Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как противостоять манипуляциям мужчин? Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника







Типи дискурсів





Однією з найповніших класифікацій дискурсів є класифікація Г. Почепцова. Він виокремлює теле- і ра-діодискурси, газетний, театральний, кінодискурс, лі-


тературний дискурс, дискурс у сфері паблік рілейшнз (ПР)> рекламний дискурс, політичний, релігійний (фі­деїстичний) дискурси.

Теле-ірадіодискурс. Передбачає невимушеність, не­офіційність. Автори теле- і радіопередач створюють зна­ковий образ живого мовлення. Мовець (диктор) і слухач (глядач) перебувають у різних точках простору і часу, не можуть коригувати мовлене і почуте (наприклад, пере­питати). Темп подавання (відбору) інформації не зале­жить від слухача (глядача). Статус мовця — офіційний, слухача (глядача) — неофіційний.

Теледискурс поєднує слово і зображення, що є особ­ливим семіотичним «синтаксисом» зі складними прави­лами.

Газетний дискурс. У ньому існує розрив у просторі й часі для автора та читача. На відміну від усної кому­нікації, він розлогіший, повніший, аргументованіший. Оскільки має писемну (друковану) форму, то відбір слів, конструкцій відбувається за законами писемного (друкованого) спілкування. Значну увагу приділяють не лише змісту, а й формі викладу. Словниковий запас газетного дискурсу приблизно 20 тис. (розмовного — 2—3 тис.) номінативних одиниць.

Цей вид дискурсу передбачає колективну працю (редактори, коректори впливають на його формуван­ня), а тому індивідуальний стиль адресанта значно ні­велюється.

Він ґрунтується на двох моделях подачі змісту — фактичній (головним є виклад факту) і авторській (факт слугує лише приводом для викладу авторського погляду на подію). У західній масовій комунікації на першому місці фактична модель, у вітчизняній — ав­торська.

Газетний (як і теле- і радіо) дискурс має потенційну небезпеку маніпуляції людською свідомістю. Виникає проблема патогенного (який завдає шкоди) тексту.

Театральний дискурс. Театральні знаки символіч­ні. Театральна комунікація дуже умовна: актори вда­ють, що не бачать глядачів; глядачі не можуть втруча­тися в дію (за деякими винятками); світ акторів і гляда­чів віддалений; на сцені мають місце не дії, а знаки дій.

У театральному дискурсі спрацьовує кілька знако­вих систем: декорації, одяг, освітлення. Усе це має сим­волічний характер («Один горщик — символ села, бага­то— це вже село»).


Театральний дискурс виник на основі ритуального дискурсу, а тому ритуал живе в театрі («Театр почина­ється з гардероба»).

Кінодискурс. Шлях інтерпретатора у ньому проля­гає від тексту до мови (у звичайній комунікації — від мови до тексту). Глядачі не можуть втручатися в кіно-дію. У межах кінодискурсу спостерігається складний «синтаксис» зображення і слова. Кінодискурс збагатив людську ментальність новим типом семіотичної одини­ці, яка будується за законами невідповідності (монта­жу). Кадри, розташовані поряд, вимагають віднайдення зв'язку між ними, творчої уяви.

Кіно, як і театр, знає лише теперішній час; це поєд­нує глядача з дією.

Літературний дискурс. Є одним із найстаріших. У літературній комунікації форма має важливіше зна­чення, ніж зміст, а тому в його межах істотну роль ві­діграють засоби полегшення сприйняття: ритм, рима. Літературний текст будується з урахуванням принци­пів порушення законів автоматизму руху звичайного спілкування. Художній текст стає деавтоматизованим, великою мірою завдячуючи своїй багатозначності: ко­жен читач знаходить власний зміст.

У художній комунікації найважливішу роль віді­грає особа автора. Нині літературний текст індивідуалі­зований. Однак так було не завжди: у середньовіччі ав­тор намагався не демонструвати індивідуальної манери, «ховався» за традицію, канон.

У сприйнятті й «дешифруванні» художнього тексту вагоме значення має читач, який надає йому особистіс-них смислів, перетворює на дискурс.

Дискурс у сфері паблік рілейшнз (ПР). Це віднос­но новий тип дискурсу, спрямований на встановлення зв'язків між інституціями, партіями, окремими полі­тиками тощо і суспільством загалом. Такі зв'язки роб­лять діяльність організації, політика прозорішою, зро­зумілою решті суспільства.

Паблік рілейшнз — це організація руху інформації, спрямована на формування комунікативного простору сучасного суспільства поряд з теорією переговорів, про­пагандою, рекламою, маркетингом, лобізмом тощо.

Останнім часом ПР визначається як функція управ­ління, що передбачає аналіз настроїв громадськості, гармонізацію політики організації або особи із суспіль­ними інтересами, сприяє реалізації програми дій,


спрямованих на досягнення громадського розуміння та схвалення.

Отже, ПР — це комунікація у сфері відносин сус­пільних інституцій з громадянами, тобто суспільна ко­мунікація. Головне її завдання — створення позитивно­го іміджу інституції чи окремого політичного діяча, формування зовнішнього та внутрішнього соціально-політико-психологічного середовища, сприятливого для успіху цієї інституції чи цього діяча.

ПР має риси повсякденної комунікації (особистісної, діалогічної, усної) та масової (неособистісна, монологіч­на, технічна), оскільки в ній розглядаються об'єкти, з якими мовець має безпосередні стосунки, але яка спира­ється на закони спілкування з масовою аудиторією.

ПР-дискурс виконує певні функції. З його допомо­гою:

— здійснюють плановий і постійний зв'язок між ор­ганізацією і громадськістю, підтримують нормальні відносини;

— проводять моніторинг свідомості, думок, ставлень і поведінки як усередині організації, так і поза нею;

— аналізують вплив політики на спільноту;

— модифікують елементи політики, процедури і дії, якщо вони протирічать інтересам спільноти і діяльнос­ті певної організації;

— апробують нові прийоми політики, дій і впливів на спільноту;

— здійснюють зміни в ставленнях, поведінці все­редині певної організації й поза нею;

— формують нові чи/або закріплюють старі зв'язки між організацією і спільнотою тощо.

Для виконання цих функцій ПР-дискурс використо­вує різноманітні засоби, прийоми, інструменти, найдіє­вішими серед яких є прес-конференції, виставки, пре­зентації, інтерв'ю, буклети, статті, веб-сторінки в Ін-тернеті тощо.

Тексти ПР-дискурсів повинні передбачати можливі екстремальні ситуації, чітко відповідати певному кана­лу комунікації, типу аудиторії та іншим складовим ко­мунікативного акту.

ПР-дискурс може створювати позитивний імідж не лише певній інституції чи політику, а й цілій країні. ПР у зовнішній політиці держави — функція державного управління, яка вивчає та оцінює настрої і ставлення міжнародної спільноти^ розробляє та реалізує програму


дій, спрямовану на досягнення кращого розуміння між­народною спільнотою і позитивного ставлення до дер­жави на міжнародній арені. Важлива роль ПР у руйну­ванні стереотипів та упереджень щодо певної держави, її керівництва, внутрішньої і зовнішньої політики то­що, а також у кризові для^цержави періоди.

Рекламний дискурс. Його завдання — привернути увагу споживача до одного з багатьох, як правило, одна­кових товарів, створити йому позитивний імідж, щоб він запам'ятався надовго, а найкраще — назавжди.

Рекламний дискурс спрямований не на товар, а на продаж типових психологічних уподобань людей. На­приклад, продаж «традицій», «коренів»: на ньому ґрун­тується реклама вина. Назви вин часто подаються на тлі замків, палаців; можливий напис: «Це вино, яке робила моя бабуся ».

Реклама стає знаком. Отже, продається не сам то­вар, а його символічний відповідник. Купуючи, людина реагує не на відмінності товару, а на відмінності його знакової суті.

Політичний дискурс. Спрямований на майбутній контекст (літературний — на минулий, ЗМІ — на тепе­рішній). Майбутні контексти вигідні: їх важко запере­чити, неможливо на даний час перевірити. Свої ідеї по­літичний дискурс проголошує найкращими. Як прави­ло, творить образ і навіть модель ворога. Саме ворог увесь час винен у тому, що ситуація є не такою, як пла­нувалося. Ворог завжди цементує суспільство, яким легко керувати.

Політичний дискурс моделює інтереси суспільства, тобто він формується авторами і «споживачами», ос­кільки їх очікування і бажання «вмонтовані» в нього. Часто дискурсивні вміння політика важать більше, ніж його особистісні риси.

Релігійний (фідеїстичний) дискурс. Деякі вчені подають його як рівнозначний іншим, а деякі вказують на відмінність фідеїстичної комунікації від інших ти­пів спілкування. Сучасний американський соціолог Ро-берт Белла визначив релігію як особливу систему кому­нікації — «символічну модель, яка формує людський досвід — як пізнавальний, так і емоційний» у розв'язанні найважливіших проблем буття. Основою релігійної комунікації є передавання (трансляція) жит­тєво важливих для людини і суспільства етичних смис­лів. Вони сприймаються як заповіді, які Абсолют (Бог)


відкрив людям. Боже Одкровення сприймається як да­роване священне знання — повне, бездоганне і найго­ловніше серед усіх знань.

Основною ознакою фідеїстичного слова як складової мовного коду релігійної комунікації є неконвенціональ-не розуміння мовного знака, тобто сприйняття слова не як умовного позначення предмета (в широкому сенсі сло­ва), а як його (предмета) складову або навіть сутність. Звідси віра в те, що словом можна зашкодити людині або врятувати її, створити потрібну річ, відвести неприєм­ність тощо; помилка ж у словесному ритуалі може прог­нівити вищі сили, а тим самим зашкодити людині. Інши­ми словами, слово ототожнюється з річчю, яку воно нази­ває. Неконвенціональне сприйняття слова у релігіях Писання (християнство, іудаїзм, мусульманство, зороас­тризм та ін.) створює атмосферу особливого ставлення до мовлення, спілкування з Богом. Успішність релігійної практики, молитви ставиться в пряму залежність від ав­тентичності сакрального (лат. sacrum — священна річ, дія) тексту; його спотворення вважається блюзнірством, небезпечним для душі віруючого. Саме феномен некон-венціонального сприйняття знака ґрунтується на вірі в чарівність і святість слова.

Специфіка фідеїстичних текстів полягає в тому, що вони несуть у собі знаки (слова, словесні формули, пові­домлення, послідовності повідомлень тощо), яким у ко­мунікації віруючих приписують певні трансцендентні (лат. transcendens — той, що виходить за межі) власти­вості, зокрема магічні: божественне або демонічне по­ходження, сакральність або профанність (лат. profano — оскверняти) тощо. Ця особливість фідеїстичного слова великою мірою залежить від його фасцинуючого впливу на адресата, тобто максимальної здатності переконува­ти, хвилювати, навіювати тощо.

Специфіка спілкування у міфолого-релігійній сфері і Неконвенціональне сприйняття мовних знаків коду визначають деякі жанрові особливості:

1. Релігійний текст як результат і засіб спілкування з непізнаваним у своїй сутності Абсолютом — це завжди прецедентний текст, тобто текст, який має особливе значення у житті людини і суттєво відрізняється від звичайних, несакральних текстів.

2. Фідеїстичні тексти характеризуються вищою, ніж у звичайному мовленні, формально-смисловою ор-


ганізацією, «вибудованістю», вправністю. Цим зумов­лені звукові повтори різних типів (анаграми, звукона­слідування, алітерації, метрична впорядкованість, рима); семантичний паралелізм і образність (іномов-ність, метафоричність, символізм); принципова наяв­ність «темних» виразів (тобто певною мірою незрозу­мілих слухачам, а іноді й виконавцям), з чим часто пов'язана відчутна архаїчність сакральної мови і за­гальна «таємничість» фідеїстичного слова, його потен­ційна смислова невичерпність і, найголовніше, прин­ципове протиставлення «звичній», щоденній («про-фанній») мові.

3. Фідеїстичним текстам (замовляння, молитва, церковна служба тощо) притаманна висока міра клішо-ваності: вони не породжуються кожен раз як нові сло­весні витвори, а відтворюються як готові (з незначними варіаціями, як правило, композиційно передбачувани­ми), які існують у пам'яті соціуму як стійкі знаки із за­даними функціями.

4. Усні фідеїстичні тексти органічно пов'язані з не-вербальною (паралінгвальною і поведінковою) комуні­кацією. Фідеїстичне слово зароджувалось як вербальна складова ритуалу і природно, що воно зберігає цю близькість. Наприклад, поклони, підняті до неба очі й руки, певні постави тіла тих, хто молиться, особливі жести благословіння, а в деяких християнських обря­дах — хресне знамення, омовіння рук, ритуальне цілу­вання рук, кадіння тощо. Семіотичне значущими є одяг кліру й певні обмеження в одязі мирян, прихожан.

5. Фідеїстичні тексти вимовляються особливим чи­ном: замовляння шепочуть, гімни співають, молитви смиренно вимовляють, прокляття вигукують; тексти Святого Письма в православних храмах читають в особ­ливій речитативній манері.

У кожній релігії наявні два головних напрями кому­нікації:

1. Від Бога через пророка (наставника, священика) до людей (зумовлює існування таких жанрів релігійної комунікації, як Одкровення Бога, яке чули пророки, та пророцька проповідь Одкровення людям).

Внутрішня логіка релігійної комунікації полягає в тому, що Одкровення надсилається від Єдиного бага­тьом, воно розсіюється як добре зерно або животворна волога, і на цьому шляху можливі певні втрати смислів-


Щоб цього не сталося, в історії релігійної комунікації склалась ієрархія жанрів (текстів), сформувався канон (сукупність особливо шанованих текстів), наявні спосо­би популярного викладу і спеціального коментування канонічних текстів тощо.

2. Від людей через пророка (наставника, священика) до Бога (богослужіння і молитва), при цьому культ (по­клоніння, служба Богу) і молитва взаємопроникають: молитва є складовою ритуалу поклоніння, а елементи служби наявні в молитві (спеціальні жести, рухи тіла, культові словесні формули тощо). Отже, Одкровення, проповідь і молитва постають як фундаментальні, пер­винні жанри релігійної комунікації; інші жанри є вто­ринними.

Однією з найповніших типологій жанрів фідеїстич­них текстів, яка ґрунтується на врахуванні домінуючої текстової модальності (відношення змісту висловлюван­ня до об'єктивної дійсності), є типологія Н. Мечковської. Вона виділяє кілька жанрів релігійної комунікації.

Прохання-побажання (в широкому сенсі слова — з різною мірою категоричності або настійливості волеви­явлення, з відмінностями в обіцянні того, що буде зроб­лено «в обмін» на виконання прохання). Це замовлян­ня, заклинання, прокляття, викликання мертвих, бла­гословення, церковні прокляття (анафеми), екзорцизм (вигнання злих духів), деякі види молитов.

Обіцянки, їм властиві перформативні (тобто рівні дії) дієслова на зразок обіцяю, присягаю тощо. Такими є обіцянки, обіти, присягання.

Пророцтва. Для них характерна гіпотетична мо­дальність: ворожіння, волхвування, пророцтва, есха­тологічні видіння (про кінцеву долю людства і Всесві­ту) та ін.

Славослів'я. Попри значну кількість жанрових різ­новидів, такі тексти несуть возвеличувальні характе­ристики Бога (могутність, мудрість, справедливість, красу тощо), а також формули восхвалення: Алілуйа, Осанна тощо. До цього жанру зараховують також мо-литви-гімни (псалми біблійного пророка та іудейського Царя Давида, деякі православні молитви).

Божі заповіді. Адресовані людині (народу), з харак­терними заборонними імперативами: Не вбивай, Не кради тощо або імперативами-приписами: Шануй бать­ка твого і матір твою.


Божественне Одкровення. Це пряме мовлення Бога, яке містить істину про світ, його майбутнє і шляхи спа­сіння людини. Одкровення дароване Творцем, записане для людей, «трансльоване» за посередництвом проро­ків. У Старому Завіті пряме слово Бога лише цитується! у Новому — присутнє, а також цитується в повчаннях і притчах Нагірної Проповіді Ісуса Христа.

Такі фідеїстичні й конфесійні жанри, як міф, молит­ва, Святе Письмо, Символ віри, проповідь, тлумачення священних книг, учительна література, являють собок поєднання різних елементарних жанрових структур.

Отже, дискурс — найзагальніша категорія організа­ції мовного коду (засобів мовної системи) у спілкуванні, поле зустрічі особистостей у конкретних психологічних і соціальних обставинах.

Текст як результат і одиниця комунікації. Текст і дискурс

У науковій літературі існує чимало визначень по­няття «текст». Так, за «Лингвистическим знциклопе-дическим словарем», текст — це «об'єднана смисловим зв'язком послідовність знакових одиниць, основними рисами якої є зв'язність і цілісність». Однак під таке визначення, крім текстів, підпадають також дискурси, повідомлення та висловлювання (речення). До того ж поняття «текст» набуло загальносеміотичного значен­ня. У семіотиці під текстом розуміють осмислену послі­довність будь-яких знаків, будь-яку форму комунікації, зокрема обряд, танець, ритуал тощо.

Різноманітність підходів до тлумачення тексту зу­мовлена багатьма причинами, передусім важливістю цього поняття для людини, його складністю, а також багатовіковою традицією вивчення його в різних сферах знань. І справді, текст як явище мовної та позамовної дійсності — складний феномен, який виконує різнома­нітні функції: бере участь у комунікації, допомагає збе­рігати і передавати інформацію в просторі й часі, фіксує психічне життя індивідів, є продуктом конкретної істо­ричної епохи, формою існування культури, віддзерка­ленням певних соціокультурних традицій тощо.

У сфері комунікації теж немає єдності поглядів що­до тексту. Деякі вчені ототожнюють процес спілкуван­ня з текстом, вважаючи його втіленням самої комуніка-


ції. Інші розглядають текст як результат спілкування, співвідносячи його з поняттям «дискурс».

Текстрезультат спілкування (інтеракції та трансакції), його струк­турно-мовна складова і одночасно кінцева реалізація; структура, в яку втілюється «живий» дискурс після свого завершення.

У такому розумінні текст постає як «вичерпаний», «зупинений» дискурс.

Водночас створений кимось, у певний момент, у кон­кретній ситуації текст внаслідок інтерпретаційної ді­яльності адресата (читача, дослідника) наповнюється індивідуальним, особистісним смислом, тобто перетво­рюється на дискурс. Як зауважив Ю. Лотман, текст і ху­дожній твір — не одне й те ж. Текст — один із компонен­тів художнього твору, але художній ефект виникає із зіставлення тексту зі складним комплексом життєвих та ідейно-естетичних уявлень. Іншими словами, дис­курс постає текстом, «заплідненим» діяльністю адреса­та (когнітивною, психологічною, естетичною тощо), тобто з'являється з тексту, народжується у ньому. Це з погляду семасіології. Із ономасіологічної позиції спочат­ку породжується дискурс, який з плином часу «осаджу­ється» у вигляді тексту, котрий адресат може знову пе­ретворити на дискурс.

На рис. 3.1 подано систему відповідностей складо­вих тексту й дискурсу.

Дискурс — мовленнєва дія, або мовленнєвий акт — комунікативний хід — інтеракція — трансакція — макродіалог (мовленнєва подія)

Текст

— предикативна одиниця

— висловлювання

— діалогічна єдність (мікротекст)

— абзац

— макротекст

Рис. 3.1. Відповідність складових тексту і дискурсу

Отже, між текстом і дискурсом існують певні відмін­ності:

1. Текст — ніби «застиглий» дискурс; це дискурс, який «зупинили», вилучивши з них живі обставини, учасників з їх психологічними, психічними, когнітив-ними, соціальними особливостями, часом, місцем, обс­тавинами спілкування тощо.


2. У тексті, на відміну від дискурсу, не виявляються паралінгвістичні засоби.

3. Текст — одиниця лінгвістичного аналізу, дис­курс — комунікативного. «Текст» і «дискурс» можна розглядати як відповідники «речення» і «висловлюван­ня». Висловлювання об'єднує саме речення і соціаль­ний контекст його використання.

4. Текст — одиниця лінгвальна; дискурс — соціолінг-вальна, інтерактивна (і трансактивна).

5. Термін «дискурс», на відміну від терміна «текст», не застосовують до давніх текстів, зв'язки яких із жит­тям не відтворюються безпосередньо.

Текст як лінгвістичне явище характеризується таки­ми ознаками: зв'язністю, цілісністю, інтенційністю (ав­торською метою), інформативністю, ситуативністю (зв'яз­ністю з контекстом), членованістю (наявністю смислових частин), інтегративністю (єдністю цих частин), модаль­ністю (особистісним ставленням), розгорнутістю, послі­довністю, динамізмом зображуваного тощо.

Серед названих ознак найважливішими є зв'язність і цілісність. Зв'язність — категорія, що характеризує особливості з'єднання всередині тексту його елементів. Цілісність — категорія, пов'язана зі смисловою єдніс­тю. Текст може бути зв'язний, але нецілісний і, навпа­ки, цілісний, але незв'язний.

Приклад тексту зв'язного, але нецілісного:

[НІвейк:] — Однак, панове, мені також хочеться за­дати вам одну загадку. Стоїть чотирьохповерховий будинок, у кожному поверсі вісім вікон, на даху два слу­хових вікна і дві труби, на кожному поверсі по два квар­тиранти. А тепер скажіть, панове, в якому році помер­ла у швейцара його бабуся?

Приклад тексту незв'язного, але цілісного:

Мамцю, ти мене кликала?

—Ні.

— Татку, може ти мене звав?

— Ні.

— Бабусю, дідусю, а ви мене кликали?

— Ні.

— Добре, скажу по-іншому: ми сьогодні, взагалі-то, їсти будемо?!

Ознаками, які характеризують текст як результат (і засіб) комунікації, є смислова цілісність (тематична


єдність), комунікативна єдність і структурна єдність. Ці ознаки базуються на певних категоріях (табл. 3.1).

Таблиця 3.1 Категорії цілісності та єдності тексту

Ознаки   Категорії  
Тематична єдність   — концепт тексту (глибинний тексту) — смислова будова — логічна будова   смисл  
Комунікативна єдність   — комунікативний вплив — естетичний вплив (для художнього тексту)  
Структурна єдність   — граматичні категорії — лексичні категорії — фонологічні категорії  

Тематична єдність. Охоплює психологічну катего­рію (концепт тексту), його смислову (змістову структу­ру елементів тексту) і логічну будову (послідовність і структуру представлення смислових елементів у проце­сі розгортання тексту).

Комунікативна єдність. Визначається комуніка­тивною цілеспрямованістю тексту. Будь-який текст по­винен впливати на його реципієнта. Комунікативний вплив спричиняє ментально-вербальну або фізичну ре­акції; естетичний — ментально-емоційну реакцію. Та­кий поділ впливів умовний, але необхідний для кон­кретного аналізу.

Структурна єдність. Це конкретно-знаковий вираз тексту у вигляді мовних засобів, які класифікують за мовними (рівневими) ознаками: фонеми, лексеми, син-таксеми.

Отже, беручи участь у процесах комунікації, а тим самим створюючи різноманітні типи дискурсів, адре­сант і адресат (чи учасники полілогу) одночасно створю­ють текст. Дискурс і текст пов'язані між собою як про­цес і його результат. Як «зупинений», «вичерпаний» дискурс, текст перетворюється на структуру з певними характеристиками. Разом з тим, потрапляючи до «спо­живача», текст наповнюється особистісними інтенція-ми і смислами цього споживача і стає джерелом творен­ня нових дискурсів.


Створення типології текстів, які обслуговують сус­пільство, має важливе теоретичне і прикладне значен­ня. Вона необхідна для повнішого вивчення мови як ба­гаторівневої ієрархічної функціональної системи і як засобу комунікації, що знаходить свій вияв у текстовій діяльності; для раціоналізації текстового матеріалу у вивченні мови як іноземної; для автоматичного реферу­вання, анотування, комп'ютерної та інженерної лінгвіс­тики тощо, тобто теорії мовознавства і мовленнєвої практики.

У науковій літературі існують класифікації текстів за соціологічними, психолінгвістичними, власне комуніка­тивними, функціонально-прагматичними критеріями.

Соціологічний напрям. У його межах тексти класи­фікують за:

— формою втілення тексту (усні й писемні з їхньою специфікою організації текстового матеріалу);

— типами функціонально-жанрових різновидів мов­лення (тексти побутово-розмовного спілкування; офіцій­ного спілкування; публіцистичні; наукові; художньо-бе­летристичні тексти (поетичні, прозаїчні, драматичні); у цьому аспекті можна говорити також про низку текстів, які сполучають у собі ознаки різних функціонально-жан­рових різновидів: науково-популярні, епістолярні та ін.).

— функціональним виявом (тексти інформаційні, емотивні, фатичні, поетичні, метамовні).

Психолінгвістичний напрям. У межах цього нап­ряму здійснюють класифікацію текстів за:

— мірою спонтанності (спонтанні та підготовлені);

— мірою алгоритмізованості/евристичності — фік­совані (наприклад, заповнення формуляра), напівфіксо-вані (тексти-кліше на зразок прощання, подяки, вітан­ня), нефіксовані (тексти різноманітних сфер людської діяльності);

— мірою експліцитності/імпліцитності у втіленні задуму (крайніми її виявами є тексти державних угод, що мають на меті повну та однозначну експлікацію за­думу, і поетичні тексти, в яких, як правило, однознач­ність експлікації творчого задуму відсутня).

Власне комунікативний напрям. У йогомежах ви­окремлюють:


— тексти, націлені на процес. Вони не позначають­ся на стосунках комунікантів і внутрішньому стані ад­ресата; пов'язані з емоційними потребами комунікан­тів і реалізуються як спосіб проведення часу. До них належать розповіді, традиційні мемуари, науково-по­пулярні тексти тощо;

— тексти, націлені на результат: ділові листи, нау­кові тексти, художня література високого рівня.

У цьому напрямі можуть актуалізуватись найрізно­манітніші аспекти комунікації: пов'язані з інтенціями комунікантів, типом комунікативного процесу, до яко­го належить текст (наукове, побутове тощо мовлення), прагматичною ситуацією, комунікативними стратегія­ми автора, комунікативною ефективністю, соціальними аспектами комунікації.

Функціонально-прагматичний критерій. Врахо­вує суб'єктивну міжособистісну модальність, дозволяє стверджувати про деонтичні (нормативні, або припи­сові) (договори, державні акти, постанови, інструкції, накази тощо), аксіологічні (оцінні) та епістемічні (дес­криптивні, описові) тексти (наукові, ділові тощо).

Існують і суміщені типології за найрізноманітні­шими критеріями. Так, Т. Радзієвська класифікує тексти за їх «поведінкою» у межах певних типів кому­нікації. Вона виділяє наукові, публіцистичні, ділові, рекламні, тексти інструкцій та оголошень, відозви, звернення, листи, астрологічні та економічні прогно­зи, побутові розповіді, анекдоти, прогнози погоди, во­рожіння та ін.

Останнім часом існуючі класифікації доповнили двома типами текстів — прецедентним і патогенним. Вони поєднують у собі ознаки різних текстів, їх комуні­кативна роль у суспільстві зростає.

Поняття «прецедентний текст» впровадив у нау­ковий обіг російський мовознавець Ю. Караулов.

Прецедентний текст— текст, основними ознаками якого є особ­лива значущість для окремих особистостей і для значної кількості осіб, а також багаторазове звернення до нього в дискурсі цих осо-

бистостей

Прецедентні тексти можна назвати хрестоматійними в тому сенсі, що всі мовці знають їх. Це є свідченням на­лежності мовця до певної епохи та її культури, а незнан­ня — свідченням відторгнення від них. Прецедентні тек-


сти формуються з фольклорних шедеврів, Святого Пись­ма, світової та національної класики.

Важливою ознакою прецедентного тексту є семіо­тичний спосіб його існування, тобто актуалізація його змісту натяком, відсиланням, ознакою, цитатою. На­приклад: «Ще одна Вавилонська вежа»; «Повернення блудного сина» (Святе Письмо); із однієї критичної статті: «І знову перед нами чергове побачення убивці й грішниці — святої повії» (натяк на текст «Злочину і ка­ри» Ф. Достоєвського).

Прецедентні тексти характеризують певну епоху. Вони є чинником культури етносу, важливою складо­вою комунікації. Зокрема, формування корпусу пре-цедентних текстів — одна з найважливіших дидактич­них проблем, що постає перед укладачами шкільних і вузівських хрестоматій рідної та зарубіжної літерату­ри. Оволодіння прецедентними текстами рідної куль­тури — важливе завдання самовиховання людини. Уміння ж доречно використовувати у спілкуванні ці тексти — необхідна риса комунікативної культури ос­віченої особистості.

У багатьох класифікаціях текстів виокремлюють па­тогенний текст. Ідеться про негативний вплив на «споживача», негативний перлокутивний (вплив на сві­домість та поведінку адресата) ефект тексту.

Однак поняття «патогенний» і «шкідливий» слід розрізняти. Патогенний, як правило, завжди шкідли­вий, але шкідливий не завжди патогенний. Наприклад, шкідливий для злочинця звинувачувальний вирок не є патогенним текстом для суспільства.

Визначення патогенності тексту залежить від зако­нодавчих і етичних норм у країні. Тобто патогенним можна вважати текст, який заборонений законом і не вписується в домінуючу суспільну мораль. Однак і цей критерій не є абсолютним. Наприклад, тоталітарні тек­сти періоду фашистської Німеччини чи колишнього СРСР були певною мірою патогенними, але не суперечи­ли чинному законодавству цих країн.

До патогенних відносять тексти:

— спрямовані на підрив віри в Бога;

— націлені на підрив національних та державних інтересів;

— які загрожують глобальній безпеці;

— що загрожують суспільній моралі;


— які мають шкідливий психологічний вплив;

— що призводять до нехтування основними правами і свободами людини.

Існує думка, що проблема патогенності текстів може бути розв'язана впровадженням і функціонуванням цензури. Однак це безперспективно, оскільки сама цен­зура спирається на певне законодавство, а воно віддзер­калює політичні реалії (в СРСР існувала «драконів­ська» цензура, яка захищала патогенні тексти).

Явище патогенності спостерігається і в рекламі, текс­ти якої бувають шкідливими для людей, оскільки ґрун­туються на сугестії (підсвідомому впливі, гіпнозі).

З огляду на це патогенним текстом можна називати текст, який завдає, чи, на думку експертів, спромож­ний завдавати шкоди моральному та психічному здо­ров'ю окремої особи, нації, держави, людства.

Симптомами патотексту, на думку українського журналіста і лінгвіста Б. Потятинника, є:

— погіршене сприйняття нової, особливо суперечли­вої інформації, зациклення на певній інформації як єдино правильній; параноїдальна одержимість певним текстом;

— зниження морально-психологічного рівня функ­ціонування особистості.

Однак названі ознаки чіткому критерію не підляга­ють і є значною мірою суб'єктивними.

Важливим є питання способів нейтралізації патоген­ного тексту. Б. Потятинник вказує на два варіанти ней­тралізації:

— організаційний (полягає у контролі інформацій­них потоків за допомогою певних організаційних захо­дів — цензури, протекціонізму (захисті текстів естетич­них, моральних, інтелектуальних тощо));

— альтернативно-конкурентний (передбачає ней­тралізацію патотексту іншим — конкурентним текс­том; нейтралізація, звичайно, здійснюється у психіці «споживачів» текстів).

На практиці обидва методи часто поєднують: для па­тотексту створюють несприятливі умови, а істинні текс­ти заохочують матеріально і морально.

Отже, найзагальнішою категорією комунікації як

модусу існування явищ мови у живому спілкуванні

} особистостей є дискурс. З часом, коли конситуаційні

умови спілкування забуваються, дискурс трансформу-

I ється в текст. У свою чергу, текст, потрапляючи до спо-


живача, наповнюється інтенціями, особистісними смислами і стає вторинним дискурсом, значущим саме для цієї особистості. Тому взаємодію дискурсів і тек­стів можна кваліфікувати як їх «кругообіг» у суспільс­тві. Інформаційний рух дискурсів і текстів стає осно­вою їх типології.








Date: 2015-07-22; view: 655; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2017 year. (0.023 sec.) - Пожаловаться на публикацию