцінка навіть не допускала такого варіанту, я ж просто надлюдина, здавалося коханню не під силу взяти штурмом мій мозок. Але я й не можу сказати, що мені не було приємно з Бодею, було, було навіть дуже…

Одним з найяскравіших днів, котрий залишився в пам’яті, був день, коли ми вночі зайшли до церкви. Церква – це і сама по собі доволі романтична споруда, а церква під місячним сяйвом здавалася особливо романтичною. Ми лягли на диван валетиком (його ноги були біля моєї голови) і розмовляли про релігію і Бога. Мені тоді хотілося просто притулитися до нього і відчути стукіт його серця. Це все що мені було потрібно. Не Бог, не Капітошка, лише Бодя. Та він ніколи не давав мені відчути його моїм. Він завжди був наче і зі мною, але повністю незалежний. Може мені це і подобалось, а може лише приносило страждання.

Сьогодні ми святкували «Свято сім’ї» в лісі. Була польова каша і купа дітей. Як же мені це все подобається! Ну, що може бути краще соснового пахучого лісу і смачної каші.

Моя вчителька по фортепіано любить влаштовувати різні свята. На Новий рік, 8-ме березня... Їй уже близько п’ятдесяти років, а вона така активістка. Просто обожнюю її. Ми навіть дуже схожі, тільки вона добріша. Постійно придумує якісь віршики, якісь ідеї. Цього разу вирішили робити свято в лісі. І головною темою вибрали родину. Співали різні пісеньки на сімейну тематику, грали в різні ігри. Невдовзі прийшов і Бодя. Все-таки не зміг встояти перед перспективою поласувати польовою кашею. Хоч насправді він ніколи не ставив в пріоритети їжу, але чомусь його всі називали Троглодитом. Я часто користувалася цим уразливим місцем.

Ми чудово проводили час з малечею. Поки не прийшов Бодя, дитяча увага трималася на мені, але потім він став зіркою вечора. Ну, «шарить дядько», педагог як не як. Він якось так уміє мудро любити. Знаєте, це велике вміння – любити мудро. Ми повеселились деякий час, а потім пішли до центру міста. Ішли дуже довго. На свою голову послухала «Сусанина» і ми вибрали дорогу через ліс.

– Дивись, там собака!

– Та, не вкусить, ходімо.

– Блін, Бодь, вона не прив’язана. Капець, ходімо назад. Жахливо боюся собак.

– Та, дай мені руку. Я ж з тобою.

– Що допоможе твоя рука? Ти прямо як моя мама, вона також завжди в дитинстві таке казала, коли десь по темноті йшли і було страшно. Вона говорила: «Не бійся, я з тобою». А я відповідала: «Ну, і що ти зробиш якщо на нас маніяк нападе?» Так от ти мене від цієї скаженої собаки навряд чи врятуєш.

З Божою допомогою ми пройшли цих собак, але далі нас очікувала страшна алея високих старих дерев, саме така, яку показують у всіх фільмах жаху. Я була просто в паніці, а Бодя ще й глузував, типу тепер він знає як мене каяти треба. Але мене така перспектива аж ніяк не приваблювала. Нарешті вибравшись з цього лісу, ми пішли на зупинку, де присіли разом на лавочку, трохи провагавшись, я вмостила голову йому на коліна. Для нього, та й для мене це було доволі неочікувано.

– Ань, я не звик до таких відносин. Мені подобається те, що ми з тобою схожі і ніби даємо один одному якусь любов. Але це все зовсім не те. І найбільше я боюсь, що ти можеш в мене закохатись. Пообіцяй, що цього ніколи не трапиться.

– Можу тобі це на сто відсотків пообіцяти, - з упевненістю сказала я.

– Сподіваюсь, це дійсно так.

Я і справді вважала, що не можу у когось сильно закохатися, усі ці любовні історії здавалися просто безглуздими. Я змогла б прожити без усіх. Потребу я відчуваю лише в повітрі та їжі.

Ми дійшли до центру і в мене були якісь дурні, ніби шизофренічні, відчуття. Взагалі, все моє життя повністю наповнене «моїми шизами». От знаєте, коли чогось хочеться і все. Деякі «мої шизи» вже стали постійними, це такі як: прагнення близькості з кимось, бажання бути гарною, бажання танцювати, бажання гульбенити. Ну, це найповторюваніші. Але їхній мінус у тому, що «мої шизи» часто важко втілити в життя, і тоді в мене починається ломка. Стає страшенно погано і навіть ломить всю, типу: хочу і все! Але це також проходить. Здається, що в мене проходить просто все, ніщо надовго не затримується в моєму житті. Ніщо надовго не викликає залежності й іноді це мене навіть гнітить.

Також дратувало те, що Бодя каже все надто прямо. Мене це ображало. На кшталт: «Ну ти ж розумієш, що я тебе не кохаю...» Капець, вау ну і разочки. Хлопці завжди вміють морозити фігню, та ще й так тонко… Звісно, я й сама його не кохала, але ж я це так не афішувала. Просто не казала завітні «Я тебе кохаю».

Через мої припадки наша гульня надовго не затягнулась, тож незадоволеними ми розійшлись по домівках.

Гуляння були нормальними лише до того моменту, поки Бодя не починав розповідати про Бога. Іноді здавалося, що він божевільний. Знаєте, все-таки якась частинка мене вірить в його слова, але його «святість» мене просто дратувала.

Взагалі-то, мені з раннього дитинства розповідали про Біблію… Пам’ятаю, я завжди просила, щоб мені на ніч читали дитячу Біблію. У мене була одна велика жовта українською мовою, і така сама російською, тільки маленька. Їх колись ще тато з Австралії привіз, він по-моєму там покаявся, та його покаяння так і не втілилося в життя, він постійно читає Біблію, але мабуть навіть не молиться. Так от малою, я притулялася до тата і розглядала картинки поки він читав. В дитинстві я дуже-дуже сподівалася, що Бог прийде на землю до того, як я помру. Одним з яскравих спогадів є сонячний день, коли гойдаючись на зробленій татом гойдалці, я дивилася в дуже гарне небо, а хмари затулили сонце так, що вийшов яскравий трикутник, я сподівалася, що зараз через нього вийде Бог. Але Бог не вийшов. Тато з мамою вірили в Бога, але самі на жаль погано розбиралися в слові Божому… Ну, якось все ніби сплетене в ланцюжок. Якщо віриш в Бога, то віриш, що Біблія – це свята книга. Якось дивно тепер в суспільстві: в Бога всі вірять, а Біблію мало хто читає.

Не знаю, може якби моя родина була більш віруючою, я б також одразу від народження вірила в Бога… От, у Боді вся родина була християнська. Хоча ні, тато у нього зовсім невіруючий, Бодя розповідав, що батько був великим ловеласом, та ще й любив добре випити. Мабуть, звідси в Боді ця темненька сторона.

Ех, добре, що я тоді підійшла до того Леніна, все-таки як багато вирішує в нашому житті випадковість. Від початку нашого знайомства в мене почали з’являтися все нові і нові запитання, які я без вагань задавала Боді. Як класно коли у людей споріднені душі. Я могла просто набрати його номер і не сказати навіть «привіт», просто одразу ставити питання.

– Алло! Чуєш, а от багато людей навіть не знають про існування Бога. Вони живуть десь в глибокій Африці. І нічого і не чули. Що вони всі – в пекло?

– В Біблії написано, що таких людей судитимуть по їхніх моральних цінностях.

– Круто їм… Чуєш це вже скоро Макс приїздить?

– Та да…

– Ну, добре, на добраніч.

– Спи сухенько, - це була його улюблена фраза, звісно набагато приємніше було б почути щось на кшталт: «Солодких снів кохана». Та такого я мабуть ніколи не заслужу.

Літо йшло повним ходом, мені сподобався черговий хлопець. Ну це моя система: закохуюсь, потім прощаюсь, потім забуваю. І так – по колу, може, колись набридне. Може…

Його зовуть Артем. Друзі Полотєнчіком називають, хто бачив мульт зрозуміє чому. Він доволі гарненький і приємний, але його спосіб життя таки залишив сліди на обличчі: ніс був зламаний, а білки очей зовсім не білі, а скоріше рожеві, через велику кількість викуреної марихуани. Але це можна було розгледіти лише зблизька. Загалом, він був достатньо милим. При другій нашій зустрічі ми так гарно провели час. Хоч і були обоє нетверезі, але він мені освідчувався в коханні, і це при тому, що ми знали один одного біля двох-трьох днів. Можливо, нетверезість і стала запорукою нашої легкої розмови, і такого швидкого порозуміння. Наші точки зору на багато речей співпадали, правда дивно, ну як можуть співпадати точки зору шістнадцятилітньої відмінниці і двадцятитрьох річного алкаша... Ми були своєрідними реалістами з трохи песимістичним баченням світу. Якщо чесно, спочатку я подумала, що він якийсь закінчений наркоман. Мабуть, це тому, що при нашому першому знайомстві він був п’яний, але потім ми почали розмовляти і виявилося, що ми читаємо однакові книжки, слухаємо однакову музику. Не дивно, що він вів не зовсім правильний спосіб життя. Ну, а що робити мислячій людині? В чому шукати істину? Ми були на одному щаблі розвитку: не знали нічого і просто насолоджувалися життям.

Звісно, можна плюватися злістю: «От дурень, нехай подумає про батьків і таке інше...» Та я нічого не можу тут сказати, навіть сама хотіла покінчити життя самогубством. Ні, це було не через нещасне кохання. Я просто вирішила, що життя безглузде. І вечорами підбирала в інтернеті ідеальний спосіб самогубства. Я завжди до всього відносилась відповідально, і перед тим як зробити щось неповоротне трепетно готувалася. До речі я й зараз іноді задумуюсь над самогубством. Просто не бачу головної мети в своєму житті. Зараз я все-таки намагаюсь будувати все на гедоністичних основах, але цей світ такий паскудний, що радості в ньому набагато менше, аніж горя.

Так от так ми і здружились з Полотенчіком. Цілувались, обіймались… Моє далеке кохання мені майже не телефонувало. У нього концерти, виступи і конкурси. Та я й не бажаю його чути. Напевно, він вже набрид, хоч раніше я і вважала його ідеальною половинкою себе. Я завжди закохуюсь в щось, на першу думку ідеальне, а потім розчаровуюсь у цій людині. Або перепльовую її в ідеальності. І чомусь ця постійна «біганина за чимось» властива всім людям... Окрім християн…Дивно… Як вони так вміють одружуватись і проживати все життя в подружжі? Знаєте, як так подивитись, то якщо ти живеш по Біблії все у твоєму житті просто ідеально. Я навіть трохи заздрю цим віруючим. І як вони так вміють. У них наче поголівне божевілля, зі своїми вигаданими правилами, правами, обов’язками, богами… Та взагалі мене це все не дуже хвилювало. Я продовжувала «приходити в церквуху», щоб пограти на їхніх якісних музичних інструментах і зустрітись з Бодею, а коли у нього не було на мене часу, просто набирала вічно доступний номер Артема, і прогулювалась з ним попід «Едемом» (генделик в центральній частині міста).

Я навіть наче почала зустрічатися в Полотенчіка, але потім, по звичному шаблону, я почала відчувати, що він недоідеальний для мене (якщо звісно таке слово існує). З Бодею я розмовляла про велике і високе, а з Артемом задовольняла свої земні потреби. Отака двостороння... Завжди хотіла цього позбутися, та здається нереально. «По шизі» я могла бути ким завгодно. Могла бути дуже доброю і чемною, могла бути підлою. Я не знаю вже сама хто я є. Часто вдягаю якусь маску. Відчуваю постійну самотність. Йду сама, навіть якщо мене обіймають за талію сильні руки, я все одно відчуваю лише якийсь біль і відразу, але коли напиваюсь - всі проблеми одразу кудись зникають.

Для мене люди стали, як кошенята. Такі маленькі, дурненькі і з купою проблем. Знаєш, я люблю кошенят, але я не хочу зустрічатися з котом. Це якось неповноцінно. Мене вже були ідеї на кшталт: ну його все в баню, головне – це зовнішність. У середині все одно «лажа». Але ці слова просто дурість. Тому що коли кохаєш людину вона тобі здається гарною, навіть якщо вона страшна.

Обрати життя заради насолоди. Але це наче здатися… Мої гульбенства були все гірші і гірші, «мої шизи» хапали мене все частіше й частіше і після постійних прилюбодійств хотілося викинутися з четвертого поверху квартири Артема. До речі, вид з вікна у нього був просто чудовий. Ми постійно бачили, як сідає сонце. Та йому було «якось побарабану», а для мене сонце мало величезне значення. Воно здавалося мені ідеальним... великим, червоним, повним і довершеним…в такі моменти вірилося, що Бог справді існує…

Бачите, теплі тони все ж інколи з’являлися, та сірі переважали. Я не могла проводити багато часу в компанії Полотенчіка, мене це все так гнітило. Все було якимсь непотрібним і одноманітним поряд з ним. Я мусила сама придумувати собі розвагу, і сама з неї тішитись. Його друзями були нефори, але це була найгірша, але, на жаль, єдина нефорська тусовка у Прилуках. Усі курили і матюкались, і пили багато. Знаєте, я також погана, також іноді випиваю, але себе чомусь не осуджую за це. А їх завжди осуджувала і хотіла якнайменше часу знаходитись серед цих осіб. Мою самооцінку це трохи попускало, адже як каже стара приказка: «Скажи мені хто твій друг, і я кажу хто ти. Та на жаль інші компанії були ще гіршими. Особливо ці «попсовики». У них взагалі повна пласмасовість, тут хоч якась товариськість відчувалася, а там – кожен один одного з’їсти хоче. У мене було відчуття, що мені немає місця в цьому світі. Мені здавалося, що всім окрім мене тут комфортно, а мені хотілося вмерти. На щастя мої будні трохи звеселив приїзд Макса.

Пролунав дзвінок.

– Алло.

– Алло, привіт!!!!!! Як ти??? Ти що в Прилуках?

– Так, я нещодавно приїхав, думав затусити трохи. А ти там де?

– Та я зараз іду від репетитора…

– То круто, давай біля Леніна хвилин через п’ятнадцять.

– Добре!!! Я тебе чекаю.

Яка ж я щаслива. Макс був одним з моїх найкращих друзів, хоч і бачилися ми доволі рідко. Він постійно в якихось роз’їздах шукав себе. Ну, як ви вже зрозуміли, Макс – це рідний брат Боді. Він дуже цікавий хлопець. Загалом, кожна наша зустріч і розмова завершувалась цікавими філософськими роздумами. Розмовляли про психологію, про релігію, про все... З ним завжди було дуже цікаво. І найкращим було те, що наші абсолютно платонічні відносини, якось жодного разу не звелись до ліжкових. Я розповідала йому про Льошку (мого, так би мовити, ексхлопця), він про якісь свої захоплення. Я не знаю, як у нас це виходило, але ми постійно тримали дистанцію. Не те щоб тримали, нам навіть нічого більшого не хотілося.

Він йшов мені на зустріч спокійною растаманською ходою, збуджуючи неспокій у моїй душі і в по-літньому теплій весні навколо. Знаєте, як то на весні буває? Ні травинки, ні квіточки, але вже відчувається свобода. Тіло нарешті відпочиває від зимового перевантаження шубами, шапками, шарфами, і рухи стають такими легкими, як у метелика. Для мене, мабуть, слова «весна» і «Макс» були синонімами: вічно свіжі, і у вічному пробудженні. Весна – після зими, а Макс – після постійних грузняків.

От такий він був: у моднявих кросівках і растаманській шапці, – ото ще мені ревний християнин… Ні, він таки мало схожий на Бодю. Чи це Бодя мало схожий на нього? Бодя все-таки на рік молодший. Так от, Макс був чорнявий, і борода була у нього чорна й густа. А у Боді світла й рідка, він навіть не любив її за це, і, здається, аж заздрив Максу. Особисто для мене їхні бороди ніколи не мали великого значення. Усі мої асоціації про бороду пов’язані лише з татом. Він також постійно бороду носив. Отак носить всю зиму, а на восьме березня збриє, і одразу років на десять молодшає. Пришпильний у мене тато, він мені чимось на Макса схожий: також у молодості дуже гульбенив, хоч і віруючим був. Кажуть, що дівчата шукають хлопця схожого на батька, не знаю, як хлопця, але друга, мабуть, так. Скоріш за все в голові просто вже сформовані якісь ідеали, а хто як не батько закладає ці ідеали. Звісно, якщо батько недоумок, то він формує якусь недовіру до хлопців або спрямовує шукати хлопців з протилежними рисами характеру. На кшталт: от мій тато бив всіх, так тепер я ненавиджу хлопців, які підіймають на когось руку. Отже, тато це таки важлива особа в житті кожної дитини.

– Привіт!!!

– Привіт!!! – Ми обійнялися. Як же я за ним скучила, аж відвикла.

– Шо це ти в шапці? Сонце не пече?

– Та ні, вона модна. Типу, растаманська)),- з пафосною усмішкою сказав він.

– Оце ще мені чудо..!

До речі, не можу не зауважити, що Макс також колись був наркоманом. Ну, не те щоб там коловся. Просто курив траву і таблетки іноді хавав. Біблійний коледж таки дуже пішов йому на користь. Він якась така людина, ідеально підходить вислів: «З ким поведешся, від того й наберешся». Сподіваюсь він буде і далі вірити у свого Бога. Знаєте, є такі люди, яким віра просто необхідна. Краще вже бути віруючим, аніж наркоманом. Щодо мене, то мені й так добре. Маю просто суперське життя. Ось, почнеться одинадцятий клас – візьмусь за голову, а зараз ще можна погульбенити.

– Ну що, як там коледж?

– Та супер! Я такий радий, що туди поїхав. Реально, Бог – це вся суть мого життя.

Я була дуже рада за нього. Знаєте, мене завжди дивувало те, як Біблія змінює людей. Колись розмовляла з Бодею про це, ну, от, що може поміняти людину? Зупинилися на декількох пунктах: сім’я, тобто одруження, ще, звісно, зрада, розчарування... Але так як Біблія, мабуть, правильніше сказати релігія чи Бог, людей ніщо не міняє. Люди справді просто іншими стають. Я не знаю, як в них це виходить, аж страшно, але вони реально стають якимись зомбованими, всі розмови у них завжди лише про їхнього Бога. І може, навіть гарну людину релігія таки міняє в гіршу сторону, але різних наркоманів точно в кращу. Добре, якщо в тюрмах вивчають Біблію, їм це корисно.

Ми почали проводити багато часу разом. Розповідала йому «свої шизи», він мені – свої, намагались підтримувати один одного і розуміти. Знаєте, в обличчі Макса було щось таке божественне. Ця його борода і карі очі... Він був якимось прототипом Ісуса для мене. Він був спокійним, розсудливим і добрим. Мені було класно з ним. Веселий, прикольний, які ще характеристики потрібні для кращого друга. Знаєте, він хоч і був віруючим, але ніколи мені нічого не нав’язував. А я, в свою чергу, добровільно всім цікавилась. Він знав багато, а я – мало. І це те, що найбільше притягувало мене.

– Чуєш, а не міг би мені роз’яснити всі ці церковні течії, бо я трохи дерево в них.

– Ну, так, звісно. Я не скажу, що я аж все шарю, але от що головне… Одним словом, жили собі євреї в Ізраїлі. І народився Ісус, який помер на хресті і воскрес із мертвих. Його учні спочатку не вірили в те, що він воскрес, допоки він сам їм не явився. Коли ж вони повірили, то Ісус сказав – ждіть Духа Святого в Єрусалимі, і вознісся на небо. Учні сиділи і молилися, коли раптово Дух Святий наповнив їх, і вони почали проповідувати на різних мовах! У перший день проповіді покаялося приблизно п’ять тисяч чоловік, і невдовзі церква стала здоровезною. Іудеї почали переслідувати учнів Ісуса, бо вважали їх єретиками. Тому учні порозбігалися по різних країнах і все одно проповідували. Ну, а коли діло докотилося до імператора Римської Імперії, все стало дуже погано. Бо у римлян Цезар вважався Богом, а от учні Ісуса не вважали так. Триста років римляни різали і палили християн, які ховалися і все одно проповідували. Потім імператор Константин покаявся, і став віруючим. Християнство різко стало основною релігією римської імперії, і політика з церквою змішались в одну купу. Головна церква зрозуміло, що була в Римі, бо там жив імператор, ще одна столиця була в Єгипті, та в Антиохії. Потім почалась плутанина, і імператор переніс столицю Римської імперії в Константинополь (Істанбул – Туреччина зараз). Римська церква тепер була сама по собі, а от у Константинополі церква почала активно рости і набиратися нових традицій.

Через сотню-другу років мусульмани і азіати почали штурмувати Римську імперію. У цей час Римська церква почала називаться Католицькою, а Константинопольська – Православною. В Єгипті церква назвалась Коптська, а в Антиохії церква замішалася з грецькою філософією і плавно розвалилася.

Мусульмани трощили Рим, заодно трощила і Європа. Тому католики поступово переїхали в Англію, Німеччину, Францію, Польшу і т.д. Племена зрозуміли, що релігія – це сила і людям потрібне "вічне життя", "прощення гріхів" та все таке інше. Вони використовували для цього "церкву", яка стала політичною силою. Православні в цей час не дуже любили політику, але оскільки імератор Риму вважався лідером церкви, то він трактував Біблію за своїм субєктивним баченням. До речі, український князь Володимир Великий в цей час взяв за дружину принцесу з Константинополя (Візантія) і Православна церква розрослася й до нас, а потом і в Росію.

Ну, Єгипетська церква собі законсервувалася, Католики стали політичною машиною, де Папа Римський був замість Бога і сам казав, що гріх, а що ні. Православні скоро були перебиті в Константинополі. Церква залишилася лише в Греції, у нас і в Росії, ну, і ще десь... А католики почали ганяти справжніх християн, які проповідували Ісуса і казали, що Папа Римський помиляється. Потім трапилася реформація, коли католицькі монахи також запротестували систему. Реформація наплодила різні інші деномінації, бо вже ніхто не диктував, що правда, а що – ні. Це було десь в 1600-х роках нашої ери. Потім багато християн утікали від переслідувань в Америку, де жили собі потрошку. А зараз, як бачимо, мусульманська спільнота розростається, християни перемішалися з філософами й політиками, і постмодернізм виніс усім мозок.

– Ого, мені потрібно було все це записувати. Ну, хай ще сама підчитаю. А то я щось небагато запам’ятала.

– Та, я також не відразу вивчив, - ласкаво сказав він.

Отже, ми з Максом проводили багато часу разом, а з Бодею я зустрічалася все рідше. Ну, в мене так завжди: новий заміняє старого. Але деяка поведінка Макса мене іноді насторожувала. Одного разу ми довго тусили, а потім він ще провів мене додому. І ми пішли грати, і співали на пероні... Почали навіть придумувати пісеньку. А потім Макс якось заговорив про дівчину його мрії, при цьому точно описуючи мене. Не знаю, може це просто співпало, а може це було так продумано, але я на той момент різко відморозилась на такі думки. І почала співати пісню Переплавки «Два друга», щоб якось перекрутити все на більш дружній лад.

Я вже скоро мала їхати на море. Поїду з батьками. Ще на початку літа я планувала їхати з Льошою, але наші стосунки, мабуть, вже не мають майбутнього. Тільки подумати, я прозустрічалася з ним два роки. Стільки всього трапилсося за цей період, і так просто розсипалося. Дивна річ – кохання. Може це й справді якийсь хімічний процес. Кажуть, він триває три роки. Але тоді чому деякі хлопці перестають подобатися через два дні, деякі через рік, а деякі – через п’ять років. Ну, де б мені знайти такого, якого я б кохала не менш ніж вісімдесят! Чи скільки там зараз живуть? Ну, то зараз не важливо.

Важливо було те, що я буду їхати з Бодею і Максом. Вони їхатимуть в дитячий табір вихователями. Пришпильно так, я їм навіть трохи заздрю також люблю дітей: вони кумедні і щирі.

Ми стояли на пероні і було вже темно. Хлопці постійно жартували. Мені не можна спілкуватися одночасно з Максом і Бодею – вони починають наді мною насміхатися. Я можу навіть ображатися, хоч цього й не показую. Тієї ночі ми вирішили не спати. Зайшовши в потяг, ми довго сиділи та розмовляли, а потім Бодя почав засинати і я з Максом вирішили не тривожити його сон.

Усе мирне населення вже спало і ми проходили лише повз закриті купе. Одним з найцікавіших занять було висування голови у вікно, так що щоки аж роздувалися від зустрічного вітру. Я чудово пам’ятаю цю червону хідникову доріжку і цей своєрідний «сонний тупняк». Між нами вже було якось не чисто, але я не могла від цього тікати. Знаєте, однією з причин, чому я не зустрічалась з Максом були його постійні роз’їзди, але зараз все якось забулося. Намагалася це відвернути, але він навпаки хотів близькості зі мною. Я ж дівчина, і чудово це відчуваю. Я стояла й дивилася у вікно. Почали тему масажів. Знаєте, масаж – це такий класний спосіб полапати людину, і головне, це все легально. Якщо ви не знаєте, як поцілувати когось, зробіть йому спочатку масаж. Макс сказав, що йому цікаво, як я оціню його в ролі масажиста. Звісно, не думаю, що йому насправді було це цікаво, але його руки все-таки спустилися на мої плечі. Потім я зробила масаж йому …

Все це відбувалося стоячи біля вікна у тамбурку поїзда, і масажем це діло важко й назвати. Ми просто насолоджувалися дотиками, а потім повернулися один до одного і поцілувалися. Знаєте, я була така щаслива. Кажу вам чесно, ми десь годину не розмовляли, ми терлися один об одного, цілувалися, потім почувся скрип дверей і я швидко відскочила з переляку. Посміялись і так зав’язалася хоч якась розмова.

– Знаєш, напевно я цього завжди підсвідомо хотів, але не дозволяв собі навіть думати про таке. Я знав, що у тебе є хлопець, якого ти кохаєш. Але зараз ти сама, і ти така гарна.

– Ти мені також завжди подобався…

Мої слова були доволі сухі, та на жаль стукіт серця передати на папері неможливо. Якою ж щасливою я була. Це все було якось неправильно, я знала, що він поїде на другий семестр в Угорщину, але мені так хотілося знайти кохану людину, що я навіть почала задумуватись над варіантом дочекатися повернення Макса з навчання. Все одно в мене школа...

Ми й далі бродили вагонами, а потім заснули на верхній поличці у Макса. Напевно, Бодя вже здогадався, що тут щось нечисто… Вранці ми попрощались, і я міцно-міцно його обійняла. А потім пішла писати вірші про кохання. Мене все це так надихнуло, я хотіла знайти когось, у кого змогла б по вуха закохатись, і здається, Макс просто підвернувся під руку. Але все складалося так класно. На морі я йому частенько дзвонила і ми раділи з того всього, що трапилось. Але більш за все Макса турбувало питання релігії. Я не хотіла його відмовляти від чогось, бо підсвідомо розуміла, що це йому потрібно, і що без Бога він би зараз взагалі, мабуть, валявся десь п’яний, але все одно мене це дратувало. Хоч моя ідеалізована фантазія і брала гору. Мені хотілося ідеальних відносин і я намагалася їх будувати. З приїздом в Прилуки почалося трохи більше проблем. Розмови про релігію ставали все частішими й частішими. Я не могла його підтримувати в цьому. Мені іноді здавалося, що він псих. І тільки з поваги до нього я відносилась до Біблії більш-менш толерантно. Ну, не міг же він так протупити. Макс завжди був для мене своєрідним авторитетом, і я просто не вірила в те, що знаю істину краще за нього. На жаль, наші відносини були далеко неідеальними. Мені також не вистачало підтримки і розуміння з його боку, але оскільки це я погана і невіруюча, я сприймала все на свій рахунок. Чесно, мене це трохи навіть дратувало. Я вдарилась в кулінарію і почала готувати різні страви для нього, мені було приємно тоді, коли йому приємно. Здається, я навіть почала потроху закохуватися. Люди завжди прагнуть ідеалу, а в фантазії все було просто чудово. Тож, мабуть, закоханість була неминучою.

Їхала в автобусі і слухала пісеньку гурту 5nizza «Это тебе», моє серце просто переповнювало кохання і ніжність. Я хочу вам процитувати трохи цієї пісеньки.

Попади в меня, за руку води меня,

От тебя никуда не убегу, я уже не могу.

Подними меня, сердцем обними меня,

Времени нет, время не тут, как нас зовут?

Почему мы высоко, как скала? Ты откуда-то искала, звала,

Ласкала. Ласковая тоска,

Догони меня, светом замани меня,

Летом вокруг из твоих рук...

[…]

Я вже не могла дочекатися поки доїду і дам йому навушник.

– Привіт.

– Привіт! Як ти?

– Та супер! Таку класну пісеньку знайшла. Хочеш включу?

– Та, давай, мабуть, потім...

– Ну, добре, – насторожено відповіла я.

Ми розмовляли… Розмовляли недовго. Сказав, що я йому не підходжу, і що не розділяю його поглядів. Простіше кажучи: він мене покинув. Це було наче сковорідкою по потилиці. Не знаю чому, але мене це дуже підкосило. Уявляєте, ішла по дорозі й ревіла. Найгірше те, що навіть не було з ким про це поговорити. Я дзвонила Свєтці, але вона зайнята була… Я вже не пам’ятаю кінця цього вечора, здається, я напилась. На наступний день я розповіла все Боді і мені таки стало легше… Бодя був для мене і за тата, і за маму, і за подругу, і за вчителя, і за хлопця. Він був моєю швидкою допомогою.

Після цього випадку я деякий час майже не спілкувалася з Максом. Але як не дивно це дало мені якийсь поштовх до церквухи. Там був дитячий фестиваль і я взяла активну участь у його проведенні: допомагала Боді, гралася з дітками. Знаєте, так круто – дітки, Біблія. Хоч я й не поділяла всіх цих поглядів… Але якщо задуматись... Ну, от, що може бути реальною істиною. Що окрім любові? Невже ви вірите, що може бути щось інше? Мій бог може бути лише богом любові. А Біблія каже, що Бог – є любов. Особисто я б просто ходила і робила добро. Всіх любила… Але навіщо вигадувати цього Капітошку…