Класичне міжнародне право

тановлення класичного між­народного права науковці називають по-різному: зародження загального міжнародного права, становлення європейського міжнародного права, ви­никнення буржуазного міжнародного права, етап зрілості міжнародного права, зародження сучасного міжнародного

Глава II Історія міжнародного права і його науки

К ласич не міжнародне право

права, виникнення міжнародного права цивілізованих країн та ін.

Подібні термінологічні розбіжності не були випадкови­ми, а відображали ідеологічну спрямованість дослідників і практиків міжнародного права: невизнання міжнародного права до певних історичних етапів, невизнання його за ме­жами європейського континенту, невизнання правовими тих інститутів міжнародного права, які не відповідали пра­вовому розумінню фахівців цієї галузі, та ін.

Немає спільного погляду у вчених і на період зароджен­ня класичного міжнародного права. Здебільшого започат­ковують його з Вестфальського миру 1648 р. (В. Г. Греве, П. Маланчук, П. Мерон, Ф. Ліст, Р. П. Ананд та ін.). Але нерідко цей відлік починають із великих відкриттів Амери­ки 1492 р. (П. Казанський та ін.), з реформації (А. К. Па-вітран, Т. Лоуренс та ін.), з періоду абсолютизму (Г. П. За-дорожний, Є. О. Коровій та ін.), з XVI ст., коли в ряді країн Європи «остаточно утворюються великі держави, національ­ні за складом населення» (В. М. Дурденевський, В. Е. Гра­бар та ін.), з кінця XVI1 ст., коли «цивілізовані держави почали вважати себе пов'язаними міжнародним правом» (Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт та ін.), з Утрехтського миру 1713 p., коли принцип політичної рівноваги знаходить своє остаточне міжнародно-договірне закріплення та ін.

Різні погляди у вчених і на етапи розвитку класичного міжнародного права. Для одних (Д. І. Фельдман, Ю. Я. Бас­кій та ін.) — це період від Вестфальського миру 1648 р. до Великої французької революції, а від неї до конгресів і кон­ференцій XIX ст. Другі (В. Г. Греве та ін.) розрізняють пе­ріоди від Вестфальського миру 1648 р. до Віденського кон­гресу 1815 р. («французька епоха міжнародного права») та від конгресу у Відні до Версальського миру 1919 р. («бри­танська епоха»).

Трапляються й дрібніші поділи: кінець XV ст. — Вест-фальський мир 1648 р. (проголошення принципу свободи морів, «капітуляції» на сході, звільнення міжнародного пра­ва від релігійного впливу); Вестфальський мир 1648 р. — Утрехтський мир 1713 р. (утвердження в міжнародному праві нової політичної системи, рівноправ'я і суверенітету держав; війна династій за іспанський, австрійський, бавар­ський, польський престоли, за першість на Балтиці, Індій­ському та Атлантичному океанах); Утрехтський мир 1713 р. —

84

Французька революція 1789 р. (правове утвердження прин­ципу політичної рівноваги, розвиток поняття суверенітету, прав та обов'язків держав, колоніальні експансії, розвиток права морської війни, становлення науки міжнародного пра­ва); Французька революція 1789 р. — наполеонівські війни (початок невтручання і недоторканності території, плебіс­цити, початок рівності держав і стабільності договорів, роз­виток питань громадянства і підданства, ідеї гуманізації вій­ни); наполеонівські війни — перша половина XIX ст. (1815— 1856 pp.: проголошення принципу національної незалеж­ності, питання відповідальності порушників міжнародного права, Віденський конірес 1814—1815 pp. і Священний со­юз); перша половина XIX ст. — Паризька Комуна 1871 р. (Доктрина Монро, Паризький конгрес і «Європейський концерт», розвиток міжнародного приватного права, транс­формація права війни, кодифікація міжнародного права, не­рівноправні договори зі Сходом); Паризька Комуна 1871 р. — Перша світова війна 1914 р. (утворення міжнародних міжуря­дових організацій, Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 pp., колоніальні протекторати, диференціація міжнародного пра­ва за галузями).

Найбільш прийнятним вважається поділ розвитку кла­сичного міжнародного права на два періоди: від Вестфаль­ського миру 1648 р. до Віденського конгресу 1815 р. і від останнього до Першої світової війни (Г. 1. Скупін, Ст. Ве-роста, P. Pie, А. де Цайас та ін.). Вестфальський мир і справді можна вважати якщо не принципово новим етапом в історії розвитку міжнародного права, то, щонайменше, ета­пом його реформ, утвердження засад, які на століття зумов­лять його розвиток. Це був чи не перший масовий конгрес, у якому брала участь більшість заінтересованих держав (150 представників суб'єктів німецької імперії і європейських держав). Формально на конгресі планувалось вирішити кіль­ка завдань: мирне врегулювання тридцятилітньої війни, ви­рішення релігійних питань, домовлення про територіальний устрій втягнутих у війну держав та повоєнні гарантії ам­ністії, полагодження деяких інших нагальних політичних проблем. Фактично конгрес пішов значно далі поставлених завдань, сформулював нові принципи міжнародно-правових відносин, змінив наявні чи заклав основи нових інститутів міжнародного права, підтвердив юридичну обов'язковість найперспективніших норм чинного на той час права.

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Класичне міжнарод не право

Конгрес суттєво вплинув на розвиток інститутів посе­редництва, міжнародно-правового визнання, гарантій до­тримання договорів, колективних санкцій та ін. Сформу­льовані ним принципи й норми політичної рівноваги, рівно­правності держав (тут ішлося в основному про європейські країни), мирного врегулювання міжнародних спорів та інші на століття визначили напрями міжнародно-правової стабі­лізації.

Водночас у двох мирних договорах Вестфальського трак­тату (Оснабрюцький і Мюнстерський договори) було зак­ладено невизнання могутньої до цього міжнародної влади папи римського, відхилено як правомірну міжнародну інтер­венцію на релігійних підставах, визнано необхідність толе­рантності між католиками і протестантами (в цьому плані ст. 5 Оснабрюцького договору підтверджувала дію положень договору Пассау 1552 р. і мирного договору в Аугсбурзі 1553 p., едикту про Реституцію 1624 р., в яких було закла­дено основи врегулювання релігійних проблем). Не задово­лений таким вирішенням релігійних проблем, папа рим­ський Інокентій X (потрібно зазначити, що на конгресі вперше за папою не визнано ніякої ролі як міжнародного арбітра) видав 26 листопада 1648 р. буллу «Zelo domus Dei», в якій засудив рішення конгресу. Булла ще більше підірва­ла авторитет папи. Європейські правителі сміливо вислов­лювалися, що католицький Рим відірвався від життя і пе­решкоджає прогресові.

Конгрес провів ревізію кордонів Швеції, Брандебургу, Мекленбургу та ін. (ст. 10—15 Оснабрюцького договору), Франції (ст. 70—81 Мюнстерського договору), змінив по­літичну карту Європи визнанням суверенітету Об'єднаних Провінцій Нідерландів і Швейцарської конфедерації (дого­вори підтвердили визнання суверенітету цих країн, прого­лошеному відповідно в договорі Нідерландів з Іспанією, підписаному ЗО січня 1648 p., і в імператорському декреті 1647 р. щодо статусу території Швейцарії) та близько 300 ні­мецьких князівств, єпископств і вільних міст, вирішив ряд інших питань міжнародно-правового значення. Встановлені ним кордони проіснували в Європі до 1806 p., коли Напо­леон вніс у них зміни, а положення обох договорів послу­жили моделлю для деяких статей Статуту Ліги Націй (на­приклад, ст. 10, 12, 16). Ще довго держави будуть підтвер­джувати в своїх угодах важливість зобов'язань за Вестфаль-

ським миром (наприклад, мирний договір між Францією, Іспанією і Великою Британією від 10 лютого 1763 p.). Си­стема міждержавних зносин, закладена Вестфальським ми­ром, проіснує в майже незміненому вигляді до Французької революції і наполеонівських війн.

Утрехтський мирний договір 1713 р. закріплює «спра­ведливий баланс сил» — justum potentiae aequUibrum як нор­му міжнародного права (вперше термін «політика балансу сил» ужив Фр. Джіккардіні в XVI ст. щодо регіональних відносин між державами Італійського півострова). Цей пе­ріод (до 1815 р.) помітно вирізняється активізацією розвит­ку міжнародного приватного права, укладенням численних угод воєнного характеру, що заклало основи становлення міжнародного гуманітарного права і права збройних кон­фліктів, зміцненням правового статусу інституту нейтралі­тету та ін.

Суттєвий вплив на розвиток міжнародного права мала Французька революція 1789 p., яка проголосила Деклара­цію прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 p., про­ект Декларації міжнародного права абата Грегуара (23 квіт­ня 1795 p.), «Пропозицію» Вольнея від 18 травня 1790 р. (фактично проголошувались універсальність, неподільність світу і рівність правосуб'єктності особи, народу й держави; принципи невтручання і заборони застосування загарбниць­ких воєн та ін.). Проект Декларації Грегуара ввійшов до наукового вжитку під назвою Кодексу і став першою ре­альною спробою кодифікувати міжнародне право (статті в основному стосувалися суверенітету, незалежності народів, мирного співробітництва, невтручання у внутрішні справи, поваги територіальної цілісності, статусу іноземців, заборо­ни наступальних воєн, мирного врегулювання міжнародних спорів, дотримання міжнародних договорів, привілеїв та імунітету в дипломатичних зносинах).

Віденський конгрес 1814—1815 pp. можна вважати точ­кою відліку, коли міжнародне право поступово почало роз­виватися від забезпечення суто європейських регіональних інтересів у бік напрацювання норм універсального характе­ру. В цьому напрямі розвиток міжнародного права відбува­тиметься через рішення Паризького (1856) і Берлінського (1878) конгресів, Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 pp.

Проведений під егідою Австрії, Великої Британії, Пруссії і Росії (вони самі визначили свій статус як великих дер-

Глава II Історія міжнародного права і його науки

жав), Віденський конгрес спробував повернутися до політи­ки балансу сил, сприяти кращому обміну між державами товарами та ідеями, заборонити работоргівлю, домовитися про статус міжнародних рік, кодифікувати право диплома­тичних агентств і місій. На конгресі чи не вперше в історії держави заговорили про протиправність революційно-теро-ристичної діяльності, яка підриває міжнародно-правовий порядок. Для припинення подібної діяльності допускалось і втручання у внутрішні справи. На конгресі було визнано статус постійно нейтральної держави (Швейцарія), вільного міста (Краків), погоджено поділ дипломатичних працівників на три класи: 1) посли, папські легати і нунції; 2) посланці, міністри, інші уповноважені при государях; 3) повірені у спра­вах. Попри деяку критику рішень Віденського конгресу, бага­то зі сформованих на ньому норм міжнародного права розви­ваються і сьогодні (особливо щодо заборони рабства, судно­плавства міжнародними річками, дипломатичного права та ін.).

На Паризькому конгресі 1856 р. домовлено про режим р. Дунай, Чорноморських проток (поновлено дію Лондон­ської конвенції 1841 p.), оголошено Чорне море в статусі нейтралізованого, на багатосторонній основі домовлено про нові засади розвитку міжнародного морського права (забо­рона каперства і воєнної контрабанди, захист нейтральних вантажів і вантажів під нейтральним прапором, правомір­ність ефективної блокади для заборони доступу до берегів ворога та ін.).

Заслуговують на увагу рішення Берлінського конгресу 1878 р. про заборону дискримінації людей, визнання неза­лежними державами Сербії, Чорногорії і Румунії, Берлін­ської африканської конференції 1884—1885 pp. (прийняла акти навігації на р. Конго і р. Нігер), утворення міжнарод­них організацій нового типу — Міжнародний телеграфний союз (17 травня 1865 p.), Міжнародний поштовий союз (1 червня 1878 р.), Бернське Бюро захисту промислової вла­сності (20 березня 1883 р.) і Бернське Бюро захисту літера­турних і художніх праць (9 вересня 1886 р.) та ін.

Важливу роль у розвитку універсального міжнародного права відіграли Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 pp., проведені за ініціативи Росії. На конференції 1899 р. було прийнято три конвенції і три декларації з питань права су­хопутної війни, права морської війни і мирного врегулю­вання міжнародних спорів. Створено 1900 р. Постійний тре-

Перехід до сучасного міжнародного права та утвердження основних його засад

тейський суд для мирного врегулювання міжнародних спо­рів (до утворення Постійної Палати міжнародного правосуд­дя провів 14 арбітражів). Конференція прийняла резолюцію про обмеження воєнних витрат держав.

На Гаазькій конференції миру 1907 р. прийнято 13 кон­венцій (8 — про правила ведення війни на морі, по дві — з мирного вирішення міжнародних спорів і правил ведення сухопутної війни та одну конвенцію з питань порядку від­криття воєнних дій), схвалені відповідні їм декларації і ре­золюції. Конференція заснувала Постійну Палату третей­ського суду, досвід якої було використано при створенні По­стійної Палати міжнародного правосуддя Ліги Націй. Кон­ференція віднесла до мирних засобів вирішення міжнарод­них спорів добрі послуги і посередництво, міжнародні слідчі комісії, міжнародний третейський суд.

Про важливість Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 pp. свідчить те, що основні їхні рішення майже без змін були прийняті сучасним міжнародним правом.