Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как противостоять манипуляциям мужчин? Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника







Перформативи і констативи





Сутність перформативів і констативів. Поняття «перформатив» запропонував Дж. Остін. Розглядаючи діяльні ознаки мови, він помітив відмінності між дво­ма типами висловлювань. (1) Він назвав цей човен «Квін Елізабет — 2» і (2) Називаю цей човен «Квін Елі-забет — 2». У першому випадку наявний опис акту на-




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікативного акту, пов'язані з мовним кодом


зивання, його констатація ніби збоку, третьою особою, тобто йдеться про констатив.

Констатив (англ. сопзіаіме, від лат. сопзіаі містити в собі, стояти стійко)— тип повідомлення, яке позначає стан речей, констатує факт об'єктивної (чи такої, яка вважається об'єктивною) дійсності.

У другому випадку — сама дія називання; тут саме висловлювання відповідає дії, вчинку, оскільки має чіткі наслідки: з цього моменту човен носитиме таке; ім'я. Тобто наявний перформатив.

Пєрформатив (сер.-лат. реїтогто —дію)— висловлювання, екві­валентне дії, вчинку.

Перформатив у контексті подій створює соціальні, комунікативні або міжособистісні ситуації, які завжди мають наслідки (оголошення війни, декларації, запові­ти, обіцянки, присяги, вибачення, адміністративні та військові накази тощо). Наприклад, сказати «Я зобов'я­зуюсь» означає взяти на себе зобов'язання.

Перформативам властиві певні особливості:

— вони, як правило, мають дієслово в 1-й особі одни­ни теперішнього часу дійсного способу, хоча можливі й такі формули: «У нас не палять», «На подвір'ї псів не вигулюють» тощо;

— вимовляючи перформатив, мовець здійснює (а не описує чи називає) дію, а це означає, що, будучи дією, а не повідомленням про дію, перформатив не може отри­мати оцінки «істинний» чи «неістинний»;

— перформатив може бути ефективним або неефек­тивним; щоб бути ефективним, він має задовольняти «умови успішності» (наприклад, особа, що віддає на­каз, повинна мати відповідні повноваження; повинен бути підлеглий, якому віддають наказ тощо);

— перформативи повинні спиратися на соціальні конвенції, тобто щоб мати право на формулювання пер-формативу, мовець мусить володіти відповідними кон­венціонально визнаними правами. Наприклад, лише чинний суддя має право на винесення вироку. В іншо­му разі «вирок» в устах іншої людини розглядається як жарт;

— перформативні дієслова, як правило, мають у своє­му значенні ознаку 'мовлення';

— дієслова, що позначають негативну комунікатив­ну мету, не допускають перформативного вживання (брехати, ображати тощо).


Дослідники виділяють також «пом'якшені» перфор­мативи, наприклад: Чи можу я Вас запросити на вечір­ку? — Запрошую Вас на вечірку'.

Типологія перформативів. У літературі існує кілька класифікацій перформативів (Дж. Остін, 3. Вендлер, Ю. Апресян та ін).

Однією з найпоширеніших є класифікація Ю. Апре-сяна. Він розглядає перформативність як багатоаспект-не функціонально-комунікативне явище, що має різно­манітні вияви: морфологічні, синтаксичні, словотвірні, семантичні та прагматичні. З огляду на це Апресян ви­окремлює такі групи перформативів:

— спеціалізовані повідомлення і твердження (допо­відати, доносити, заявляти, повідомляти, нагадува­ти, оголошувати, заперечувати, свідчити, переконува­ти таін.^;

— зізнання (зізнатися, каятися);

обіцянки (обіцяти, гарантувати, присягати, за­рікатися тощо);

— прохання (молити, заклинати, просити, блага­ти таін.);

— пропозиції та поради (викликати (на бій), про­понувати, радити, рекомендувати, закликати (до по­рядку тощо));

попередження і пророкування (попереджати, пророкувати);

вимоги та накази (наказувати, наполягати, ви­магати, ставити умови);

заборони і дозволи (забороняти, дозволяти, санк­ціонувати тощо);

— згоди і заперечення (визнавати, заперечувати, погоджуватися, протестувати та ін.);

— схвалення (схвалювати, благословляти, реко­мендувати (когось на посаду) та ін.);

— осуди (засуджувати, проклинати тощо);

— прощення (прощати, виправдовувати та ін.);

— мовленнєві ритуали (дякувати, вітати, проща­тися, співчувати, бажати успіху та ін.);

— спеціалізовані акти відчуження, відміни, відмови тощо (брати своє слово назад, дезавуювати, денонсува-I ти, доручати та ін.);

І — називання і призначення (призначати, назива­ти, оголошувати тощо).

У процесах міжособистісної комунікації перформа­тиви виконують важливі дискурсивні функції «прив'я-


Засоби мовного коду в комунікації 178

зування» спілкування до ситуації, до чинних станів ре­чей, соціальних ролей, психологічних відчуттів адре­санта і адресата, інших учасників тощо. Ілюстрацією цього є приклади з художньої літератури:

[Слідчий:] Розстрілять! (Хвильовий М. Я-Романти-ка); Геть! скрикнула вона [господиня], звертаючись до Явдохи (Хвильовий М. Іван Іванович); Каюсь! І справді «жахливий» злочин (Хвильовий М. Памфлети); Наказую негайно виловити банду... (Хвильовий М. Солонський Яр); Простіть мені, мамо, сказав я, ставши на коліна (Косинка Г. Мати); Мусію, я тебе молю ... не сварися з ни­ми за свою політику... (Косинка Г. Політика).

Отже, живе спілкування людей у своїй основі пер-формативне, а окремі МЖ, які у ньому формуються, ма­ють прихований перформативний характер. Перформа-тиви пов'язують пропозиційний зміст висловлювання з конкретними умовами спілкування, соціальними роля­ми його учасників. Вони, як зазначав Дж. Серль, запов­нені життям.

Імплікації та імплікатури дискурсу. Непрямий мовленнєвий акт

Сутність імплікації та імплікатури дискурсу. Ефек­тивність комунікативного акту залежить від осіб адре­санта і адресата. Саме мовець визначає, яким буде МА: перформативним чи констативним, прямим чи непря­мим. Від адресата, у свою чергу, залежить те, чи зможе він інтерпретувати цей МА як перформативний чи констативний, прямий чи непрямий і відповідно від ре­агувати реплікою в діалозі або конкретним немовленнє-вим вчинком. Наприклад, звертаючись до сусіда за сто­лом, адресант каже: Ви не змогли б передати мені сіль? Цей МА є непрямим тому, що у формі запитання мовець сформулював прохання 'передайте, будь ласка, сіль'. Але адресат, якщо він є носієм конкретної мови і культу­ри, володіє достатнім рівнем комунікативної компетен­ції, правильно проінтерпретує це повідомлення і пере­дасть сіль. Неправильна інтерпретація можлива у разі орієнтації лише на структуру пропозиції. Наприклад, відповідь Так, можу, але відсутність відповідної дії 'пе­редача солі тому, хто просить'. У випадках правильної інтерпретації мовець орієнтується не на конвенції мови,


 

Складові комунікативного акту, пов'язані з мовним кодом

де домінують логічні імплікації, а на конвенції спілку­вання, де домінують імплікатури дискурсу. Тобто адре­сат «висновує» потрібний зміст, спираючись на комуні­кативну, а не на мовну компетенцію.

Імплікація (лаг. ітріісаїіо — сплетення, переплетення) — логічна операція, що пов'язує два висловлювання в одне складне і, як правило, в мові відповідає сполучнику «якщо..., то...».

Перший член такого виразу («Якщо А, то В...») нази­вають антицедентом (попереднім), основою умовного висловлювання, а другий — консеквентом (наступ­ним), його наслідком.

Це тлумачення імплікації стосовно комунікативних аспектів мови спрацьовує не так строго; йдеться про «висновування» адресатом іллокутивного змісту пові­домлень у їх «прямому» вживанні, у межах прямих мовленнєвих актів.

Однак часто спостерігаються випадки непрямого вживання повідомлень (МА), де такі імплікації не чин­ні або «не спрацьовують». Адресат спирається на якісь інші закономірності вияву іллокутивного змісту мов­леннєвого акту. Саме їх Г.-П. Грайс назвав імплікатура-ми мовленнєвого спілкування, або імплікатурами дис­курсу.

Імплікатури мовленнєвого спілкування прагматичні компонен­ти змісту повідомлень, мовленнєвих жанрів, дискурсів, які виво­дяться адресатом з контексту спілкування завдяки знанню комуні­кативних принципів, максим, постулатів та конвенцій спілкування.

Іншими словами, імплікатури дискурсу породжу­ються не структурою мовного коду, а виникають із за­гальних умов успішності комунікації.

Непрямий мовленнєвий акт. Значна кількість МА мо­же бути інтерпретована адресатом лише на основі імплі-катур дискурсу. Наприклад, висловлювання Життя є життя чи Закон є закон порушують максиму Г.-П. Грай-са «будь інформативним», оскільки вони формально тавтологічні. Спираючись на принцип кооперативного спілкування, адресат сприймає їх не як тавтологічні, а інформативні, «вичитавши» в цих висловлюваннях імплікатури 'життя завжди складне і його треба сприй­мати таким, яким воно є' та 'закон потрібно виконува­ти'. Йдеться про непрямий мовленнєвий акт.

Непрямий мовленнєвий акт — мовленнєва дія адресанта (авто­ра), смисл якої виводиться з опертям на імплікатури дискурсу.


 

**•

 


180 Засоби мовного коду в комунікації

Типові приклади непрямих мовленнєвих актів:

Ви не змогли б зачинити двері? (комунікативний смисл 'зачинять двері');

Чи можу попросити вас передати мені сіль? (ко­мунікативний смисл 'прошу передати мені сіль');

Ти не даси мені свій конспект? (комунікативний смисл 'дай мені свій конспект').

Отже, комунікативний смисл непрямих МА виводить­ся не із змісту (значення) пропозиції, а із засобів мовлен­нєвого коду, вжитих у конкретній конситуації, з конкрет­ними мовцями, конкретною тематикою спілкування.

Однак, як зазначає Дж. Серль, орієнтація адресата лише на пропозиційний зміст МА не завжди дає змогу пізнати адекватний намірам адресанта комунікативний смисл. Так, висловлювання Я не можу зачинити двері може бути носієм мовленнєвих актів з різним пропози-ційним змістом: повідомлення, попередження, докору, прохання, заперечення та ін. І навпаки, висловлювання Ви мені заважаєте не може бути носієм мовленнєвих актів з пропозиційним змістом доручення, питання, доз­волу, передбачення, вибачення, благословення та ін. Тобто пропозиційний зміст лише задає висловлюванню комунікативний напрям; «вичитування» ж адресатом справжнього комунікативного наміру адресанта відбу­вається з опертям на імплікатури дискурсу конкретного повідомлення.

Імплікатурам дискурсу властиві такі особливості:

— мовні одиниці в комунікації можуть бути носіями різних значень;

— зміщення цих значень стосовно одних і тих самих мовленнєвих актів регулярні;

— зміщення, пов'язані з різними типами препози­тивних установок і модальностей (можливість, бажа­ність, необхідність, причинність тощо);

— мовні засоби в непрямих МА часто конвенціоналі-зуються, стають прагматичними кліше (наприклад, за пи­танням іде прохання Ви не скажете, котра година?);

мовні засоби непрямих МА «відсилають» до сфе­ри немовних знань учасників комунікації (пресупози-цій, знань принципів спілкування, ознак успішності комунікації);

— мовні одиниці непрямих МА ніби свідчать про «порушення» мовцем одного чи кількох постулатів ко­мунікативного кодексу та ін.

Загалом непрямий МА «розпізнається» у межах конкретного комунікативного акту з урахуванням усіх


 

Складові комунікативного акту, пов'язані з мовним кодом

без винятку його складових. Особливе значення при цьому має рівень комунікативної компетенції учасни­ків спілкування, контекст і ситуація, у межах яких це спілкування відбувається.

Нижче наведено приклад спілкування героїв повісті В. Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» із використан­ням непрямих мовленнєвих актів:

Зина звертається до мене з запитанням:

— Вам не дуже сподобалися мої вчорашні розмови?

— Мені? <...> Не знаю, Зино, не знаю. <...> Зина мені каже:

— Ведмедики теж не знають!..

Мабуть, я таки подарую вам якогось. <...> Я теж ні­чого не знаю!

Так, нічого не сказавши, ми сказали все! З безмов­ності родилося розуміння й близькість.

Поняття імплікатур дискурсу дає змогу дослідни­кам процесів комунікації, загалом лінгвістам, спрости­ти представлення семантичної структури одиниць спіл­кування (МА), вивівши із семантичного опису прагма­тичні елементи, пов'язані з імплікатурами та деякими іншими складовими.

Імпліцитна інформація в мовленнєвих актах

Імпліцитна, тобто формально не виражена, але наяв­на в комунікації, конкретному МА, інформація пов'яза­на передусім з пресупозицією (презумпцією).

У сучасній лінгвістичній, лінгвофілософській і логіч­ній літературі термін «пресупозиція» вживають у широко­му і вузькому значеннях. Обидва значення цього терміна взаємопов'язані й пересікаються в певних площинах.

Пресупозиція (лат. ргае — попереду і зиррозіііо — припущення) (у широкому значенні) — спільний фонд знань, спільний досвід, спільні попередні відомості про явище, подію, стан речей тощо, якими володіють комун/канти; зона перетину когнітивних просторів учасників комунікаці'і, яка актуалізується в процесі спілкування.

З огляду на структуру комунікативного акту виділя­ють три типи пресупозицій: макропресупозиція, соці-умна пресупозиція і мікропресупозиція (ситуативна).

Макропресупозиція — фрагмент спільної когнітив-ної бази учасників комунікації. Це спільність націо-лінгвокультурних особливостей (або достатнє володін­ня ними).




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікативного акту, пов'язані з мовним кодом


Соціумна пресупозиція — фрагмент колективного когнітивного простору, який актуалізується в комуніка­ції. Вона можлива при спілкуванні людей, які належать до одного соціуму, але не обов'язково до однієї націо-лінгвокультурної спільноти.

Мікропресупозиція — спільний фонд знань комуні-кантів про конкретну ситуацію, у межах якої відбува­ється комунікативний акт.

Саме пресупозиції значною мірою впливають на створення адресантом конкретного МА і сприйняття йо­го адресатом, тобто пов'язують розуміння пресупозиції в широкому і вузькому значеннях.

Пресупозиція (у вузькому значенні) — імпліцитний компонент смислу повідомлення (висловлювання), який повинен бути істин­ним, щоб повідомлення (висловлювання) загалом не сприймалось як семантичне аномальне або недоречне у певному контексті.

Приклади пресупозицій:

1. Видатний український лінгвіст Олександр Потеб­ня жив у Харкові (: Олександр Потебня — лінгвіст; Олек­сандр Потебня — український учений; є місто Харків);

2. Івану вдалося відправити посилку (: Іван раніше намагався відправити посилку);

3. Сонце сіло, але повітря було задушливе (: Коли сонце сідає, задуха, як правило, зникає);

4. Іван працює у Львівському університеті (: Існує Львівський університет; : Іван прописаний у Львові);

5. Запитання у транспорті: Ви виходите на наступ­ній? (: Якщо ні, то дозвольте пройти).

З огляду на структуру МА виокремлюють категоріаль­ну, екзистенційну, фактуальну пресупозиції.

Категоріальна пресупозиція. Це обмеження на се­мантичну сполучуваність, пресупозиції про те, який ак-тант належить до сфери застосування предиката, на­приклад, гавкати (стосовно людини сприймається як переносне вживання). У цьому випадку дієслово гавка­ти буде сполучуватись лише з іменами (та їхніми мето­німічними варіантами) людей. Вплив пресупозицій ви­являється в тому, що вона «відсилає» адресата до пря­мого значення слова гавкати (собака);

Екзистенційна пресупозиція. Це пресупозиція існу­вання та одиничності; входить у значення конкретно-референтних іменних груп: Той, хто відкрив еліптич­ну форму планетних орбіт, помер у бідності (:'Існува­ла людина, що відкрила еліптичну форму планетних ор-


біт'). Вплив пресупозиції виявляється в тому, що вона натякає на існування когось або чогось в об'єктивній дійсності, або дійсності, яку вважають об'єктивною: Кентаври йшли берегом (: 'Існують кентаври').

Фактуальна пресупозиція. Свідчить про наявність факту: Іван знає, що Париж — столиця Франції (: 'Па­риж — столиця Франції'). Пресупозиції цього типу «відсилають» до знань носіїв мови про певні факти.

З огляду на найважливіші складові елементів мов­ного коду дослідники розмежовують семантичні та прагматичні пресупозиції.

Семантична пресупозиція. Це семантичний компо­нент повідомлення (висловлювання, судження), неіс-тинність якого в певній ситуації перетворює повідом­лення на аномальне або недоречне. Наприклад: Пилип знає, що Нью-Йорк, — столиця США, де фактуальна пресупозиція Нью-Йорк — столиця США є неістинною.

Прагматична пресупозиція. Це компонент повідом­лення, відсутність якого перетворює це повідомлення на недоречне — нещире, провокаційне тощо. Прагма­тична пресупозиція є прагматичною в тому сенсі, що її зміст містить відсилання до мовця, тобто до однієї з прагматичних складових мовленнєвого акту.

Семантична пресупозиція висловлювання — це іс­тинне судження, а прагматичною пресупозицією може бути «нестверджуване судження» і навіть пропозиціо-нальна форма.

А.: Чи правда, що він хворий?

В.: Не знаю, але він усім каже, що хворий.

Прагматична пресупозиція 'він хворий' із знятим твердженням, щось на зразок: 'він хворий або він не хворий'.

Особливості пресупозицій. Пресупозиціям властиві ознаки, які відрізняють їх від інших типів імпліцитної інформації:

1. Неістинність пресупозиції робить повідомлення аномальним: Пилип знав, що Нью-Йорк — столиця США. Оскільки столицею СИТА є Вашингтон, а не Нью-Йорк, повідомлення сприймається як семантичне аномальне.

2. Пресупозиція повідомлення зберігається при за­переченні, тобто не підлягає дії заперечення: Іван пра­цює на заводі <-> Іван не працює на заводі. Залишається екзистенційна пресупозиція: 'Є якийсь Іван'.

У повідомленні пресупозиція протиставлена асерції (компонент смислу повідомлення, який підлягає запе­реченню). Наприклад:




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікативного акту, пов'язані з мовним кодом


Іване, зачини, будь ласка, двері! Пресупозиція:

а) 'Є Іван, який може зачинити двері';

б) 'двері відчинені'. Асерція: 'прохання зачинити двері'. У комунікації асерція і пресупозиція виступають найважливішими складовими структури повідомлення.

Зіставлення пресупозицій

та інших типів імпліцитної інформації

У конкретному мовленнєвому акті в структурі дис­курсу спостерігається складна взаємодія різних типів імпліцитної інформації (імпліцитних смислів). Серед них найважливішими є пресупозиції, імплікації, імплі-катури і початкові передбачення запитання.

Пресупозиції та імплікації (наслідки). Відмін­ність імплікацій від пресупозицій у тому, що імплікації підлягають закону контрапозиції: Р є наслідком 5, як­що з Р витікає, що 5:

1. Іван одружений з Марією. Наслідок: Іван одру­жений.

2. Мері з'їла пиріг. Наслідок: Пиріг з'їли.

3. Він пішов з вечірки рано. Наслідок: Він пішов з ве­чірки.

4. Він перестав працювати. Наслідок: Він не працює.

Різницю між пресупозиціями (презумпціями) та імплікаціями добре видно на прикладі аспектуально-модальних дієслів (починати, закінчувати). Семантич­ною особливістю цих дієслів є те, що їхні пресупозиції описують ситуацію, яка була в минулому (стосовно обс­тавини часу), у той час як імплікації стосуються май­бутньої події:

1. О другій годині Джон почав працювати. Пресупози­ція: 'Якийсь час до другої години Джон не працював'; імп­лікація: 'Якийсь час після другої години Джон працював'.

У заперечному висловлюванні пресупозиція зали­шається, а імплікація змінюється на протилежну:

2. О другій годині Джон не почав працювати. Пресу­позиція: 'Якийсь час до другої години Джон не працю­вав'; імплікація: 'Якийсь час після другої години Джон не працював'.

Пресупозиції та імплікатури дискурсу. Пресупо­зиції на противагу імплікатурам дискурсу є обов'язко-


вим елементом висловлювання і не можуть бути «елімі­нованими», «не експлікованими»; вони є обов'язкови­ми, як другий бік асерції. У зміст звичайного умовного речення типу Якщо р, то ^ входить імплікатура «Мож­ливо, що р».

а) Якщо покличеш — прийду;

б) Імплікатура: А якщо ні, то ні. .

Якщо у висловлюванні наявна подібна імплікація, то вона не повинна суперечити пресупозиції. Розглянемо діа­лог, де не дотримуються імплікатур: Якщо покличеш — прийду. — А якщо ні? — Також прийду. Тут втрачається постулат інформативності ('для чого ж тоді умова?').

Тим же постулатом інформативності породжується імплікатура (б) у складі висловлювання (а):

а) ліве око у нього бачить прекрасно;

б) з правим оком у нього проблема.

У цих прикладах імпліцитні дані не є компонентами власне смислу повідомлень — це те, що можна ніби ви­нести за дужки. Ці компоненти смислу випливають не із знання мови, як у випадку з пресупозиціями, а із знання контексту і подібних ситуацій, із загальної орі­єнтації у спілкуванні.

Пресупозиція і початкове передбачення запитання. Особливим різновидом імпліцитної інформації є почат­кове передбачення запитання. Так, запитання (1) Хто хоче виступити? має початкове передбачення 'хтось хоче виступити'; запитання (2) В яких країнах прово­дяться дослідження забруднення води? має початкове передбачення 'в деяких країнах проводяться дослі­дження забруднення води'.

На противагу пресупозиції початкове запитання мо­же порушуватися без порушення комунікації. Так, можливою відповіддю на запитання (1) може бути: Ні­хто не хоче, а на (2) У жодній країні не проводиться. Ре­пліка, яка порушує пресупозицію свідчить про комуні­кативну невдачу мовленнєвого акту. Такими репліками для запитання (2) можуть бути: Забрудненої води не іс­нує або: Яке забруднення води?

Отже, у межах дискурсів як процесів міжособистіс-ного спілкування спостерігається складна взаємодія МЖ і МА, основою якої є інтенції, мовні та комуніка­тивні компетенції учасників комунікації, тобто їх умін­ня оперувати засобами мовного коду, розуміти мовлен­нєві та немовленнєві повідомлення, «висновувати» з них прямі й непрямі смисли, спираючись на аналіз кон­кретної ситуації.




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення


3.2. Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення і ситуацією спілкування

Дослідження різних аспектів комунікації виявило багато нових проблем, засвідчило необхідність виходу за межі мовного коду, хоч би як широко його тлума­чили: як мовлення, компетенцію, вживання тощо. Стало очевидним, що спілкування за допомогою мови є різновидом (можливо, найголовнішим) людської ді­яльності загалом, у межах якої взаємодіють індивіди із соціальними, психологічними, когнітивними, ду­ховними особливостями, а також мовні засоби, конси-туативні та інші чинники.

Серед значної кількості понять, упроваджених у лінг­вістичний обіг комунікативним підходом, виокремлю­ють стиль спілкування, комунікативний регістр, тон (тональність) спілкування, атмосферу спілкування (ко­мунікації), зрозумілість/незрозумілість мовлення, вда­ле/невдале спілкування та ін. У всіх цих поняттях пе­реплетені лінгвальні й позалінгвальні елементи.

Стиль спілкування. Мовна особистість у комунікації

Сутність терміна «стиль спілкування». Термін «стиль» уживається в багатьох сферах науки і отримує в їх межах своє специфічне тлумачення. У науці про мову він є багатозначним. Його тлумачать як різновид мови, закріплений у даному суспільстві традицією за однією з найбільш загальних сфер соціального життя і який частково відрізняється від інших різновидів тієї ж мови за всіма основними параметрами — лексикою, граматикою, фонетикою; як функціонально-комуніка­тивний різновид мовного коду, який історично сформу­вався внаслідок вживання мови в різних контекстах і ситуаціях спілкування; як загальноприйнята манера, звичний спосіб виконання якогось конкретного типу мовленнєвих жанрів: ораторське мовлення, передова стаття в газеті, наукова лекція, побутовий діалог, дружній лист тощо; як індивідуальна манера, спосіб, яким виконаний даний мовленнєвий жанр або твір; як


мовна традиція епохи, етап розвитку мови в стильово­му аспекті в певну епоху та ін.

Попри суттєві відмінності всіх розумінь терміна «стиль», їх об'єднують насамперед принципи добору і комбінації наявних мовленнєвих засобів, їхніх транс­формацій. Поняття добору, в свою чергу, передбачає уявлення про норму. Поняття ж комбінації — уявлення про гармонію.

Стиль спілкування як типова форма реагування в людських контактах зумовлена індивідуальними, осо-бистісними, соціальними та іншими чинниками. Він має важливе значення для формування та успішного розвитку людських стосунків, для створення сприятли­вого психологічного клімату на роботі, в сім'ї тощо, тоб­то є регулятором поведінки.

Стиль спілкування — індивідуальна стабільна форма комуніка­тивної поведінки учасників, яка виявляється у будь-яких умовах спілкування: в ділових і особистісних стосунках, у способах прий­няття і здійснення рішень, у прийомах психологічного впливу на людей і методах вирішення міжособистісних конфліктів.

Сформований індивідуальний стиль спілкування свід­чить про рівень комунікативної майстерності індивіда. Водночас стиль спілкування може змінюватися, удос-< коналюватися.

Поняття стилю як індивідуальної манери мовлення або письма сформувалось у XVIII ст. і окреслилося в ; епоху літературного романтизму. Французький енцик-! лопедист Ж. Бюффон зазначав: «Стиль — це сама люди-з 'на. Стиль не може ні відчужуватися, ні передаватися». І'1 Мовна особистість. Поняття «індивідуальний стиль \ спілкування» передбачає мовну особистість. Саме 1 особистість, — зауважує російський мовознавець І. Су-І сов, — володіє мовленнєвою ситуацією; вона може під-1 -нятись над обставинами спілкування, спрямовувати в 5 необхідному напрямку розвиток дискурсу. Включена в дискурс, вона водночас творить його. А це означає, що в дискурсі втілюються темпераменти, здатність до здій­снення певних видів діяльності, зокрема комунікатив­ної, домінуючі почуття і мотиви діяльності, індивіду­альні психологічні особливості тощо.

Дослідження проблеми мовної особистості, спроба типології є актуальною, адже тривалий час учасників спілкування розглядали як ідеальні сутності, відтак як узагальнених носіїв соціальних, інколи психологічних




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення


ознак. Насправді людина в комунікацію входить як осо­бистість з усіма властивими їй рисами.

Мовна особистість — індивід, який володіє сукупністю здатностей і характеристик, які зумовлюють створення й сприйняття ним текстів, що вирізняються рівнем структурно-мовної складності та глибиною й точністю відображення дійсності.

Класифікація мовних особистостей. Індивідуаль­ний стиль спілкування формується і шліфується люди­ною впродовж усього свідомого життя. Лінгвісти та пси­хологи наголошують, що неповторний стиль спілкуван­ня притаманний передусім непересічним носіям мови, тобто мовним особистостям.

Вичерпної типології мовних особистостей ще не створено. Найприйнятнішою з них є типологія Ю. Кара-улова. Він подає структуру мовних особистостей, орга­нізовану на трьох рівнях.

Вербально-семантичний рівень. Передбачає нор­мальне володіння природною мовою. Це «власне» мовна компетенція.

Когнітивний рівень. Охоплює інтелектуальну сферу особистості, даючи досліднику вихід через мову, через процеси говоріння і розуміння — до знання, свідомості, процесів пізнання людини. Його «одиницями є понят­тя, що виформовуються у кожної мовної індивідуаль­ності в більш чи менш упорядковану, більш чи менш систематизовану "картину світу" ».

Прагматичний рівень. Охоплює мету, мотиви, інте­реси, установки та інтенціональності. Цей рівень забез­печує в аналізі мовної особистості закономірний перехід від оцінювання її мовленнєвої діяльності до осмислення мовленнєвої діяльності.

Радянська лінгвістка Т. Дрідзе створила типологію мовних особистостей, виходячи із соціопсихологічної сутності людини і її втілення в тексті. За основу вона взяла систему зразків мовленнєвих виразів, їхні звуко­ві особливості (мелодичні, динамічні, темпоральні, ар­тикуляційні). Враховуючи типологію вищої нервової діяльності, опрацьовану видатним російським психоло­гом І. Павловим, сучасний дослідник Я. Луп'ян проана­лізував взаємозв'язок між типами акцентуації особис­тості та сукупністю характеристик поведінки (зокрема, мовленнєвої) людей (легкість встановлення контактів, особливості сімейного і службового спілкування, кон­фліктні ситуації). Російський мовознавець С. Сухих пропонує типологію комунікантів розуміти як структу-


ру мовних особистостей: риси характеру, здібності, ор­ганізовані певним чином під впливом темпераменту й установки, рівень володіння мовним кодом.

З огляду на особистісні риси індивідів С. Сухих ви­окремлює гармонійний, конфліктний та імпульсивний типи особистостей.

Гармонійний тип. Характеризується пластично-ди­намічною установкою,, плановою поведінкою, втіленою в домінування чітких стратегій, когерентністю (зв'яз­ністю, логічністю розвитку) теми, що розвивається; до­мінуванням маркерів упевненості; позитивним ставлен­ням до загальної теми спілкування; дотриманням соці­альних схем і норм; відсутністю вираженої боротьби за роль комунікативного лідера; здатністю змінювати ус­тановку під впливом аргументації; підтриманням усіх принципів кооперації.

Конфліктний тип. Йому властива грубо-статична ус­тановка, імпульсивність, бажання лідерства у спілкуван­ні, егоцентричність мовлення, порушення когерентності теми розмови; відхід від соціальних норм і схем; доміну­вання модальних маркерів зі значенням непевності, на­явність іронії, сарказму, конфліктне зіткнення інтенцій.

Імпульсивний тип. Це «раб ситуації» спілкування. Характеризується бажанням мовного лідерства, пору­шенням соціальних норм і схем, швидкою зміною точок зору на одне і те ж саме явище; схильністю до негатив­ної оцінки соціальних чинників, швидкої зміни тем спілкування. Партнери комунікації можуть легко впливати на нього.

З урахуванням стилів спілкування психологи виок­ремлюють такі типи особистостей:

— гнучкий: вирізняється швидкою орієнтацією в ситуації, розумінням підтексту повідомлення, умінням керувати своїми емоційними станами і обставинами спілкування;

— ригідний: характеризується недостатнім умінням аналізувати власну поведінку і поведінку партнера, слабким самоконтролем, неадекватною самооцінкою. Людині з таким стилем спілкування важко знайти необ­хідний тон;

— перехідний (проміжний): поєднує риси гнучкого і ригідного типів.

Російський психолог Володимир Латинов у резуль­таті опитування із застосуванням різноманітних мето-




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення


дів і методик в умовах неформальної міжособистісної комунікації виокремив кілька типів індивідуальних стилів спілкування:

— відчужений (поступливий, недружелюбний). Три­мається на дистанції, відгороджується від інших, соро­миться їх, пасивно й песимістично налаштована;

— слухняний (поступливий, дружелюбний) характе­ризується скромністю, люб'язністю. Спілкується на рів­них, підтримує інших у розмові, згоджується з ними;

— збалансований. Вирізняється доброзичливістю, впевненістю в собі, незалежністю, честолюбством, напо­легливістю і завзятістю;

— опікувальний (домінуючий, дружелюбний). Прагне до співробітництва, незалежний, уважний до ін­ших, вразливий; спілкування з ним завжди набирає особистісного сенсу;

— вольовий (домінуючий, недружелюбний). Прагне до домінування і суперництва, використовує компромету­ючу інформацію проти співбесідника; самовпевнений, дратівливий. Міжособистісні контакти широкі й повер­хові.

Це ж дослідження засвідчило, що стиль мовленнєвої поведінки є стабільним, хоча може змінюватися залеж­но від ситуації.

Сучасний американський лінгвіст Р. Нортон виділяє інші стилі спілкування:

— домінантний (постійне переважання співбесідника);

— драматичний (з використанням драматичних ефектів);

— агресивний (вияв недружнього ставлення, бажан­ня підкорити співбесідника);

— заспокійливий (з використанням засобів заспоко­єння);

— вражаючий (з використанням незвичних способії впливу на співбесідника);

— точний (оперування фактами);

— надихаючий (стимулюючий вплив на співбесід-| ника);

— уважний (орієнтація на співбесідника);

— дружній (позитивне ставлення до співбесідника); \

відкритий (щире демонстрування намірів).

Стиль спілкування є важливою складовою форму-І вання тональності й атмосфери, у яких відбувається ко-| мунікація.


У дослідженнях останніх років усе частіше говорять про партнерський і непартнерський стилі спілкування.

Партнерський стиль спілкування. Передбачає спів­робітництво у випрацюванні спільної позиції з питання, яке обговорюється. Партнера вислуховують, не переби­ваючи, виважено оцінюють його судження і вчинки, не нав'язують йому рішень, намагаються донести до нього свою точку зору. Партнерський стиль може бути рівно­правним і поступливим.

Непартнерський стиль спілкування. Полягає в іг­норуванні одним із учасників комунікації точки зору співбесідника, негативному ставленні до теми бесіди, акцентуванні лише на власних проблемах; така особа створює напруженість, часто принижує партнера, нав'язує йому свої теми і проблеми, неуважно слухає, поспішає давати поради тощо.

Стиль спілкування яскраво виявляється у професій­ній, діловій сферах. У цьому контексті виокремлюють авторитарний та демократичний стилі спілкування:

— авторитарний (чітка мова; короткі розпоряджен­ня, вказівки; відсутність емоцій та ін.);

— демократичний (товариський тон розмови, інс­трукції у формі пропозицій, заохочення та покарання із порадами тощо).

Психологи наголошують на важливості оптимально­го стилю спілкування, який передбачає відсутність его­центричних установок, наявність інтересу до співбесід­ника, доброзичливе ставлення до нього, яке не запере­чує вимогливості.

Отже, процес спілкування, його атмосфера, тональ­ність, кінцевий результат, успіх або невдача значною мі­рою залежать від комунікативної майстерності учасни­ків. Важлива складова комунікативної майстерності — індивідуальний стиль спілкування, випрацювання якого є завданням кожної освіченої людини.








Date: 2015-07-22; view: 536; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2017 year. (0.04 sec.) - Пожаловаться на публикацию