Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Українська національна іграшка





Іграшки кожного народу мають свої педагогічні, ху­дожні і технічні традиції. В Україні вони характеризу­ються інтернаціональністю, оскільки наша держава до­сить різноманітна за етнографічним складом. Оригінальність і неповторність народної іграшки визначається та­кож її національною своєрідністю вираження культури і побуту народу, що символізує її звичаєво-традиційні ознаки.

Предметом спеціального дослідження народна іграш­ка стала лише в кінці XIX—на початку XX ст. Вперше нею зацікавились етнографи. Саме вони і звернули увагу на іграшку як на пам’ятку матеріальної культури і по­буту — від первіснообщинної культури і до сьогодення. Етнографами світу укладені відомі на сьогоднішній день у різних країнах колекції іграшок народів Азії, Африки, колекції ляльок у Паризькому педагогічному музеї, у музеях Нюрнберга, Берліна, Стокгольма та інших міст. З російських дослідників народної іграшки варто від­значити роботу Я. Г. Оршанського та М. Д. Бартрама, який заснував перший музей іграшки в Москві й уклав добре відомі колекції народної іграшки.

Історія виникнення іграшки в умовах первіснообщин­ної культури: в сучасних народів, які стоять на низько­му щаблі розвитку, утверджує думку про те, що першим творцем іграшки була сама дитина. На перших етапах дорослі виступали її соратниками, і лише згодом в об'єд­наній спільній творчості почали створюватись іграшки всіх основних типів з усіма їх специфічними рисами і традиціями.

Народна іграшка народжувалась у зв’язку з природ­ною потребою дитини пізнавати світ, творчо і самостійно його осмислити. Отже, наслідування дорослих в їхній трудовій і побутовій діяльності, звичаєво-обрядових дійст­вах є основним змістом іграшки.

У дослідженнях зарубіжних авторів (Ф. Фольц, Р. Вайян, А. Міллер, Д. Левінгстон, О. Брайант, Л. Нер- деншільд, Ф. Тейлор, А. Вейль, М. Мід та ін.), а також у роботах мандрівників та етнографів (В. Зуєв, М. Ми­клухо-Маклай, В. Штернбенг, М. Богораз, І. Харузін, М. Вишеславцев, Є. Покровський, С. Стебницький) по­дається багатий матеріал про становище дитини в сус­пільстві на низькому рівні розвитку, про її спосіб життя і діяльності, іграшки та ігри. Так, Миклухо-Маклай, опи­суючи заняття дітей папуасів \ однозначно стверджує ідентичність дитячої іграшки і знарядь праці дорослих.



Особливості світосприймання кожного вікового періо­ду впливають на естетичне оформлення іграшки, її де­коративне оздоблення за допомогою різних народних промислів — різьби, декоративного розпису, інкрусту­вання.

С. Русова вважала обов’язковим глибоко проаналі­зувати естетичну творчість народу в іграшці і вказувала на те, що національна іграшка є часткою цієї творчості, отже, часткою всього народу.

Українська народна іграшка несе малятам доступні знання про працю, відпочинок людей у давнину, їхній побут, мистецтво, життя загалом. Народна іграшка в ди­тячих руках є тією ниточкою, яка з’єднує людину з істо­рією її Батьківщини. Вихователь спрямовує свою роботу на те, щоб навчити дітей поважати творців народної іг­рашки, виховувати інтерес до них.

Українські народні іграшки надзвичайно різноманіт­ні, отже, відрізняються регіональними та видовими особ­ливостями. В Україні їх можна поділити на кілька видів: дерев’яні, глиняні, м’які (ганчіркові), сирні, солом’яні та іграшки з природного матеріалу. Іграшки відмінні за кольором, формою, візерунком, оздобленням, технікою виготовлення відповідно до регіону їх виготовлення та авторських задумів. Найвідоміші місця виготовлення іг­рашок — це Прикарпаття (Косів, Кути), Львівщина (Яворів, Стара Сіль), Полтавщина (Опішня, Хомутець), Дніпропетровщина (Петриківка), Волинь (Ковель). Є свої майстри дитячої іграшки на Київщині, Хмельнич­чині, Вінниччині, Одещині.

Косівські і кутські іграшки. Характерними для цього регіону є керамічні іграшки. В них витягнуті пропорції, світлий колір (жовтий, зелений, білий) з рослинним гео­метричним орнаментом.

З усіх глиняних іграшок, які виготовляли в Україні, свищик, напевно, найулюбленіша і найпростіша іграшка для малят. У сизу давнину вважалося, що свищик відга­няє злих духів від дитини. Найвідоміші із свищиків — ко­сівські пташки, коники, цапки, баранці. Червоні зозульки з біло-зеленим розписом косівського майстра Ю. Ю. Іл- люка відомі за межами України.

Кутські майстри дарують людям свищики, зроблені у вигляді тварин, птахів, дитячого посуду. А ще славлять­ся Карпати сирною іграшкою. Тут її виготовляють за досить специфічною технологією. Сир купують у вівча­рів, жінки виробляють з нього фігурки тварин, а потім опускають їх у розтоплене масло, щоб вони стали глад­кими і жовтими. їх використовують як обрядові атрибу­ти для ігор дітей. Після ігор їх залюбки з’їдають. Такі іграшки мають як освітнє, так і виховне значення.

У Карпатах ліпили також іграшки з тіста. Треба ска­зати, що такі іграшки можуть бути використані в дитя­чих садках і сьогодні, якщо педагогічний колектив може забезпечити відповідність іграшок усім вимогам, особли­во гігієнічним.



Славляться Карпати і дерев’яною іграшкою. Кожен, хто гостював у Карпатах, привозив додому дитячі со­пілки, дудочки, ляльок, грибочки, писанки, дерев’яний посуд та інші вироби.

Яворівська іграшка. В іграшках-забавках Яворівщини виявляється міцний зв’язок з традиціями народного життя. Предмети побуту, посуд, знаряддя праці, одяг—все це відтворюється у народних іграшках: скриня, стільці, лави, стіл, колиска, ліжко, іграшкові меблі, виконані в мініатюрі, повторюють оригінал. Фантазія майстрів ожив­ляє іграшку і наділяє її змістом, який збуджує дитячу уяву, захоплює її та спонукає до дії. Яворівська іграшка має давню історію, яка охоплює три основні хроноло­гічні етапи її розвитку: 1) кінець XIX — початок XX ст.; 2) 20—30-ті рр. XX ст.; 3) 40-ві рр. і до теперішнього часу.

Численні архівні матеріали свідчать про виробництво іграшок XIX ст. у гак званому Малому Передмісті Яво­ра, де зосередився центр іграшкового промислу Одна сім’я протягом року виробляла приблизно 3600 дитячих іграшок.

В описах асортименту іграшок зазначено, що тут ро­били коників, пташок, дитячі колиски, меблі для ляльок, посуд, музичні інструменти (сопілки, скрипки, пищалки). їх виготовляли з дерева: явора, липи, осики, верби, сос­ни, рідше з бука і груші. Окремі деталі, відмінні за кон­струкцією і розмірами, вирізували пилкою з відповідного дерева.

Первісну обробку деревини виконували сокирою, від­рубували довжину валків, обтісували їх. Основи возиків виготовляли з сосни, також користуючись сокирою і ви­гладжуючи їх дворучним ножем «вітряком». Ці процеси виконували на примітивному верстаті — «кобилці». Ко­леса для візків вирізували з циліндричних обтесаних валків явора. Заготовлені окремо деталі складали у від­повідну композицію, скріплювали дерев’яними кілочка­ми. Іграшки виходили прості і раціональні за конструк­цією, з мінімальною кількістю деталей.

Художня виразність іграшки досягалась переважно різьбленням, моделюванням, а розпис підсилював, по­глиблював декоративність. На природному фоні дереви­ни довільно продовжували жовті плями, хвилясті смуги, що складали основу дальшого розпису. На тих плямах та обіч їх малювали зеленими і червоними кольорами традиційні мотиви із зображенням колка, листочків, вербівки, крапки, цяточки, розетки, ружі.

Найпростіше комбінування цих прийомів давало ве­лику кількість варіантів розпису. Найефективніше на природному фоні деревини виглядала барвиста гама червоного, зеленого, жовтого кольорів.

Народні майстри виконували розпис пензлями, які робили з котячої шерсті. Малювали вільно від руки, фар­би виготовляли з рослинних барвників.

У розписах іграшок 20—30-х рр. з’являється новий орнаментальний мотив — великі кружальця, колки, вво­диться жовтий колір. У прийнятій системі розпису, згід­но з природним кольором дерева, наносились червоні та зелені кольори різних відтінків. Жовтий колір не висту­пав у провідних орнаментних мотивах, а використовував­ся у прямих або хвилястих смугах, які об’єднували чер­воні, зелені колки і вербівкн в цілісну композицію. В цей час барвники повністю замінили анілінові фарби, що по­силювало яскравість розпису іграшок.

В яворівських іграшках XIX ст. особливо цікаві ко­ники — дуже популярні, опоетизовані майстрами мовою пластики, орнаменту і колориту. Основні конструктивні частини їх: підставка у вигляді прямокутної горизонталь­ної дощечки, так званої основи, дві осі, чотири колеса і коники — один або два. Голова коника з виступаючим лобом у вигляді трикутника, спина без вигинів, корпус незаокруглений, ноги прямі, чотиригранні. Коники вільно розміщені в просторі. Це зображення дещо фантастичне, зрозуміле дітям, пов’язане із задумом дитячої гри, ви­гадкою, казковістю.

Декоративні якості іграшок посилював розпис, вико­наний на природному кольорі дерева, що характеризу­ється неперевантаженістю і доцільністю. Легкими маз­ками на поверхню коників, візочків наносяться рослинні мотиви «вербівки», «розетки». «Вербівки» — це трохи ви­гнуті стеблини з каплеподібними листочками. Вони об­рамлені поясом, який творить форму мотиву «качечки», поширеного в орнаменті яворівських скринь і вибійок.

Окрему групу іграшок становлять вершники. В них коники тримаються на підставці або в спеціальних осях з держаком.

Цікава композиція візочків «гультяй». Коли дитина тягне за мотузок, своєрідний візок їде, бо його основа з колесами. На ній стоїть пара коней, а за ними — ци­ліндрична підставка, яка обертається навколо осі. На ній танцюють по колу у зворотному напрямі дві пари фігурок людей. Рух робить іграшки цікавими, легше вво­дить у дію гри. Рухова іграшка співзвучна рухам і діям дитини.

Інший вид дитячих іграшок — «колиски для ляльок» — мали профільовані і розмальовані бічні сторони — «боч­ки» і ніжки для гойдання — «ходила». Принцип розпису подібний до розпису коників.

На стінках малювали вербівки, цяточки і концентрич­ні кола — сонечка. Основну роль відігравав світлий при­родний колір деревини, на якому чітко виділявся тради­ційний червоний або темно-зелений орнамент.

Яворівські майстри виробляли для дитячої гри також столики, крісла, дивани— «бамбетлі». Конструктивно-композиційне трактування цих маленьких іграшок висо­тою 8—10 см подібне до справжніх меблів, що побуту­вали в яворівських хатах.

Меблі-іграшки розписані переважно на спинках вербівками, що надавало їм особливої живописності. З та­кими світлими і радісними меблями приємно господарю­вати дівчаткам, розставляти, комбінувати залежно від задуму гри.

Один із відомих майстрів В. Приймак дитячі іграш­кові меблі виготовляє комплексами: скриня, диван, стіл, шафа, крісла, дитяча колиска. Особливість художнього вирішення цих іграшок полягає у розписі, який викона­ний у межах розробленої системи розпису іграшок з ко­никами. На природному фоні деревини окремі частини меблів розмальовано жовтими смугами, червоними і зе­леними вербівками, пагінцями в різних орнаментальних композиціях,

Інші типи іграшок — сопілки, скрипки, дзиґи тощо — виготовляли згідно з традиційною технологією і декору­ванням.

Хоч сотні майстрів повторювали принципи декору­вання і розпису, кожна окрема іграшка мала свою не­повторність у деталях.

Крім традиційних іграшок, відомі й вироби для гос­подарських потреб, твори виставочного характеру.

Так, І. Фіяла змайстрував дерев’яну швейну машину, С. Чупа — макет поїзда, С. Масюк — млина тощо. Ці ро­боти експонувались на виставці у Львові.

У деяких іграшках під час руху утворюються звуки. Наприклад, «качечка». Іграшка складається з палички-держака, яка одним кінцем закріплена у середині осі з двома колесами. Зверху осі вмонтована пташка з ви­тягнутою вперед голівкою та великими заокругленими крилами, з’єднаними дротиком з колесами. При поштовху держака колеса починають крутитися, а крильця під­німаються і сплескують: чим швидше біжить дитина, тримаючи перед собою держак, тим частіше пташка ло­потить крилами, мерехтить яскравими барвами розпису.

На початку 60-х рр. у Яворові почали виробляти то­чені іграшки. Новий напрям у розвитку яворівських іг­рашок визначало звернення до точених іграшок сюжет­ного, тематичного характеру. Насамперед наслідувались давні прийоми: робили видовжену дощану підставку на колесах, але на ній розміщували не плоскі, столярні ро­боти, а об’ємні точені фігурки людей, птахів. В основі конструкції фігур лежить конічна овальна або цилінд­рична форма окремих частин дерева, які з’єднані у від­повідних пропорціях і становлять єдине ціле.

У розпис іграшок вводиться багато білого, чорного, синього, жовтого, вишневого кольорів. Суцільно покри­ваються фарбою окремі фігурки, деталі, вся основа іг­рашок, природного кольору деревини для тла розпису не залишається. Тлом найчастіше служить вишневий, си­ній або білий колір.

Іграшки виробляли і яворівські гончарі. Це були пе­реважно свистунці — півники, коники, здебільшого дріб­них форм. їх розписували хвилястими лініями білою і червоною ангобами, поливали кольоровою «поливкою».

Формували іграшки вручну, обов’язково робили два отвори в тулубах для своєрідного заломлення повітря.

Найпоширеніші свистунці — півники. Голова в них піднята, розширений в боках тулуб, згладжена горизон­тальна спинка, короткий зрізаний хвіст — свищик. Ноги півників — кругла підставка, на якій вони твердо стоять, витягнувши вперед шию, ніби готові заспівати.

Цікаві й коники з такими самими короткими ногами у вигляді підставки. Більше уваги майстри приділяли формуванню голови коня, передаючи характерні риси цих тварин.

Хомутець та Опішня — старовинні гончарні осередки Полтавщини. Здавна були відомі опішнянські скульптур­ні образи жінок, народжені культом богині родючості. Колись такі фігурки клали в зерносховища, біля родин­ного вогнища, це були ніби господині.

Славиться Опішня і керамічними виробами. Це ку­манці, барильця, вази, іграшки, прикрашені рослинним орнаментом. Квіти, колоски, листя, виноград виконані нескладною технікою: мазками, крапочками, кільцями, лініями.

У кольоровій палітрі опішнянських майстрів перева­жають коричнево-червоні, вохристі кольори, зелений, сі­рий, блакитно-синій, які надають виробам більшої деко­ративності.

Неперевершеним майстром опішиянської дитячої іг­рашки була Олександра Селюченко (1921 —1987) [116]. її вироби, сповнені гумору і невичерпної фантазії, зберіга­ються у багатьох музеях та приватних колекціях. Нині в Опішні створюється меморіальний музей О. П. Селю­ченко. її іграшки — свистунці у вигляді білочок, зайчи­ків, вовчиків.

Працює в Опішні старійшина опішнянського гончар­ства Г. Н. Пошивайло. Його іграшки — неглазуровані свистунці малих розмірів, прикрашені зеленими й черво­ними малюнками. Майстер опішнянської кераміки М. Є. Китриш виготовляє глазуровані жовті та зелено-коричневі іграшки (вершники на конях, бички, чортики, музиканти), прикрашені рослинним орнаментом. Опішнянський гончар І. А. Білик виготовляє баранчиків, ко­ників, левиків зеленого і коричневого кольорів, прикра­шених рельєфним ліпленням.

У петриківських іграшках переважає рослинний ор­намент з фантастично небувалих у природі квітів. Серед них — традиційна квітка «цибулька», яка схожа на роз­різану навпіл цибулину, «кучерявка» — з вигнутими пе­люстками; крупні пластинчасті листочки; тоненькі буто­ни на стеблі, виконані легкими уривчастими мазками. У розписах застосовуються мотиви садових квітів — жор­жин, айстр, тюльпанів, троянд; польових квітів — рома­шок, волошок та декоративних, їстівних ягід — калини, полуниці, винограду. Петриківським розписом люди при­крашали і своє житло: на стінах і печах малювали різні квіти, бутони, листя, створюючи букети та казкові ком­позиції. Петриківські народні іграшки виділяються своєю декоративністю, конструктивністю й орнаментальністю.

На Черкащині (село Громи) виготовляють свистунці (вершників, коників, баранців), які в довоєнні роки не прикрашались і не глазурувались, а в повоєнний час їх поливали чорною смолою й орнаментували біло-червоно-зеленими цятками. Обпалювали їх у звичайних домашніх печах. На Придніпров’ї майстер глиняної іграшки І. Су­хий, на Одещині — О. Шиян, у Києві — Ф. Олексієнко, на Хмельниччині — О. Пирожок (горщики, мальовані ан­гобами). На Вінниччині майстри виготовляють глазуро­ваний дитячий посуд різних форм, на Житомирщині — димчастий іграшковий посуд (банячки, макітри, кулики, горщики), на Волині — гладишки, горщики.

Угорська іграшка — це керамічні сувеніри, набори посуду для молока, для кави, це фігурки різних тварин, персонажів казок, ляльковий посуд тощо. За допомогою тонких ліній, широких мазків, кругів майстри зображу­ють квіти, ягоди, листя, використовуючи білі, червоно-коричневі, сині кольори для розпису по темному (чорно­му, темно-коричневому) тлі, іноді малюнок наносять безпосередньо на черепок, тоді розпис набуває більшої конкретності, виразності.

Ужгородські іграшки включають у навчально-вихов­ний процес дитячого садка. Дітей поступово ознайомлю­ють з ними, збагачуючи знаннями про особливий розпис, поєднання кольорів, різноманітність форм.

Заслуговують на увагу і відомі київські керамічні ви­роби. Вони дуже різноманітні за кольорами: коричневий, сіро-синій, червонувато-коричневий. Для орнаментів ви­користовують темно-зелений, рудо-жовтий, вохристі та бі­лі кольори. Такі керамічні вироби діти відрізняють за регіональними особливостями. Київська іграшка поряд з іншими використовується в дитячому садку і посідає ва­гоме місце в педагогічному процесі.

Найпершою забавою маленької дитини є ляльки — глиняні, дерев’яні, з соломи, ганчір’я тощо. Вчені допус­кають, що виготовлення ляльки з ганчір’я виникло в селі Золотоношка Черкаської області.

А от ляльки з Харківщини трохи відрізняються від черкаських: мають міцний тулуб (здебільшого з дерева), а одяг їх відповідає місцевим звичаям. Ознайомлюючи дітей з такими іграшками, педагог обов’язково наголошує на їх відмінних рисах.

Ознайомлювати дітей з народною іграшкою слід з молодшої групи. Показують її під час читання творів усної народної творчості, декоративного малювання або використовують в іграх. У другій молодшій групі діти з цікавістю розглядають кутські, косівські іграшки, забав­ляються свищиками. Вихователь знайомить з найпрості­шими іграшками різних регіонів.

Ознайомлюючи дітей з петриківською народною іг­рашкою в молодшій групі, вихователь не тільки розпо­відає про них, а й залучає до зображення елементів ок­ремого розпису: мазків, крапочок, рисок.

Дітей молодшого дошкільного віку потрібно позна­йомити з сопілкою. Такі заняття супроводжують читан­ням творів українського фольклору, народними хоровод­ними іграми з цими іграшками.

Наприклад, конспект заняття для молодшої групи «Ознайомлення дітей з народною українською іграшкою».

Завдання: Ознайомити дітей із сопілкою, вчити грати на ній. Виховувати інтерес до народної іграшки.

С л о в н и к: сопілка, візерунок, пташка, свищик.

Матеріал: лялька Орися, дерев’яні сопілки (за кількістю дітей), свищики.

Хід заняття: Дітей гостинно зустрічає Орися у національному карпатському вбранні, вітається, запро­шує сісти. Діти сідають на лаві. Орися грає на сопілці і співає. Вихователька: «Діти, Орися приготувала для вас цікаві іграшки. Але щоб одержати їх, спочатку відгадай­те загадку:

Голос тоненький має,

Всіх маляток звеселяє,

Ви на ній всі граєте.

Хто вона — впізнаєте?

Не паличка, не гілочка —

Звуть мене... (сопілочка).

Про що ця загадка? Так, про сопілочку». Роздає всім малятам сопілочки. Діти грають на сопілках.

Вихователька пропонує дітям послухати розповідь: «У лялечки Орисі є товариш Іванко. Пішли вони одного разу до річки. Світило сонечко, зеленіла травичка, співа­ли пташки. Зрізав Іванко гілочку верби і зробив з неї сопілочку. Прикрасив її і почав грати, а Орися з подруж­ками пішла танцювати. Давайте і ми пограємо на сопілці. (Діти грають, вихователька допомагає відтворювати зву­ки.) Молодці, малята, гарно граєте, як Іванко. Отже, Іванко зробив сопілочку з дерева. (Запитує, з чого зроб­лено сопілку.) Сопілка не лише гарно грає, вона й сама гарна. Чим вона прикрашена? Так, візерунком». Діти розглядають візерунки. Вихователька розповідає, що со­пілочки — це подарунок з Карпат, з Косова. «А тепер погляньте на цю іграшку. (Діти розглядають.) Це пташ- ка-свищик, вона виготовлена народними майстрами з дерева і теж прикрашена візерунками — листочками, кві­точками. Як називається ця іграшка? З чого вона зроб­лена? Чим прикрашена?» Демонструє, як звучить сви­щик. Пропонує малятам уявити себе пташками і пограти в гру «Перепілочка».

У середній групі вихователь знайомить дітей з біль­шою кількістю іграшок, залучаючи їх до ігор у повсяк­денному житті, використовуючи їх на заняттях. При цьо­му педагог не наголошує на регіональних особливостях народної іграшки. У цьому віці урізноманітнюються ігри з народними іграшками, діти вже малюють нескладні ві­зерунки на українській народній іграшці площинного зо­браження, малюють «цибульку», «пуп’янок».

У старшому дошкільному віці дітей ознайомлюють з особливостями пропорцій, кольорів та зображень на іг­рашках. На заняттях дітей спонукають до самостійного створення окремих візерунків, орнаментів, які характер­ні тільки для даного виду іграшок найближчого регіону; знайомлять з процесом виготовлення іграшок, їх історією, майстрами.

У підготовчій групі діти розфарбовують глиняні іг­рашки, самостійно добирають характерні кольори для опішнянських і косівських регіонів; ширше знайомлять­ся з різними видами іграшок, дізнаються про історичний і регіональний аспекти, їх традиційні особливості. Озна­йомлення з народною іграшкою педагог планує і в пов­сякденному житті, коли звертає увагу дітей на ту чи ін­шу іграшку, яка є в групі дитячого садка, пропонує уваж­но її розглянути, сам розповідає і поступово спонукає дітей до висловлювання своїх вражень і роздумів про цю іграшку.

Народна іграшка — чудовий матеріал для використан­ня на заняттях з різних розділів програми народознавст­ва та розвитку мови, зображувальної діяльності. Це і сюрпризний момент, і засіб зацікавлення дітей, зосеред­ження їхньої уваги.

 

§ 2. Український національний одяг

У народному костюмі відбилися спільність походжен­ня та історична доля східних слов’ян, взаємовпливи куль­тур інших народів, які зберегли ознаки різних епох. Особ­ливості костюма є важливим джерелом вивчення етніч­ної історії населення, його соціально-класової структури, естетичних поглядів та уявлень.

Характерною рисою традиційного українського вбран­ня є його декоративна мальовничість, яка відбиває роз­виток ремесел, високу культуру виробництва матеріалів для одягу, створення різноманітних його форм, володіння багатьма видами і техніками опорядження та декору­вання. В цьому розумінні український національний одяг відрізняється значною варіантністю

Матеріалом для всіх жіночих українських сорочок завжди було і є біле лляне чи конопляне полотно до­машньої роботи або купована біла бавовняна тканина. Білий колір українських сорочок—це найхарактерніша їх особливість. Другою особливістю української жіночої сорочки є вишивка.

Дітей усіх вікових груп передусім знайомлять з ук­раїнським національним (класичним) одягом, як жіно­чим, так і чоловічим.

Жіночий одяг. Сорочка-вишиванка — це довга сукня з довгими широкими рукавами, оздоблена вишивкою, різ­ними візерунками залежмо від її призначення (святкова чи буденна) та регіону.

Вишивками оздоблюються горловина (комір), перед (пазуха), верхні частини рукавів (вставки); вузенькою смужкою-облямівкою вишиваються рукава біля зап’яст­ків. Обов’язково вишивають у жіночій сорочці нижній край сорочки — поділ. Про жіночу сорочку дітям можна повідомити такі народні приповідки: «Рукава як писан­ка, а личко як маків цвіт»; «Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті»; «У наших хазяйок та по сто сорочок, а у мене одна та й та біла щодня». Наступний обов’язковий елемент — запаска. Запаски бувають двох видів. Одна із них — це чотирикутний шматок вовняної тканини із зав’язками на верхніх кутах. Такі запаски одягають по дві зразу: одну спереду, а другу ззаду, але в такий спосіб, щоб з обох боків, де сходяться краї за­пасок, було трохи видно сорочку. Другий вид запаски являє собою один суцільний шматок вовняної тканини, що ним обгортається стан навколо, але так, щоб кінці його сходилися спереду. Поверх запаски одягають попе­редницю — поясний жіночий одяг, пошитий з декоратив­ної тканини з мереживом, обшитий шнурком.

Плахта — верхня спідниця, кольорова (чи картата), вишита гладдю, краї її по боках розходяться. Кептарик (киптарик, камізелька) — це безрукавка, яка у кожному регіоні мала свої особливості (матеріал, вишивки чи оз­доблення, назву).

Спідницю шиють з білого домотканого полотна, вни­зу її пришивають мереживо. Це нижній одяг до кофти, під плахту чи запаску.

Намисто (коралі, силянка, дробинка, зґарда)—на­шийна жіноча прикраса у шість ниток.

Жіноче взуття — традиційні червоні (святкові) та чор­ні(буденні) чобітки, черевики; постоли, личаки.

Своєрідне в Україні і жіноче вбрання голови. Най­більш уживана хустка, виготовлена з фабричної ткани­ни. Краї хустки не обшиті. Поле біле чи кольорове, по ньому розкидані квіти. Хустки були своєрідними обере­гами від негоди, палючого сонця, від хвороб та нагово­рів. Проте була різниця у ношенні хустки між дівчатами і жінками. На Лівобережжі влітку дівчата складали хуст­ку навскіс трикутником і обмотували її навколо голови, а тім’я залишали відкритим, «щоб волосся видко» На Правобережжі дівчата і літом, і зимою обгортали хуст­кою голову так само, як і жінки, але ззаду з-під хустки повинна була визирати коса.

У галицьких селах ще й досі збереглося старослов’ян­ське дівоче вкриття голови — луб’яний віночок, обгорнений хусткою, а зверху покритий білою прозорою ткани­ною, ніби денце шапки [117].

Заміжні жінки колись ховали своє волосся під очі­пок — шапочку циліндричної чи сідлоподібної форми із шерстяної, бавовняної чи шовкової тканини.

У етнографа О. Воропая читаємо: «В залежності від достатків господині, очіпки бувають з бавовняної мате­рії, з шовку, оксамиту і навіть з дорогої парчі. Що ж до кольору, то очіпки також бувають різні: білі, сині, зеле­ні; у дуже старих бабусь чорні, а у вдовиць, що хочуть вдруге вийти заміж,— червоні. В молодих господинь білі очіпки звичайно вишиваються і часом перетворюються на дуже гарне вкриття голови» [118].

До кінця XIX ст. був поширений головний убір на­мітка — біле полотнище, оздоблене вишитим або тканин­ним орнаментом. Одягали намітку на очіпок.

«Намітка, перемітка, серпанок—старовинний укра­їнський жіночий головний убір у вигляді вузького лля­ного, конопляного або шовкового полотнища, що ним заміжні жінки повивали голову, найчастіше поверх очіп­ка. Способи пов’язування намітки були дуже різноманіт­ні — кінці полотнища зав’язували ззаду, збоку, зверху, над чолом, під підборіддям тощо. На початку XX ст. на­мітка майже вийшла з ужитку» [119].

Відомий ще один жіночий головний убір — бойків­ська півка. «Півка — це досить великий чотирикутний шматок полотна чи бавовняної тканини, один його край вишитий вузенькою смужкою. Півку одягають на голову так, щоб вишита смужка приходилась над чолом» [120].

А ще деякі автори згадують про давню теплу жіночу шапочку продовгасто-округлої форми — кораблик. «Пе­редні та задні кінці кораблика іноді бувають подвійні, а через це на голові виходить щось на зразок чотирьох вушок чи ріжків. За козацьких часів кораблики шилися з дорогої парчі або оксамиту, а відвороти робились з бобрового хутра» [121].

Чоловічий одяг. Найбільш уживана, як і в жінок, со- рочка-вишиванка. Сорочка заправлялась у широкі сук­няні або шовкові шаровари яскравого кольору (червоні, сині, зелені). Поверх сорочки одягався жупан (кунтуш). До верхнього чоловічого одягу належать також штани (гачі), свита, кирея, кожух, корзно (плащ), кептар. Чо­ловіче взуття — чоботи, постоли (стягнені мотузком шматки сиром’ятної шкіри), личаки (плетені з лика).

Пояси, які носили чоловіки, були шовкові, вовняні та бавовняні. Були колись в Україні ще й старовинні чу­мацькі череси.

Чоловічі головні убори — шапка, кучма, бриль, каш­кет, картуз, капелюх.

Дітей дошкільного віку знайомлять з традиційним ук­раїнським одягом уже з другої молодшої групи.

У молодших групах це доцільніше зробити на ляль­ках, одягнених у національні костюми. У середній групі вже проводять заняття, на яких дітям показують нату­ральні моделі (дитячі, жіночі, чоловічі) українського одягу. Для цього відповідно вдягають дітей, працівників дитячого садка або батьків, яких запрошують на занят­тя як гостей.

Дітям старшого дошкільного віку можна показати альбом українського одягу, ознайомити їх з регіональним одягом. Можна влаштовувати виставки одягу у залі чи в музеї дитячого садка.

Наводимо конспект заняття для середньої групи на тему «Український національний одяг» (розглядання ляльок у національному українському вбранні)

Завдання: Поглибити і розширити знання дітей про український національний одяг. Жіночий — сороч­ка-вишиванка, плахта, спідниця, фартух, віночок; чоло­вічий — сорочка, штани, шаровари, шапка, пояс.

Хід заняття: Стукають у двері. З’являються дві ляльки в українському вбранні, вітаються. Оксана й Іванко пропонують дітям розповісти про свій одяг. Ви­хователька викликає кількох дітей, і ті розповідають, у що ляльки зодягнені, називають предмети. Потім роз­глядають убрання Оксанки, називають його, порівню­ють зі своїм.

Вихователька узагальнює:

— Молодці, діти. На нашій гості Оксанці святковий український національний одяг: вишивана сорочка, бар­виста спідничка. Ще на ній корсетка і фартушок. Бачи­те, як гарно він вишитий. А що в Оксанки на шиї? Якого кольору намисто? На голові віночок з квітами. Взута вона в червоні чобітки. Красиво, правда?

Це маленька українка,

В неї коси по колінка,

І спідничка-фалдованка,

І сорочка-вишиванка

— А чому засумував Іванко? Так, ми ще не роздиви­лися його вбрання. Погляньмо, у що ж він вдягнений. Так, і в нього вишивана сорочка.

Вишиваю вишиванку

Я для братика Іванка.

Вся в мережках вишиваночка —

Подарунок для Іваночка.

— А ще наш Івась одягнений у шаровари. Чим під­перезаний? Якого кольору? На голові в нього шапка, а в що він узутий?

Дуже просять чоботята-чоботятка:

— Затанцюйте, хлопчики й дівчатка!

Тож заграймо весело гопачок,

Хай танцює, стукає каблучок.

Звучить мелодія гопака. Вихователь запрошує дітей до імпровізованого танцю.






Date: 2015-10-18; view: 2400; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.017 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию