Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как противостоять манипуляциям мужчин? Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника







Мовленнєвий жанр





Сутність мовленнєвого жанру. Визнання дискурсу найважливішою категорією міжособистісного спілку­вання поставило на порядок денний комунікативної лінгвістики проблему базової одиниці комунікації, яка б об'єднувала різноманітні мовленнєві акти. На таку роль претендує мовленнєвий жанр (МЖ). Усе частіше поняття МЖ відносять до найважливіших понять праг-малінгвістики, стилістики, соціолінгвістики, лінгвіс­тики тексту. Практичне володіння мовленнєвим жан­ром — суттєвий аспект мовленнєвої компетенції особис­тості. Зокрема, наголошуючи на важливій ролі МЖ у людському спілкуванні, польська дослідниця А. Вєж-біцька зазначає, що суспільне життя можна уявити як велику сітку актів мови. На мовленнєвих актах ґрунту­ється історія (пропозиції, вимоги, переговори, умови то­що), приватне життя (запитання, відповіді, суперечки, аргументація, обіцянки, сварки, скарги, докори, заува­ження та ін.). Водночас індивіди намагаються зінтер-претувати те, що їм кажуть інші, тобто зрозуміти, які мовленнєві акти використовують.

Поняття «жанр» традиційно пов'язують передусім з літературознавством, але воно семіотичне, загальнофі-лологічне і стосується всіх видів словесності.

Пріоритет у формуванні загальнофілологічних ос­нов поняття «жанр» належить російському філологу Михайлу Бахтіну (1895—1973), який у праці «Пробле­ми речевьіх жанров» сформулював найважливіші ідеї щодо поняття «мовленнєвий жанр». За М. Бахтіним, людське мовлення в типових ситуаціях втілюється в певні готові форми мовленнєвих жанрів, які «дані нам, як рідна мова». Вони певною мірою «безособистісні», оскільки є «типовою формою висловлювань, а не сами­ми висловлюваннями». «Мовленнєві жанри організу­ють наше мовлення практично так, як його організують граматичні форми (синтаксичні). Ми навчаємося відли­вати наше мовлення в жанрові форми, і, чуючи чуже мовлення, ми вже з перших слів вгадуємо його жанр, передбачаємо певний об'єм..., певну композиційну по­будову, передбачаємо кінець, тобто з самого початку ми маємо відчуття мовленнєвого цілого...».

Типовими для МЖ є: комунікативна ситуація, екс­пресія й експресивна інтонація, обсяг (приблизна три-


І

з § •§ 5'

валість мовленнєвого цілого), концепція адресата і

«нададресата».

МЖ, на думку вченого, характеризується триєдніс­тю: тематичний зміст, стиль і композиція висловлю­вань. Наприклад, повідомлення, оповідання, прохання, питання тощо характеризуються цією триєдністю, а тому відразу ж пізнаються учасниками спілкування.

Ідеї М. Бахтіна розвивали польські та російські дос­лідники, зокрема А. Вєжбіцька, Н. Арутюнова, Ст. Гай­да, В. Богданов, В. Дементьєв, О. Падучева, М. Фе-досюк, Т. Шмельова та ін. Вони визначають мовленнєвий жанр як прийняті в конкретних ситуаціях і призначені для передавання певного змісту типові способи побудови мовлення або як розгорнуту мовленнєву побудову, що складається з кількох (іноді значної кількості) мовлен­нєвих актів (мовленнєва дія, що здійснюється згідно з принципами і правилами мовленнєвої поведінки, прий­нятими у суспільстві) (МА).

У такому розумінні поняття МЖ і МА зіставні: мов­леннєвий жанр виформовується мовленнєвими актами, які є складовими мовленнєвого жанру.

Водночас співвідношення між МА і МЖ не завжди прямолінійні, оскільки:

— деякі МА не втілюються в МЖ (наприклад, повто­рення, нагадування, перепитування, обмовка тощо);

— як елементарне поняття, МА може бути викорис­тане для опису й протиставлення жанрів, які склада­ються з одного МА або їх сукупності (наприклад, бесіда, суперечка, сварка, умовляння та ін.).

Мовленнєвий жанр— тематично, композиційна й стилістично ус­талені типи повідомлень — носіїв МА, об'єднаних метою спілку­вання, задумом мовця з урахуванням особистості адресата, кон­тексту і ситуації спілкування.

Російська дослідниця Т. Шмельова виділила такі оз­наки МЖ:

1. Комунікативна мета. За нею виокремлюють:

— інформаційні (повідомлення, підтвердження, за­пит, заперечення інформації, згода з думкою або запере­чення її);

— оцінні (похвала, огуда, схвалення, докір);

— етикетні (привітання, вибачення, призначення на посаду, прощання, оголошення війни тощо);

— імперативні (наказ, прохання, заборона, порада, рекомендація, інструкція, розпорядження, обіцянка, зобов'язання та ін.).


2. Концепція автора (адресанта). Передбачає враху­вання того, ким він є: своїм/чужим; старшим/рів­ним/підлеглим; авторитетним/неавторитетним; таким, що має/не має повноважень; більш/менш поінформова­ним; зацікавленим/незацікавленим тощо.

3. Концепція адресата. Враховує аналогічні пара­метри.

4. По дійний зміст. Передбачає віднесеність/невідне-сеність до особистісної сфери автора або адресата, часо­ву перспективу події, оцінку події; важливою є кіль­кість подій (епізодів, вчинків).

5. Комунікативне минуле. Враховує те, що передує жанру. Виділяють МЖ реактивні й ініціативні. Поро­дження реактивних МЖ «провокують», наприклад, за­питання, адресовані учасникам спілкування, звернен­ня, вимоги, запити тощо; створення ініціативних МЖ може бути викликане передусім позамовними чинника­ми, залежить від інтенцій мовця тощо.

6. Комунікативне майбутнє. Визначає стандарти спілкування, слідування одних МЖ за іншими. Так, наприклад, за проханням слідує згода або відмова, за питанням — відповідь та ін.

7. Параметр мовного втілення. Це мовне оформлен­ня МЖ, спосіб, яким МЖ доходить до його адресата (порівняйте, наприклад, стандартизовану процедуру за­повнення формуляра і складну творчу працю, яка су­проводжує написання роману).

Виділені ознаки МЖ Т. Шмельова назвала «паспор­том МЖ».

У лінгвістичній літературі наявні різні спроби типо­логії МЖ. Наприклад, М. Федосюк розрізняє елементар­ні (повідомлення, похвала, привітання, прохання тощо) та комплексні МЖ, які формуються з елементарних. МЖ можуть бути монологічними (заспокоєння, переко­нання, умовляння) і діалогічними (бесіда, дискусія, супе­речка, сварка).

Враховуючи параметри аналізу і «паспорт МЖ» Т. Шмельової, визначимо комунікативну природу тако­го елементарного (за типологією М. Федосюка) МЖ, як докір, а також найважливіші ознаки, які відмежовують докір від інших типів МЖ з негативною мовленнєвою оцінкою.

За комунікативною метою докір належить до оцін­них МЖ, оскільки основним наміром адресанта є ви­словлення негативного ставлення до когось або персоні-

64-59




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікативного акту, пов'язані з мовним кодом


фікованого чогось. При цьому адресант орієнтується на певні норми, з якими експліцитно або імпліцитно по­рівнюється те, що підлягає негативній оцінці. Ці норми можуть бути соціальними, моральними, етичними, ес­тетичними, офіційними, неофіційними, колективними, груповими, індивідуальними, вербалізованими і невер-балізованими тощо. Наприклад:

Петро, мій товариш, спохмурнів, коли я все йому до кінця виповів, подумав трохи і сказав таке:

— Чого ти не прийшов раніше, коли вони ще лишень крутили тебе? # (докір). Я б тобі все пояснив, порадив, як бути, щось би ми з того вишукали # (аргументація до­кору логічна). Існує одне золоте правило для всіх нас: не підписувати жодного з їхніх паперів <...> # (аргумента­ція докору з посиланням на неписані норми спілкування з працівником КДБ) (Андрухович Ю. Московіада).

Часто у докорі зона невідповідності нормам може бу­ти «розмитою»; цим він відрізняється від звинувачення, дорікання, скарги, нотації. Міра ж невідповідності цим нормам є незначною, а тому форма несхвалення в докорі є «м'якою», чим він відрізняється від звинувачення, осуду, засудження, догани, розносу. М'якість форми, способу, манери тощо докору — свідчення того, що адре­сант не має на меті приниження, висміювання когось, а тому докір можна вважати неконфронтативною формою спілкування. Цим він відрізняється від сварки, образи, лайки, погрози, дошкульності, інвективи, огуди, ущип­ливості, шпильок, картання.

Автор докору є людиною зацікавленою; попри мож­ливу різницю у віці, соціальному статусі тощо, віддає перевагу дружньому, партнерському, часто неформаль­ному спілкуванню; він, як правило, вважає, що його докори справедливі. За цим критерієм докір протистав­лений догані, настанові, повчанню, звинуваченню, но­тації. Наприклад:

Гоцці знов сів на лаву й, поклавши руки на плече Екегартові, дружньо сказав:

— Погано, синьоре Екегарте, те, що ви скептик, надто скептик... (Домонтович В. Розмови Екегартові з Карлом Гоцці).

Докір завжди має свого адресата, тобто він інтенціо-нально спрямований, на відміну, наприклад, від ламен­тації (лат. Іатепіаііо — скаржитися), ремства. Адреса­том докору можуть бути:


а) конкретна особа, наприклад:

[Сашко:] — Біда твоя в тім, Артурчику — дозволь тебе так іноді називати, — що ти завжди прагнув ухи­литись... (Андрухович Ю. Московіада);

б) метонімічне представлення адресата як певної ін­станції, установи, держави тощо, наприклад:

Чому ви зачиняєте прохідні... Чому молода артис­тична істота, недавній десантник змушена... ризику­вати життям заради пляшки горілки? <...>

Але ці докори повисали в повітрі. <...> (Андрухович Ю. Московіада);

в) невідома, неусвідомлена інстанція; у цьому разі докір нагадує ламентацію, наприклад: / я з докором звернувся в простір:

— Ну і що ж мені тепер робити? (Бабак А. Вільхова кров);

г) власне «Е£о» мовця, яке оцінює «АІІег е£о». Та­кий тип докору називають само докором:

Здавалося йому [Саві]: немов це він і не він. Ніби не він, а хтось Інший за нього говорить і діє. <...>

А він, справжній Савко, стежить за кожним вчин­ком, прислухається до кожного слова цього другого. І су­дить, і гудить, і докірливо до цього іншого каже:

— Та хіба ж це ти, Савку? (Домонтович В. Прибор­каний гайдамака).

У межах самодокору трапляються вислови «докори сумління», «докори совісті», «докоряти собі за щось» та ін.

Усі типи докорів однобічно скеровані на адресата і цим відрізняються від перекорів.

Адресатом докір може сприйматись як справедли­вий і як несправедливий. Від цього значною мірою зале­жить подальший перебіг процесу спілкування, форму­вання його комунікативного майбутнього.

Подійний зміст того, що оцінюється негативно, як правило, стосується минулого; події, що будуть мати місце у майбутньому, можна лише спрогнозувати дуже приблизно; самі події можуть бути одиничними, чис­ленними або кількісно невизначеними, сприйматись «у Цілому». Наприклад:

1. Одинична подія:

Чому, спитаєте мене, Ваша Королівська Справед­ливосте, чому, сучий хвосте, пішов ти до нього [каде-біста] за тиждень? (Андрухович Ю. Московіада).

2. Численні події: Я перериваю Зину:




Складові комунікативного акту, пов'язані з мовним кодом

Засоби мовного коду в комунікації

 


а І з- й. а о 2 З

Як це ви можете так рішуче говорити? Зина роз­водить руками й з докором похитує головою.

— Коли ж, Іполіте Миколайовичу, ви чули, щоб я висловлювалась нерішуче? (Домонтович В. Дівчина з ведмедиком).

3. Кількісно невизначені події:

Зина з докором каже:

— Правдоподібне? Ви питаєте, що таке правдопо­дібне? (Домонтович В. Дівчина з ведмедиком).

З позицій комунікативного минулого і комунікатив­ного майбутнього докір постає як реактивний МЖ; він скерований на оцінку минулих дій, вчинків, думок то­що, але має вихід у майбутнє. Це стосується насамперед подальшого розгортання МЖ, яке значною мірою зале­жить від того, як адресат сприймає докір: як справедли­вий чи несправедливий. За справедливим, як правило, слідує згода і/або виправдання, аргументація (пояснен­ня) причин засудження; за несправедливим — запере­чення, рідше — примирення з фактом. На противагу до­кору причіпки сприймаються як несправедливі, й після них слідують заперечення або конфліктні типи МЖ: лайка, сварка та ін. Наприклад:

[Галя:] — Востаннє, коли ти був тут, ти повівся зі мною, наче з повією... Пропав на два тижні!

[Отто фон Ф.:] — Я писав роман у віршах, Галю (Андрухович Ю. Московіада) (докір визнається справед­ливим, а тому адресат вдається до виправдання);

... мати, підсунувшися ближче, пригорнулася до ньо­го [Шлойми]. Мамо, хто це такі? Навіщо ти їх впустила? — запитав він з докором.

— Сину! — мати зазирнула йому в очі. Так треба. Поїдь на їхні збори. Вони ж не відчепляться (Ірванець О. Рівне/Ровно) (адресат застосовує пояснення свого вчин­ку, який мовцем оцінюється як негативний);

[Шлойма каже сам до себе:] — Ох, не треба було вчо­ра з тим Маульвюрфом по третю пляшку їхати... Та й по другу не обов'язково було. Ну та вже. Що сталося те сталося (Ірванець О. Рівне/Ровно) (після самодокору слідує самопримирення за моделлю: «маємо що маємо, потрібно жити далі»).

З урахуванням аспекту мовного втілення для докору адресант може використовувати різні засоби мовного коду: власне мовні, просодичні, паралінгвістичні тощо. У художній літературі, зокрема, наявні вказівки на ко­мунікативне використання нелінгвальних засобів: по-


дивився з докором, докірливо зітхнув, стенув плечима з докором тощо. Дорікання, зауваження, звинувачення, скарги та деякі інші МЖ мають лише мовні засоби сво­го вияву.

Залежно від способів мовного вираження докір буває прямий або непрямий. При цьому непрямий докір у фор­мі «м'якого» запитання є найважливішим. Можливо, са­ме такий спосіб мовного вияву докору є «ядерним», а всі інші — «периферійними». Звинувачення, настанови, на­падки, нотації, нарікання, причіпки, догани тощо вис­ловлюються, як правило, прямо.

1. Прямий докір:

[Дід:] — Много зла в тебе накіпєло, ласкавий.

[Отто фон Ф.:] — Бо я хотів з усіма жити в злагоді. А виявилося, що всі пересварені давно (Андрухович Ю. Московіада).

2. Непрямий докір:

[Отто фон Ф.:] — Розкажи мені все-таки, в чому справа? Що за експерименти ви тут провадите? Чому саме ти? Чому з ними? [кадебістами] (Андрухович Ю. Московіада) (докір сформульовано у вигляді запитання, а не ствердження).

Саме слово докір як метаім'я, тобто загальне МЖ, є елементом літературної сфери побутування загальнона­родної мови і цим відрізняється від таких лексем на по­значення «м'якого» вияву несхвалення і незадоволен­ня, як вимова, дотинок, нагана, причіпка тощо.

Отже, докір можна визначити як інтенціональний, односпрямований неконфліктний МЖ у межах нефор­мального спілкування (або автокомунікації) «м'яко» негативної оцінної природи (який, правда, може собою розпочати конфліктні МЖ), реактивної подійної, але ініціативної комунікативної спрямованості з прямим або непрямим способами мовного втілення.

Типологія мовленнєвих жанрів.Комплексний під­хід, який враховує типи комунікативних інтенцій, спо­соби участі партнерів у комунікації, їх рольові співвід­ношення, характер реплік, дає змогу виокремити такі МЖ: бесіду, розмову, суперечку, розповідь, історію, лист, записку, щоденник та ін.

Бесіда. Це жанр мовленнєвого спілкування (діалог або полілог), в якому у випадку кооперативної стратегії відбувається:

— обмін думками з певних проблем;




Засоби мовного коду в комунікації

Складові комунікативного акту, пов'язані з мовним кодом

 


а ^ -5

е. д І Н г> <т> 5 »

-3. 1 §

— обмін даними про особисті інтереси кожного з учасників з метою встановлення типу стосунків;

— безцільний обмін думками, новинами, спостере­женнями (так зване фатичне (розважальне) спілкування).

У бесіді, попри різноманітні тактики, домінує стра­тегія солідарності й згоди в думках. Це своєрідний об­мін симпатіями.

Розмова. У межах цього жанру може реалізуватись як кооперативна, так і некооперативна стратегія спіл­кування. За метою спілкування виділяють:

— інформативну розмову (повідомлення, інформація);

— наказову розмову (прохання, накази, вимоги, по­ради, рекомендації, переконування в чомусь);

— розмови, метою яких є з'ясування міжособистіс-них стосунків (конфлікт, сварка, звинувачування).

Цілеспрямованість — характерна риса розмови на противагу бесіді, котра може бути безцільним МЖ. Особливістю розмови є стійкі вислови, які історично склалися в системі мови, наприклад: у мене є до тебе розмова; серйозна розмова; складна розмова та ін.

Суперечка. Це жанр спілкування, у межах якого відбувається обмін думками з метою прийняття рішен­ня або знаходження істини. Різні точки зору учасників суперечки мають спільну дотичну, не виражену мовни­ми формами, — зацікавленість у спілкуванні. Це зу­мовлює кодекс довіри, правдивість і щирість, які вияв­ляються в етикетних формах, ввічливості, істинності аргументів. Мета суперечки — пошук прийнятного рі­шення. Водночас це пошук істини, правильного рішен­ня. У суперечці партнери ставляться один до одного з повагою, як до рівних собі. Якщо цього немає, то супе­речка вироджується у сварку.

Розповідь. У ній переважає монологічна форма мов­лення у межах діалогу чи полілогу. Головна стратегічна лінія мовленнєвого спілкування — солідарність, згода, кооперація, «дозвіл» одному з учасників здійснити свою комунікативну інтенцію, скеровану переважно на інформування. Темою розповіді можуть бути будь-які події, факти тощо, які сталися з оповідачем або з ки­мось іншим.

Характерна риса МЖ розповіді — цілісність інфор­мації, яка забезпечується зв'язністю окремих фраг­ментів. У розповіді адресат, інтерпретуючи певну по­дію, виступає в ролі автора, який із власної точки зору оцінює її.


Історія. Має форму монологу. Важливий прагма­тичний чинник — пам'ять. Характерно, що адресат не є дійовою особою історії. Комунікативна мета історії — не лише повідомлення про події, які відбулися раніше, а й підведення певних смислових підсумків, резюме, зі­ставлення з оцінкою сучасних подій і фактів.

На противагу іншим типам МЖ розповідь та історія належать до запланованих видів мовлення, «дозволе­них» учасниками комунікативної взаємодії.

Лист. Необхідна умова листування — щирість, яка можлива за внутрішньої близькості людей. Листи мо­жуть бути регулярними і нерегулярними. Регулярність листування визначається стосунками між учасниками цього виду спілкування, зовнішніми обставинами лис­тування, актуальністю тем та ін.

Записка. Цей жанр писемного спілкування великою мірою формується внутрішнім світом адресанта і адре­сата, актуальністю обставин, в яких створюється запис­ка. Тому зміст записки, як правило, короткий; розгор­нуті роздуми замінюються одним-двома словами, які виконують роль натяку. Ситуативна зумовленість і близькі стосунки між адресантом і адресатом уможлив­люють вільне вираження думок і економного викорис­тання засобів мовного коду, наприклад: «Іване! Чекаю завтра о третій».

Щоденник. Це тип автокомунікації, тобто спілку­вання «Е£о» адресанта зі своїм «А1і;ег е£о». Стилістика щоденникових записів зумовлена всіма можливими ви­явами особистості (Я-інтелектуальне, Я-емоційне, Я-духовне тощо). Залежно від переважання того або ін­шого начала змінюється характер викладу.

Щоденникові записи бувають, як правило, двох ти­пів. Одні щоденники віддзеркалюють орієнтацію автора на опис подій дня, місяця, року тощо; інші — міркуван­ня, «потік свідомості», опис асоціацій тощо. Особливо велике значення мають щоденники в житті творчих осо­бистостей.

Отже, мовленнєвий жанр — складова дискурсу, йо­го найважливіша категорія. МЖ об'єднує інтенції учасників спілкування у неконфліктному дискурсі, те­матику їх розмов, особливості організації одиниць мов­ного коду. З певною мірою умовності можна вважати, Що спілкування людей — це обмін різноманітними МЖ або їх частинами; структура ж дискурсу постає як су­купність МЖ.





Складові комунікативного акту, пов'язані з мовним кодом

Засоби мовного коду в комунікації

 


З п

  5 о 2 з

Водночас однією з найважливіших залишається проблема співвідношення МЖ з іншими категоріями міжособистісного спілкування, насамперед дискурсом і мовленнєвим актом.








Date: 2015-07-22; view: 585; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2017 year. (0.01 sec.) - Пожаловаться на публикацию