Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Оптиміст у пеклі





 

– Вибачте. Вас тут не сиділо, – сказав він, немов процитував (і навіть трішки підріс від власної ерудованості у власних очах) незнайомому чоловікові, що сів на його місце, варто було йому лиш на три хвилини відійти по гот‑дог.

– Мене? Не сиділо? Тебе ще в планах не було, як мене вже тут сиділо. Ходять тут усякі. Тьфу, теж мені знайшовся. «Вас тут не сиділо…»

Пан Ярославський, відкинувши Ахматову, швидко порачкував.

– Гаразд, гаразд, – сказав він і сів на сусідню лавицю, поруч із агресором.

У Львові була золота осінь. Тіні вже витягнулися, золоте світло косо падало на лавиці проспекту Шевченка. Був четвер, напевне, найкращий день тижня – ще не п’ятниця, немає поспіху вриватись у вихідні, але вже й не середа – не це відчуття недосказаності на роботі й неясності в житті.

Четвер – такий день, коли насущні питання життя непокоять менш за все.

А от про суботу пан Ярославський думати боявся. Субота – день, коли настає пора платити за рахунками. Пан Ярославський з тривогою пригадав стан, з яким він прокидався по суботах, коли не треба було спішити на роботу. У суботу він підводився з ліжка пізніше, ніж звичайно. Так, на щодень, він прокидався десь перед сьомою («размєжить вєжди» – до голови пана Ярославського часто лізла всіляка класика).

«Це нестерпно, – міркував пан Ярославський. – Пів на сьому – найлютіший час для прокидання. Це тортури».

Розплющити очі. Згадати себе – незрозумілого суб’єкта без віку та імені, у принципі, незмінного, у принципі, дуже схожого на того суб’єкта, який прокидався у п’ятнадцять, у дванадцять, у п’ять і, напевне, у три роки. Пан Ярославський не пам’ятав себе у трирічному віці, мав неясні відчуття, що тоді він був іншим, але розум підказував, що, далебі, був таким самим.

Отже, розплющити очі. Уже якась реалізація в житті. Бодай прокинувся. Пригадати, що йому вже не три, не п’ять, не дванадцять, не п’ятнадцять, – пригадати це моментально і якось одуріло врізатись у твердий шмат власної біографії. Відчути, як біографія приклеїлася – передусім до серця – і відчути: цей шмат не просто твердий. Він гарячий, гіркий, і при цьому – не шоколад.

Пан Ярославський обеззброїв себе перед життям у тридцять сім, коли припинив пити. Він сказав життю: «Ось моя зброя, гляди, я кладу дуло «Неміроффа» на стіл та більше не торкаюсь його. Що? А, так. Це «1715». Моя холодна зброя. Її я теж кладу на стіл, бачиш? Кладу та більше не торкаюсь. Тепер ми можемо поговорити? Що? Ні, не змушуй мене робити це… Гаразд. Кладу. Бачиш? Дістаю з кишені та кладу просто перед тобою, повна пачка набоїв калібру 0,5 з фільтром, прекрасні червоні набої для поодиноких снайперських пострілів. Прощавай, ковбою «Мальборо». Я більше не Харлі Девідсон. Яка різниця? Бачиш, я кладу пачку снайперських перед тобою, тому що хочу говорити з тобою. Говорити відверто».

Пан Ярославський припинив затулятися від життя. Ця ідея з’явилася десь у тридцять п’ять, після чергової пиятики, він вирішив, що далі так – неможливо. Він опустив захист і зразу ж отримав з десяток хуків справа, десяток хуків зліва, пару потужних аперкотів під дих і в щелепу. Трохи повалявся у нокаутах, але побачив, що ніс цілий, зуби на місці та, у принципі, його щастя в тому, що він не носить окулярів.

Тривав другий рік його беззбройного матчу, і найбільших поразок він зазнавав на вихідних.

Отже, знову: розплющити очі, вліпитись обличчям у біографію, побачити на годиннику страшні цифри: 8.29.

«І це все, на що ти здатний? Твої колишні однокурсники здатні робити це до 11.10, деякі – до 12.30. А ти? Слабак!»

Але відпочивати більше не було сил, і пан Ярославський блощицею вповзав у прочинені двері ванної. Туалет. Так. Де в нас туалет?… Знову нічого. Ну‑у‑у, слабенько, Ярославський. Що там у нас?

Там у нас був сухий обід і холодна вечеря. Пан Ярославський старався, але нічого не виходило.

Ці безплідні старання, вже нестерпні для чоловіка його віку, не заважали панові Ярославському, зберігаючи міцність духу, голити по суботах бороду. Гоління по суботах – це те, що він відвоював у життя. Те, що робити було не обов’язково, але що додавало ранкові певної святковості. Справа була в запаху – панові Ярославському подобались його піна до гоління і гель після гоління. Це те, що тримало його на плаву – надійний запах свіжості.

Після гоління все йшло добре, сніданок пан Ярославський переміг іще в університеті, відтоді міг розтягувати його аждо полудня, гортаючи газети. Тепер він волів читати газети з планшета, це було навіть цікавіше.

Десь о дванадцятій на кухню заглядало сонце, пан Ярославський відчував приплив задухи і вдруге за день відчував, що краще було вдавитися пуповиною в череві матері або наїстися піску в пісочниці, ніж дожити до цього моменту. Сонце їдко проникало в голову і кричало туди: «Ярославський! Ти – нікчема! Ти нікчема, Ярославський! Іди убийся, Ярославський!»

Пан Ярославський відкладав планшет і йшов одягатися – вирушати до міста.

Там його знали як ґречного, уважного, вдумливого добродія, що дивно – неодруженого. Не пив, не курив, залишав чайові. Любив каву по‑віденськи, кіш із курятиною, пляцок із яблук. Не скидав шалика у приміщенні – ще хіба така дивна деталь. А так, загалом – звичайнісінький.

Вечір суботи, слава Богу, Ярославський знав, як укоротати. Тарілка жирної їжі, так, щоб заволокло очі, хліба з маслом – такі селянські мотиви – і добре кіно. «Пила‑5». Під тістечка з чаєм.

У неділю пан Ярославський відчував щось на кшталт задухи. Якось у неділю ввечері він спробував кисневий коктейль. Не допомогло.

У такі моменти пан Ярославський чухрав татуювання, вибите сп’яну в армії – «Aut cum scuto, aut in scuto»[15]– і терпляче ждав, коли ж життя заговорить із ним.

З огляду на це, четвер був улюбленим днем пана Ярославського. Не потрібно було клеїти дурня. Дихалось добре. У руці – гот‑дог.

Люди навколо видавалися прекрасними.

– Можна біля вас присісти? – Ґречний голос добре вихованої молодої людини вивів його з марев.

– Так, прошу. – Пан Ярославський посунувся до краю лавки, даючи місце юнакові з трохи менш вихованою дівчиною, що одразу ж усілася юнакові на коліна. Пан Ярославський поморщився.

Парочка стала воркотіти.

– А я тобі подобаюсь? – запитувала дівчина, активно вилизуючи морозиво у ріжку, і підстрибувала у юнака на колінах.

– Дуже, – казав юнак і відривався від мобільного, щоби поцілувати пасію.

– Ти мене любиш? – запитувала пасія і лізла до його губ зі своїм перемазаним морозивом ротом.

– Дуже, – казав юнак і обережно відвертався від поцілунку, наклацуючи есемеску.

– Обережніше, – сказав пан Ярославський, коли юнка, балансуючи на колінах юнака, з розмаху ледь не заїхала йому в обличчя добряче полизьканим пломбіром.

– Що ви, що ви, – озвалася дівчина. А потім: – Я ненароком! Вибачте!

І розтирала салфеткою морозиво по його новій вельветовій куртці.

Пан Ярославський здивовано відчув, що йому практично байдуже за зіпсовану куртку. Сьогодні був четвер, день, коли можна було не думати про насущні запитання життя, і ніщо не могло зіпсувати йому настрій.

Пан Ярославський потягнувся на лавці. Доїв гот‑дог.

Задзвонив телефон.

– Алло, Ярославський?

– Так, Мишко, говори.

– Ярославський, ти чого це не був на засіданні сьогодні?

– Яке ж засідання сьогодні, хороший мій? Сьогодні ж четвер…

– Четвер, – твердо повторив голос.

– Четвер… – протягнув пан Ярославський і відчув, як усередині запустився каскад із доміно. Якщо сьогодні четвер, значить, сьогодні – переговори з партнерами. Значить, сьогодні – день місяця. Значить, сьогодні виставляють «сонечка».

У них на роботі була нова прогресивна система заохочення працівників – ударники праці отримували «сонечка», кожне «сонечко» – плюс двадцять баксів до зарплати. Кожна «хмаринка» – мінус. Чорт. Щойно Ярославський переконався, що це не працює.

– Алла поставила мені «хмаринку»?

– Алла поставила тобі хмаринку з блискавкою. Це третя блискавка за місяць, Ярославський. Чорт, що з тобою відбувається? Знаєш, про кого ми говорили останні п’ятнадцять хвилин зборів? Ми говорили про тебе, Ярославський!

– Справді? – перепитав доволі безглуздо і невпевнено пан Ярославський.

– Так. Ми говорили про твою готовність брати на себе більше і про твій прогрес, Ярославський. Але це ще півбіди. Був Шеф.

– Шеф?!

– Так, прилітав Шеф.

– О Боже. – Ярославський раптом відчув, як паніка огортає його. Очі швидко забігали по залитому сонцем осінньому проспекту, і все хороше, що він бачив там іще дві – ні, одну! – одну хвилину тому, все перетворилося на ворога, на зрадника, на байдужу декорацію. – Я можу ще встигнути його побачити? Я все поясню йому! Він зрозуміє, ми з ним добре ладимо, пам’ятаєш, тоді на корпоративі, на шашлику, як ми з ним тоді спілкувалися про корсарів і про вікторіанську Англію?… Шеф ніколи не забув би цієї розмови! Алло, Мишко? Мишко, скажи мені, що це неправда. Будь ласка, заспокой мене.

– Вибач, старий. Я був, звичайно, проти. Але хіба я там щось вирішую? Ти знаєш, який він буває безкомпромісний.

Пан Ярославський відклав слухавку на хвилю і не повірив, що на вулиці – четвер. Парочка на лавиці поруч зацікавлено дивилася на нього. Пан Ярославський зібрався на силі та підніс непомірно важку слухавку до вуха:

– Алло, Мишко?

– Тут.

– Алла не казала, коли буде виплата? – сказав він, а сам подумав: «Що за дурню я питаю?»

– Алла сказала, що у тебе, з твоїми «хмаринками», цього місяця виплат не буде. Ти проштрафився, і вся зарплата пішла на покриття штрафів. Це все твої «хмаринки», Ярославський. Тобі треба було приходити до розуму раніше.

– Але ж як? Я ж працював із Ґданськом цілий місяць. Я…

– Вибач, старий. Нічим тобі не зараджу. Хочеш, можемо піти сьогодні ввечері на пиво? До «Спорт‑кафе»?

– Я не спортсмен, Мишко, ти ж знаєш.

– Все ясно з тобою. Гаразд, мені треба бігти. Нам тут усім добряче вліпили, не тільки тобі, так що не засмучуйся, коли що. Окі? Давай, мужик, тримайся. Чмокі в щоку.

– Давай, чмокі, – сказав безбарвним голосом пан Ярославський, і йому здалося, що він потихеньку дематеріалізується. Принаймні, стає прозорішим.

Жодного гніву, жодної незгоди. Навпаки, гнітило те, що розум одразу ж почав шукати варіантів, де дістати грошей. Так, наче навіть секунда без джерела прибутку загрожувала блискавичною смертю.

Пан Ярославський зупинив себе. Спокійно. Тільки нікуди не треба бігти. Спокійно. Це четвер, це все ще четвер. Це не субота.

Пан Ярославський відчув, як йому починає бракнути повітря. Відчув, як невідворотно настає субота.

Відчув, що тепер кілька днів, а то й тижнів, будуть суботами. Одна суцільна субота. Коридор із суботніх жорен, крізь який доведеться проповзти на животі. Решето, крізь яке доведеться просіятися.

Пан Ярославський криво всміхнувся.

– Гаразд, я зрозумів, – сказав він уголос, і парочка біля нього перестала цілуватися.

– Що тепер? Що мені робити? Ти мене звільнив. Що далі?

Сонце хилилося до заходу. На відвороті нової куртки темніла пляма від морозива. Пан Ярославський відчув, що в нього тонкі мешти на ногах, а вже холодно.

Машини стояли у скупченнях, люди сиділи в кав’ярнях.

Пану Ярославському хотілося кричати.

Натомість він тихо всміхнувся.

– Гаразд, я приймаю правила. Я не проти.

Парочка біля нього піднялась і, обійнявшись, пішла далі. Дівчина озирнулася до нього і покрутила пальцем біля скроні. Він показав їй язика. Вона показала йому середнього пальця.

«Гаразд, я зрозумів, надалі буду робити це про себе», – подумав пан Ярославський.

Отже, що у нас є?

Квартира.

Невизначена кількість вільного часу.

Одна особа чоловічої статі.

І?

Відповідальна сторона, або ж сторона, яка сьогодні відповідає.

Пан Ярославський зрозумів, що цього йому досить. Досить того, що ця відповідаюча сторона є. Здається, його молитви було почуто, а жертви було прийнято. З тамтешнього боку життя, наче з тамтешнього боку завіси в театрі, йому відповідали, нечутно, але зримо.

– Це він? – у нього за спиною спитав хтось у ще когось, і Ярославський, з похололим серцем, відчув, як у пам’яті проносяться уривки спогадів про борги, що їх він не сплатив у своєму житті, та – акордом – відчуття, що зараз якусь частину цих боргів він поверне.

– Ага, він, хто ж іще.

Пан Ярославський не встиг розвернутися, як по потилиці його стусонули чимось твердим і дебелим. Він повалився на коліна. Та що ж це сьогодні таке…

– Дружок, передавай привіт інопланетянам! – загигикали голоси над ним, і він відчув, як чиїсь спритні руки хапають його гаманець із кишені куртки та – на додачу – мобільний.

– Пацани, шухер, мєнти, – сказав голос, і пан Ярославський почув тупіт ніг. Він потихеньку піднявся. Назустріч йому йшов міліціонер. Серед білого дня? На проспекті Шевченка? Отак отримати? Дякую тобі за знаки, відповідаюча стороно, я теж люблю бокс.

– Ви в порядку? – спитав міліціонер. – У вас нічого не пропало?

Пан Ярославський, тримаючись за потилицю, кивнув. Все чудово, настільки чудово, що краще не буває.

– Все прекрасно. Нічого мого не пропало, – кинув він і побрів на зупинку. Голова гуділа.

Звільнили з роботи. Серед білого дня, на проспекті Шевченка, він отримав ногою в голову, а його новий телефон, джерело головного болю і – потенційно – ракової пухлини в мозку – залишив його. Пора йти до тату‑салону, перебити напис на «Sic transit gloria mundi».[16]

Пан Ярославський усміхнувся. Це воно. Дайте мені ще раз хтось у пику, будь ласка, щоб я остаточно переконався – це воно і ніщо інше. Життя заговорило зі мною.

Я більше не один на цьому світі.

Більше ніяких субот.

Ідучи повністю зануреним у свої думки, на проспекті біля пам’ятника Шевченкові пан Ярославський в останню хвилину розчув дзеленькотіння трамваю і насилу відскочив із колії. Серце закалаталося перелякано й радісно. Це воно! Це теж воно! Ти є, я знаю, ти є там, сидиш, ховаєшся за трамваями й автомобілями, керуєш тут усім, я знаю, ти там!

Пан Ярославський розсміявся. Потім розсміявся ще голосніше. Він стояв біля світлофора і пропустив три зелені світла, поки не відсміявся.

Обрегочешся.

Що може бути простішим за віру?

Просто обрегочешся.

Пан Ярославський прийшов у свою квартиру, коли вже було зовсім темно. Він із тремтінням очікував, що хтось стукне його по голові у темному під’їзді, а коли цього не сталося, відчув, що щасливий. Відчув, що про нього дбають.

У квартирі було порожньо.

Пан Ярославський втомлено повалився на бамбетль на кухні та притлумив світло. Він хотів спати. Він знав, що він зараз зробить. Він прийме гарячу ванну. Вип’є гарячого какао на ніч. Він подякує відповідаючій стороні за цю безмежно просту можливість. Вранці підніметься рано. Раніше, ніж на роботу. Не можна пропускати стільки часу надаремно. Він прокинеться вдосвіта і буде дивитися, як сходить сонце. А далі піде робити своє життя, але тепер усе буде по‑інакшому.

Коли пан Ярославський засинав, він побачив немовля, яке погойдується на листові кушніру серед безмежних вод теплого сяйливого океану. Немовля усміхалось йому.

«Це і є Ти?» – було його оcтанньою думкою.

Відповіддю був спокій.

 

2011

 

Date: 2015-11-13; view: 351; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию