Сприйняття

Використання методу суб’єктивного шкалювання (зокрема

семантичного диференціалу (СД)) і подальший факторний аналіз дозволив

ідентифікувати чинники – вектори, які визначають семантичний простір

значення «час», за якими рухається та змінюється індивідуальна свідомість

в онтогенезі. Назви чинників максимально відображають їх смислове

навантаження. Чинник 1 – «життєвий цикл», чинник 2 – «оцінка», чинник

3 – «властивості». Найбільш інформативним є перший чинник, який

складається зі змінних, що включають етапи життєвого циклу та швидкість

спливання суб’єктивного часу. Чинник 2 включає емоційно-ціннісні

значення та швидкість спливання суб’єктивного часу, і чинник 3 сполучає

властивості часу та його характеристики. В узагальнених смислових

утвореннях час як реальність, залежно від віку, сприймається різним

чином. У 10-12 років: «я зростаю»; 13-15 років: «я дорослішаю»; у 16

років: «час – моє життя»; у 18-25 років: «час – мої дорогоцінні літа»; у 26-

40 років: «час – моє життя, і воно летить дедалі швидше»; у 41-55 років:

«час – це мить»; у 55-65 років: «я дорослішаю» і «час для мене»; а у

досліджуваних старше 65 років: «я старію». В онтогенезі час періодично

суб’єктивно виступає як «моє» у віці 10-11 років, 15 років та 18-25 років, і

«спільне» у 14 років і 26-40 років. Таким чином, кожному віковому етапу онтогенезу властиві свої

домінантні форми ціннісно-смислового відношення до часу. У нашому

дослідженні ми встановили, що випробовувані по-різному репрезентують

час невербально і вербально: 1) ціннісно-смислове відношення до часу

з'являється у 10-річних дітей в значенні "Час життя", у 11-річних - в

метафоричних судженнях; 13–ти річними підлітками - засвоюються

соціокультурні детермінанти у вигляді дефіциту часу; 2) на різних етапах

онтогенезу індивідуальної свідомості змінюються ціннісно-смислові

структури, що служать концептуальною системою; 3) кожному віковому

періоду відповідає своє домінантне представлення часу.

44. суб’єктивна цінність власності

Теорема цінності

Обмеженість моністичного пояснення цінності й ціни у світовій економічній думці призвела до того, що М. Туган-Барановський почав розробляти власну теорію цінності. Він увів у науковий обіг нові за змістом поняття — "вартість” і "трудова вартість". Перша, на відміну від поняття "цінність" ("суб'єктивна" з погляду окремої особи й "об'єктивна" з позиції суспільства, або ціна), є господарською витратою, що здійснюється з метою здобування предмета й передбачає витрату засобів виробництва та праці, друга — "трудова вартість" — частина цієї витрати, а саме — витрати праці.

Економіст сформулював закон (теорему цінності), згідно з яким граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям в умовах ринкового господарства, коли вільна конкуренція має необмежені масштаби, граничні корисності господарських благ пропорційні їх вартості.

За всієї умовності цієї теореми (що, до речі, визнавав і сам учений, розглядаючи її як певний ідеал, тяжіння до якого є необхідним для реалізації принципу господарського розрахунку) сама ідея про потребу дослідження категорії цінності з погляду об'єктивних і суб'єктивних факторів була надзвичайно плідною, підносила його праці в цій галузі на рівень найновіших на той час здобутків світової економічної думки. Розрізнення суб'єктивних та об'єктивних факторів (точніше говорити про оцінку корисності й оцінку витрат як рівноправних, незалежних сил, що стають об'єктивними за допомогою ринку, перетворюючись на суспільні категорії) було даниною вченого уявленням класичної школи з її пошуками абсолютної субстанції цінності. Саме з ідеєю синтезу досягнень маржиналізму з певними засадами класичної школи, вперше висунутою на Заході А. Маршаллом, пов'язані так звана маршаллівська революція і виникнення неокласичного напряму в економічній теорії.

Однак підходи до такого синтезу в А. Маршалла та М. Тугана-Барановського були різними. А. Маршалл, по суті, знімав проблему джерела цінності як єдиної субстанції ціни і звертав увагу на можливості комбінування, заміщення факторів виробництва, їх ефективної організації в умовах технічного прогресу в їх зв'язку з ринковим механізмом. Стосовно М. Тугана-Барановського, то у своїй формулі (теоремі цінності) він залишив співвідношення "гранична корисність — витрати праці" і замість аналізу функціональних залежностей намагався безпосередньо порівняти та поєднати ці несумісні категорії. У результаті теорія граничної корисності у нього — своєрідний крок у розвитку і завершенні теорії трудової вартості Д. Рікардо, а та, у свою чергу, певним чином доповнила моністичне пояснення цінності й ціни представниками австрійської школи на підставі суб'єктивних оцінок.

Теорія ринків та криз

М. Туган-Барановський, критично переглянувши теорії ринків та криз, зробив висновок про суперечність пояснення кризи невідповідністю між виробництвом і споживанням, "недоспоживанням" народних мас, яке нібито перешкоджає розширеному відтворенню. Ця теорія, на думку вченого, жодним чином не пояснює капіталістичного циклу. Натомість економіст високо оцінив раціональні положення теорії реалізації Ж.Б. Сея, згідно з якою продукти завжди обмінюють на продукти, пропозиція зумовлює власний попит тощо, а також висновки щодо можливості зростання капіталістичного виробництва, що випливали з теорії Д. Рікардо.

В основі теорії Сея — Рікардо, вважав М. Туган-Барановський, лежить правильна думка про те, що розвиток виробництва обмежений продуктивними силами суспільства, а не обсягами споживання виробленого продукту. Дотримуючись такого погляду, вважав учений, причини промислових криз слід пояснювати неправильним розподілом національного виробництва, а не тільки порушеннями в галузі виробництва або обміну, або ж у галузі розподілу національного доходу та споживання, як це робили представники різних політекономічних шкіл і напрямів. Розподіл — це соціальний феномен, що передбачає сумісні дії численних соціальних груп.

Прагнучи з'ясувати проблеми відтворення суспільного продукту, економіст усебічно проаналізував умови його реалізації щодо простого і розширеного відтворення і показав упущення наукових попередників, котрі переоцінили особисте споживання в забезпеченні економічного зростання: попит на всі товари, стверджував він, дорівнює пропозиції, цінність виготовлених засобів виробництва — цінності засобів виробництва, яких потребує суспільне виробництво, а цінність предметів споживання робітника — сумі заробітної плати, цінність предметів споживання капіталістів — сумі прибутку. Навіть якщо суспільний продукт удвічі перевищує суму суспільного доходу загалом, то він однак реалізується на ринку повністю, і жодного надлишку пропозиції, порівняно із суспільним попитом, не виникає.

Скориставшись схемами К. Маркса щодо поділу суспільного продукту на виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання, здійснивши відповідні розрахунки, М. Туган-Барановський довів хибність усього вчення класичної школи про процес нагромадження капіталу. Він зробив такий висновок: у ринковому капіталістичному господарстві одночасно відбувається розширення суспільного виробництва і скорочення суспільного споживання без будь якого порушення рівноваги між суспільною пропозицією і суспільним попитом.

Таким чином молодий економіст спростував марксистську доктрину, згідно з якою обмеженість споживання робітників, що збільшується унаслідок їх відносного й абсолютного зубожіння, значно ускладнює процес реалізації, що неминуче призведе до краху капіталізму. Вчений показав, що попит на предмети споживання замінюється попитом на засоби виробництва, тому обмеженість індивідуального споживання пролетарів не загрожує функціонуванню ринкової економіки; як він зазначав, капіталіст-підприємець не розрізняв витрати на роботу і витрати на засоби виробництва, хліб, що споживає робітник, і овес, яким годують коня, також не відрізняв один від одного. Попит на засоби виробництва створює такий самий ринок для товарів, як і попит на предмети споживання, завдяки чому жодне скорочення виробництва предметів споживання не спричинить труднощів у реалізації продуктів капіталістичного виробництва.

М. Туган-Барановський зважав на загальновизнану теоретичну концепцію, що в реальній економіці додаткова вартість не існує окремо від вартості товарів та послуг і практично прибуток є надлишком над витратами. Вчений звернув увагу на зростання виробничого споживання, з'ясував можливість поглинання постійним капіталом, що збільшувався, усіх інших його частин, незалежність зростання виробництва від обсягів особистого споживання. Він підсумував, що попит на товари створює саме виробництво і жодних зовнішніх обмежень розширеного відтворення, крім браку продуктивних сил, немає. Якщо запас продуктивних сил досить значний, завжди можна розширити виробництво і знайти застосування для нового капіталу.

45. субєктивну цінність продукту в залежності від його ціни.

поживча вартість. Товар — продукт праці, що задо­вольняє певну потребу людини і вироблений для обміну. Розглядаючи сутність товару, необхідно чітко відокреми­ти одну його сторону від іншої, проаналізувати і зрозумі­ти кожну з них. При цьому аналіз товару слід починати з його речового змісту, зі споживчої вартості. З цього по­гляду товар є насамперед предметом, річчю, яка завдяки своїм властивостям задовольняє певні людські потреби. Споживча вартість прямо залежить від природних власти­востей речей (наприклад, м'ясо містить білки та інші ко­рисні речовини), які люди виявляють у ході історичного розвитку. Оскільки вона має різні властивості (зокрема, бути предметом споживання або засобом виробництва), то споживчу вартість логічно називати фактором товару.

Роль споживчої вартості в умовах товарного вироб­ництва полягає в тому, що вона, по-перше, є речовою ос­новою, матеріальним носієм виробничих відносин і мети

виробництва. По-друге, її слід вивчати як споживчу вар­тість для інших осіб, як суспільну споживчу вартість (в умовах суспільного поділу праці продукт виробляється не для споживання самим виробником, а для інших осіб). По-третє, як суспільна, споживча вартість є про­міжною ланкою між виробництвом і споживанням, тому характер її має важливе значення для процесу реалізації продуктів у масштабі всього суспільства, що, у свою чер­гу, свідчить про її органічний зв'язок з якістю продукції, а отже й з ефективністю виробництва.

Вартість і мінова вартість. У процесі обміну товарів на перший погляд здається, начебто їх мінові пропорції встановлюються випадково. Елемент випадковості при цьому, дійсно, має місце і зумовлений передусім співвід­ношенням попиту та пропозиції на певний товар у даний момент. Але загалом у процесі обміну встановлюється пе­вна закономірність, яка полягає в тому, що мінові пропо­рції товарів протягом тривалого періоду тяжіють до де­якого середнього рівня. Уже саме прирівнювання одного товару до іншого, їх кількісне порівняння означає, що у них є дещо спільне. Таким спільним не можуть бути спо­живчі вартості, бо товари якісно різняться між собою, то­му мінові вартості товарів не можна зводити до їх спо­живчих вартостей.

Мінова вартість — властивість товару обмінюватися, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший.

В усіх товарах, що обмінюються на інші, спільне те, що вони є втіленням суспільної праці, затраченої на їх виробництво, яка й робить їх кількісно зіставлюваними, отже, формує їхню вартість. Крім того, вони мають сус­пільну споживчу вартість. На відміну від споживчої вар­тості, яка виражає відношення до природи, вартість відо­бражає суспільні виробничі відносини між людьми, але пов'язані з цим відношенням, з процесом праці, з вироб­ничою діяльністю людини. Тому у вартості втілено не просто кількість суспільне необхідної праці, а й якість продукції, її корисний ефект.

Основою вартості є суспільна праця та суспільна спо­живча вартість. Це означає, що люди працюють один на одного, вступають у виробничі відносини між собою.

Вартість має якісну та кількісну сторони. У першому випадку вартість виражає виробничі відносини між то­варовиробниками, у другому — величину втіленої в то­варі суспільне необхідної праці товаровиробника та сус-

пільну корисність товару. Вартість як виробничі відно­сини товаровиробників є насамперед категорією безпосе­реднього процесу виробництва. Але оскільки вартісний характер товару виявляється лише в його власному від­ношенні до іншого товару і обмін є істотним моментом визначення вартості товару, то вона (вартість) стає і ка­тегорією обміну.

Двоїста природа вартості розкривається в суперечли­вій єдності (що передбачає боротьбу її сторін) індивідуаль­ної та суспільної вартості (внаслідок різниці індивідуаль­них і суспільне необхідних витрат). Робочий час, який окремий товаровиробник витрачає на виробництво това­ру, є індивідуальним робочим часом. Час, потрібний для виготовлення певної споживчої вартості за існуючих сус­пільне нормальних умов виробництва і за середнього в да­ному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці, — суспільна необхідний робочий час. Він тяжіє до індивіду­ального робочого часу на тих підприємствах, де виробля­ється основна маса продукції. Формування суспільне не­обхідних витрат відбувається в процесі конкуренції това­ровиробників. Витрати, більші за суспільне необхідний робочий час, в умовах конкуренції не створюють вартос­ті, не визнаються суспільством. На ринку, коли попит відповідає пропозиції, покупець не буде платити більше грошей за однаковий за якістю товар, на виготовлення якого витрачено більше індивідуального робочого часу, ніж суспільне необхідного.

Водночас у деяких галузях народного господарства (наприклад, у сільському господарстві) формування сус­пільне необхідних витрат відбувається відповідно не до середніх, а до граничних витрат, які здійснюються на гірших за якістю ділянках землі. Інакше на цих ділян­ках товаровиробник не був би зацікавлений у виробниц­тві продукції, а тому не задовольнялися б потреби в про­дуктах сільського господарства.

Продуктивність та інтенсивність праці. Проста і складна праця. Вартість товару змінюється залежно від продуктивної сили праці.

Продуктивність праці — кількість продукції, виробленої за одини­цю робочого часу.

Отже, зі зростанням продуктивності праці в кожній одиниці продукції втілюється менша кількість праці. То­му вартість одиниці зменшується, а вартість всієї вироб­леної продукції залишається незмінною. Оскільки вели­чина вартості товарів визначається не індивідуальним, а

суспільне необхідним робочим часом, то для зменшення величини вартості повинна зрости продуктивність сус­пільної праці.

Продуктивність праці пов'язана з конкретною пра­цею, бо виражається у більшій або меншій кількості спо­живчих вартостей, її рівень залежить від таких основних факторів: масштаби та рівень розвитку техніки, науки та впровадження її досягнень у виробництво; форми і мето­ди організації праці; рівень освіти та кваліфікації робіт­ників; природні умови тощо.

Праця здійснюється з різною інтенсивністю.

Інтенсивність праці — витрати праці за одиницю часу.

Зростання інтенсивності праці рівноцінне подовженню робочого дня, тому інтенсивніша праця створює за одини­цю часу більшу вартість порівняно з менш інтенсивною працею. Отже, величина вартості товару перебуває в обер­нено пропорційній залежності від продуктивності праці та прямо пропорційній — від інтенсивності праці.

Праця, що виробляє товар, є простою, якщо вона не потребує відповідних освіти та кваліфікації. Складна праця — праця, для виконання якої потрібні спеціальна підготовка, оволодіння певною спеціальністю, що, у свою чергу, передбачає потребу в здобутті освіти і кваліфіка­ції. Тому складна праця — це зведена у ступінь проста праця, і за одиницю часу вона створює більшу вартість.

Однак така обернено пропорційна залежність між рів­нем продуктивності праці та вартістю товару поширюєть­ся лише на просту працю, а при витратах складної праці ця залежність стає складнішою. Вона полягає насампе­ред у тому, що зниження вартості одиниці товару відбу­вається не такою ж мірою, як зростає продуктивність праці. Це зумовлено швидким оновленням номенклатури продукції, плинністю моди, появою принципово нових якісних характеристик товару тощо.

Визначення вартості в економіко. В економіка зведен­ня вартості до суспільне необхідних витрат не прийма­ється. Західні науковці вважають, що при цьому зовсім не враховується корисність товару, і всій теорії тим са­мим надається затратний характер. Австрійський еконо­міст Ф. Візер у цьому зв'язку стверджував, що за такого розуміння вартості не можна жодного дня керувати дер­жавою. У найпростішому вигляді вартість товару є спо­живча, тобто суб'єктивна оцінка відносного корисного ефекту певного виду економічного блага, його цінності.

Тобто вартість визначається ступенем корисності блага та його корисного ефекту для споживача.

В умовах ринкової економіки відбувається конкурен­ція між продавцями за покупця, між покупцями, між продавцями та покупцями. При цьому з багатьох суб'єк­тивних оцінок певного товару виводиться його об'єктив­на оцінка, або вартість товару, а спільна гранична корис­ність збігатиметься з однією з індивідуальних. Суспільна оцінка граничної корисності встановлюється при рівнос­ті попиту і пропозиції на даний товар і вимірюється ці­ною рівноваги, або вартістю. Якщо попит перевищує про­позицію, то відповідно конкуренція між покупцями зу­мовлює підвищення ціни вище від вартості, а коли про­позиція перевищує попит і відповідно зростає конкурен­ція між виробниками за споживача (що є центральним елементом конкуренції, її ядром), ціни стають нижчими від вартості товару.

Протиставляючи теорію граничної корисності концеп­ції суспільне необхідних витрат, Е. Бем-Баверк писав, що токайське вино не тому дороге, що дорогі токайські виноградники, а навпаки, токайські виноградники тому дорогі, що дороге токайське вино. Так «санкціонована» індивідом гранична корисність цінності визначає витра­ти виробництва, а не навпаки.

Як уже зазначалося, обидві теорії (трудова теорія вар­тості та теорія граничної корисності) є двома окремими ланками економічної теорії, які не слід протиставляти. Треба взяти з них усе раціональне і поєднати в цілісну органічну концепцію вартості товарів, зіставити їх ко­рисний ефект із суспільними витратами, органічно розг­лянути об'єктивність останніх із суб'єктивною оцінкою конкретного економічного блага споживачем або створи­ти спільну теорію результатів і витрат. Уперше таку спробу серед незахідних учених зробив видатний україн­ський економіст М. Туган-Барановський. Водночас ви­трати виробництва не слід ототожнювати із суспільне не­обхідними витратами, оскільки останні обмежуються здебільшого індивідуальними витратами.

Важливість такого синтезу полягає, зокрема, в тому, Що визначення суспільне необхідних витрат праці, у то­му числі на виробництво засобів і предметів праці, науки (отримання патентів, ліцензій та ін.), неможливе без ура­хування корисного ефекту. На ринку відбувається зістав­лення корисності з суспільними витратами, попиту (ко­рисності) — з пропозицією (витратами). Після того як ринок визначив ціну і кількість, за яких збігаються по­пит і пропозиція, ціна відповідає суспільне необхідним

витратам (вартості), а кількість є суспільне необхідною. Ціна, що встановлюється при цьому, одночасно визначає граничну корисність товару. Коли до уваги береться весь товарний світ, то потреба в конкретному товарі, а отже й попит на нього, залежать від наявності інших товарів. Аналогічно й витрати виробництва залежать від усіх аль­тернативних можливостей використання ресурсів, витра­чених на виробництво даного товару. Отже, за даного рів­ня розвитку продуктивних сил вартість визначається у точці рівноваги між граничною суспільною корисністю певної кількості товарів (з урахуванням непрямого впли­ву на неї певної кількості всіх інших товарів) і гранич­ними суспільними витратами цієї кількості (з урахуван­ням альтернативних можливостей використання застосо­вуваних у цьому виробництві ресурсів). У такій ситуації на ринку встановлюється рівність попиту і пропозиції на всі товари та послуги.

Не викликає сумніву необхідність урахування корис­ного ефекту, суспільної корисності певного товару чи по­слуги при визначенні їх вартості. Вартість того чи іншо­го виду економічного блага повинна бути синтезом ре­зультатів і суспільне необхідних витрат, вимірюватися не лише такими витратами, а й ступенем корисного ефекту.

Водночас відокремлена концепція граничної корисно­сті, по-перше, не узгоджується з практикою ціноутворен­ня. Так, відомий американський економіст та історик Б. Селігмен з цього приводу зазначає: «Звичайно викори­стовувана техніка встановлення цін полягає в тому, що до повної величини середніх витрат додається поміркова­на, або традиційна, накидка. Правильно це чи ні, але підприємець чинить саме так. Така поведінка підприєм­ця, безперечно, доводить до відчаю економістів-теорети-ків. Підприємець відверто визнає, що він нічого не знає про свої граничні витрати і нездатний оцінити еластич­ність попиту на його продукцію». Учений робить висно­вок, що «маржиналістська теорія» є чистою системою, мало придатною для практичних цілей. По-друге, поміт­не намагання багатьох західних та деяких вітчизняних науковців при інтерпретації поглядів К. Маркса на цю проблему повністю ізолювати вартість від корисного ефекту, від суспільної корисності певного економічного блага. Адже коли йдеться про вартість товару, який є ді­алектичною єдністю споживчої вартості та вартості, то таку єдність слід враховувати і при оцінці продукту чи послуги. Адже споживча вартість і є конкретною корис­ністю. По-третє, слід системно підходити до марксистсь­кої теорії вартості й ціни, а не ізольовано тлумачити пер­шу главу «Капіталу». Зокрема, слід враховувати поло-

дсення про те, що основою вартості товару є суспільне не­обхідні витрати праці, а співвідношення попиту і пропо­зиції впливає на відхилення ціни від вартості, що ці ве­личини збігаються за рівноваги попиту і пропозиції. За­значимо, що коли в економіка йдеться про визначення ціни не одного товару, а всієї товарної маси, про безліч суб'єктивних оцінок певного товару, то з них виводиться його об'єктивна, суспільна оцінка, або вартість товару, а суспільна гранична корисність при цьому збігається з од­нією з індивідуальних оцінок. Суспільна оцінка гранич­ної корисності встановлюється за рівності попиту й про­позиції на даний товар і вимірюється ціною рівноваги, або вартістю. А далі в економіка розглядаються процеси відхилення цін від вартості (вгору і вниз) залежно від співвідношення попиту та пропозиції.

Слід врахувати й те, що сучасна економічна теорія по­слуговується при аналізі такою фундаментальною катего­рією, як «витрати виробництва», і розглядає три періоди (короткостроковий, середній і довгостроковий), коли по­пит і пропозиція перебувають у стадії відносної рівнова­ги. Якщо у короткостроковому періоді ціна товару визна­чається переважно попитом, то в середньостроковому й особливо у довгостроковому вирішальну роль при визна­ченні ціни рівноваги відіграють витрати виробництва.

Якщо дотримуватися теорії попиту і пропозиції, згід­но з якою вартість товару визначається співвідношенням попиту і пропозиції, то неможливо визначити його вар­тість за рівноваги попиту і пропозиції.

Враховуючи необхідність синтезу двох підходів, необ­хідно зазначити, що вони співвідносяться між собою як зміст (з погляду суспільних витрат виробництва) і форма (суб'єктивна оцінка конкретного блага споживачем), що з погляду діалектики означає визначальну роль змісту. Про інші недоліки концепції граничної корисності йшло­ся вище.

Проте це не означає, що вартість товару створюється з допомогою таких факторів, як земля, капітал (засобів виробництва — за термінологією західних учених), а от­же, що теорія витрат виробництва правильна. У ній трьом факторам виробництва (праці, землі й капіталу) відводиться однакова роль у процесі виробництва: ство­рення вартості товару. Насправді активну роль відіграє лише праця (особистісний фактор), а вартість засобів ви­робництва, в тому числі земля, лише переноситься кон­кретною працею на новостворений продукт.

46.

феномен "задоволення ціною та рішенням про покупку в залежності від ціноутворення".

47.

48. Охарактеризуйте принцип соціальної бажаності.

Соціальна бажаність як фактор поведінки

Поняття соціальної бажаності
Для пояснення поняття соціальної бажаності, ми зіткнулися з деякими труднощами, так як воно має двояке визначення. Перше визначення пов'язане з валидностью особистісних методик, а друге - з тим, що соціальна бажаність є певним особистісним якістю.
I. Широко використовуваним особистісним опросникам вимірювання особистісних якостей притаманні багато атрибути ефективних тестів: надійність, діскрімінатівность і стандартизованность. Проте, в силу природи особистісних змінних, найважче буває встановити валідність саме цих методик. При розробці завдань для особистісних опитувальників необхідно враховувати наступні проблеми, які, якщо їх не оминути, неминуче призведуть до низької валідності тестів.
1. Установка на згоду (response set of acquiescence).
2. Установканасоціальносхвалюванівідповіді (Response set of social desirability).
3. Установка на невизначені або середні відповіді (response set of using the uncertain or middle category)
4. Установка на "крайні" (розташовані по краях шкали) відповіді (response set of using the extreme response).
5. Очевидна валідність (face validity) питань (тверджень).
6. Вибірка з генеральної сукупності питань.
7. Вибірка з генеральної сукупності досліджуваних.
8. Проблеми у встановленні адекватного критерію валідності. (Клайн П.)
Таким чином, ми бачимо, що установка на соціально схвалювані відповіді чи соціальна бажаність - є одним з основних джерел зниження вірогідності психодіагностичних методик.
В даний час в літературі дається таке визначення соціальної бажаності: соціальна бажаність - це тенденція піддослідних відповідати на питання тесту так, щоб виглядати "соціально позитивним": якщо можливий "соціально бажаний" відповідь. (Клайн П.)
У 60-і роки значне місце в критиці тест-опитувальників зайняли дослідження соціальної бажаності, як фактора спотворення (Edvards, 1970). Наприклад, А. Едвардс, Д. Джексон і інші дослідники показали, що при факторизації відповідей на кожне питання (тест MMPI) як перший і самого головного виявляється фактор соціальної бажаності, на одному полюсі якого групуються питання судження, що несуть одобряемую інформацію (соціально - схвалюється альтернатива - відповідь "вірно"), а на іншому полюсі - питання судження, що несуть несхвалюваних інформацію, що, звичайно, різко знижує достовірність отриманого профілю.
У наступних закордонних роботах, а також у дослідженнях А. Г. Шмельова та В.І. Похилько факторної структури пунктів тест-опитувальників було виявлено, що фактор соціальної бажаності має особливу силу в ситуаціях «експертизи», тобто примусового обстеження, коли досліджувані мають підстави маскувати свої психологічні особливості (Забродін та ін, 1987).
Для того, щоб уникнути соціальної бажаності деякі автори створюють шкалу брехні (наприклад, Айзенк в тестах ЕРI і EPQ), у яку вводять особливу групу завдань для виявлення тих осіб, які схильні давати соціально схвалювані відповіді. Вони складаються з питань, що стосуються незначних проступків, які, на жаль, іноді відбуваються більшістю людей. Набравши найбільшу кількість балів за такою шкалою розглядається як дає соціально схвалювані відповіді, а тому його показники по тесту можуть бути проігноровані.
II. Друге визначення пов'язане зі створенням шкали мотивації схвалення оточуючими, яка розроблена в 1960 році Д. Кроун і Д. Марлоу. Автори розуміли соціальну бажаність ні як просто тенденцію відповідати на питання соціально позитивно, а як особистісну характеристику, яка визначає поведінку людини в соціумі. Це пояснюється тим, що оцінка інших людей схильна до більшого впливу пристрастей, стереотипів, відносин. Люди не є пасивними об'єктами сприйняття інших людей, а намагаються «подати себе» у найбільш привабливому вигляді, тобто приховати одні риси і, навпаки, звернути увагу на інші свої особливості.
Можна звернути увагу на схему Е. Джонс і К. Девіс, яка популярна в зарубіжній психології в теорії атрибуції. Одним із компонентів цієї схеми є соціальна бажаність: схема дозволяє відтворити процес міркувань людей, які, знаючи результат поведінки, намагаються знайти диспозицію особистості, відповідальну за вчинок. Автори вважають, що ступінь впевненості в наявності зв'язку між диспозицією і вчинком залежить від двох факторів (за наявності кількох альтернатив при виборі вчинку):
1) унікальність - типовість результату;
2) мала - велика соціальна бажаність результату (див. схему 1).
У моделі Е. Джонса та К. Девіса спостерігач оцінює ступінь «унікальності вчинку», і якщо поведінка дійсно виявляється нетиповим, то оцінює набуває суб'єктивну впевненість у тому, що причиною вчинку є якась особистісна характеристика (ситуація «високу відповідність» на схемі 1).
Характеристики ситуацій, що враховуються при оцінці відповідності диспозицій і вчинку (Е. Джонс і К. Девіс) Схема № 1

Автори постулюють те, що індивід з більшою тенденцією до соціальної бажаності має попереднє знання можливих результатів своїх дій і свідомо вибирає найбільш корисне для себе.
Таким чином, ми не можемо з повною впевненістю стверджувати, що соціальна бажаність не є ситуативним явищем або властивістю особистості, але, незважаючи на труднощі визначення цього поняття, ми провели дослідження виходячи з того, що соціальна бажаність є одним з факторів поведінки людини, тобто якістю особистості.
1.3. Соціальна бажаність і особистісні риси
Соціальна бажаність і толерантність до невизначеності.
У двадцятому столітті в науці стали широко використовуватися поняття «невизначеність». Існує безліч думок щодо визначення цього поняття. Сам С. Баднер (S. Budner, 1962), який є автором методики, яку ми використовуємо, визначав толерантність до невизначеності як тенденцію сприйняття невизначених ситуацій як бажаних, а протилежну їй характеристику - як джерел загрози. У нашому дослідженні під невизначеністю ми розуміємо ситуацію, яку сприймає індивід не може категоризувати через нестачу інформації (або будь-яких підказок). Такими є для нього складні, суперечливі і нові ситуації, які можуть тривати якийсь невизначено час, протягом якого можуть виникати складнощі, суперечливості і нові фактори. Толерантність до невизначеності є реакцією на невизначеність. Низька толерантність проявляється стресом і дискомфортом в суперечливій ситуації. І навпаки, індивіди з високою толерантністю знаходять такі ситуації бажаними і викликають (challenging) (Луковіцкая Є.Г.).
Виходячи з визначення, ми припускаємо, що люди з високою мотивацією схвалення будуть менш толерантні до ситуації невизначеності (сприймати як загрозу), так як соціальна бажаність передбачає «продуманість» людиною своєї поведінки в суспільстві, тобто індивід з більшою тенденцією до соціальної бажаності має попереднє знання можливих результатів своїх дій і свідомо вибирає найбільш корисне для себе, а невизначеність ситуацій буде лякати.

Соціальна бажаність і тривожність. У кожної людини існує свій оптимальний, чи бажаний, рівень тривожності - це так звана корисна тривожність. Оцінка людиною свого стану в цьому відношенні є для нього істотним компонентом самоконтролю й самовиховання. Під особистісною тривожністю розуміється стійка індивідуальна характеристика, яка відображає схильність суб'єкта до тривоги і передбачає наявність у нього тенденції сприймати досить широкий "віяло" ситуацій як загрозливі, відповідаючи на кожну з них певною реакцією. Як схильність, особиста тривожність активізується при сприйнятті певних стимулів, що розцінюються людиною як небезпечні для самооцінки, самоповаги. Ситуативна або реактивна тривожність як стан характеризується суб'єктивно пережитими емоціями: напругою, занепокоєнням, заклопотаністю, нервозністю. На рівні здорового глузду ми припускаємо, що соціальна бажаність визначає рівень тривожності, тобто людина, яка хоче сподобатися іншим, повинен відчувати якесь занепокоєння стосовно того, як його сприймають інші, чи робить він якісь - або несхвалюваних, «неправильні» вчинки з точки зору соціальних норм у цій групі.

Соціальна бажаність і товариськість. Товариськість - риса характеру, яка виражає потреба і здатність особистості до спілкування з іншими людьми, встановленню з ними взаєморозуміння. Для товариську людину характерні легкість контактів, вміння не губитися в ситуаціях спілкування, прагнення до ініціативи, лідерства в групі. Можливо, бажання бути соціально позитивним визначає активність і ступінь спілкування з іншими, кажучи простою мовою, - для того щоб подати себе в більш привабливому світлі необхідне постійне спілкування.
Соціальна бажаність і відкритість. Відкритість - це характеристика ставлення до соціального середовища і рівня самокритичності. Це прагнення до довірливо - відвертого взаємодії з оточуючими людьми при високому рівні самокритичності. Так як соціальна бажаність є презентація себе іншим, при цьому, приховуючи одні риси і, акцентуючи увагу на інші свої особливості, а відкриті люди схильні до відвертого взаємодії, то можна припустити, що індивіди з високими показниками по мотивації схвалення будуть менш відкритими.

49. 49. Вкажіть існуючі стратегії продавців

При виборі товарів покупці керуються різноманітними потребами і моти­вами, які продавець повинен добре вміти виявити.

Виділяють шість видів стратегії поведінки продавців:

1. Допомога і підтримка. По­дібною поведінкою продавці намагаються заспокоїти й утішити покупця, допомог­ти йому прийняти рішення відносно купівлі або підтримати в ситуації вибору. В подібній ситуації ключовою фразою є: «На вашому місці я поступив би,..». В акті продажу таку поведінку слід використовувати, щоб підтримати покупця, який ко­ливається, утвердити його у власному правильному виборі, розвіяти його сумніви або зламати останній опір. Однак поведінка підтримки не годиться для виявлення потреб, вона, скоріше, підходить для того, щоб услід за спростуванням заперечень впевнити покупця в обґрунтованості його вибору.

2. Поведінка з позиції судді. Тут висловлюються критичні зауваження на адресу окремої особи чи з приводу ситуації і при цьому формулюються реко­мендації чи попередження відносно акту продажу. Це звучить так: «Беручи до уваги,.., вам слід, скоріше за все, схилитися до,..». Як правило, ця поведінка не сприяє продовженню або збереженню відносин, гальмує процес виявлення по­треб, оскільки ґрунтується на бажанні продавця показати свою перевагу над по­купцем.

3. При запитальній поведінці продавець прагне поглибленого аналізу ситуації, вивчає протидію. У процесі продажу її переважно використовують, щоб з'ясувати потреби покупця, обговорити їх, дістати уявлення про наміри покупця, його думку про той чи інший аргумент, наприклад: «Що ви думаєте про цей товар?». Однак ви­користання цієї форми потребує певних тонкощів при застосуванні, оскільки поку­пець може відчути себе жертвою цікавості чи безтактності.

4. Пояснювальна поведінка характеризується тим, що продавець намагається роз­гадати або розтлумачити мотиви, вчинки і жести покупця і зробити на цій основі висновки про ситуацію в цілому: «Мені здається, що ви шукаєте саме цей товар». Ця поведінка містить небезпеку подати таке формулювання потреб покупця, яке спотворює їх суть. Проминувши істинну потребу, продавець може поставити під серйозну загрозу продовження угоди. Тому її слід використовувати дуже обережно, перш за все як продовження поведінки розуміння і відкритості. Головною фразою тут буде: «Мені здається, що вашу ситуацію можна пояснити так...».

5. Суть поведінки розуміння полягає в тому, щоб з глибокою увагою слухати роз­мову і висловлювання покупця як з погляду змісту, так і форми і способів їх виразу. Вона дозволяє покупцю відчути себе вислуханим, зрозумілим і спонукає його й да­лі висловлювати свої думки. У процесі продажу ця поведінка, якою не завжди легко керувати, надзвичайно корисна саме тому, що дає можливість покупцю відчути се­бе вислуханим. Наприклад: «Якщо я вас правильно зрозумів, ви хочете сказати, що,..». Ця поведінка сприятлива для виявлення потреб, оскільки при цьому відхи­ляються поспішні висновки і необ'єктивні судження.

6. Поведінку відмови вживають тоді, коли предмет розмови продавця не цікавить або коли він хоче уникнути відповідальності чи обійти якесь забруднення. У проце­сі продажу поведінка відмови закінчується втечею покупця, коли продавець заяв­ляє: «Вибачте, але я мушу...».

50. 50. Охарактеризуйте вплив прийняття рішень про покупку через поведінку інших

На вибір покупців впливають соціально-економічні, культурні, особисті та психологічні фактори. Значною мірою вони не керуються і не контролюються з боку виробників (продавців), але повинні враховуватися ними під час прийняття рішень про виробництво і продаж товарів.

Мотивація поведінки кожного потенційного покупця залежить від того, до якої групи людей, об'єднаних за формальними чи неформальними ознаками, він належить. Люди об'єднуються в суспільно-політичні організації - партії, фронти, рухи. Створюються різні спілки, асоціації за професійною ознакою - письменників, художників, інженерів, студентів тощо. Активізувався релігійний рух, який зовсім не однорідний. Дещо менший вплив на поведінку людей справляють різні клуби за інтересами, спортивні клуби, організації за місцем проживання.

Людям, що входять до цих груп, властиве прагнення уніфікувати свій спосіб життя, в тому числі у придбанні матеріальних благ. Звичайно, у молоді це прагнення виражене більш чітко, ніж у людей з певним життєвим досвідом. Але це не означає, що представники інших вікових груп не перебувають під впливом свого оточення при виборі товарів. Дослідження підтверджує досить тісний кореляційний зв'язок між належністю покупця до будь-якої групи та поведінкою його на ринку. Цей зв'язок посилюється у міру трансформації "ринку продавців" у "ринок покупців".

Будь-яка особа одночасно е учасником багатьох об'єднань людей: сім'ї, клубу, трудового колективу - і виконує в них певну роль. Переплітаючись, ці ролі зумовлюють певний статус людини у суспільстві. Підтримуючи цей статус, вона буде висувати на ринку інші вимоги, ніж, наприклад, покупець, що "грає" іншу роль, хоча вони будуть схожими.

Для визначення впливу сім'ї на поведінку покупця застосовують різні класифікації. В одній з них виділяють, наприклад, сім'ї, де кожний член приймає однакову кількість самостійних рішень; вирішальне значення має думка глави сім'ї; процесами вибору і придбання товарів керує дружина; більшість рішень приймається спільно.

Проводяться також дослідження з метою визначення ролі у прийнятті рішень кожного члена сім'ї вже під час купівлі конкретних товарів. Ці дані використовують при розробці характеристик товару. Так, з'ясовано, що думка чоловіка домінує при купівлі телевізора, автомобіля; дружини - пральної машини, ковдр, одягу, меблів, кухонного приладдя; спільно приймають рішення під час купівлі меблів для вітальні, індивідуального будинку. Дослідженнями встановлені також відмінності в оцінці споживчих властивостей одного товару різними членами сім'ї.

Крім того, виділяють три найбільш типові форми впливу інших споживачів, які породжують в поведінці покупця три ефекти:

- ефект приєднання до більшості (“юрби”);

- ефект сноба (покупець-сноб в жодному разі не придбає те, що купують всі).;

- ефект Веблена (престижного, або демонстративного, споживання).

У першому випадку («ефект юрби») споживач намагається купувати те, що купують всі. У другому випадку («ефект сноба») у споживача реакція на моду має зворотну спрямованість. У третьому випадку («ефект Веблена»), споживач купує товари з метою справити враження на оточуючих.

Творчі вопроси

2.Визначте власне ставлення до бідності як соціально-економічного феномену изначення, критерії та показник\У різних країнах ці прояви комбінуються по-різному, різними є і їх рівні. Проте надто важко оцінити, яким чином класифікувати їх за значенням, хоча певні індикатори є для кожного.

Цілком зрозуміло, що зміст бідності, критерії її визначення змінюються з розвитком цивілізації — з одного боку, і надзвичайно сильно залежать від політичних настанов та орієнтацій суспільства — з іншого.

Визначення критеріїв бідності є невід'ємною складовою всіх національних стратегій і програм зниження бідності. Відповідно вирішального значення набуває прийнята трактовка категорії "бідність" та вибір її індикаторів.

Форми бідності. Сучасна соціально-економічна теорія трактує бідність як багатоаспектне явище, розрізняючи такі її форми: об'єктивну і суб'єктивну; абсолютну і відносну; тимчасову і застійну.

Об'єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та доступу до тих чи інших матеріальних і духовних благ: можливість дати дітям освіту, набути професійної підготовки, якісно лікуватися, мати житло, що відповідає прийнятим стандартам, тощо. На відміну від такої трактовки суб'єктивну бідність розуміють як таку, що визначається за самооцінкою, тобто людина тоді є бідною, коли вона саме так себе ідентифікує. Поняття "суб'єктивна бідність" має надзвичайно важливе значення для аналізу суспільної свідомості, суспільної поведінки тощо, оскільки прояв бідності безпосередньо пов'язаний з маргіналізацією суспільства, з утриманськими настроями значних його верств. До речі, в закордонних дослідженнях, зокрема щодо країн, які розвиваються, цей термін стосується так званих уразливих груп населення: інвалідів, вдів, батьків-одинаків, таких, що не мають землі, засобів до існування і т.п.

Проблема поділу бідності на абсолютну та відносну є одним з найсуперечливіших моментів всієї теорії. Виходячи з визначення бідності як такого рівня добробуту, який не забезпечує мінімальних матеріальних і духовних потреб населення, слід визнати принципово відносний характер цієї категорії. Відповідно до рівня суспільного добробуту та існуючих в суспільстві життєвих стандартів змінюється і уявлення про такі мінімальні потреби, тобто про бідність. Якщо ж додати до цього, ще й надання державної допомоги групам населення, які перебувають в бідності, а також те, що така допомога пов'язана із значними бюджетними витратами, то стає очевидним політичне підґрунтя цієї категорії. Рівень бідності визначається насамперед відповідно до політичних настанов та економічного потенціалу кожної країни.

Таким чином, абсолютна бідність визначається відповідно до прийнятої в країні межі, а відносна — за майновим розшаруванням населення (наприклад, бідними вважаються від 10 % до 30 % населення з найнижчими доходами)[6, c. 32-33].

Відповідно до своєї тривалості бідність може бути тимчасовою (короткочасною чи сезонною) або застійною (довготривалою). Застійна бідність, як правило, призводить до більш тяжких наслідків і часто-густо є ре-зультатом одночасної дії комплексу факторів. Вона також асоціюється з неможливістю для родини чи окремого громадянина самотужки вирішити свої проблеми і подолати матеріальні негаразди.

Тимчасова бідність може бути результатом: суцільного падіння рівня добробуту внаслідок раптових соціо-політичних, економічних чи природних зрушень; істотного майнового розшарування і зубожіння окремих домогосподарств; сезонних коливань цін і відповідно сезонних коливань харчової безпеки окремих верств населення (виключно в країнах із загально низьким рівнем життя). Наприклад, шок від реформування практично у всіх країнах з перехідною економікою призвів до загального зниження життєвого рівня населення (характерно, що відкриття "залізної завіси" і поява прошарку заможного населення сприяли зростанню рівня життєвих стандартів); водночас на тлі загального збіднення з'явилися домогосподарства, які за найжорсткішими критеріями можуть бути ідентифіковані як бідні. Проте визначення характеру бідності (тимчасової чи застійної) є надто складною процедурою, особливо у випадках раптової збіднілості у минулому цілком заможних домогосподарств.

Крайнім проявом бідності є зубожіння. Сім'я (домогосподарство, окрема особа) вважається зубожілою, якщо її харчове споживання не забезпечує 80 % мінімального харчового раціону, визначеного ФАО-ВООЗ, або якщо витрати на харчування перевищують 80 % доходів.

В сучасних соціально-економічних дослідженнях застосовуються такі типи критеріїв бідності:

абсолютні

— за фактичною вартістю споживчого кошика;

— за фактичною вартістю продуктового кошика;

відносні

— за фіксованою часткою середньодушового доходу в країні;

— за фіксованою часткою середньодушових витрат в країні;

суб'єктивні

— за самооцінкою;

структурні

— за питомою вагою витрат на харчування в сукуп -них доходах домогосподарства;

— за питомою вагою найнеобхідніших витрат в сукупних доходах домогосподарства;

ресурсні

— виходячи з реальних бюджетних можливостей на дання допомоги[7, c. 47-48].

2. Феномен і особливості бідності в Україні

Україна — це нетрадиційно тотально бідна держава, тому її можна віднести до другого типу. У світовій практиці є приклади, коли відносно стабільні країни з непоганим економічним, технічним, науковим та людським потенціалом раптово провалюються у тотальну бідність. Таке, як правило, трапляється після глобальних катастроф — війн, революцій, руйнувань (навіть мирних) великих імперій. А Україна якраз і пережила Чорнобильську катастрофу та розпад радянської імперії.

Проблему бідності в Україні можна розглядати, виходячи з двох основних підпроблем:

1) статичної, коли оцінка і аналіз сучасного стану бідності в Україні розглядаються, як наслідок політичної і економічної кризи та стагнації процесу реформ;

2) динамічної, коли прогноз і пропозиції щодо призупинення поширення, пом'якшення чи подолання бідності надаються за двома такими сценаріями:

— стагнаційним: пом'якшення стану бідності та пріоритетність напрямів соціального захисту найбільш збіднілих верств населення за умови, коли політичні та економічні реформи лише декларуються і не проводяться в належних обсягах та темпах;

— реформаторським: пом'якшення та подолання бідності за умов динамічного реформування суспільства.

Феномени бідності в Україні

1. Раптовість і стрімкість зубожіння держави і громадян.

2. Раптовість викликала нетипові явища бідності, не характерні для світового загалу.

3. Раптовість зубожіння виявила неготовність державних і недержавних структур долати тотальну бідність держави і громадян в таких величезних масштабах і глибині.

4. Відсутність політичної державницької волі, сміливості, відповідальності та ініціативи в усіх структурах, рангах і гілках влади, неграмотність у ринковій та демократичній діяльності, пута радянського тоталітарного досвіду ввели країну в глибокий кризовий ступор.

5. Концепції і програми нової соціальної політики, плани боротьби з бідністю розробляються багатьма органами і організаціями без належної координації та врахування реформування економіки в цілому і виробництва зокрема.

6. В Україні наявне надзвичайно сильне протистояння вирішенню проблеми бідності на всіх рівнях влади, яке зумовлене блокуванням реформ.

7. Феноменальний стан українського суспільства полягає в тому, що воно стало суспільством, яке потребує тотального соціального захисту. З державного бюджету підтримуються і виробництво (непрацюючі чи напівзупинені підприємства), і безробітні та немічні громадяни. Коло фатально замкнулося — злиденна держава взяла під соціальний захист і джерело соціального захисту (виробництво), і об'єкти соціального захисту (нужденних громадян)[1, c. 27-28].

Суттєве зниження життєвого рівня переважної частини населення сучасної України та неминуче формування бідних верств населення найрельєфніше виявляється у наступному:

— скорочення ВВП на душу населення, у тому числі кінцевого споживання населення (сімей, домогосподарств), що становить значну частину ВВП;

— збільшення ступеню поляризації суспільства за життєвим рівнем: 5—10% населення України почали жити краще, ніж за радянських часів, а життєвий рівень значної частини населення знизився в одних групах більше, в інших — менше;

— зниження доходів призвело до зміни структури витрат сімей, значного збільшення частки витрат на харчування при зменшенні споживання основних продуктів та погіршенні структури їх споживання;

— зменшення частки усіх інших витрат: на одяг, взуття, споживчі електро- та радіотовари, меблі, побутові послуги; багаторазове скорочення їх споживання;

— значне збільшення виробництва сільськогосподарських продуктів на присадибних ділянках у сільській місцевості та невеликих містах; мешканці великих міст почали вирощувати у великих кількостях картоплю, овочі, фрукти у садово-городніх кооперативах, купувати старі будинки з присадибними ділянками у сільській місцевості[8, c. 4].

Творчі завдання.

творче завдання, питання №3.

Багатство-загальна категорія, що об'єктивно властива всім економічним системам.

Воно є необхідною умовою підтримання та розширення суспільного виробництва і

споживання на основі створення необхідних для цього запасів-засобів і предметів праці та споживання, а також трудових навичок у розвитку особистого фактора виробництва.

Ключовою ідеєю соціально-економічних досліджень науковців є розуміння багатства як матеріального добробуту. Але якщо людина в змозі оволодіти багатством, і при цьому не володіє здатністю виробляти цінні предмети у більшій кількості, ніж споживає, то вона біднітиме.

Cаме питання багатства цікавило людство ще з часів Стародавньої Греції. Мені близько висловлювання Арістотеля з приводу багатства.Уявлення Арістотеля про багатство безпосередньо виходять на теорію грошей, хоча і взаємопов´язані з його етичним та політичним вченням. На думку мислителя, багатство не є бажаним саме по собі, воно існує заради чогось іншого-задоволення, слави, насолоди, здійснення різних вчинків,впливу в державі тощо. Проте багатством краще за все користується той,хто володіє доброчинністю. Багатство вимагає помірного відношення, воно пов´язане з діяльністю, гідністю, особливо якщо це стосується влади правителя. Арістотель зазначає, що істинне багатство полягає в сукупності засобів, що необхідні для життя та корисні для держави. Таке багатство-засіб, а не ціль, воно має межі. Адже людина може займатися безкінечним наживанням багатства, розтрачуючи тільки на багатство свою енергію.Істинне багатство повинно мати міру, інакше людина потрапляє у рабство до речей, стверджує Арістотель.

Багатство, як і бідність,може бути як об’єктивним, так і суб’єктивним.У першому випадку багатими можна вважати всіх, хто одержує доходи вище певного рівня. У другому – всіх, хто має більші доходи, більший доступ дожиттєвих благ порівняно із середнім у суспільстві. Проте, як і у випадку збідністю, досить важко визначити конкретні межі, при перевищенні яких індивід чи домогосподарство можуть бути віднесені до категорії багатих. Визначення багатства за самооцінками породжує такі ж проблеми, як і привизначенні бідності за самооцінками. Частина респондентів з середнім рівнем достатку суб’єктивно вважатиме себе багатими, тоді як певна частка багатихз різних причин вважатиме себе бідними.

Природно, багатство має відносний аспект щодо країн, регіонів,поселень. Наприклад, український „середній клас‖ є багатим, якщо порівнювати стандарти його життя зі стандартами більшості африканських країн, та бідним відносно представників середнього класу країнн Західної Європи і США.

Загалом, можна сказати, що межі багатства, як і бідності ще неокреслені чітко, і найоптимальнішою можна вважати концепцію відносності цих двох понять, тобто люди, які є багатими в одній державі, вважатимуться бідними уіншій, більш розвиненій.

Ставлення кожної людини до грошей залежить від менталітету людини, від його системи цінностей, моральності, психологічних особливостей особистості.