Поняття та види обставин, які виключають злочинність діяння

⇐ ПредыдущаяСтр 9 из 9

За деяких обставин діяння, своїми зовнішніми рисами, особливо заподіяною шкодою, схожі зі злочинами, насправді не є суспільно небезпечними й протиправними.

Під обставинами, що виключають злочинність діяння, слід розуміти передбачені КК зовнішньо подібні зі злочинами соціально прийнятні та правомірні вчинки, які здійснені за певних умов і не визнаються злочинами у зв'язку з тим, що були спрямовані на захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства чи держави.

Загальні ознаки обставин, що виключають злочинність діяння:

1. вольове діяння особи;

2. зовнішня подібність злочину;

3. вони передбачені в КК України чи інших нормативних актах;

4. це - соціально прийнятні вчинки;

5. вони вчинюються за певних умов;

6. вони не тягнуть кримінальної відповідальності.

До них КК України відносить такі обставини, що містяться в розділі VIII Загальної частини ЮС: необхідна оборона (ст. 36 КК України); уявна оборона (ст. 37 КК України); затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК України); крайня необхідність (ст. 39 КК України); фізичний або психічний примус (ст. 40 КК України); виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК України); діяння, пов'язані з ризиком (ст. 42 КК України); виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Ці обставини потрібно відрізняти від таких норм, як: надання новому закону у випадку пом'якшення його дії зворотної сили (ст. 5 КК України); малозначність діяння (ч. 2 ст. 11 КК України); скоєння злочину особою, яка не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ст. 22 КК України) та ін. У цих випадках закон виключає злочинність діяння не у зв'язку з правомірністю діянь, які зовні схожі зі злочинами, а у зв'язку з відсутністю якогось елемента складу злочину.

Уявна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, фізичний і психічний примус, виконання наказу чи розпорядження, діяння, пов'язані з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації вперше закріплені в новому КК.

Деякі науковці до обставин, які виключають злочинність діяння, відносять також згоду потерпілого, юридичну чи фактичну помилку, здійснення свого права. Ці обставини передбачено в законодавстві деяких зарубіжних країн (§ 226а КК Німеччини, ст. 28 КК Польщі та ін.).

Сьогодні правомірність діянь за цих обставин визначається не кримінальним законом, а, переважно, нормами державного, адміністративного та цивільного права. У деяких статтях КУ загально чи конкретизовано вказується на інтереси та права, що їх потрібно захищати, зокрема необхідна оборона, крайня необхідність, здійснення заходів із затримання злочинця. Це - інтереси держави, особи, суспільства. їхній захист - обов'язок усіх посадових осіб і представників громадських організацій. Громадяни, вказується в КУ, зобов'язані поважати права та законні інтереси інших осіб. Ще у XIX ст. видатний теоретик кримінального права Л.Є. Владимиров писав про таке: особа, яка здійснює своє право, не скоює злочину, хоча б дія і мала вид злочинного діяння, припускаючи, звичайно, що це здійснення не заподіює шкоди іншим і що законом не встановлено ніяких обмежень самому праву здійснення.

Отож правомірність такої обставини буде тоді, коли права інших громадян не пошкоджуються і закон розглядає вчинення певного діяння в якості припустимого за конкретних умов.

Виконання професійних функцій буде правомірним тоді, коли спричинення шкоди охоронюваним інтересам здійснено у межах професійних повноважень конкретної особи, визначених відповідними нормативно-правовими актами. Наприклад, не підлягає кримінальній відповідальності лікар-хірург, який відповідно до існуючих інструкцій і методик здійснив ампутацію руки чи ноги хворого задля врятування його життя.

Згода потерпілого на заподіяння шкоди усуває суспільну небезпеку та протиправність, якщо така згода: а) є добровільною, а не вимушеною (тобто отриманою внаслідок застосування до потерпілого яких-небудь насильницьких дій чи погрози їх застосування); б) стосується тих благ, якими за законом він має розпоряджатися. Зокрема, особа може погодитися на вчинення деструктивних дій щодо предметів, які належить їй на праві приватної власності, приміром: знищення будівлі, умертвіння худоби, руйнація господарського інвентаря тощо. На думку багатьох вчених-правників, така поведінка виключає злочинність діяння і не порушує права потерпілого. Проте є блага, якими потерпілий не може вільно розпоряджатися. Так, якщо особистим інтересам потерпілого, що охороняються кримінальним законом, нанесена шкода дією (бездіяльністю), яка містить у собі ознаки складу злочину, згода потерпілого не може усунути кримінальної відповідальності особи, котра нанесла шкоду. Приміром, не може бути звільнена від відповідальності особа, котра на прохання хворого у важкому стані відключає йому кисень або дає отруту задля припинення фізичних чи моральних страждань (мова йде про евтаназію), хоча деякі науковці дотримуються протилежної точки зору.

Правомірність діянь за вказаних обставин визначається некримінальним законом, а, головним чином, нормами державного, адміністративного та цивільного права. Деякі статті Конституції України в загальному або конкретизованому вигляді вказують на інтереси і права, які належить захищати, в тому числі, за умови необхідної оборони, крайньої необхідності, здійснення заходів по затриманню злочинця. Це інтереси держави, особи, власності. їх захист є обов'язком усіх службових осіб і представників громадських організацій. Громадяни зобов'язані поважати права і законні інтереси інших осіб, бути непримиренними до антигромадських учинків, всіляко сприяти охороні громадського порядку (саме ці слушні висновки випливають з положень Основного Закону).

Отже, наведені вище положення свідчать, що є потреба у нормативній регламентації зазначених нами обставин, що виключають злочинність діяння, а також їхній ґрунтовній теоретичній розробці. На думку О. Лашкет, у майбутньому тенденція до збільшення кількості цих обставин буде зберігатися, що свідчитиме про розвиток і вдосконалення права в цілому. Більше того, обставини, що виключають злочинність діяння, мають стати відомими й зрозумілими для всіх пересічних громадян, а їх використання - типовою поведінкою у конкретних ситуаціях.

Крайня необхідність — це вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення загрожуючої небезпеки, якщо вона в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена^[1].

Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності^[2].

Крайня необхідність — одна з обставин, що виключають злочинність діяння і, як наслідок, кримінальну відповідальність. По суті, вона становить собою зіткнення одного права з іншим, тоді як необхідна оборона — це зіткнення права з неправом.

Крайня необхідність як кримінально-правова категорія має своє історичне існування. Разом з цим тривалий час норма про крайню необхідність, навідміну від необхідної оборони, не належала до обставин, що виключають злочинність діяння. За заподіяння шкоди в умовах крайньої необхідності особа звільнялась лише від покарання, однак в той же час її дії вважались суспільно небезпечними.

Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності виникло ще за часів Стародавнього Риму і поряд з необхідною обороною вважалось одним з природних прав кожної людини. Поступово, в процесі розвитку суспільних відносин, крайня необхідність набувала конкретнішого вираження. Погляди на крайню необхідність як обставину, що виключає покарання, виникли вже в XVIII столітті. Дослідженню окресленого питання присвятили свої праці такі відомі німецькі юристи, як Гроцій,Пуффендорф, Вольф, Матей, Феєрбах та інші. Погляди цих вчених базувались на доктрині природного права, яка також визнавала існування природних прав людини. УXIX столітті німецький філософ Кант дійшов висновку про неможливість шляхом погрози покаранням стримати людину від вчинення злочину, якщо її життю загрожує небезпека. В основу цієї теорії було покладено поняття свободи волі. У європейському законодавстві XVIII-XIX століть поняття крайньої необхідності розглядалось виключно як обставина, що виключає покара́ння, а не його злочинність.

На теренах України поняття крайньої необхідності набуває законодавчого визначення у період XV-XVI сторіч. На той час основним джерелом правової культури українського, а також литовського і білоруського народів був Статут Великого князівства Литовського (1529 р.). Далі крайня необхідність отримує законодавче закріплення зокрема у Військовому статуті 1715 р., в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. і лише у Кримінальному Уложенні 1903 р. було вперше визначено межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності.

Згідно з позицією українського правознавця радянського періоду Є. Я. Немировського, при зіткненні рівнозначних інтересів (наприклад, коли для врятування власного життя приноситься у жертву чуже життя або життя кількох осіб, або коли для врятування себе заподіюється смерть третій особі) заподіяння шкоди не може розглядатись як правомірне.

У 60-х роках ХХ століття заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності вперше в історії кримінального права було визнане суспільно корисним (соціально допустимим), посилання на суспільно небезпечний характер було виключено^[3].

Стан крайньої необхідності виникає за наявності двох елементів:

1. небезпека, яка безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам;

Наприклад, недбале поводження зі зброєю, стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин та ін., погроза касиру з вимогою видачі грошей під загрозою убивства, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію.

2. відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.

За своїми зовнішніми ознаками крайня необхідність може полягати, наприклад, у вилученні майна, його ушкодженні або знищенні, викраденні зброї або наркотичних засобів, крадіжці транспорту, приховуванні злочинів, розголошенні державної чи військової таємниці, порушенні різноманітних правил обережності, заподіянні шкоди життю або здоров'ю людини, позбавленні її особистої свободи тощо^[4].

Для того, щоб діяння визнавалося вчиненим у стані крайньої необхідності, воно повинно відповідати певним ознакам, дослідженим наукою кримінального права. Нижче перераховані випадки, що свідчать про відсутність таких ознак.

Перевищення меж (ексцес) крайньої необхідності [ред. • ред. код]

Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода^[5].

Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності тягне за собою кримінальну відповідальність за умови наявності складу злочину, проте це є обставиною, що пом'якшує покарання^[6].

Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці^[7].

Передчасна і спізніла крайня необхідність [ред. • ред. код]

Якщо шкода була завдана до того, як об'єктивно виник стан крайньої необхідності, це утворює передчасну крайню необхідність; після того, як такий стан уже минув — спізнілу крайню необхідність.

Передчасна і спізніла крайня необхідність тягнуть відповідальність на загальних засадах.

Інша мета або спрямованість [ред. • ред. код]

Метою завдання шкоди в умовах крайньої необхідності є відвернення певної небезпеки, яку добре усвідомлює особа.

За спрямованістю дій, що заподіюють шкоду правоохоронюваним інтересам (спрямовані вони на будь-яких сторонніх третіх осіб, або на нападника) крайню необхідність відрізняють від необхідної оборони.

Метою покарання за кримінальним законодавством є виправлення і перевиховання засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання має такі ознаки:

1) призначається лише за вчинення злочину;

2) застосовується лише на підставі закону;

3) призначається лише судом;

4) передбачає позбавлення та обмеження прав і свобод;

5) за своєю сутністю є карою, яка полягає в обмеженні прав і свобод засудженого.

Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Види покарань за КК:

1) штраф - грошове стягнення, що накладається судом у розмірах залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного. У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: 10 год громадських робіт за один установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян або 1 міс виправних робіт - за 4 встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від 2 до 5 років;

4) громадські роботи, які полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи час суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування;

5) виправні роботи строком від 6 міс до 2 років за місцем роботи засудженого і з відрахуванням у доход держави від 10 до

20 процентів суми заробітку; (Приклад. Президент Туркменистану видав указ, який забороняє співати під фонограму на території держави. Порушники відправляються на виправні роботи в пустелю).

6) службові обмеження для військовослужбовців строком до 2 років (із суми грошового забезпечення засудженого відраховується від 10 до 20 %; засуджений не може бути протягом цього строку підвищений у посаді та у військовому званні);

7)конфіскація майна за особливо тяжкі, а також корисливі злочини; примусове безоплатне вилучення у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого¹;

8) арешт - тримання засудженого в умовах ізоляції строком від 1 до 6 міс;

9) обмеження волі - тримання засудженого у кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за ним нагляду з обов'язковим залученням до праці строком від 1 до 5 років;

10) тримання військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні строком від 6 міс до 2 років;

11) позбавлення волі на певний строк, що полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його в кримінально-виконавчі установи строком від 1 до 15 років;

12) довічне позбавлення волі. Цей вид покарання встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, коли суд не вважає за можливе застосувати міру покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк. Не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років, і до осіб понад 65 років, а також до жінок у стані вагітності.

У разі призначення покарання суд враховує особу винного та обставини справи, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність.

Назвемо обставини, які пом'якшують відповідальність

за КК:

1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2) добровільне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди;

3) учинення злочину неповнолітнім;

4) учинення злочину жінкою у стані вагітності;

5) учинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

6) учинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи інших залежність;

7) учинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) учинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального завдання із запобігання злочинній діяльності організованої групи чи розкриття її, поєднане із учиненням злочину (міліціонер, переслідуючи і стріляючи в злочинця, випадково вбиває перехожого).

За наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд може призначити покарання більш м'яке, ніж передбачено законом.

Обставини, які обтяжують покарання:

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (ч. 2 або 3 ст. 28);

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної та релігійної ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, яка перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває у матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій (мародерство під час надзвичайних подій: після урагану "Катріна" у США)

12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 89

Date: 2015-06-07; view: 956; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.02 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию