Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как противостоять манипуляциям мужчин? Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника







Комунікативно-риторичні якості мовлення





Комунікативно-риторичні якості мовлення були в центрі уваги ще античних риторів. Вони називали їх «ідеями» і пов'язували з особою мовця (промовця, ора­тора), який, на думку Діонісія, повинен бути схожим на Протея, що міняв свою подобу залежно від умов. Створюється ж ця подоба шляхом комбінацій «ідей», тобто найменших елементів стилю. Античні автори на­зивали різну кількість «ідей». Так, Діоген Лаертій (Вавилонський) говорив про п'ять позитивних якостей мовлення оратора: чистоту, чіткість, лаконічність, до­речність, красу. Діонісій Галикарнаський виокремлю­вав їх понад десять.




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення


У сучасних риториках та дослідженнях з культури мови виділяють такі комунікативно-риторичні якості мовлення (ознаки культури мови): змістовність, дореч­ність, точність, логічність і послідовність, правильність і чистоту, багатство (різноманітність), виразність і об­разність. Аналіз цих якостей мовлення свідчить про те, що вони пов'язані з усіма складовими комунікативного акту: учасниками (адресантом й адресатом), їх взаємо­дією (принципами та правилами спілкування), мовним кодом, конситуацією, що сприяє формуванню ефектив­ного спілкування.

Змістовість мовлення. Пов'язана з когнітивною діяльністю мовця (адресанта) і передбачає обміркову­вання найважливіших положень дискурсу в цілому і його окремих мовленнєвих жанрів і повідомлень. Беру­чи до уваги найважливіші принципи спілкування, мо­вець повинен кожне положення розкрити з тією мірою повноти, яка необхідна конкретному адресату (кон­кретній аудиторії). При цьому змістова частина дис-КУРСУ має бути чітко підпорядкована основній страте­гічній темі (основній думці).

Змістовий компонент мовлення слід оцінювати за перлокутивним ефектом (результатом впливу): якою мірою збагачує адресата мовлення адресанта? Збагачує духовно, новими ідеями чи новими знаннями, чи підба­дьорює слухача, закликає до дій?

Змістовість дискурсу (і мовлення загалом) можлива в тому разі, коли адресант говорить (або пише) лише про те, що добре йому відоме, спираючись на максиму Г.-П. Грайса «не говори зайвого».

Доречність мовлення. Полягає в орієнтації на осо­бу адресата (аудиторію) та конситуацію спілкування, тобто на регістрові складові дискурсу, і може бути сфор­мульована так: адресат повинен будувати дискурс з най­повнішим урахуванням того, кому адресований цей дискурс, як він буде сприйнятий і оцінений, чи він є до­речним у конкретних обставинах спілкування. «Говори не йому, а з ним» — давнє правило риторики, яке за­свідчує важливість урахування особи адресата та обста­вин спілкування. Тобто доречним мовлення адресанта є за умови, коли регістрові характеристики дискурсу від­повідають конситуації спілкування.

Точність мовлення. Пов'язана з добором і побудо­вою повідомлень та їхніх елементів відповідно до за-


Г гального змісту дискурсу під контролем стратегій адре­санта. Це одна з найважливіших складових тактики спілкування, яка спирається на принципи (максими) точності й зрозумілості сказаного. Точність мовлення тісно пов'язана з його доречністю, а також логічністю і послідовністю.

Логічність і послідовність мовлення. Передбача­ють логічне мислення, вміння уникати логічних поми­лок, послідовність викладу думок як сукупності пові­домлень, які формують мікро- і макротеми (Т. ван Дейк) дискурсу в темо-рематичних, а також текстових (когезійності: повтори, сполучники, порядок слів; ко­герентності: міжфразові зв'язки, наявність законів поєднання мовленнєвих актів тощо) зв'язках між мов­леннєвими жанрами. Однак надмірна логічність, аргу­ментація можуть виявитися недоречними в умовах не­вимушеної дружньої бесіди — у цьому випадку «надло-гічність» мовлення стає порушенням доречності.

Правильність і чистота мовлення. Пов'язані з мовною компетенцією адресанта і забезпечуються до­триманням норм літературної мови (писемної чи усної).

Мовна норма — сукупність усталених традиційних реалізацій мовної системи, відібраних і закріплених у процесах спілкуван­ня в текстах — художніх, наукових, публіцистичних та ін.; сукуп­ність правил і традицій у різних сферах уживання мови.

Норма постійно змінюється, оскільки змінюється мова, однак є достатньо консервативною, і в цьому по­лягає її «охоронна» роль. Порушення норм літературної мови оцінюють як помилки. Правильність і чистота мовлення, будучи найважливішими поняттями культу­ри мови, не є такими з точки зору спілкування: вдале спілкування можливе й у разі порушень правильності й чистоти мовлення.

Багатство (різноманітність) мовлення. Зале­жить від мовної компетенції адресанта і вміння застосо­вувати різноманітні мовні засоби, уникати невиразного повторення елементів мовного коду, однотипних конс­трукцій, повідомлень тощо.

Виразність і образність мовлення. Виявляються у доборі елементів мовного коду й умінні найточніше пе­редавати думку, почуття, переживання, оцінку тощо. Виразне мовлення завжди емоційне, образне, насичене різноманітними поетичними засобами, багате додатко­вими відтінками значень.


"1 Засоби мовного коду в комунікації |



Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення

 


Виразність мовлення — це перехід від комунікатив­ного уміння до комунікативної майстерності. Виразне ус­не мовлення супроводжується мімікою, жестами, руха­ми тіла, акторською грою. Вищий рівень виразності — це вже стилістичний пошук, художній експеримент майст­ра слова. На цьому рівні культури мовлення «гросмейс­тер спілкування» може навіть порушувати літературні норми, створювати нові нормативні правила.

Отже, з точки зору мовної комунікації найважливі­шими комунікативними якостями мовлення є змісто­вність, доречність, логічність і послідовність мовлення; з точки зору культури мовлення — правильність, чисто­та, різноманітність, виразність та образність.

Етикет мовленнєвого спілкування

Етикет (франц. еііциеііе — прикріплений, встанов­лений) — зовнішня, видима складова етики, яка форму­валася протягом століть і тисячоліть у людському сус­пільстві, невід'ємна частина духовного світу людини. Термін «етика» (лат. еіМса — звичай) у науковий обіг запровадив Арістотель (приблизно 384—322 до н. е.). Цей термін має два значення:

— розділ філософії, об'єктом якого є мораль (проб­леми сенсу життя, призначення людини тощо);

— норми, правила, які підтримуються суспільною думкою і визначають, як повинна діяти людина в умо­вах вибору між добром і злом, егоїзмом і альтруїзмом, у ситуаціях самовираження особистості, в мотивації вчинків, у розумінні принципів і норм поведінки, зок­рема мовленнєвої поведінки.

Мовленнєва етика передбачає дотримання умов ус­пішного спілкування: доброзичливого ставлення до адре­сата, демонстрації зацікавленості в розмові, емпатії (тоб­то налаштованості на внутрішній світ співбесідника), щирості у формулюванні своїх думок, увазі тощо, сигна­лами чого є репліки різних типів, а також міміка, усміш­ка, погляд, жести, постави тіла та ін.

Мовленнєва етика — правила мовленнєвої поведінки, що грунтуються на нормах моралі, національно-культурних традиці­ях, психології учасників спілкування.


Порушення норм мовленнєвої етики суттєво усклад­нює процес кооперативного спілкування.

Етичні мовленнєві норми втілюються в спеціальних етикетних мовленнєвих формулах і виражаються су­купністю різнорівневих засобів — від окремих слів до висловлювань і навіть текстів. Йдеться про мовленнє­вий етикет.

Мовленнєвий етикет — система усталених форм спілкування, прийнятих відповідно до соціальних ролей комун/кант/в / мораль­них норм поведінки людей у суспільстві.

Мовленнєвий етикет охоплює також паралінгвальні засоби — жести, міміку і особливо інтонацію.

Мовленнєві етикетні форми, як правило, не вносять у комунікативний акт нової логічної інформації; вони є засобами вираження контактновстановлювальної (фа-тичної) інформації. Вона може засвідчувати соціальний стан мовця (Добрий день, шановні колеги; Привіт, дру­же), ставлення до адресата (Вибачте, будь ласка), тра­диції певного етносу (Батько і мати просили, і я вас прошу прийти на наше весілля) тощо.

Етикет у поведінці людей і в мовленні історично змінний. Наприклад, деякі форми ввічливості, які бу­ли звичними не лише двісті, а й двадцять років тому, тепер вийшли з ужитку (наприклад, офіційне звертання товариші). За етикетними формулами часто можна ви­значити вік мовця, його професію. Особливі етикетні фор­ми прийняті в середовищі військовиків, у школі між учи­телями й учнями. Мовленнєвий етикет, звичний у моло­діжному середовищі, не використовується старшими людьми.

Головний етичний принцип мовленнєвого спілку­вання — дотримання паритетності (рівності) — знахо­дить своє втілення протягом усієї комунікації, почина­ючи з привітання і закінчуючи прощанням.

Привітання. Звертання. Привітання і звертання задають тон розмові загалом. Залежно від соціальної ро­лі співбесідників, їх близькості вибирається ти-спілку-вання або ви-спілкування і відповідно вітання здрас­туй чи здрастуйте, добрий день (вечір, ранок), привіт, здоров, салют, честь, будь тощо. Важливу роль відіграє при цьому також ситуація спілкування.

Звертання виконує функцію встановлення контак­ту, часто стає засобом інтимізації. Неодноразове вжи-


 


 


Засоби мовного коду в комунікації

вання звертання свідчить про добре ставлення до спів­бесідника, увагу до його слів. У фатичному спілкуванні (спілкуванні, скерованому не стільки на обмін інформа­цією, скільки на підтримання добрих стосунків), мов­ленні близьких людей, у розмовах з дітьми звертання часто супроводжуються або замінюються перифразами, епітетами із пестливими суфіксами (Андрійку, любий, кицю, голубонько, ластівко тощо).

Етикетні формули. У кожній мові закріплені спо­соби вираження найбільш частотних і соціальне значу­щих комунікативних намірів. Наприклад, у випадку вибачення прийнято вживати пряму, буквальну форму: вибач (вибачте). У разі прохання, як правило, свої «ін­тереси» формулюють непрямо, залишаючи за адресатом право вибору: Чи не зміг би ти позичити мені гроші? Чи не могли б ви сказати, де знаходиться університет?

Існують етикетні формули поздоровлень: відразу після звертання зазначається причина, потім засвідчу­ється щирість почутів; у писемній формі обов'язково ставиться підпис. Значною мірою етикетизовані тости, запрошення, привітання, прощання тощо.

Етикетні формули, фрази — важлива складова ко­мунікативної компетенції; знання їх — показник висо­кого рівня володіння мовою.

Евфемізація мовлення. Підтримання культурної атмосфери спілкування, бажання не засмутити, не об­разити співрозмовника, не викликати у нього диском-фортного стану тощо зобов'язує мовця добирати евфе-мізми, а також надавати перевагу евфемістичному спо­собу висловлювання.

Евфемізми (грец. еирґіетізтов, від еи — добре і рґіеті — гово­рю) — емоційно нейтральні слова або вирази, які вживають за­мість синонімічних їм слів або виразів, що видаються мовцеві не­пристойними, грубими або нетактовними.

Історично в системі розвинутих мов сформувалися способи перифрастичної номінації (тобто із вживанням інших слів) всього, що порушує культурні стереотипи спілкування. Це перифрази, які стосуються смерті, сфе­ри статевих стосунків, фізіологічних потреб тощо, на­приклад: він покинув нас, пішов із життя; телепрогра­ма «Відверто про це» (тобто про інтимні стосунки).

«Пом'якшеними» прийомами ведення розмови є та­кож непряме інформування, натяки. У традиціях укра­їнського мовного етикету забороняється про присутніх говорити в третій особі (він, вона, вони).


 

Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення

Перебивання. Ввічлива поведінка в мовленнєвому спілкуванні передбачає вислуховування реплік співбе­сідника до кінця, не перебиваючи його. Перебивання співбесідника — сигнал некооперативної стратегії спіл­кування, втрати зацікавленості темою розмови.

Водночас у разі емоційних діалогів і полілогів, роз­повідей та історій-згадок перебивання партнерів — звичне явище, яке засвідчує солідарність з мовцем, зго­ду з ним тощо. Це не оцінюється як комунікативна некоректність. Тобто перебивання співбесідника є коректним або некоректним залежно від ситуації.

Ви-спілкування і ти-спілкування. Це важливі оз­наки комунікативної компетенції людини, володіння нею мовленнєвим етикетом. Вони притаманні щоден­ній неофіційній комунікації. Неглибоке знайомство в одних випадках і неблизькі довготривалі стосунки — в інших вимагають уживання ввічливого «ви». Крім то­го, ви-звертання свідчать про повагу учасників спілку­вання. У середовищі неосвічених і малокультурних людей ти-спілкування є більш прийнятною формою со­ціальної взаємодії.

Іноді вважають, що ти-спілкування — це вияв ду­шевної і духовної близькості й перехід на ти-спілкуван­ня є спробою інтимізації стосунків. Однак у випадках ти-спілкування з чужими людьми часто втрачається відчуття унікальності особистості й неповторності між-особистісних зв'язків.

Паритетні стосунки в спілкуванні передбачають можливість вибору ти-спілкування або ви-спілкування залежно від нюансів соціальних ролей і психологічної дистанції між партнерами.

Прощання. Важливою складовою мовленнєвого етикету є уміння вчасного, коректного і комунікативне вдалого завершення спілкування. У розвинутих мовах є віками відпрацьовані етикетні засоби завершення ко­оперативного спілкування, тобто відповідні формули мовленнєвого етикету. Використання цих виразів рег­ламентується соціальними ролями учасників спілку­вання, мірою їх близькості. Діапазон прийнятих у пев­ній культурно-мовній спільноті усталених етикетних форм прощання широкий і варіюється ситуацією спіл­кування: від нейтрального ввічливого до побачення до інтимного цілую, від офіційного прощавайте до друж­нього па, від холоднуватого будьте здорові до жартів­ливого моє тобі з хвостиком.




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення


Часто прощання стає ритуалом із своїми усталеними формами вияву. Складовими процедури прощання, як правило, стають побажання здоров'я, успіхів у роботі щастя в сім'ї, прохання передати вітання близьким і рідним адресата, висловлювання надії щодо подальших зустрічей тощо.

В аспекті міжособистісних зв'язків прощання стає не лише завершальною фазою спілкування, а й відкри­ває (чи завершує) подальші стосунки між конкретними людьми.

Отже, культурні й соціальні норми життя, тонкощі стосунків між людьми вимагають від адресанта і адреса­та створення сприятливої атмосфери, яка забезпечує ус­пішне вирішення всіх питань, що обговорюються. Важ­ливою складовою кооперативного спілкування є обо­в'язкове дотримання учасниками комунікації вимог мовного етикету.

Регістр як категорія комунікації

Під впливом контексту й ситуації спілкування засо­би мовного коду можуть варіюватися, що дає підстави стверджувати про можливість виокремлення не лише функціональних стилів мови, стилів індивідуального мовлення тощо, а й інших категорій, зокрема регістрів спілкування. Розглянемо два фрагменти різних текстів.

Текст 1

Під системою термінології розуміємо сукупність елементів, пов'язаних різного роду відношеннями. Влас­не відношення і становлять структуру терміносистеми. Система не може існувати як без елементів, так і без відно­шень між ними.

Система правничої термінології починає формуватися у XVI—XVII ст. ...Вона містить ядро — суто юридичну лексику і периферію — терміни інших терміносистем. Спе­цифіка ядра полягає в тому, що його терміни використову­ються в усіх сферах життя сучасного суспільства. Це — назви державних органів (комітетів, комісій), законодав­чі акти, слова на позначення дипломатичних стосунків, адміністративно-господарської діяльності...

До периферії належать терміни загальнонаукові, сус­пільно-політичної сфери, військової сфери, економічної, торговельної, медичної, технічної та ін. [Наводяться приклади до кожної — Ф. Б.]. У функції правничих термі-


нів виступають і загальновживані слова. ... Подібні двоп-ланові одиниці виникають як наслідок розв'язання суб'єктом номінації завдання — позначити нові реалії, вичленовані теоретичним рівнем мислення. Використан­ня загальновживаних слів для позначення спеціальних понять у правничій термінології — це об'єктивна реаль­ність, в якій номінації отримують додаткове терміноло­гічне фонування. Подальшим кроком є створення ліній­них відношень, що ґрунтуються на родо-видових зв'яз­ках та реалізуються у двокомпонентних структурах. Для найменування нового змісту — видового поняття — одно­го тільки родового терміна недостатньо, тому воно відбу­вається за рахунок актуалізації мовною одиницею її син­тагматичних властивостей, тобто з опорою на значення лексичного конкретизатора...

Текст 2

Кожен народ, хоч і є часткою людства і живе за зако­нами загальнолюдського розуму, має право і повинен роз­мірковувати над власними проблемами, які висуває перед нами історія.

Такою непростою, болісною проблемою в Україні є мовна ситуація, що склалася в молодій суверенній дер­жаві.

Не будемо з ораторським надривом говорити про цю ситуацію, бо стукіт наших небайдужих сердець може потьмарити розум. На часі — спрямувати енергію у науко­ве, виважено зріле, історично реальне річище розв'язання проблем функціонування державної мови.

Не розрада й розпука, не звинувачення урбанізованого українства у втраті національної совісті, а велика освітня робота, надолужування втраченого за століття у культурі, мові повинні стати матеріальною силою національного відродження...

З величезною прикрістю доводиться констатувати, що досі юридичного підтвердження у законодавчих актах не одержала вимога про володіння мовою не на побутовому рівні, а на рівні професійному...

Мені як ректорові цього вузу дуже приємно, що така представницька конференція відбувається саме тут. У всіх нас єдина мета — конструктивна співпраця філологів і правників у виробленні пропозицій, спрямованих на вдосконалення мовної освіти, що є частиною фахової осві­ти, узагальнення засадничих ідей щодо формування мов­ної особистості правника, творча співпраця всіх тих, кому не байдужа доля суверенної держави.

І на завершення: слово і меч — дві могутні зброї: одна — в устах мовця, друга — в руках лицаря. Тож виховуймо




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення


лицарів права, які уміло послуговуватимуться зброєю Слова у житті та у професійній діяльності. Експлікуємо відмінності між обома текстами, вико­риставши такі аспекти: специфіку каналу комунікації, характер одиниць мовного коду, вияв особистісного на­чала автора, модель адресата, тип інформації, представ­лений у повідомленнях (мовленнєвих актах) (табл. 3.3).

Співвідношення регістрів
і І Загалом текст 1 можна кваліфікувати як типово ; науковий; текст 2 — як такий, що містить елементи на-Іукового та публіцистичного стилів. ; Аналіз обох фрагментів текстів свідчить про те, що, І попри їхню належність до наукового функціонального ] стилю, їх автори використали різні канали комунікації, ! орієнтувались на різні моделі адресатів спілкування, ке­рувались різними стратегіями мовленнєвої поведінки. А це означає, що побудовані мовцями дискурси (тексти) мають різні жанрово-регістрові характеристики. Поняття «регістр» безпосередньо пов'язане з катего­ріями контексту та його типів і моделей. Регістр(лат. ге£ізт.шт — список, перелік) — різновид дискурсу (тексту), що сформувався під впливом ситуативного контексту в спілкуванні соціалізованих особистостей; реалізація дискурсу (тек­сту) в конкретній конситуацїі спілкування, в основі якої лежать імп-ліковані в комунікативній компетенції мовців правила (конвенції, звички) спілкування.

Текст 1

Канал комунікації

зоровий;

— писемна форма мовлення

Характер одиниць мовного коду

домінування висловлювань (повідомлень), притаманних науковому стилю спілкування;

— помітна роль називних речень і відповідно присудків, виражених іменниками;

— функціональна перевага предикатів із семантикою релятивності та буттєвості;

— функціональна значущість номіналізацій, які можуть виступати в ролі підметів;

— кількісне й функціональне домінування загальнонаукових і спеціальних (лінгвістичних) термінів;

— відсутність слів

з переносним значенням,

образним та символічним

уживанням

Вияв особистісного начала

модель автора: носій об'єктивного спеціального (лінгвістичного) знання;

особистісне начало не підкреслене;

— особистісний чинник не виноситься у рематичну позицію


Таблиця 3.3

Текст 2

Канал комунікації

слуховий

— усна форма мовлення

Характер одиниць мовного коду

синтез висловлювань (повідомлень), притаманних науковому та публіцистичному стилям спілкування;

— домінування дієслівних речень;

— кількісна й функціональна перевага предикатів дії та діяльності;

— наявність окремих номіналізацій;

— домінування суспільно-політичної лексики і термінології;

— значна кількість слів «високого» стилю, а також слів ужитих образно та символічно

Вияв особистісного начала

модель автора: носій аксіологічного («правильного») знання у сфері соціально-політичних стосунків;

— особистісне начало домінує;

— особистісний чинник виноситься у рематичну позицію (Мені... дуже приємно)


оцінні слова та вирази відсутні

Модель адресата

фахівець у сфері мовознавства, зокрема термінознавства

Тип інформації у повідомленнях

максимальна об'єктивізація викладу;

— наявність дефініцій;

— логічність викладу:

від дефініції до її аргументації

— у цілому інформація стосується світу реального («наукова реальність»), |а не ідеального;

— домінування модальності «буттєвості»;

— апеляція до спеціальних знань адресата


Закінчення таблиці 3.3

— значна кількість оцінних слів і виразів;

— наявність номінативних одиниць із семантикою почуттів та емоцій

Модель адресата

однодумець, якого потрібно не переконувати, а радше «надихати»

Тип інформації у повідомленнях

значна суб'єктивізація викладу;

— відсутність дефініцій;

— домінування емоційного над логічним, суб'єктивного над об'єктивним;

— у цілому інформація стосується світу бажаного, у певному сенсі «ідеального» («як повинно бути»);

— домінування модальності «бажаності»;

— апеляція

до загальнолюдських цінностей




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення


Це поняття все активніше використовують у за-гальнолінгвістичному обігу, зокрема сфері дослід­жень мовного вживання, комунікації. У британській, американській та австралійській лінгвістичній тради­ції вже існує література з цієї проблеми. В українсь­кому мовознавстві, як і в лінгвістиках багатьох євро­пейських країн, це поняття ще не набуло поширення. Воно асоціюється з функціональним стилем, підмо­вою тощо.

Однак поняття регістру не тотожне поняттям функ­ціонального стилю чи підмови. Функціональні стилі мови, наприклад, мають об'єктивний характер, охоп­люють загальноприйняті стилістичні норми, які ви­користовують усі мовці незалежно від їх належності до конкретної соціальної групи, освітнього рівня, ста­ті тощо, а тому не відображають явищ, окреслених по­няттям контексту. Функціональні стилі мовлення враховують важливий, але лише один чинник контекс­ту — соціальний, охоплюючи характер мовлення пев­ної соціальної групи, що відповідає конкретній сфері суспільної діяльності й відповідній їй формі свідо­мості.

Моделі контексту формуються залежно від специфі­ки каналу комунікації, змісту (конфігурації) соціаль­них ролей учасників комунікації та тематичної сфери (простору комунікації).

Специфіка каналу комунікації. Охоплює аспекти, пов'язані із специфікою усного, писемного і друковано­го мовлення, діалогічного, монологічного чи полілогіч-ного способу комунікації, радіомовлення, телемовлен­ня, поєднаного з відеорядом, комунікації безпосеред­ньої чи опосередкованої простором і часом тощо.

Зміст (конфігурація) соціальних ролей. Включає різні виміри контексту, пов'язані з тим, у яких соціаль­них відносинах перебувають учасники комунікації (на­чальник, підлеглий, батьки, діти, друзі та ін.).

Тематична сфера (простір комунікації). Передба­чає різні виміри комунікації: наукову чи побутову, сер­йозну чи жартівливу, цікаву кільком учасникам чи за­галу тощо.

На думку американського лінгвіста М.-А.-К. Холі-дея, специфіка вияву значень кожної мови підпорядко­вана трьом метафункціям: досвідній, міжособистісній і текстовій.


Досвідна метафункція. Служить учасникам кому­нікації «картою» дійсності: хто, що робить, кому, ко­ли, де, з якою метою, як. Результатом її впливу стає формування досвідного типу значення або досвідного смислу.

Міжособистісна метафункція. Пов'язана з органі­зацією соціальної діяльності, тобто організацією людей, яким висловлюють вдячність, роблять зауваження, ставлять запитання, формулюють накази тощо. Стає ос­новою формування міжособистісного значення або між-особистісного комунікативного смислу.

Текстова метафункція. Стосується упорядкування названих метафункцій у текстах, які є цілісними і важ­ливими в певних контекстах спілкування, а саме: що формулюється на самому початку спілкування, а що в кінці; у який спосіб вводиться ім'я особи, про яку йти­меться в розповіді; що залишається в сфері імпліцитно-го, а що виводиться «на поверхню» тощо. Впливає на формування у комунікації текстового значення або смислу упорядкованого тексту.

Співвідношення між функціональною організацією мови і окресленою структурою контексту, за М.-А.-К. Хо-лідеєм, показано у табл. 3.4.

Таблиця 3.4

' Співвідношення функціональної організації мови
' і структури контексту

Метафункція (організація мовного коду)   Регістр (організація контексту)  
Значення міжособистісне (засіб інтеракції)   Зміст (конфігурація) соціальних ролей  
Значення досвідне (засіб побудови змісту)   Різновиди соціальних дій  
Значення текстове (засоби упорядкування тексту)   Специфіка каналу комунікації  

Ь Отже, від контексту, в межах якого відбувається 'спілкування, залежить внутрішня організація дискур-,су, співвідношення елементів мовного та позамовного коду, їх семантика, синтактика, а також прагматика •спілкування загалом. Приклад такої залежності наво­дять В. Живов і А. Тімберлейк, використовуючи фраг­мент дослідження Б. Томаса:


засоои мовного коду в комунікації 208

у Південному Велсі в окремих ареалах (і окремими но­сіями) вживається [є:] у відповідності з [а:] решти велських діалектів. У невеликому селі Понт-рид-и-фен, що розтягло-ся на кілька кілометрів, на вельському продовжує говори­ти в основному лише старше покоління, і лише жінки за п'ятдесят вживають [є:]. Вживання цієї фонеми залежить від того, на якому кінці села живуть носії і до якої з протес­тантських церков вони належать. Жінки, які належать до Конгрегаційної церкви і живуть на західному кінці села, рідко вживають [є:], у той час як методисти та баптисти із східного кінця вживають цю фонему відносно регулярно. При цьому баптисти вживають [є:] як у неформальному, так і у формальному мовленні; методисти часто вживають [є:] у неформальному мовленні, але ніколи не користують­ся цією формою в офіційному стилі. Це пояснюється тим, що методисти підтримують ширші контакти із зовнішнім світом, у той час як баптисти більш замкнуті.

Як зазначають автори, межі між діалектами виявля­ються окресленими не в просторі, а всередині мовної ді­яльності одного мовного соціуму. При цьому фонологіч­на система є залежною від ситуації мовлення, яке визна­чається соціальним статусом учасників, або, точніше, фонологічна система існує в двох різновидах. У цілому ж можна говорити про інтерактивний характер зв'язку між соціальним контекстом і засобами мовного коду кон­кретного типу комунікації. Під впливом цього типу кон­тексту формуються різновиди мовного коду комунікації, які й отримали назву регістрів.

Засоби мовного коду в комунікації залежать від спе­цифіки каналу, змісту соціальних ролей учасників спілкування і тематики спілкування, яка для конкрет­них особистостей чи певної спільноти може бути більш чи менш значущою, нейтральною чи, навпаки, дратів­ливою, конфліктогенною, збурливою тощо. Істотний вплив на регістрові характеристики мовних засобів має і зовнішній контекст.

Спираючись на ці показники, дослідники встанов­люють регістрові відмінності найрізноманітніших дис­курсів, створених різними особистостями, як у межах відмінних функціональних стилів, так і в межах одного функціонального стилю. Такий метод аналізу регістро­вих характеристик дискурсу дає змогу диференціювати регістрові аспекти ідіостилю.

Отже, регістрові аспекти дискурсу — це результат впливу ситуативного контексту на перебіг комунікації, організацію її мовного коду, з одного боку, і пристосу-


 

Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення

вання одиниць мовного коду до наявних ситуативних умов спілкування — з іншого. Вплив культурного кон­тексту на перебіг комунікації сприяє формуванню мов­леннєвих жанрів. З огляду на те, що зв'язки між текс­том (дискурсом) і контекстом мають діалоговий харак­тер (текст одночасно віддзеркалює контекст і реалізує його вимоги), можна стверджувати, що регістри і мов­леннєві жанри формують дискурс, виступаючи форма­ми його реалізації та існування.

Тональність як складова мовленнєвого спілкування

Тональність — одне із стрижневих понять процесу комунікації. Правильно дібрана тональність — обов'яз­кова складова стилю мовлення, типу комунікації, умо­ва дотримання найважливішого принципу неконфлікт-ного спілкування — максими кооперації.

.. Тональність спілкування — усвідомлена або неусвідомлена емо-ційно-аксіологічна і змістово-інформативна організація мовного матеріалу, за допомогою якої адресант формує повідомлення,

• ••- мовленнєвий акт певної іллокуції, впливає на емоційно-психоло-

*', гічну сферу адресата, а іноді й на ситуацію спілкування.

Порушення тональності спілкування може стати причиною різноманітних непорозумінь, образ, навіть комунікативних провалів. Недотримання відповідної тональності може суттєво знизити очікуваний мовцем перлокутивний ефект або взагалі звести його нанівець. Ще Арістотель свого часу зауважив: «Якщо промовець говорить жорстким тоном ніжні речі або ніжним тоном жорсткі, він перестає бути переконливим».

Тональність спілкування формується не лише засо­бами мовного коду, тематикою розмови тощо, а значною кількістю невербальних, парамовних елементів, скла­дових інших семіотичних систем.

Важливою складовою тональності спілкування є ін­дивідуальна манера побудови висловлювання, зокрема вимовляння звуків, інтонування фраз, темп мовлення, паузи тощо. Усе це є важливим джерелом інформації для слухачів:

...високий металевий голос, дивна звичка розтягува­ти звуки і менторськи тикати пальцем угору... були нам неприємними... Тон і манера його спілкування... свід­чили про самозакоханість... (Лобода Є. Учитель).




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення


Тональність спілкування може бути важливим по­казником дистанціювання адресанта від адресата, сві­домим демонструванням своєї зверхності, чи, навпаки, залежності:

Я звернувся до нього (хворого) тоном, усталеним між лікарем і пацієнтом, що підкреслює різницю між двома людьми, з котрих один володіє необмеженим ав­торитетом, правом єдиного й виключного присуду, ці­литель, геній і маг, могутній і безумовний владар, і дру­гий, один з тих, що позбавлені власного ім'я й всіх жит­тєвих відрізнень, підводяться під загальну категорію хворих. Перший є всемогутніший у своїй умовній величі за Чингіс-хана, другий є ніщо, підлеглий, нівельований і знищений (Домонтович В. Емальована миска).

Вибір адресантом необхідної тональності залежить від різноманітних позалінгвальних чинників (характе­ру індивіда, його настрою, оточення, мети розмови, осо­би адресата тощо), а її варіативність є обов'язковою умо­вою успішності спілкування.

Невміння обирати потрібну тональність у спілкуван­ні — одна з причин комунікативних невдач:

Зина вибила мене остаточно з коли. Як завжди, так і сьогодні мені не вистачає потрібних слів і вмін­ня, щоб надати розмові тієї тональності, того від­тінку щирости, що на нього сьогодні я найбільше спо­дівався. Мені бракує слів (Домонтович В. Дівчина з ведмедиком).

Правильна тональність спілкування — умова успіш­ного формування власного іміджу:

Тон у нього (Василя Гриба) був твердий і переконли­вий. Він не говорив^ він проповідував. Він не зазначав, він проголошував. Його жарти були гієратичні, а його іронія урочиста.... він не припускав ані сумнівів, ані пи­тань ... для нього було все зрозуміло й приступно (До­монтович В. Дівчина з ведмедиком).

Тональність може служити також джерелом досяг­нення потрібного комунікативного ефекту:

Зина вважає, що байдужий тон надасть особливого ефекту її дражливому, розраховано безтактному, бра-вадному запитанню (Домонтович В. Дівчина з ведме­диком).

Варіативність складників тональності часто є засобом передавання непрямих смислів у мовленнєвих актах:

Ма, — сказала Зина, зберігаючи наївно-невинний дитячий тон, — ти, здається, сердилася на мене, що я


запитала в Іполіта Миколайовича про окуляри, що він з ними робить, цілуючись. Я просто хтіла подивитись, як він ніяковіє й червоніє (Домонтович В. Дівчина з вед­медиком).

Незважаючи на важливість тональності у процесах спілкування, її сутність, типи, складові, співвідношен­ня з іншими елементами акту комунікації, а також лінг-вальна природа, залишаються невизначеними. Так, де­які дослідники тональності мовлення ототожнюють її з атмосферою спілкування, його загальною емоційною налаштованістю, манерою мовленнєвої поведінки учас­ників комунікації. Наявні випадки ототожнення тональності з регістром спілкування, хоча одна й та ж сама тональність може супроводжувати офіційне спіл­кування, бути елементом дружньої бесіди або стати ре­зультатом комунікації, яка почалась у зовсім іншому регістрі.

Тональність мовлення (спілкування) формується ба­гатьма чинниками.

1. Загальна манера спілкування, ведення розмови:

— фізичні, темпові, ритмомелодійні та інші харак­теристики мовлення;

— сприймання слухачем манери побудови вислов­лювання як щирого/нещирого, природного/неприрод­ного, виразного/невиразного, серйозного/несерйозного, з дотриманням/недотриманням етикетних норм міжосо-бистісного спілкування та ін.

2. Внутрішній стан адресанта: спокійний/неспокій­ний, впевнений/невпевнений, рішучий/нерішучий тощо.

3. Орієнтація мовця на особу слухача: емоційне ставлення, соціальні відносини, вікові аспекти, статеві особливості, перлокутивний ефект (мирний, загрозли­вий, насмішкуватий тощо).

4. Орієнтація адресанта на ситуацію спілкування: офіційну, неофіційну, дружню та ін.

5. Орієнтація адресанта на інформацію, що переда­ється (викривальна, змовницька, незрозуміла тощо).

Хоча тональність спілкування визначається (зада­ється) мовцем, її оцінювання здійснюється, як правило, ззовні (адресатом, слухачем, читачем), виходячи із звичних (стереотипних) уявлень про процес спілкуван­ня, тобто з орієнтацією на глибоко імпліковані у процес комунікації максими кооперативного спілкування.

У тональності мовний компонент відіграє чи не най­важливішу роль, оскільки вона пов'язана з тоновими



Засоби мовного коду в комунікації

Комунікативні девіації (невдачі)


 


характеристиками мовлення, мовною і мовленнєвою комптенцією комунікантів.

Динамічність усного мовлення виявляється в тоно­вому (висота, сила, гучність та ін.) і обертоновому (пе­редусім тембровому) звучанні, його мелодиці (інтонації, темпі, регістрі тощо), а також у використанні засобів мовного коду (морфологічних, словотвірних, лексико-фразеологічних, синтаксичних). Разом із психологічни­ми, соціальними, етичними, естетичними, паралінгвіс-тичними, логіко-тематичними, ситуативними чинника­ми, а також індивідуальною манерою мовлення, стилем і регістром названі елементи тону створюють атмосфе­ру спілкування.

Місце тональності серед складників комунікації ви­значають так: інтенції мовця — стратегії спілкування — мовленнєві акти — регістри — індивідуальна манера (стиль) спілкування — тональність спілкування — ат­мосфера спілкування.

Атмосфера спілкування

Успішність комунікації великою мірою залежить від атмосфери спілкування.

Атмосфера спілкування — лінгво-психо-соціокогнітивні стосунки учасників комунікативного акту.

Це комплексна категорія, яка характеризує міжосо-бистісні стосунки учасників комунікації, більшою мі­рою торкається нелінгвістичних аспектів спілкування, але впливає і на його лінгвістичну складову та на успіш­ність комунікації загалом.

Атмосферу спілкування формують:

1. Обставини та умови, в яких відбувається спілку­вання (місце, середовище, час, події, що передували по­чатку комунікації, події, що відбуваються під час спілку­вання (найрізноманітніші: від погоди до політичних), фі­нансове становище учасників спілкування, їх кількість, тривалість спілкування).

2. Стани, в яких перебувають учасники спілкуван­ня (психологічний, емоційний, фізичний, душевний, психічний; типи характерів комунікантів).

3. Міжособистісні стосунки учасників спілкування (міра знайомства, належність чи ні до одного кола зна­йомств, психологічна сумісність чи несумісність, наяв­ність чи відсутність спільних інтересів, емоційне став-


лення, міра зацікавленості в спілкуванні, міра відвер­тості, інтерес до тематики розмови).

4. Чинники, пов'язані з процесом спілкуванння, зо­крема мовною та комунікативною компетенціями (мета спілкування, тема розмови, тональність, мова спілку­вання, володіння етикетними нормами, їх доречність, мовні уміння і навички, правильність мовлення, куль­тура мовлення, вживання паралінгвістичних засобів, уміння слухати, стратегії й тактики ведення розмови).

5. Соціальні, культурні, психологічні та інші чинни­ки процесу спілкування (соціальні статуси, вікові від­мінності, рівень освіти, загальний культурний рівень, інтелект, статеві відмінності, життєвий досвід та ін.).

6. Чинники, пов'язані з інформаційними аспектами спілкування (тема, проблема спілкування, важливість інформації, правдивість чи неправдивість інформації, рівень розуміння один одного тощо).

Атмосферу спілкування вважають позалінгвальним явищем, принаймні більшою мірою психологічним, ніж лінгвістичним; власне лінгвальні елементи (мовна і комунікативна компетенції) перебувають на периферії цього явища.

Отже, організація мовного коду, перебіг процесу міжособистісного спілкування залежать від багатьох позамовних чинників, які значною мірою визначають стиль спілкування і детермінують його тональність і ат­мосферу. Це підтверджує думку Д. Карнегі, що в спіл­куванні людей значущим є все і дрібниць не буває.

3.3. Комунікативні девіації (невдачі)

Успішність чи неуспішність комунікації, її резуль­тат залежить від багатьох умов. Серед них для комуні­кативної лінгвістики найважливішими є ті, що пов'яза­ні з, комунікативною і мовною компетенціями учасни­ків інтеракції.

•» Сутність і природа комунікативних девіацій

• '*

Будь-яка людська діяльність (фізична, духовна, психічна, розумова, мовленнєва тощо) є складним бага-тоетапним процесом, який супроводжується найрізно-



Комунікативні девіації (невдачі)


Засоби мовного коду в комунікації

 


манітнішими відхиленнями від його «нормального» хо­ду. Це стосується і процесу мовленнєвої комунікації.

Комунікативні девіації спричиняються порушен­ням правил (законів, постулатів, максим тощо) мовлен­нєвого спілкування, тобто комунікативних кодексів, природа яких не лише мовна, а психо-соціо-культурна, точніше — когнітивна. Це зумовлено тим, що інтенція учасників комунікації втілена в діалозі, полілозі, тобто в реальному спілкуванні, яке підпорядковане психоло­гії міжособистісних зв'язків, залежить від соціальню чинників.

Комунікативні девіації— недосягнення адресантом комун/катш-І ної мети; відсутність взаєморозуміння і згоди між учасниками^ спілкування.

Комунікативні девіації, когнітивні за своєю приро­дою, виявляються в порушеннях передусім комуніка­тивної семантики, прагматичних елементів інтеракції, торкаються законів мовлення, зокрема імплікацій та імплікатури дискурсу, співвідношення асерції й пресу-позиції повідомлення, логіки викладу тощо. Іншими словами, якщо адресант вибрав не «той» тип іллокуції (наприклад, наказ тоді, коли слід було попросити) чи стратегії спілкування (наприклад, непрямі мовленнєві акти там, де потрібно було діяти прямо, «в лоб») тощо, то це його когнітивна помилка, девіація вибору, орієн­тації в особі адресата, правил спілкування тощо. Тут йдеться не стільки про мову, скільки про комунікатив­ну компетенцію учасників спілкування.

Водночас успішне спілкування великою мірою за­лежить від власне мовних чинників, тобто засобів мов­ного коду. Насправді важко уявити розкуте, душевне спілкування, якщо учасники комунікації погано воло­діють засобами мовного коду, певної ідіоетнічної мови. Мовні девіації — складові комунікативних девіацій, а володіння мовною компетенцією — умова успішності спілкування. Мовні девіації ґрунтуються на конфлікті між когнітивним і мовним, тобто гнучким, мінливим способом мислення і формалізованим, узуалізованим способом його вираження засобами ідіоетнічної мови.

Отже, девіації, пов'язані з мовною компетенцією, багато в чому визначаються специфікою лексичної й граматичної семантики, а девіації, пов'язані з комуні­кативною компетенцією, — семантики комунікативної та «власне» прагматичними чинниками.


Вплив комунікативних девіацій на розуміння і сприймання адресатом тексту (дискурсу), створеного мовцем, є не однаковим. Він може бути значним, оскіль­ки стосується особи адресата, його ментального стану, культурного контексту, в якому він живе, мовленнєвих звичок, якими він послуговується і які засвоїв з дитинс­тва тощо, а може бути неістотним, якщо йдеться про гра­матично неправильне висловлювання або стосується лише деяких ускладнень у плині комунікації. У такому разі для нормалізації кооперативного спілкування дос­татньо уточнити значення окремих слів, змінити то­нальність, перепитати тощо.

У комунікативних девіаціях істотною є роль прагма­тики. Щодо цієї проблеми існує дві точки зору. Згідно з першою прагматика виявляється на мотиваційно-спо­нукальній стадії породження мовлення (вербалізації). Згідно з другою — прагматика діє не на якомусь кон­кретному етапі породження мовлення, а є своєрідним «оператором», який діє на всіх етапах, визначаючи за­гальну тональність і формальну організацію всього про­цесу. Цей «оператор» поєднує в собі низку компонентів, найважливішими з яких є пресупозиційна ситуація, в якій перебуває мовець, мотив повідомлення як мета впливу на співбесідника, наявність у тих, хто спілку­ється, певного фонду спільних знань.

Отже, комунікативні девіації тісно пов'язані з праг-матикою спілкування, тобто з усіма складовими кому­нікативного акту.








Date: 2015-07-22; view: 1361; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2017 year. (0.04 sec.) - Пожаловаться на публикацию