Українське Провансальство 2 page

“Буржуазні” наші партії не відставали від “соціялістичних” і також старалися подбати про “законний” паспорт, щоб вилегітимувати домагання своєї нації. Вони “доводили” неминучість національних поступок “вимогами” також залізних “законів культурного розвитку”, які “скрізь” тягнуть на поверхню громадського життя демократію. Але, з другого боку, боронячись від “нетямущих людей”, які закидали їм сепаратизм, доводили, що “лише приналежність до великого, добре зорганізованого державного союзу може дати економічному і культурному розвиткові народностей і країн, що входять у його склад, дуже багато вигід, як... створення більших і досконаліших просвітних і культурних установ, більша забезпеченість перед міжнародними комплікаціями”, і т.п. Інші готові були визнати й самостійність, коли б їм хтось сказав, “що буде робити політично самостійна Україна?.. Бо така Україна певно відгородить себе від Польщі і Росії митом, а як це в’яжеться з процесом інтернаціоналізації”? 33

Всі ці закони, з яких переважна більшість була емпіричними фактами, важними хіба для даного, дуже обмеженого періоду часу, були, так само, як і цілий цей недужий на надрозвиток інтелекта, світогляд, – капітуляцією перед феноменом, перед світом даних фактів, перед існуючим status quo; це було обранням світу не в його динаміці, лише в статиці. Для щирого драгоманівського провінціяла не було ніяких підсвідомих гонів, що зміняли і хвилеві закони і хвилеве status quo, ніякої безмотивної волі ні в одиницях, ні в націях. Все це були забобони; для провінціяла існував тільки світ видимих явищ, сталих відношень, сталих величин або сьогоднішніх законів – одним словом, світ незмінного status quo, або його, згори приписаної, “еволюції”, яку нарушати спонтанній національній волі – було смішною утопією. “Не військові події на наслідки битв, а логічні етичні засади, та їх еманації – закони людського та міжнароднього співжиття – мали бути рішаючими для будучого упорядкування міжнародних відносин”, – ось як формулювало свій світогляд те недолуге покоління. Для нього історія ішла “несвідомо, механічно”, вона не була “випливом свідомих змагань”, стреміла до своєї мети “хоч би навіть ніхто до того свідомо не йшов”34.

Так розуміли світ, повний гамору національної боротьби, люди, що дивилися на нього з високости рідної купи, яким вигідно було з їх “законами” і “вимогами” різних “процесів”, що увільняли їх від чинного втручання в хід подій. Як Ляпляс, що “не потребував” для своєї теорії повстання світу “гіпотези Бога”, не потребували й драгоманівці в світі своїх незрушимих соціяльних прав того здогаду волі, якому найсвітліші уми людськости присвячували блискучі сторінки своїх філософічних систем.

У цій вірі людей з ослабленою волею у всевладність розуму над волею, в їх вірі в “залізні закони”, які все самі зроблять без нашого співдіяння і яким некоритися – марна праця, виявляється той самий заник вольового імпульсу. Зомбарт каже, що “Марксів (“науковий”) фаталізм ніщо інше, як розпачливе перенесення відповідальности на сили природи, які треба лиш пізнати, щоб їх опанувати. Цією штучною конструкцією...старався Маркс свій нахил до теоретичної обсервації бігу подій ужити як “ерзац” бракуючої йому... здібности політичної”35, здібности чинно творити нове. Нічим іншим, як “ерзацом” відумерлої волі були й “закони” наших “націоналістів”...

РОЗДІЛ III

ХУТОРЯНСЬКИЙ “УНІВЕРСАЛІЗМ”

Інтелектуалізм, що привів нашу національну думку до квієтизму, допровадив її до зречення власного національного ідеалу, до свого роду “універсалізму”, в якім без останку гинуло всяке національне почуття. Інтелектуалісти також шукали за національною правдою, але їх правда, як результат чисто пізнавальної праці інтелекту, не підказувалася почуваннями і бажаннями, так розбіжними в різних націях, їх правда була незалежна від емоціонального, іраціонального чинника; її доводили розумом. Як побудувати суспільність, як уладнати взаємини між націями, де зазначити межі національним стремлінням – про все це рішала не рація існування кожної окремої національности, лиш сила всевладного розуму. А що закони розуму, як і закони логіки є загально обов’язуючі для всіх, то і правда, якої дошукувалися наші націоналісти, цілком природно, була правдою універсальною; спеціяльна правда тільки для тієї чи іншої нації (species), правда, що була б правдою для одного народу, а брехнею для іншого – для них не існувала. Бо лише правда відчута, правда віруючого є правда тільки його і його співвіруючих, але правда доведена розумом, логікою, експериментом – є правдою спільною для всіх. Їх правда була не виявом нашого “Хочу”, лиш нашого “3наю”. Ось як про се гарно сказав Г. Зіммель: “3міст інтелектуального твердження в своїй суті має те, що його можна уділити всім; кожний достатньо освічений розум мусить дати себе переконати самому інтелектуальному твердженню (коли воно правдиве). Аналогії до цього немає в області волі й почуття”36. Заповідь – “Аз єсьм Господь Бог твой” і інше можна прийняти або ні, або комусь накинути, але ніколи не можна нікого змусити доводом прийняти її. Це суб’єктивна, відчута “правда”. Це лише правда того, хто в неї вірить. Але, така правда, що трикутник має три кути – або що їх сума рівна 2 простим, – мусить обов’язувати всіх: це об’єктивна правда. Іншими словами, хто шукає правди абстрактним розумом, мусить виходити з заложення, що існує одна, спільна, загальна й приємлива для всіх правда, якої базою є не та чи інша секта, церква чи нація, лише людськість, не суб’єктивно-національне відчуття, а загальнолюдський розум.

З цього заложення виходили наші методіївці XIX і XX віку, вироблюючи собі різні містичні “правди” і “закони”, які мають регулювати “розумне” життя між націями, і яким має коритися всяка “вузьконаціональна” правда. З цього ж заложення виходили і їх епігони, цілком логічно відкидаючи національну правду, ставлячи над нею – правду космополітичну.

“Сама по собі думка про націю, – пише Драгоманів, – ще не може довести людства до волі і правди для всіх... Треба пошукати чогось іншого, такого, що стало б вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, що була б спільною всім національностям”37. І знов, взоруючись на релігійних справах, він каже: “Аж ось розумніші люди по різних вірах стали думати, що не слід чіпатися до других за різні церковні справи та звичай та що “треба поставити над усіма церквами людськість і всіх людей усіх вір признати братами. Так думка про людськість поставлена була вище над думкою про націю та віру з їх осібними звичаями, урядами та інтересами і стала таким судією посеред суперечок поміж націями і вірами та основою до волі кожної нації і віри в тих границях”38. “Національство” як джерело життя і власної правди було для Драгоманова чимсь темним. Натомість “ясні – думки всесвітньої людськости”, цієї наївної фантасмагорії провінціональних Вольтерів... “Ці думки “всесвітньої людськости” і були єдиними, які могли б “дати найцінніший грунт нашому прямуванню до національної вільности”39. Над націоналізмом ставив він “інтереси інтернаціональні, загальнолюдські”. Він настільки ще великодушний, що “не відкидає національности, але відкидає націоналізм, особливо такий, який сам себе протиставляє людськості або космополітизмові”. Ця фантастична “людськість” є в нього міркою всіх речей і всіх правд, особливо ж національної. Нація та її потреби – найреальніша річ на світі – для Драгоманова містика. Всякі вияви національної волі, спеціяльно мова, не мають виправдання самі в собі. Вони мають рацію існування тільки оскільки “є орудієм проведення гуманних або загальнолюдських ідей” в ті або інші народні маси. Національна ідея ніколи не може бути основою для стремління цілої нації, для цього треба шукати “всесвітньої правди”, спільної всім народам. Стихійне почуття національного самозбереження є для Драгоманова абсурдом. Він радить побороти в собі “всі інстинктові й туманні почуття” расові і “піднестися над ними” при рішенні всякого, в тім числі і українського національного питання; “поглянути на нього з загальнолюдської точки погляду”, з вершин “загальної правди для всіх”. Українство в нього не могло мати своєї мети, бо “цілі праці людської однакові на всьому світі, як однакова здумана наука”40.

Погляди Драгоманова і в цім відношенні зробили в нашій безкритичній суспільності шкоду. Передусім серед нашої соціялістичної і радикальної інтелігенції. В національних рухах шукала вона “загальних принципів” і свою симпатію до цих рухів “міряла відповідно до тих принципів”; цими “загальними принципами”, цією “загальною правдою”, що стояла понад національною, була для учителя “людськість”, для учеників – або “соціялізм” або та сама фантастична “людськість”: обидва ці поняття дуже часто мішалися. Для радикал-соціялістів “змагання за рівність, братерство і вільність всього людства” було змагання, яке треба було виповнити “в першу чергу”, яке домінувало над стремлінням національним41. Один з основоположників галицького драгоманівства з гордістю проголошує, що “національні святощі” для нього не існують. Він і його однодумці “не моляться до них”. За права своєї мови вони не стоять тому, що є “в принципі за рівноправністю всіх мов”, “за розвоєм української літератури тому, що ми прихильники цивілізації і поступу... Взагалі все те, що народовці роблять з криком патріотичним, ми робимо для того, що воно розумне і практичне”. Цебто: “тому, що”, тому, що на це є санкція “вищої” правди, розуму. Національні почування і домагання, які б не мали цих чужих “тому, що”, очевидно втратили б для наших космополітів всяку рацію буття42. Подібні тиради зужитих, голосних, нудних і порожніх фраз можна стрінути й на сторінках кожного соціялістичного або радикального журналу. Ця словесна збиранина заступала їм партійну ідеологію...

Ті самі соціялісти і радикали тільки тоді допускають національні гасла, тільки тоді виправдують самостійний національний ідеал, коли він годиться з “думками всесвітньої людськости”, з загальною правдою. Націоналізм допустимий тільки тоді, коли можна “довести”, що він “не суперечить” соціялізмові, “а навпаки, допомагає його розвоєві”.

Та сама думка червоною ниткою тягнеться через поезію Ів. Франка, що панував над думками кількох поколінь у Галичині. Він тільки тоді виправдував любов до рідного краю, коли вона нічим не суперечила (те саме слово!) “вищій” ідеї любови до тої самої фантастичної “людськости”: “І чи ж перечить – питався він – ця любов (до нації – Д. Д.) – тій другій, а святій любові – до всіх, котрих гнетуть окови? “Коли не перечить, все гаразд, ну а коли перечить? Автор не дає відповіді... В кожнім разі, шлях до націоналізму лише – через космополітизм, через ці “вищі” ідеї, бо – “Хто не любить всіх братів, – як сонце Боже, всіх зарівно, – той щиро полюбить не міг – тебе, кохана Україно”43. Не визнає любови до рідного краю без санкції наднаціональної правди і Тичина: “Поете, любити свій край не є злочин, – пише він, – коли це для всіх...”. Яка вдаряюча тотожність думок, виразів і навіть слів у всіх трьох ідеологів: галицького молодоукраїнства, малоросійського комунізму, і спільного божка цілої “поступової” України – Михайла Драгоманова!

Зміст цієї “спільної” для цілої “людськости” правди, що стояла над правдою національною, мінявся відповідно до уподобання й темпераменту її апостолів. Раз цією “всесвітньою правдою” був “поступ”, то знов “соціялізм”, “розвій гуманности і цивілізації”, “братерство і рівність народів”, “еманципація демократії” або “пролетаріяту”, чи “визволення слов’янства”, а то й просто “культура” – але всі ті “правди” мали одне спільне: вони було самоціллю, нація та її право на існування – засобом або знаряддям, самовистачаючий національний ідеал – шкідливою утопією.

Для нормальної людини, яка відчуває довкола себе в житті і в собі самій, як і в своїй національній спільноті пульсуючу, нічим і ніким, недетерміновану волю до життя і експансії, ця філософія викличе лише жаль і відразу, але не для “освіченої” людини XIX віку з її ідеями про спільну, встановлену суверенним розумом, правду, а тим менше для громадянина України, насильно втиснутого перед війною в чужорідне тіло великих імперій, яких владу треба було собі усправедливити пануючими над нібито нацією “інтересами людськости”. Ясно, що не в таких головах могла зродитися думка про самостійний і самовистачаючий національний ідеал, який знаходив би своє виправдання в собі самім і не потребував оглядатися на наднародні ідеали, ані шукати в них виправдання.

“Я-м ще таке не видів!” – це трафаретна реакція хлопського розуму на все, що виходить поза рамки емпіричного, поза рамки його тісного досвіду. А Наддніпрянець, в таких випадках питається: “Чи ви таке бачили?!” В обох випадках вилазить погорда до всього іраціонального, що лежить поза світом експерименту. Цю психологію мали й ідеологи українського провансальства, і тому вони відкидали іраціональну волю, як prius в історії; бо в світі, який кожний з них “видів”, діяв закон “розумної” кавзальности, а людська історія була невстриманим походом думки до опанування як фізичного, так і соціяльного хаосу. Тож схиляв він голову й перед всякими соціяльними “законами”, бо це був порядок речей, який він “бачив”, а іншого він не визнавав.

Взяти ж за вихідну точку стремління нації до самостійного життя, примат волі і випровадити з нього, як аксіоми її непередавнені жадання, – це була метафізика для нашого “хлопа”, неписьменного чи письменного, все одно. Це означало б пізнати правду в “надприродній” дорозі, на якій не вистачає сам розум, а це очевидний абсурд. Аби не допустити до цього абсурду, до признання іраціонального моменту в історії, мусіли провансальці відкинути й спеціяльну, свою, правду даної національної species, бо правда, відкрита розумом і логікою є, з природи речі, спільна, загально людська, а в ніякім разі не індивідуальна, ані “вузько” національна.

РОЗДІЛ IV

МАТЕРІЯЛІЗМ (ЛІБЕРАЛІЗМ, ДЕМОКРАТИЗМ, ПАЦИФІЗМ, ПАРТИКУЛЯРИЗМ, АНАРХІЗМ)

Пізнана “науково” (дедуктивно чи з досвіду) “загальна” правда – це була формальна сторона національного ідеалу нашого провансальства.

Переселена в царину конкретно національної ідеології, та “загальна правда” виродилась у нас в нічим не прикрашений, екранній матеріялізм або суспільний утилітаризм. Парафразуючи мабуть Гете, сказав Шпенглер у своїй почитній книзі: “Антична людина знає лиш те, що вона бачить і схоплює”44- Я далекий від думки порівнювати наше рідне провансальство з античністю, але з старосвітськістю провінції воно мало в собі дуже багато. Світ вічнозмінних явищ, що “схоплюється” змислами і розумом; що – у вигляді “законів” панує над нами і конструює свою, загальну, правду – спихав на третій плян сталий, активно творчий чинник підсвідомого, іраціонального, чинник волі. Заперечення цього чинника в теорії нашого націоналізму і привело на практиці до того, що я називаю матеріялізмом; матеріялізм протиставляв цьому сталому, вічно собі рівному, творчому моментові його кожночасовий змінний вияв; невидимому “загальному” – схопиме змислами “індивідуальне”. Дана генерація, дана кляса, що репрезентує або хоче репрезентувати націю, її теперішній добробут і щастя, а не вічна воля нації, що переливається через усі кожночасові форми, стоячи понад ними; те, що є, а не те, що має бути, – ось що було приматом для нашого занепадницького провінціоналізму. Це була теорія, зроджена на тлі атрофії національного вольового інстинкту. Для здорових species – вольовий інстинкт необмежений нічим. Утвердження права на життя, продовження роду, – має в них аксіоматичний характер, іде перед усім. Це вічне араціональне право нації до життя ставляється там понад усе дочасне, феноменальне, “схопиме”, раціональне: понад життя даної одиниці, понад кров і смерть тисячів, понад добробут даної генерації, понад абстрактно розумові калькуляції, понад “загальнолюдську” етику, понад викомбіновані відірвано поняття добра і зла. “Вічне” становилося там понад – “дочасне”, суть – понад вияв, волю – понад її хвилеву об’єктивацію, експансію – понад статус кво, динаміку – понад статику.

Інакше дивиться на це наша старосвітщина. Для неї – оточення є лише “перерахована сума матеріяльних речей”, як каже Шпенглер. Вона чужа нашому світовідчуванню, для якого “все видиме як щось умовне, протиставляється безумовному”, яке жиє в душі одиниці, як і в душі народу, прямуючи до здійснення. Для старосвітщини абсурдом є уважати “лише змислове”, партикулярне, за “дійсність другорядну”, яку треба “перемогти” в ім’я внутрішнього, ще не здійсненого ідеалу, в ім’я “загального”; для неї, навпаки, ця змислова дійсність є одинокою реальністю в світі45. Як для античного світу “з’ява” творила цілість “божественного” (Гегель), так для нашої старосвітщини існував лише світ видимих явищ. Їй далека була думка, що зовнішнє є лиш “один з моментів божеського”, що “царство вільного духу є царство невидимого” (idem), того, яке щойно має наступити. Гегель називав цей матеріялістичний світогляд “прозаїчним”, “das nur Sinnliche” Шпенглера є в нього “Besonder-heiten”, що він їм протиставляє “totales Ganzes” або “freie Einheit” речей; воно як щось самостійне стоїть понад з’явищами, є їх осередком і душею, що їх оживляє46... Все це, розуміється, було метафізикою для нашого провансальства. Поодинокі люди, ці атоми безфоремної маси не були тут можливістю, що лише завдяки фірмі стають готовою річчю надорганічного світу, – вони були одинокою реальністю. В нас не думали, що суть тих надорганічних речей є в одиницях лише “potencia” (в можливості), що лиш через форму стає вона в них “actu” (в дійсності). Навпаки, атоми, ця безфоремна маса розглядалася в нас, як одинока реальність. Загальне поняття було для нас ворогом емпіричної дійсности, ця остання була одинокою реальністю. Для філософії національного волюнтаризму (який знає “вічну” волю species, а не дочасну одиниць) все, що добре для species, – добре для одиниці, для покоління, для “Я” і для “Ти”, для “Ми”. Для провансальської філософії все, що добре для “Я” і для даного “Ми”, повинно бути правилом поведінки і для нації. Там – примат ідеалу, стремління до його здійснення, до реалізації того, чого не бачилося. Тут – примат теперішнього, “лише змислового” “умовного”. Як для Фоєрбаха і Руссо, підставою етики, так для наших провансальців підставою національної політики було ущасливлення “мене” і “тебе”, “щастя всіх”, що в даний момент заселюють національну територію. Щастя не схоплених у форму атомів, щасливих і зарозумілих на свою безфоремність.

Так цілком логічно, прийшов наш націоналізм до своїх головних матеріалістичних доктрин, ці доктрини, як і попередні (інтелектуалізм, космополітизм і соціяльний квієтизм) поставило наше провансальство понад національну правду, понад “безумовне”; а тими доктринами були – лібералізм, що ставив інтереси маси, як збиранини одиниць, понад інтереси нації, як вищого цілого; демократизм, що ставив інтереси “народу”, як неорганізованої безфоремної юрби, понад інтереси нації, і соціялізм, що ставив понад інтереси нації – інтереси кляси. До них треба ще долучити пацифізм, і гуманітаризм, анархізм (роди лібералізму), і провінціоналізм (рід демократизму), який інтереси однієї провінції ставив понад добро цілої нації. Всі вони були в різкій опозиції до ідеї державности, як цінності в собі.

Так по-номадськи зрозуміла “свобода”, “колективний егоїзм” найгіршого сорту – стали в нас вартостями в собі. Домінував так зрозумілий для провінціяла момент партикулярної вигоди (особистої, клясової, провінціяльної) в протиставленні до моменту загального, родового, національного примусу. Ослаблення родового інстинкту – а не його зміцнення, афірмація часового, хвилевого, даної форми – в протилежність до “вічного”. Дві доктрини стояли проти себе: розв’язання егоїстичних стремлінь, деструктивна засада “laisser faire” з одного боку, з другого – принцип творчої волі цілого, що підчиняє собі одиницю, покоління, клясу, їх щастя, “свободу”, “нарід”, суверенне “Я”, – не відступаючи перед агресією і “насильством”, перед накиненням всьому цієї волі, що сама в собі має свою санкцію.

Цей момент недорозвиненого вольового імпульсу виявляється в нашім провансальстві передусім у занепадницькім “гуманітаризмі”, що понад все ставить фізичне “Я” одиниці. Хто не бачить за деревами лісу, за “горожанами” – народу, а за індивідуальною об’єктивацією волі species до життя – самої цієї волі, для того із зникненням даної об’єктивації зникає й саме життя. Для того фізичний біль і смерть одиниці завжди будуть найстрашнішим нещастям; для того доктрина лібералізму, що протиставила “права” одиниці правам цілого, до якого вона належала, – завжди буде аксіомою, а особливо її найвульгарніша форма – пацифізм. Героїзм, що пхає маси до самопосвяти, ніколи невиправданий для них, в ім’я якої б величної мети він не виступав. Війна для них, незалежно від її мети й наслідків, це зло, “масове мордування”, гідне вже тому всякого осуду, що посягає на “найцінніше”: на життя одиниці. “Милосердними треба нам буть задля всього живого, – пише Франко – бо життя це клейнод, хиба ж є що вище від нього”?

Для великих рас є щось, що є вище за життя одиниць. І для цього “Щось” готові вони жертвувати навіть життям одиниць. Для українського провансальства, просякненого наскрізь дрібно-міщанськими ідеалами звироднілого гуманітаризму, навпаки, життя одиниць було найвищим “клейнодом”, що стояло над усякими “метафізичними” вартостями... “Ах, минали б бенкети криваві, – пише другий представник нашого гуманітаризму – брязкіт зброї скоріш би утих, – досить болю, і крови, і слави – і дочасних могил дорогих”47. І цей патос не був чимсь випадковим, це була глибоко відчута “філософія”. Вона згадує про дорогі могили не з гордістю, як могили “незнаного вояка”, не як приклад великої самопосвяти для ідеї, що стоїть понад життя, не як заохочення і звеличення чину, що привів до передчасної смерти, – лише з сумом розчуленого сантименталіста, для якого жодна ідея не виправдує тих “дочасних могил”. Для другого автора війна це, передусім, “вбивство людей”. Оглядаючи поле битви, питається герой: “Боже, великий добрий Боже, де ж Ти дівся? Засвіти сонце, засвіти пітьму ночі, нехай брат брата побаче”. Бо їх “Бог”, то був бог безжурного щастя миші під мітлою. Той же ж, що приніс на землю “не мир, но меч”, що ставив любов до Бога понад любов до людей – Бог сильних рас, є “страшним Богом” для провансальців; йому в обличчя глянути лякаються вони, бо він жадає собі в жертву – і “молоде життя, й здоров’я, і існування многих одиниць. “В нас є навіть спеціяльний роман, прийнятий з великими похвалами, роман-протест проти “страхіть війни”, в якім не лише видно біль з приводу тих страхіть (почуття зрозуміле й виправдане), а в якім на війну глядиться виключно через призму хлопа, якому гранати не дають орати свою скибу, байдужого на те, кого матиме за пана48... Але романів, подібних до “Війни і миру” Л. Толстого, “0гнем і мечем” Сенкевича, або “Шуанів” Бальзака, де б показувалося не тільки одну, а й другу сторону війни – велике зусилля нації в ім’я її ідеалу, що стоїть понад життям одиниці, понад усім, – ми ще не маємо.

Для кого рід або ідея, власна примха є все, для того навіть знищення одиниці є великою афірмацією, перемогою життя. Парафразуючи великого філософа волюнтаризму, можу сказати, що “не він, індивідуум, а нація є те, на чім залежить природі”; для пацифіста інакше. Члени ворогуючих націй “особисто не мають нічого один проти другого”, не сміють, отже, виступати проти себе і наші, бо не їх інтереси, а вигоди одиниці є prius’ом для ліберала, і “ніякий уряд не сміє стояти над моральним кодексом одиниць”49. Бо інтерес нації в нічім не різниться від інтересів кожного з їх поодиноких членів. Поняття “роду”, “нації”, як щось, чого не можна схопити змислами, що є вище від суми їх членів, є для провінціяла – “метафізика”. Те, що йому найдорожче, це “видимі речі”: “Я”, “Ти”, “Ми”, одиниця або “нарід” і його терпіння й вигоди, теперішність а не завтра, матерія, а не ідея.

Це був індивідуалістичний егоїзм. Далі йшов егоїзм збірний (демократизм), хоч, зрештою, їх досить тяжко розмежувати. “Щастя одиниці” і “щастя всіх”, тих, кого Конт називав Grande-etre – людськість. Але в обидвох випадках інтереси дня панували над усім, “сьогодні” над “завтра”, щастя ближніх над щастям далеких, інтереси даного покоління та його добробуту над категоричними наказами нації. Для колективного егоїзму і його провідників (соціялістів і демократів) такі питання як проливи і Стамбул, колонії, Ельзас, Крим, мета, для осягнення якої потрібні систематичні зусилля кількох генерацій – це метафізика. Для цієї мети треба ж жертвувати спокоєм і матеріяльним добробутом даної генерації, а до такого напняття, до стремління вийти поза свої буденні завдання, спаралізована воля провансальців не сягала. Безсмертні національні ідеали? – Але ж: “безсмертне лиш тіло, – бо жоден атом його не пропаде – на віки віком”. Така мета, як експансія в Пацифіку, як підбиття Сибіру Єрмаком, ідея відплати, якою жила Франція п’ятдесят років по 1871 p., – все це були химери, ілюзії поетів в політиці. Це був той поетів рай, що “лиш в сфері мрій, привиджень, ілюзій і оман... цвіте”. І добре, що “в кінці доглупалися ми, що ті фантоми є собі фантоми, не варті мук і крови і страждань”50. Аби лиш не було тих “страждань” – це найважливіше для провінціяла. Щождо тих “оман”, то за ними женуться ніяк не в інтересі “народу”, лише “в ім’я інтересів купки авантурників”. Великий похід вибраних рас, що привів до створення величних пам’ятників людського генія, як Британська імперія, європеїзація Африки, культивізація Індії, тощо – для пир’ятинських ідеалістів був злочинною забавою, в якій ходило лише про те, “хто має одягати... африканських негрів у фартушки” і “напувати їх алькоголем”. Для пир’ятинських світобувальців всі ці фантазії вже тому гідні осуду, що “винищують організм селянської мирної країни” і нарушують спокій її мирних обивателів51. Обиватель ніколи не керується в своїм житті “ілюзіями”, лише буденними інтересами свого містечка і з цієї точки погляду оцінює всі світові події і з’явища. Він керується у своїх вчинках не абстрактними ідеалами, а інтересами найбільшого числа. Треба ті інтереси відшукати та їх правильно зформулювати (це діло не пророків, а економістів і статистиків), а полягають вони на збільшенні щастя і добробуту даного покоління в першу чергу. Ідея для провансальця є те, що приносить йому “щось реальне”, а не тягне за собою “руїну краю” і “тисячі невинних жертв”, або, в найліпшім випадку, приносить тяжкі податки. Будова пірамід, середньовічних катедр, великих імперій, хрестоносні походи – все це продукти “варварської” епохи, про які смішно говорити в “наш освічений вік”. Їх ідеал – сидіти тихо в хліборобській “мирній країні”, що плила медом і молоком, і, крий Боже, не дати себе з неї вивести жодному Мойсеєві. “Ілюзіі” лише на згубу “простому народові”, а ще більше ті, що їх вигадують, так звані “великі люди”. Бо ті великі люди це були або “різники”, що нищили наше “безсмертне” тіло, або просто неморальні люди, а ніякі ширителі культури: напр., “досить згадати про гареми Володимира Святого, про його боротьбу з братами,... щоб мати уяву, яку культуру плекали князі” та інші великі люди52... Так думають наші соціялісти і демократи. їх точка погляду є найслушніша для всіх, хто дивиться на великих людей з погляду льокая, а на історію – з точки погляду льояльного обивателя, що журиться лиш дешевим урядом, уникненням ставити на вістря меча “дражливі” міжнародні питання, порозумінням між народами та добровільною втечею від великого шляху народів: за галасливого і й за невигідного для спокійної душі гуманного дрібного міщанина.

Ось як гримів проти цього “теологічного духу”, що каже нації ставити свій ідеал понад інтереси “народу” і його “добробут”, один, може найталановитіший з прекраснодушних циніків нашого недужого віку, Анатоль Франс: “Коли задуматися над мізерією, в якій погружена з самого печерного віку аж до наших днів нещаслива людськість (циніки і методіївці ніколи не говорять про націю, лише одразу про “людськість”, про механічну суму одиниць), то її причина все є у фальшивім зрозумінні природи та ще в кількох з цих теологічних доктрин, які надають світові жорстоке й ідіотичне толкування”. Він обурюється, що в “наш освічений вік” знаходяться люди, перейняті цим духом, які відважуються проповідувати, що відмовлення собі чогось, терпіння в ім’я якоїсь вищої ідеї – є чеснотою. “Неслухаймо попів – кінчить цей сальоновий комуніст – які вірять, що терпіння гарне. Наші інстинкти, наші органи, наша фізична і моральна натура, ціле наше єство радить нам шукати щастя на землі. Не втікаймо ж від нього”. Старий гедонізм – ось та заповідь, яку дає нам Франс. Це його ідеал. Більш примітивно й наївно формулюють його наші методіївці. В них цей ідеал стає якимсь рустикальним матеріялізмом, матеріялізмом гречкосія, але виявляється він в одних і тих самих формах: у відразі “до страхів, до саможертви, до великої звитяги”, до всього, що тягне “геть від сонної мороки, од огидного безділля” в ім’я “абстрактних” вартостей. Це була філософія тих, що “вгору ніколи їм глянуть”, що не хочуть знати про ніякі метафізики, “цупко держачись одного скарбу – власного життя”. (Дніпрова Чайка – “Плавні горять”).

У галицьких малоукраїнщв читаємо: “Добро народної маси є першою метою... патріота. Та в чім лежить це добро народньої маси? Передусім у тім, що всі люди уважають підставою і необхідною умовою цього добра матеріяльні вимоги справжнього людського життя. Добра пожива, ясні просторі помешкання, відповідна одіж, потрібний відпочинок після праці, – взагалі все те, що люди для свого фізичного життя потребують. Оце і є найконечніше національне добро. Плекати й розвивати фізичний добробут народних мас є першим завданням народних мас, є першим завданням національних змагань”53. Оскільки взнеслішим від цього “вірую” міщанського соціялізму було “вірую” того гайдамацького ватажка, який півтораста літ тому писав до слідчої російської комісії: “Не за імущества втруждаємося, только аби віра християнська... не була б осквернена”54. Але цей темний ватажок ще не міг читати Драгоманова, ані “Молодої України”... Для цих останніх і їх учеників ці “віри християнські” та інші романтичні або “теологічні”, як казав Франс, цінності – були забобонами, або “перебільшеним націоналізмом” з яким “треба боротися”, бо “інакше в світі ніколи не буде миру, а буде кров і нужда”; бо інакше не переведуться сварки між народами, а вони недопустимі, бо “сварки й гризня нищуть людський рід”, себто лягають тягарем на дану генерацію та її добробут55. Правда, ті “сварки й гризня” між народами допровадили англосаксів до опанування половини американського, майже третини африканського і цілого австралійського континентів, Росію – до підбиття Сибіру, а Україну – до увільнення степу від кочовиків, але ці наслідки показалися щойно в будуччині, а натурою провансальця є оцінювати все з точки погляду “муки і страждань” даної генерації. Це й був їх ідеал – аби голоті “було легше”, або, як в нас казали: “коли б хліб та одежа, то їв би козак лежа”. Хліб та одежа або “добра пожива” молодоукраїнців це був їх “національний ідеал”. Як з признанням підносячи заслуги Драгоманова, один з його учеників писав: “Лише гуманізм, найбільша сума щастя найбільшого числа людей може бути критерієм соціялістичної етики” і всякої політики56. Спеціально Драгоманів уважав, що наші “стремління до національної свободи”, ніколи не повинні іти в розріз з добробутом і спокоєм “найбільшого числа людей”. Дороговказом має бути не абстрактне “національство”, а лише “ідеї всесвітнього гуманізму”57. Не треба згадувати, що цілий наш соціялізм, був нічим іншим, як лише відміною того “народолюбства”, до якого належали Драгоманів, молодоукраїнці галицькі та інші цитовані поети й письменники Соборної України; одні – ідентифікували націю з “народом” і його стремлінням до “доброї поживи”, другі – з “пролетаріятом”, який в їх уяві обіймав взагалі “всіх пригнічених” соціяльно, отже ту ж таки масу, а обидва – з існуючою генерацією та її примітивно матеріяльними потребами.

Date: 2015-11-13; view: 249; Нарушение авторских прав