ПРОГРЕС 1 page

Чудова весна, небо таке блакитне, що здається зараз просто проковтне мене з руками й ногами, а білий цвіт навіює думки про кохання і вабить легкістю і простотою. Куди поверне сьогоднішній день, я не знала. Повністю вільна, – всі справи поробила ще зранку, тож тепер можу насолоджуватися всією чарівністю, всією пахучістю, всією любов’ю, якою так щедро ділиться весна. Може подзвонити новий знайомий або можу піти гуляти зі своєю старою добою компанією. На жаль, останнім часом ми мало збираємося, та сподіваюся наша дружба витримає все це, бо я і справді дуже б не хотіла втрачати таких вірних друзів. Знаєте, чим більше в тебе інтересів, тим важче знайти людей, котрі повністю б задовольняли твої потреби. Та ці друзі були справді класними: моральність у них була на першому місті, що мені й подобалось найбільше. На жаль, такої риси я не мала: робила багато дурниць, про які потім жалкувала, але як не дивно, все-таки мене завжди тягнуло до хорошого. До речі, мені завжди було легко читати книжку, коли опис героя був на самому початку, тоді не виникає конфлікт бачення, а оскільки по своїй егоцентричності, я буду головною героїнею, то скажу, що я блондиниста дівчинка, хоч саме тепер моє волосся має рожевий колір. Не гламурно рожевий, а такий, шалений. Струнка, висока і проблемна. Проблемна не в спілкуванні, при спілкуванні я завжди доволі толерантна і флегматична, але сама з собою я постійно сперечаюсь. Ну, все, решту ви будете дізнаватися упродовж твору.

Книжка Ірен Роздобудько «Ґудзик» біля вимкнених фонтанів – це поки все, що мене зараз хвилює. Фонтани в нашому містечку завжди вимкнені, о велика економія водних ресурсів. В дитинстві я навіть хлюпалася в них, а зараз тут бетонна яма, з розкиданим на дні сміттям. Прилуки не дуже чисте місто. Прилуки, як стверджує місцева влада – місто чорнобривців. Чи Чорнобильців? Хто зна…

Та не встигаю я щось і прочитати, як мою увагу привертає одна цікава постать, яка сидить із гітарою на східцях біля пам’ятника Леніну. Мабуть, це лише в нашому місті поряд стоять памятники голодомору і радянському вождю, та мене більше хвилював не Ленін, а хлопець, що сидить на східцях під постаментом. Звісно, перспектива пограти на гітарі одразу переборола бажання дочитати книжку, тим паче, що вона мені не дуже й подобалась. На жаль, якісь тітки ще труться біла уподобаного тіла та через декілька хвилин, вони розсмоктались і жертва залишилась сама. Знаєте, було якось важко підійти, глибокі зелені очі дивилися прямо на мене, а я намагалася кудись відвести погляд і здавалося, наче йду зовсім не в його бік. Він був доволі гарним, зі світлим довгим волоссям, зав’язаним у пучок, і з привабливим контуром обличчя.

– Привіт, я Аня. Побачила, як ти тут граєш і просто не втрималась, щоб не підійти.

– Я Бодя, – сказав він з усмішкою. – Та й сам думав з тобою познайомитись, але ти зробила це першою.

Можливо, йому тоді здалося, що я вся така дівчина без комплексів, ну не знаю, може воно так і є, але все більше залежить від настрою, романтична весна таки сильно вплинула на мене.

– А ти сам звідки? Я ніколи тебе не бачила в Прилуках, – ніби ніколи… Але чому ці очі були аж настільки знайомими… Хм, цей кирпатий ніс. Здається, я його вже десь бачила. І ця думка в очах, він точно багато знає. Розум завжди видно в погляді. А його очі були такими проникливими і мудрими, що здавалося йому не 20-25, а вже перевалило за добру сотню.

– Я взагалі багато де жив, моя сім’я постійно переїздила з міста у місто. Моя мама шукала теплішого сонця і зеленішої трави. А що знайшла, так, мабуть, не багато. Напевне я в неї вдався, сам не так давно повернувся з Угорщини. Навчався в християнському коледжі.

– Хм, цікаво… Маю знайомого, який зараз також навчається в Угорщині.

– Так? А хто це?

– Максим Радченко.

– Так це ж мій рідний брат!-з зивованою радістю вигукнув хлопець.

– Прилуки таки тісне місто, – так от звідки я знаю ці очі! Я шукала в них правду вже багато разів.

– То ти з Максом товаришуєш?

– Так, ми друзі.

– Так ви багато часу разом проводили? – я щось не розумію на що він натякає, Макс був гультіпакою, але ми з ним і справді просто дружили. Я вирішила присікти ці непотрібні уточнення.

– Гарна в тебе гітара.

– Дякую, я називаю її «Тайгер бейбі». Я її сам так розмалював.

– То ти круто малюєш!

– Ну… Дякую!

Поступово наше знайомство перетекло наче в добру дружню розмову. Ми грали пісні, ділилися різними смішними історіями, а в кінці навіть вирішили придумати свою пісню. Виглядало це приблизно так: Бодя грав на гітарі і ми експромптом вигадували рядки цого нового хіта:

Ми сиділи на східцях у Леніна, і дивились на небо.

Кудись іти було дуже ліньки нам, та нам нікуди й не треба.

А взагалі, не вистачає барабана, та це нам по барабану-у-у-у!

[...]

– Круто, треба буде це записати.

– Ти ще не змерзла?- турботливо запитав.

– Та, може, трохи…

– Ходімо кудись?

– Давай, може, поп’ємо чайку в «Ласунці?»

– Ага, заодно й зігріємось. Взагалі ми можемо і «на Опитну» поперти. Там мої друзі зараз щось в лісі смажать, а ще можна піти фільм повтикати до Андрюхи. Може, знаєш його?

– До речі, я «на Опитній» живу. Та я поки туди не хочу. Давай спочатку по чаю...

Хм, ми так швидко здружилися. А подумати, тільки годину, як познайомилися. Може, це тому, що з вуст Макса я багато чула про Бодю. Хоча, якби не Максові розповіді, було б страшнувато і хтозна чи погодилась би… – підступно вертілося у голові, бо Бодя зі своїм звабливим довгим волоссям геть схожий на жиголо. Такий собі самозакоханий ловелас. А по розмові – зовсім інший… Хоча... Якби не знала від Макса, що Бодя є глибоко віруючою людиною, може б повірила першому враженню і нікуди б з ним не пішла. Щось є в ньому таке приворотне…

Попивши чайку ми вирушили до його друзів дивитися фільм і хавати курку. Мм… Курка – це круто. Ми проперли кілометрів так зо три, але втоми не відчувалося. У розмові не було навіть пауз. Бодя розповідав мені про якогось дядька з фільму, який танцює під дощем, танець у виконанні Боді був особливо дотепним, хоч він і вважав, що рухається як дровина, та я була зовсім іншої думки. Адже за свою хореографічну діяльність вже стільки дровин набачилась, що почала цінувати людей хоч би з якимось відчуттям ритму. Нарешті ми доперлись до назначеного пункту.

– Привіт, – посміхаючись сказала я.

– Привіт, – посміхаючись сказали Андрюха і Яна.

– Це Аня – моя знайома, – теж усміхнено сказав Бодя. – Ці двоє – це ті Андрій і Яна.

– Дуже приємно – продовжуючи посміхатись, промовили Андрій і Яна.

Ох, як же я не люблю всі ці «знайомство-посміхання», завжди відчуваю себе некомфортно в таких ситуаціях. Мабуть, вони новоспечена родинка. Ще так ніжно й трепетно відносились одне до одного. Було відчуття ніби я потрапила в якесь чуже царство. В якому все було так гармонічно, тільки я не знала як реагувати на цю утопію. У моїй сімї рідко можна було застати такі картини, мабуть тому я відчувала себе як не у своїй тарілці. Люди ж то мабуть до цього звикли, та це наче і нормально. Родина, любов, підтримка. Приємно стало. Слава Богу, що є в цьому світі нормальні пари. Але як виявилося потім, коли ми переглядали фільм, вони ще не одружені. Та я впевнена з них вийде чудова сім’я. Така сім’я, якої у мене може ніколи і не буде. І знаєте, мабуть це лише від мене залежить. Наприклад, у когось може ніколи не бути гарної роботи, бо він ледачий. А в мене... А мабуть тому, що я зрадлива, а сім’я на довірі тримається. Та я не переживаю. Як там кажуть, вічно молодий - вічно п’яний? То добре, мене і так влаштовує.

Бодя:

– Мда… Брідовий фільм…

Я:

– Просто трохи нудний.

Бодя:

– Хто тобі його порадив?

Андрюха:

– Та, мій сусід…

Ми:

– Ну, тоді все ясно, – більше не дивимось фільми, порекомендовані твоїм сусідом, – сміємось.

Після фільму ми з Бодею пішли – мені вже був час їхати до дому… Обмінялись номерами телефонів. Сіла в таксі. Домовилися ще колись зустрітись.

Наступний день, школа… Я розповіла своїй подрузі Свєтці, що познайомилась з братом Макса. І з усіма подробицями все точно описала, ну знаєте, як то вміють дівчата, все-все і те що було, і те що могло б статися. У мене було якесь таке дивне відчуття… Так хотілося йому подзвонити, але навіщо дзвонити якщо не домовлятися про зустріч… Подзвоню завтра… Або, може, сьогодні ввечері… Ех, ці солодкі хвилини очікування. Я так люблю нові знайомства, особливо якщо вони такі специфічні і цікаві. Ем, Свєтка. Це ім’я ще не раз буде згадуватися далі. Тож, мабуть, слід вам її представити. Ну, вона одна з моїх найкращих подруг. Одна з двох. Друга – Крістіна. Та зараз не про неї. Так от Свєта – це гарне і чорноброве циганча. І по характеру була така ж. Дуже весела, дуже запальна й смішна. Я ні з ким так щиро не сміялась, як з нею. Але повернемося до нашої реальності.

Бодя не змусив мене довго чекати. Він зателефонував першим.

– Привіт. Впізнала?

– О, так, звісно! – сказала я з кілометровою посмішкою на обличчі.

Пам’ятаєш я казав, що можу розмалювати твою гітару?

– Ага…

– Ну дак що, притягуй її. Давай зустрінемось сьогодні, десь о п’ятій годині вечора.

– Добре! Давай біля Леніна.

– Я буду тебе чекати.

– До зустрічі.

– Бувай.

Я довго не могла обрати, що мені вдягти. Не можу сказати, що я в нього аж закохалась, але враження хотілося справити. Думаю кожна дівчина мене зрозуміє, мабуть це у нас в крові.

Ну, от так ми й почали дружити. Він християнин. Зрозуміло, що і наші відносини суто, так би мовити «християнські». Ну, мені якось все одно. У мене взагалі-то і хлопець є. Правда він далеко, кілометрів так за 500 звідси, він з файного міста Тернополя, як співалося в пісні.

Багато часу ми проводили в церкві. Він мав ключі, тож ми могли приходити туди коли завгодно. Бодя розмальовував мені гітару, я грала на музичних інструментах. Він дуже круто малює, я навіть радила йому цим на життя заробляти, міг спокійно розмальовувати гітари за нормальну ціну. На моїй він почав малювати дівчину, яка ловить краплі дощу. Бодя сказав, що в цьому малюнку є якась загадка… Здається у нього скрізь якась загадка, та він і сам наче з іншої планети – в нашому засихаючому містечку рідко можна зустріти особливих людей. Та, мабуть, саме тому я так сильно ціную справжніх друзів. З спостережень Макса (брата Боді) у великому місті набагато легше знайти друзів, але і втратити їх там також легко. Всі просто такі розумні, товариські, що аж очі розбігаються. І ти день тусиш з одним, день з іншим, всі приходять і йдуть, але варто тобі не повиходити на вулицю з місяць, як про тебе всі забудуть.

Потрібно трохи описати вам саму церкву. Це не те, що ви уявляєте. Ні, це не вікна мозаїкою, і не стіни у коштовному камінні. Це одноповерхова будівля, яка більше нагадувала музей. Хіба що тільки двохметровий хрест на даху, міг пояснити її призначення. Прості білі стіни, більярд, настільний футбол – це перше, що кидалося у очі. З цього приміщення вийшла б гарна кафешка. Та загалом мені було все одно. Я тут і їла, і грала, церква була для мене таким собі будинком для розваг. Вона була заснована американцями. Відповідно добряче усучаснена. Хто бачив американські фільми, мабуть помічали такі великі лави в церквах, і на них можна сидіти і молитись поки не набридне. Так от, тут було так само. На сцені стояли барабани, гітари, є були навіть клавіші. Бодя мені їх не раз підключав. Ми з ним грали мої пісеньки, перекладали їх англійською. В Угорщині викладання велося англійською, тож він з легкістю переводив мої закручені рядки. Якщо вже говорити про Богданову освіту, то вона в нього ще й педагогічна: закінчив наше Прилуцьке педагогічне училище, і міг навіть в дитячому садку бути вихователем, а іще він рік на художника провчився. Так що Бодя у нас людина творча і твердолоба, як він сам на себе каже.

Мабуть, вас цікавить, як я відношусь до його релігії. Та, якось ніяк... Знаєте, у мене доволі мрійлива фантазія, і я не хочу виключати жодних варіантів істини. Я достатньо толерантна. Можу навіть кинути один з моїх віршиків, у ньому одразу видно яка я.

Чи вам ніколи не здавалось, що все могло буть навпаки.

Що все могло буть зовсім інше, а не таке як є завжди.

Що ми могли бути не люди, а просто зорі чи квітки.

Що ми могли б не розмовляти, а все казати подумки.

Або могли б ми всі літати, ну а ходили б вже не всі.

Могли навіть вночі не спати, а по он лайну бачить сни.

І дерево не дерев’яне, росло б у нас біля вікна.

Воно могло бути з пломбіру,чи з шоколаду, чи з вина.

А може й сльози були б щастям, а сміх-якийсь страшенний гріх.

І може навіть кіт зі мною, по нашому нявчати б міг.

Або з народження обрати, в якій планеті хочу жить.

Чи на Землі, а може й Марсі, щасливо жити й не тужить.

Цих варіантів в мене сотня,і всі цікаві і смішні.

Може таке десь і існує, а ми й не знаємо самі..

Яка щаслива, що я можу, ще мріяти! До цього звожу»

З Бодею проводжу багато часу, зустрічаємося майже кожного дня. У мене вже практика в школі, тож маю купу часу у розпорядженні. Десятий клас – саме час насолоджуватися життям. Не буду розповідати усі наші зустрічі, не думаю, що точний опис переглянутих фільмів буде дійсно цікавим. Розповім найяскравіше, те, що мабуть, запам’ятаю на все життя.

– Алло, привіт! А я сьогодні буду моделлю, - з усмішкою сказала я.

– Ухти! Круто! А з якого приводу?

– У «Фуршеті» сьогодні щось на кшталт ярмарки.

– Круто, пересічемось у місті.

– Клас, я зателефоную.

З самого ранку ці фарбування, перевдягання, репетиції. Хоча, не можу сказати, що мені це все аж так не подобається. Навіть думаю підробляти моделькою в Києві. Зайві гроші ніколи не завадять, а тіло у мене відповідне… Нарешті пройшло перше дефіле. У нас навіть не дефіле, а цілий виступ. Ох, ще й на цих підборах. Ну нарешті я втекла! Завтра ще одне, але завтра то завтра. Зараз йдемо гуляти з Бодею.

– Алло. Ти де?

– А я тут сиджу зі знайомим, біля центрального гастроному. Тобі купити морозиво?

– Ну звісно, таке ще й питаєш – і широка посмішка розтягнулася по моєму обличчі. Я любила, коли він мені щось купував, є дівчата, котрі не люблять, а я любила!

– До речі, з собою я захопила ще двох подруг.

– Давайте вже топайте.

– Через десять хвилин будемо.

Можете собі лише уявити: сорокаградусна спека, я ледь жива, та ще й на цих клятих! клятих! підборах… Думала, що не втомлюся, а сама ледь ногами перебираю. Мабуть, хлопцям ніколи не зрозуміти цього пекельного болю, коли ноги натерті до крові, а ти мусиш іти з рівненькою спинкою й корчити милий вираз обличчя, у той час, коли хочеться кричати матом. Зате я гарна! Це тільки дівчата можуть так з себе знущатися задля вроди. Ех, і звідки це пішло, хто сказав, що гарно - це гарно і навпаки…

Свєтка і Юлька щось там розмовляли по телефону, здається, зі своїми хлопцями.

Підходимо до столика. Свєтка вирішила не затримуватись з нами і побігла далі теревенити. Ну, а я з Юлею підсіла до хлопців.

– Привіт. Я Аня, це – Юля.

– Дуже приємно, я – Роман.

– Ну, а я – Бодя. Роман у нас юний поет, - іронічно підкреслив Бодя.

Від безвиході Роман зачитував нам свої розумні вірші з різними там крутими словами і примудрим текстом, та вони чомусь і не вразили мене, просто слова в риму, я мабуть не справжній гурман, заціняю лише ту писанину, яка має велику ідею. Адже яка користь навіть з найталановитіше розставлених слів, якщо вони не несуть великої ідеї. Так от, щодо Роми, прикиньте, в нього по-моєму чотири освіти. Здогадайтесь, ким він працює? Так, вгадали – зовсім не тим ким мріяв. Зовні Роман був схожий на філософа, який дуже полюбляє вино. У ньому була якась романтичність. Чорне кучеряве волосся зав’язане в пучок, додавало своєрідного шарму. Вишукана і правильна мова, козацькі чорні вуса. Людина мистецтва, ну що з нього взяти. Трохи посидівши я поїхала додому, швидко пообідала і знову – до них (живу кілометрів десь чотири від центру. Взагалі-то, містечко маленьке. Воно якесь прямокутне. Ну, точно не скажу, але приблизна протяжність п’ятнадцять кілометрів. Усі розваги, клуби, кафе розташовані в центрі міста, тож жити тут було доволі зручно.

На останніх лавках парку, де повинні були мене чекати, я помітила лише Романа.

– Доров.

– Привіт ще раз. Я тебе майже не впізнав. Уже зовсім інший імідж: кросівки, джинси.

– Ну, та… А де Бодя?

– Та, он він! Там якомусь дядьку погано дак Бодю поперло.

– Ох, ти, Господи. Великий альтруїст Бодя!

Як я дізналась потім з розповіді Боді, що то якісь недоумки стукнули того дядька пляшкою по голові. І він телепнувся головою об лавку. Вигляд не з приємних, все заляпане кров’ю… Бодя викликав швидку. Добре, що його хоч не забрали, як свідка…

Ми трохи пограли на Бодиній гітарі. Я виконала свої пісеньки. Роман був у захваті і радив записатися. Та, чомусь у мене немає великого ентузіазму. Зараз купа класних виконавців, і все вирішують лише гроші. Реально, просто потрібний піар. Так склалося, що наша Україна постійно була загарбаною, а що може надихати краще ніж проблеми. Так от всі люди плакали і пісні складали. І тепер у нас кожний другий – талант. Коли наші мало відомі виконавці виїжджають за кордон, усі думають, що на Батьківщині вони великі зірки, а про них тут ніхто й не чув.

Потім Роман пішов. А ми з Бодею зустріли знайому з церкви. Сьогодні молитовне зібрання, тож ми дружно пошкандибали до церкви. У мене страшенно болів живіт. Там щось не так, потрібно операцію робити, так що я була не надто веселою, але мій негатив не виходив за рамки моєї голови, так що всім було класно.

Наступного дня знову показ, знову всі ці переживання. Взагалі-то, я йшла сюди альтруїсткою, але нам ще й по двадцятці заплатили. Так що, от такі були літні заробітки. Не встигло закінчитися дефіле, як на вулиці пустився страшнючий дощ. А не так давно ми з Бодею говорили, що було б весело побігати під дощем. Ну, я йому й дзвоню.

– Привіт, ти там як? Я вже вільна, ти бачиш який на вулиці дощара?

– Ага просто суперський! Приїжджай до мене, по гонимо!

І я вся така мокра їду до Богдана. Дощ був просто прекрасний, такого наша земля вже давно не бачила. Було схоже на потоп, але сонце надавало всьому особливих тонів. Що може бути прекрасніше аніж літній дощ… Це було так приємно бігати по теплих калюжах і насолоджуватися молодістю!

– Алло, ти тут де? Я не можу тебе знайти. Де саме твій гараж (Бодя був на роботі, його попросили розмалювати гараж зсередини, зробити з нього щось схоже не кімнату відпочинку. Там і більярд стояв…

– Іди прямо від зупинки, а потім наліво. Я піду тобі назустріч.

Злива була просто страшенна. Але все одно було досить тепло. Так що я ішла навпростець через найбільші калюжі. Єдиний їхній мінус те, що вони були не прозорі, а якісь сірі. Було навіть трохи страшно запускати свою ногу у такі болітця, але вода була такою теплою і приємною, що втриматись було просто не можливо. А от і Бодя, він одразу почав оббризкувати мене водою. Та і я у відповідь непогано його намочила. Ми йшли до гаражів і розмовляли про все: про погоду, про його роботу, про моє дефіле, а люди, виглядаючи з гаражів, як завжди, чудувалися нам. Знаєте, як не дивно, але це була дружба. Може, я вже просто втратила різницю між дружбою, коханням, чи ще чимось. Але якщо в мене хтось запитає: «А хто для тебе Бодя?» То я з упевненістю скажу: «Друг». І нічого більшого мені і не хотілося.

Бодя малював тут чудові картини. Вони були казковими, та я все одно додавала свої критерії: «Тут більше червоного, а тут білого…» Ну і все інше…

Ми вирішили піти до мене після роботи, а по дорозі, як завжди про щось сперечались.

Мабуть, головною темою розмов був Бог. Чомусь чим більше Бодя забивав мене своїм християнством, тим більша антипатія з’являлася у мене до його поглядів. Знаєте, коли вам щось з доброї волі розповідають завжди здається, що їм щось від вас треба. Ну а коли від нас щось треба, то звісно ж ми не дамо. В результаті цих тараканів народився такий віршик.

Загублені

Із вірою і за хрестом,

Упевнено ви всі гуртом

Кудись претé, в якіісь Рáї, -

Хто сам іде, кого втягають...

Явилося, неначе сном:

Знайомий хлопець під хрестом

До Бога стиха в кріслі їде.

Паралізований, щось віда...

Цвіте в його душі надія.

Не від паралічу німіє

Все тіло – не дає душі

Гуляти, жити не в тиші

Він сам! Можливо, неуміло -

Лише б обличчя не старіло -

Є тут щось глибше. Точно є!

Але, мабуть, то не моє.

Він же в свою чергу говорив не віршем, а прямо:

– Не можу так просто тусити і не розповідати про Бога, ти риба, яка пливе за течією. Отже, дохла риба. Можу спокійно розмовляти про що завгодно з моїми друзями з церкви, обговорювати погоду, фільми, будь-що, але я знаю куди веде твоя дорога, якщо не приймеш Ісуса, як спасителя.

– Якщо чесно, то важкувато сприймати всі твої проповіді. Але знаєш, років приблизно два тому, здається, я навіть, майже покаялась. Цей період уже випав із голови, але точно пам’ятаю муки совісті і ридання вночі. Пам’ятаю, просила в Бога пробачення… Це було справді дивне відчуття, але воно так гнітило, що я вирішила більше до цього не повертатися.

– Ти просто не знала, що Ісус уже заплатив за тебе гідну ціну. Усі гріхи викупляються лише по вірі в Спасителя.

Усе ж таки як не крути, а здається, що Бодя був би просто моїм ідеалом, якби не був християнином. Що за нісенітниця? Який ще Бог? Він що його бачив? І справді якось дивно всі люди ходять у церкву на Паску, натовпом пруться серед ночі і свічечки ставлять, але про що вони думають? Може, щось типу: «Ну, а раптом Бог є, краще помолюся». Але ж в Біблії написано, що такі шарлатани не увійдуть в царство Боже, тоді виходить, що вірити треба всім тілом і розумом, та здається це не реально, ну не для мене це точно. Як можна так сильно вірити в те, чого ти не бачиш? Я не маю нічого проти релігії. Я навіть вважаю, що кожній людині потрібен її Бог. Хтось уявний, який ніколи не покине. У когось – це Будда, у когось - Аллах. Хто де народився, кого до чого привчили з дитинства. Я за постмодернізм обома руками. Якщо ти сильний, то навіщо тобі Бог на якого можна покластися? Покладися на себе. Гедонізм – от віра сучасної і сильної людини. Головна ціль – це насолода. Ну ось, знову, до мене повертається одвічне питання, що таке життя, і нащо воно нам? Хтось каже, що життя одвічно нам дано для грошей та влади і щоб примножувати їх, жити у п’ятизіркових апортаментах. А може краще присвятити своє життя сторінці в підручнику з історії молодших класів, щоб твоє обличчя цінувалося всіма. Та залишити прізвище в підручнику кожен може, чи то злісни тиран, чи просто вчений, котрий присвятив життя задля єдиної знахідки, яка, мабуть, допоможе світові.

А ви ніколи не помічали, що в кожного сенс життя полягає в тому, у чому він майстер?

От запитати у завзятої тусовщиці, у чому сенс життя. І почуєте, що сенс життя в її друзях, а власник величезної компанії скоріш за все відповість, що сенсом його життя є фінансова свобода. Тобто ми на правильному шляху. Ми вважаєм сенсом життя те, що приносить нам насолоду. А взагалі я трохи не розумію цих пошуків існування. Як можна обрати головним у житті рибалку, і так просто відкинути все інше. Проблема багатьох у тому, що, наприклад, крім рибалки, у них більше нічого не виходить. А взагалі-то сенс життя – він у самому житті. Він у всьому! Це от навіть якось не природно звучить. У тебе питають: «У чому сенс життя?» А ти кажеш, що у твоїй компанії, чи навчанні…

Тут відповідь у самому запитанні. От бачите - так завжди, із самого початку нас направляють на вірну дорогу, але ми завжди шукаємо інші варіанти, вигадуємо щось нове. І тільки пізнавши все, повертаємося до самого початку. Яскравим прикладом цього є те, що в першому класі дівчаток садовлять з хлопчиками, а хлопчиків з дівчатками, звісно, проти їх волі. І от після довгих пересаджувань, у останній рік навчання всі сидять з особами протилежної статі.

Мене й раніше цікавило це питання, про суть життя. Не так відповідь, як роздуми різних філософів. Просто цікаво, що вони думали і чи є в мене однодумці. І от, найпоширенішою відповіддю було кохання. Не знаю, може ви вже зрозуміли хід моїх думок. Це ж так просто: кохання приносить велику насолоду. І воно доступне всім. Кожна людина у своєму житті хоч раз та відчувала це почуття. Наприклад, якби всі люди були музикантами, а кохання відчували лише деякі, то напевно, більшість би вважала, що сенс життя в музиці. Просто ми не на достатньому рівні все розуміємо. От наприклад, чому багато школярів не бачать частинки свого сенсу в математиці. Та це тому, що в них викладала якась скажена вчителька і не привила відчуття любові до свого предмету. І так можна наводити безліч прикладів. Ми вбачаємо сенс життя лише в тому, з чим нам пощастило познайомитись близько. Звісно, напевно, у кожному твердженні є винятки, але я їх тут не бачу!

Хочеться описати те відчуття, яке виникає при повному пізнанні чогось. Воно повинно бути до всього. До того, як ви приготували вечерю, бо кулінарія – це, до речі, також справжнє мистецтво. До того, як побудували будинок. До всього! Бо це все – життя. Я впевнена, що в кожної людини було таке відчуття. В однієї, коли вона танцювала, у іншої, коли кохала. Ще в когось, коли вступила до університету. Момент найбільшого щастя, теплого відчуття на шкірі... Це не просто щастя, не просто натхнення. Це щось значно більше. Ось ти тримаєш весь світ у руках! У тобі живе муза! Ти крутишся у полоні танцю або пишеш якийсь чудовий роман, а рука сама ходить по паперу і пише-пише тебе. Виража тебе, малює літерами твою душу. Це твоє, рідне. Воно народжується так, як і дитина – від великого кохання. І виривається на волю піснею, малюнком, віршем… А закінчується спокоєм душі, і щастям за створене… Це твоя кровинка, частинка тебе. І ти не можеш її покинути. Ти маєш вивести її в люди! Щоб про неї знав увесь світ! Закинутий малюнок, спалений твір – це вбивство душі!

Звісно, нереально любити все. Полюбити шахи, танці, музику, волейбол. А може, коли ти полюбиш все це, наступить якесь прозріння. Не знаю. Але мені здається, що наврядчи.

Та я можу сказати впевнено, що коли все це полюбити, то можна відчувати більше щастя. Все більше й більше щастя. Воно є у всьому. Навіть у чомусь безглуздому. Наприклад, сидиш ти на уроці. А там так нудно, ну так нудно. Але уявіть собі таку ситуацію: колись будеш чекати своєї черги на прослухуванні, і це займе весь день, а не сорок п’ять хвилин. І всім набридне чекати, і твої головні суперники, здавшись, підуть додому. А от у тебе витримки буде хоч відбавляй, бо ти ж сидів на тому нудному уроці по два рази на тиждень. І тепер тобі вже не страшна ніяка черга. Так що наступного уроку насолоджуйся отриманням досвіду.

Є ще одна тема, яку я просто не могла не зачепити це – релігія. Так, а куди ж без неї? Я знаю багато людей, які бачать суть свого життя у Біблії чи Корані, чи в якійсь інщій релігійній книзі. Я підтримую тих людей у тому, що вони дуже товариські. Знаєте, зайдете до якоїсь секти, а там всі так чарівно посміхаються, навіть трохи страшно, а іноді приємно, що тебе раді бачити. Але відчувається якась пласмасовість цих усмішок. Взагалі, за кожною релігією в наш час стоять великі гроші. Але я зараз не про це. Я про те, що навіщо собі когось вигадувати, якогось ідола, якогось там Будду… У цьому, звісно, є свої плюси, але мені здається вони тільки для малих дітей. Наприклад: «Я буду як цей супергерой!» Звісно, краще якщо цей супергерой Ісус, а не Сід Вішес.

Але знаєте, коли бачу дорослу людину, яка просто одержима дядьком, якого ніколи не бачила і не чула, то це якось лячно. Ну, чому не можна просто добре ставитись один до одного: палити багаття, грати на гітарах, але не викрикувати, що Капітошка – наш бог. І взагалі ті, хто в нього не вірять - тупі нелюди.

А ще знаєте ці ситуації, коли мама каже: «Та ти ще побуваєш на дискотеці, лягай спати!» Або ще щось в цьому дусі. І вона впевнена, що це такий дріб’язок, що сенс життя зовсім не в цьому. Звісно, якщо точно знає, то вона розумниця. Але якщо, як і більшість, мама вважає, що сенс життя в сім’ї і дітях, то навіщо забирати насолоду в дитини? А що, якщо ця малеча завтра собі вени поріже, залишивши записку на кшталт: «Мам на тій дискотеці був хлопець моєї мрії, моє життя вже не має сенсу!» От так от зістрибне з даху так і не дізнавшись, що в двадцять років сенсом життя буде університет, а в сорок – діти, а в п’ятдесят – онуки. Так що я вважаю реальною трагедією є тільки те, коли у вас забирають щастя.

Та щастя це взагалі така річ... Ну воно поділяється на велике і маленьке. Маленьке – це коли ти знайшов десять гривень на дорозі, а велике – це коли ти навчався, трудився, а потім працюєш за своєю спеціальністю. Величина щастя залежить від величини зусиль. Коли знайшов десятку, то ти просто нахилився, щоб її підняти, а якщо ще перед цим наступив на неї ногою, щоб інші не помітили, а вони не помітили, то щастя буде ще більше. Так що цими словами я не хотіла сказати, щоб ви просто гуляли і нічого не робили днями і ночами, бо багато вважають насолодою саме це, а навпаки прикладали як можна більше зусиль, щоб мати якнайбільше щастя. Так от це загалом все те, що я хотіла до вас донести: сенс життя – у житті. Все дуже просто. Так що живіть на здоров’я.