Канцэпцыя глабальнага эвалюцыянiзму i вучэнне аб ноасферы У. Вярнадскага

Фарміруецца кірунак у філасофіі, якая атрымала назву космизма. Яно прадстаўлена вядомымі іменамі: У. Вярнадскага, А. Л. Чыжэўскага, П. Тейяра-дэ-Шардена. У іх працах пастаўленыя праблемы касмічнай ролі чалавецтва, адзінства чалавека і космасу, маральна-этычнай адказнасці чалавека ў ходзе касмічнай экспансіі{Экспансія (лац. expansio - пашырэнне, распаўсюджанне) - пашырэнне сфер уплыву, захопы новых тэрыторый і т. п.}

З найбольшай навуковай доказательностью і філасофскай абгрунтаванасцю гэтыя ідэі былі развіты Уладзімірам Іванавічам Вернадским (1863-1945). Прыродазнавец, які працаваў на стыку геалягічных, біялагічных навук і навук аб атамах, Вярнадскі з'явіўся заснавальнікам некаторых сучасных натуральна-навуковых накіраваны. Вунь завяршылі станаўленне геахіміі, стварыў новую яе галіна - биогеохимию, з'явіўся адным са стваральнікаў генетычнай мінералогіі і радиогеологии, працаваў у галіне крышталаграфіі, глебазнаўства і іншых.

Нараўне з гэтым Вярнадскі - аўтар тэорыі ноосферы, антропокосмологической тэорыі, у якой знайшло выраз імкненне сусветнай навукі XX стагоддзя да абагульненню натуральна-навуковага і сацыяльна-гуманітарнага веды ў адзінай навуковай карціне свету.

Асноўная праца Вярнадскага - "Навуковая думка як планетное з'ява". У ім ажыццеўлены сінтэтычны падыход да эвалюцыі Зямлі як да адзінай геалагічным, биогенному, сацыяльнаму і культурнаму працэсу. Вярнадскі ацэньвае ролю дзейнасці чалавека і прыходзіць да высновы аб тым, што пад уплывам аб'яднанага чалавецтва біясфера заканамерна пяройдзе ў якасна новы стан - ноосферу ("ноос" - розум). Навуковец лічыць, што чалавек і яго розум - не толькі канчатковы вынік эвалюцыі, але адначасова пачатак новага руху, якое стварае сферу розуму - ноосферу, вызначальную сілу эвалюцыйнага развіцця ў будучыні.

Вярнадскі фармулюе прычыны ўзнікнення ноосферы:

- экспансія розуму, свядомасці ў эвалюцыйны працэс; чалавек захапіў біясферу Зямлі, яе прыродныя стыхіі і цалкам змяніў аблічча планеты;

- аб'яднанне чалавецтва; узнікае агульначалавечая культура, сучасныя сродкі перадачы інфармацыі, навуковая думка набывае інтэрнацыянальны характар;

- навука становіцца магутнай геалагічнай і касмічнай сілай. З гэтым Вярнадскі звязвае надзею на выдатнае гарманічнае будучыню людзей: "таму Можна глядзець на нашу будучыню ўпэўнена, - піша навуковец. - Яно ў нашых руках. Мы яго не выпусцім".

48. Структуралiзм i постструктуралiзм (К.Левi - Строс "Структура Мiфау", "Структурная антрапалогiя") (к сожалению на украинском)

Найбільш відомим структуралістом є антрополог К. Леві-Строс (1908 — 1984 рр.), представник структуралізму як інтелектуального руху, який існує, зокрема, у Франції і охоплює антропологію, соціологію, лінгвістику і літературознавство. Леві-Строс вважає, що культурні форми, в особливості міфи, зазвичай представленні через поєднання протилежних якостей, які називають банальними опозиціями, такі, як солодке і кисле, або червоне і зелене. Аналіз міфів, а також літературних текстів демонструє прояв бінарних протилежностей. Згідно Леві-Строса, форму міфа необхідно аналізувати, виходячи із незмінних якостей (структур) людської свідомості.

Основними положеннями постструктуралізму:

• теоретичне знання — це дискурсивна форма, що породжує тексти;

• емпірична реальність, яку має витлумачувати теоретичне знання, теж є сукупністю текстових утворень (опитування, відеозаписи, статистичні дані тощо);

• зміст емпіричних текстів залежить від того, з позицій яких теоретичних текстів вони будуть прочитані;

• вивчення емпіричних текстів веде до розуміння того, що відбувається у світі, більше, ніж будь-які емпіричні дослідження;

• світ є таким, яким він є, не через якийсь єднаючий фактор, а завдячуючи відмінностям, що лежать у його підґрунті;

• завдання соціології полягає не в пошуку єдиних принципів та законів існування цього світу, а у вивченні його відмінностей;

• соціологи мають зосередитися на аналізі об'єктивної структури суспільства, а не на (ролі) окремих діючих осіб, які конструюють суспільство;

• головним для дослідника повинен бути текст, а у тексті — його внутрішня структура. Авторство тексту особливого значення не має: важливим є не наміри, бажання того, хто створює текстову реальність, а лише "внутрішня гра значимих складових" (Е. Гідденс).

Найбільш яскраво постструктуралістський підхід до соціальної сфери характеризують праці французького соціолога М. Фуко (1926 — 1984 рр.) "Божевілля і цивілізація", "Виникнення клініки", "Археологія знань і дискурс про мову", "Дисципліна та покарання", "Історія сексуальності" та ін. В них, зокрема, викладені такі концептуальні підходи, ідеї та висновки:

• важливим джерелом влади є контроль над людською сексуальністю, що набуває за сучасних умов дедалі більшого розмаху. Визволитися з під тиску влади можна лише вивільнившись від верховенства сексу;

• важливо не те, про що людина могла подумати і не те, наскільки висловлене нею відображає її справжню думку, а те, що зумовлює систематизацію вимовленого у висхідній точці (тобто незалежні від свідомості особи чинники, які визначають її мовну діяльність);

• недоліки всіх наук про людину йдуть від розділення "розумного" і "божевільного", здорового і хворого, від підпорядкування моральним постулатам. Здійснення морального контролю над людиною — ось основне призначення наук, що займаються людиною;

• існує зв'язок між знанням та силою влади, людина керує собою й собі подібними за допомогою виробництва та нагромадження знань;

• історія — це процес переходу від однієї системи владарювання і примусу до іншої;

• дискурсивно-сформовані судження, як і той шлях, що вони долають для того, щоб перетворитися у знання або наукову дисципліну, зумовлюються не зовнішньою реальністю, а, насамперед, глибинними правилами мовної діяльності та її практикою.

Представники різних гілок структуралізму і неоструктуралізму схильні наголошувати на:

• важливість спеціальних версій лінгвістики для соціальної теорії;

• відносність природи цілосностей залежно від характеру їх означення;

• першозначущість тих, хто визнає (signifiers), над тим, що визначається;

• децентралізацію (усунення з центру уваги аналізу) суб'єкта текстуальних матеріалів;

• тимчасовий характер того, що конструює природу об'єктів і подій.