Сучасний період розвитку соціологічної теорії

Основні положення наукової теорії:

1. Розуміння категорій „людина” і „суспільство” у вченнях К. Маркса.

Відповідно до маркса, людина - це насамперед homo faber, людина виробляюча. Продуктивна праця - от що відрізняє людину від тварини. Людина відрізняється від тварини тим, що не стільки пристосовується до навколишнього світу, скільки його пристосовує до себе. Разом з тим праця зв'язує людину з природою. Завдяки праці в ході історичного розвитку люди все більше опановують природні стихії. Але разом з тим, у міру оволодіння цими стихіями, створені самими людьми продуктивні сили і суспільні відносини все більше протистоять їм у якості зовнішніх, далеких, ворожих для них сил. Відбувається відчуження людини від створених нею сутностей. Людина виявляється відчуженою від результатів своєї праці, від процесу праці, від суспільства і від самої себе (самовідчуження). Тільки в майбутньому комуністичному суспільстві, коли закінчиться «передісторія» людства і почнеться його «справжня» історія, коли людство з «царства необхідності» перейде в «царство волі», людина повернеться до самої себе, і відчуження буде переборено.

Його трактування взаємин суспільства й індивіда базується на розумінні взаємозалежності, взаємодоповнюваності і взаємопроникненні цих сутностей. В інтерпретації маркса суспільство являє собою систему зв'язків і відносин між індивідами, які утворяться в процесі діяльності, насамперед – трудовій. Соціальність, по марксу, виявляється не тільки у формі «безпосередньої колективності», коли індивід взаємодіє з іншими віч-на-віч. Суспільство присутнє в людині і впливає на її поведінку і тоді, коли індивід знаходиться наодинці із собою. Особистість, по марксу, - не вихідний пункт соціально-історичного розвитку, а його результат. Підкреслюючи соціальну обумовленість свідомості і поведінки індивіда, маркс розглядав розвиток особистості як вищу мету суспільного розвитку, яка буде досягнута тільки після радикального перетворення суспільних відносин.

2. Розробив теорію соціальних систем. Одним з перших в історії соціології маркс розробляє дуже розгорнуте уявлення про суспільство як систему. Це уявлення втілене насамперед у його понятті суспільної формації. Термін «формація» спочатку використовувався в геології (головним чином) і в ботаніці. У змістовному відношенні вибір цього терміна був не випадковим і виражав теоретичну близькість марксового трактування соціальних систем тодішнім уявлення про системи геологічні. Справді, його поняття суспільної формації, так само як і відповідне геологічне поняття, містить у собі вказівки на властиві цьому комплексу багаторівневий характер; тісний взаємозв'язок різних рівнів; наявність «залишкових» шарів у цьому комплексі, успадкованих від колишніх епох; спільність ознак, що поєднують весь комплекс, особливо однаковий вік.

Суспільна формація, по Марксу, - це соціальна система, яка складається з взаємозалежних елементів і в стані хиткої рівноваги. Структура цієї системи має наступний вигляд. У її основі лежить спосіб виробництва матеріальних благ, тобто економічна підсистема; для її позначення Маркс іноді використовує також терміни «економічна формація» і «економічна суспільна формація». Спосіб виробництва має дві сторони: продуктивні сили суспільства і виробничі відносини. Спосіб виробництва складає, по Марксу, системоутворюючий компонент соціальної системи, що визначає інші її компоненти. Саме спосіб виробництва створює якісну визначеність суспільної формації і відрізняє одну формацію від іншої. Крім базису і надбудови формація, по Марксу, містить у собі і визначену структуру соціальних класів, груп і шарів, що, так само як і надбудова, виражає спосіб виробництва, базис. (Детально концепцію суспільно-економічних формацій розглянуто у Т.3. Закономірності та тенденції розвитку суспільств. Пит.2)

3. Теорія класів і класової боротьби. Тема класів і класової боротьби - центральна в Маркса. Її роль у його доктрині настільки значна, що марксисти часто ототожнювали «марксистську точку зору» з «класовою точкою зору».

Уявлення Маркса про класи можна реконструювати на підставі його робіт і численних висловлювань про цей предмет. З його погляду, класовий розподіл відсутній у первісних суспільствах, у яких існує колективна власність на засоби виробництва; воно виникає тільки в так званих антагоністичних формаціях, у результаті розвитку поділу праці і приватної власності на засоби виробництва. Що ж таке класи в його трактуванні? У самому широкому змісті класи, по Марксу, це будь-які соціальні групи, які знаходяться по відношенню один до одного в нерівному положенні і боряться між собою. У цьому змісті класи містять у собі стани і будь-які більш-менш значні соціальні категорії, розташовані на різних ступінях соціальних сходів. У більш вузькому значенні Маркс розуміє під класами такі соціальні групи, які розрізняються по їх відношенню до засобів виробництва. Оскільки він бачить основу класового розподілу суспільства у виробничих відносинах, остільки класи виступають як вираження цих відносин. Різна форма власності на засоби виробництва і, головне, наявність чи відсутність цієї власності виступають як головні критерії класоутворення.

Боротьба між класами, по Марксу, - це в кінцевому рахунку вираження боротьби між продуктивними силами, які розвиваються, і відстаючими від них виробничими відносинами. У визначений історичний період один клас («реакційний») втілює віджиті виробничі відносини, інший («прогресивний») - виробничі відносини, які народжуються, відповідним продуктивним силам, що розвиваються.

Пролетаріат і буржуазія, по Марксу, - це класи-антагоністи. Майбутня комуністична формація - це безкласове суспільство. Для того, щоб його встановити, пролетаріат, історична місія якого полягає в тому, щоб, звільнивши себе від буржуазної експлуатації, одночасно звільнити все суспільство (людство), повинен завоювати політичну владу й встановити свою революційну диктатуру.

Таким чином, Маркс не тільки разом із Сен-Сімоном, сен-сімоністами і Контом пророкує про настання золотого століття, не тільки відкриває в пролетаріаті нового месію, але і «науково» обґрунтовує, що цей месія повинний робити, щоб виконати своє всесвітньо-історичне призначення.

4. Сучасна Західна соціологія представлена різноманітністю шкіл і течій, які розвиваються за багатьма напрямами.

1. Функціоналізм. Вперше ідеї щодо функціонального принципу

Структурно-функціональний аналіз як теорія суспільства. Т. Парсонс вважав одним з ключових завдань соціології аналіз суспільства як системи функціонально взаємопов'язаних змінних. На практиці це означало, що аналіз будь-якого соціального процесу — це частина дослідження певної системи з усталеними межами. Систему Парсонс розумів як сталий комплекс повторюваних і взаємопов'язаних дій (теорія соціальної дії), а потреби особистості — як змінні у соціальній системі.Т. Парсонс та інші дослідники намагалися не тільки виробити правила функціонування будь-якої системи, а й визначити сукупність необхідних умов або «функціональних передумов» для всіх соціальних систем. Ці універсальні умови стосувалися не тільки соціальної системи, а й її складових. Кожна соціальна система має задовольняти певні потреби своїх елементів, забезпечуючи їх виживання. Вона повинна володіти і певними способами розподілу матеріальних ресурсів. Крім того, система має виробити певний процес соціалізації людей, даючи їм змогу сформувати або суб'єктивні мотивації цідпорядкування конкретним нормам, або певну загальну потребу такого підпорядкування. Водночас кожна система повинна мати певну організацію видів діяльності та інституційні засоби, щоб успішно протидіяти порушенням цієї організації, вдаючись до примусу або переконання. І нарешті, суспільні інститути мають бути відносно сумісні один з одним.

2. Теорії соціального обміну. Теорія соціального обміну, фундатором якої вважають американського соціолога, соціального психолога Джорджа Хоманса (1910-1989), втілює спроби встановити зв'язки між макро- і мікрорівнями соціальної реальності. Представники цієї концепції розглядають обмін різними видами діяльності як фундаментальну основу суспільних відносин, на якій формуються певні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм та ін.). Варіанти теорій соціального обміну набули поширення у соціології, соціальній психології, політології, економіці.

Згідно з цією теорією люди взаємодіють між собою на основі аналізу власного досвіду, потенційних винагород і покарань. Існують дві переумови теорії соціального обміну. Перша виходить з припущення, що у поведінці людини переважає раціональне начало, яке націлює її на одержання певних вигод (гроші, товари, послуги, престиж, повага, успіх, дружба, кохання та ін.). Типи вигод концептуалізуються по-різному: «цінність» - у соціології; «корисність» - в економіці; «нагорода», «плата» - у соціальній психології.

Друга розкриває зміст назви цієї концепції: процес соціальної взаємодії тлумачиться як постійний обмін між людьми різними вигодами. «Обмінні угоди» розглядаються як елементарні акти, з яких складається фундаментальний рівень суспільного життя, а дедалі складніші структурні утворення (соціальні інститути та організації) вважаються такими, що виростають з обмінних відносин.

Концепції соціального обміну часто конвергують з іншими методологічними концепціями емпіричної соціології — аналізом соціальних мереж, теорією ролей та ін.

Американський соціолог Л. Козер вважає, що в кожному суспільстві існують певні елементи напруження і потенційного соціального конфлікту, який є найважливішим компонентом соціальної взаємодії і сприяє руйнуванню чи зміцненню соціальних зв'язків. Якщо у ригідних (закритих) суспільствах соціальні конфлікти поділяють суспільство на дві «ворожі» групи або два «ворожі» класи, підривають основи колективної «злагоди», загрожують руйнуванням соціальних зв'язків і суспільної системи через революційне насильство, то у «плюралістичних» (відкритих) суспільствах вони знаходять своє вирішення, а соціальні інститути оберігають суспільну злагоду. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають шлях інноваціям, тобто впровадженню нових форм організації праці та управління, що охоплюють не тільки окремі підприємства, а й їх сукупність, галузі.

Німецький соціолог Р.Дарендорф, називаючи свою соціологічну концепцію «теорією конфлікту», протиставляє її як марксистській теорії класів, так і концепціям соціальної злагоди. Соціальний конфлікт він вважає наслідком опору відносинам панування і підкорення. Придушення соціального конфлікту, за Дарендорфом, призводить до його загострення, а «раціональна регуляція» - до «контрольованої еволюції». Хоча причини для конфліктів завжди існують, ліберальне суспільство може владнати їх на рівні конкуренції між індивідами, групами, класами.

4. Психоаналітичні теорії. Поштовх до розвитку психоаналітичних теорій дало психологічне вчення відомого австрійця Зигмунда Фрейда (1856-1939), який висунув гіпотезу про домінуючу роль у людському житті несвідомих імпульсів, переважно сексуального характеру. Але між соціальною доктриною Фрейда і психоаналізом як конкретним методом вивчення неусвідомлених психічних процесів існує суттєва відмінність.

Згідно з Фрейдом проблема розв'язання сексуальних колізій має вирішальне значення не тільки в індивідуальному розвитку, але й в історичному процесі. В основі соціокультурної, художньої та інших видів людської діяльності лежить сублімація (перетворення, переключення) сексуальної енергії.

Теорія міжособистісного спілкування Фрейда заснована на переконанні, що в процесі взаємодії людей відтворюється їх дитячий досвід. Будучи дорослими, вони застосовують у різних життєвих ситуаціях поняття, засвоєні у ранньому дитинстві. Схильність з повагою ставитися до особистості, наділеної владою, наприклад до керівника, зумовлена тим, що він нагадує когось із батьків. Фрейд вважав, що люди належать до різних соціальних груп і залишаються у них здебільшого тому, що переживають почуття відданості та покірності лідерам груп. Він пояснював це не якимись особливими якостями лідерів, а швидше ототожненням їх з могутніми, богоподібними особистостями, яких у дитинстві уособлювали батьки.

Послідовники Фрейда, часто не погоджуючись з основними його твердженнями щодо ролі сексуального чинника у соціальному житті, застосовували психоаналітичний метод у вивченні підсвідомих неусвідомлених процесів, їх ролі у формуванні поведінки людей.

Помітною постаттю в соціології XX ст. став німецько-американський соціолог і психолог Еріх Фромм (1900-1980). У 1950-80-х роках він створив оригінальну соціологічну теорію, використовуючи і критично оцінюючи при цьому різні соціологічні течії. Сам Фромм виокремив три концептуальні підходи до вивчення суспільства, які відрізняються від його власного.

1. Психологічний - характерний для мислення Фрейда, згідно з яким культурні явища зумовлені психологічними чинниками, що «виростають» з інстинктивних спонук, на які суспільство впливає тільки шляхом повного або часткового придушення.

2. Економічний - виріс, як вважав Фромм, зі спотвореного розуміння історії, яке розробив К. Маркс. Тому вважалося, що такі явища суспільно-культурного життя, як релігії, політичні ідеї, породжені суб'єктивними економічними інтересами. Протестантство постає як пряме відображення певних економічних потреб буржуазії. Фромм зазначає, що Маркс мав на увазі інше: об'єктивні економічні умови є рушійною силою історії, оскільки зміна цих умов призводить до перетворення економічних відносин. Внаслідок цього змінюються й економічні установки людей, причому інтенсивне прагнення матеріального багатства - лише одна з таких установок.

3. Ідеалістичний - представлений у праці М. Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму», в якій стверджується, що новий тип економічної поведінки і новий дух культури зумовлені появою нових релігій них течій, хоча й підкреслюється, що цю поведінку не визначали лише релігійні доктрини.

На відміну від цих концепцій, Фромм вважав, що ідеологія і культура ґрунтуються на соціальному характері, який є сукупністю рис, властивих більшості учасникам даної соціальної групи; формується способом життя даного суспільства. Домінантні риси цього характеру стають творчими силами, що формують соціальний процес.

Е. Фромм змоделював механізм взаємодії економічних, психологічних та ідеологічних чинників: людина реагує на зміни зовнішньої обстановки тим, що змінюється сама, а ці психологічні чинники, в свою чергу, сприяють розвитку економічного і соціального процесу. Зміни соціальних умов приводять до зміни соціального характеру, тобто до появи нових потреб і тривог. Ці нові потреби породжують нові ідеї, водночас готуючи людей до їх сприйняття. Нові ідеї зміцнюють і посилюють новий соціальний характер і спрямовують людську діяльність в нове русло. Інакше кажучи, соціальні умови впливають на ідеологічні явища через соціальний характер, але цей характер не є результатом пасивного пристосування до соціальних умов.

Соціальний характер - це наслідок динамічної адаптації на основі невід'ємних властивостей людської природи, закладених біологічно або сформованих у ході історії.

5. Феноменологія. Феноменологічну соціологію вважають різновидом «розуміючої соціології», бо вона розглядає суспільство як явище, створене і постійно відтворюване у духовній взаємодії індивідів (міжіндивідуальній комунікації). Основоположник феноменологічної соціології - австрійський соціолог Альфред Шюц (1899-1959).

Її прихильники, звинувачуючи позитивізм і натуралізм у відчуженні, упредметнюванні соціальних явищ, намагаються теоретично осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, співвідношенні з уявленнями, ідеями, цілями, мотивами практично діючих соціальних індивідів. Однак феноменологічна методологія не пристосована до аналізу об'єктивних предметно-діяльних процесів, тому призводить до підміни об'єктивності явищ, що трактуються, феноменологічною суб'єктивністю. Внаслідок цього соціальне життя відображене у феноменологічній соціології, втрачає об'єктивний характер, зводиться до уявлень про суспільство, взаємодії і взаємовпливу цих уявлень у свідомості індивідів. Феноменологічна соціологія дедалі більше інтегрується у традиційні напрями, школи, привносячи туди вміння сприймати і концептуалі-зувати суб'єктивні чинники об'єктивних соціальних процесів.

6. Етнометодологія. Ця оригінальна соціологічна концепція була розроблена американським дослідником Г.Гарфінкелем (нар.1917р.). Сам термін " етнометодологія " означає "методи людей" (people methods).

Г.Гарфінкель і його колеги, які розробили етнометодологію як цілий ряд методів перетворення повсякденних дій індивідів в очевидно розумні іпрактичні пояснювання. Вони розглядали всі соціальні події і дії як однаково важливі предмети соціологічного дослідження.

Предметом етнометодології є так звані етнометоди, тобто характерні для

різних соціальних класів, груп і організацій методи інтерпретацій, які застосовуються учасниками взаємодії з метою розуміння актуальних фактів і явищ. Розуміння веде до встановлення стабільної структури взаємодії, яка забезпечує нормальний (з точки зору учасників) розвиток подій.

Позиція етнометодології, яка відкидає об'єктивну зумовленість нормативних систем, веде до суб'єктивізму. В ній, однак, в односторонній, специфічній формі відбита реальна складність діалектики виникнення, розуміння і засвоєння індивідами соціальних норм, перш за все, момент людської активності в цьому процесі. З цієї точки зору етнометодологія стає антиподом теорії структурно-функціонального аналізу, де нормативні системи розглядаються як вирішальні чинники діяльності, а момент людської діяльності пригнічений.

Положення етнометодології викликали різноманітні дискусії в соціології

на початку 1970-х рр., однак сьогодні її роль не така помітна. Критика етнометодології групується на тому, що вона:

1) займається тривіальними темами;

2) пропагує ідею надпорядкованості повсякденного життя, а насправді ускладненого конфліктами і непорозуміннями між людьми;

3) не звертає увагу на соціальну структуру і, як наслідок, зневажаєає соціальні чинники, які обмежують діяльність людей;

4) використовує методи дослідження, які сама ж критикує.

6.Новими парадигмами сучасного соціологічного теоретизування, які виникли у ХХ ст. є:

а) постмодернізм;

б) ґендерні дослідження.