Міжнародне право в епоху середньовіччя

науці міжнародного права
більшість дослідників

(В. Прейсер, Ст. Вероста, П. Парадізі та ін.) вважають, шо через малопомітні зміни в міжнародному праві важче виз­начити епоху середньовіччя, ніж то можна виявити стосов­но розвитку держав і міждержавних стосунків. Щоправда, для радянської науки міжнародного права (Ю. Я. Баскін,

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Міжнародне право в епоху середньовіччя

Д. 1. Фельдман, Д. Б. Левін та ін.) характерний інший підхід. Дослідники вважали, що середньовіччя в міжнародному пра­ві розпочинається з краху Римської імперії, події якого (битва й поразка вестготів 387 p., взяття Риму Аларіхом 410 p., битва з Атіллою 451 р. і втрата влади імператором Західної Римської імперії Ромулом Августулом 476 р.) сут­тєво вплинули на міжнародне право. Тривала ця епоха, на думку радянських учених, до Вестфальського миру 1648 р. Втім, у дослідженнях ішлося більше про зміну розстановки сил у міждержавних стосунках, аніж про зміни в міжнарод­ному праві. Підхід західних учених більш обережний. Вони, зокрема, вирізняють такі етапи в розвитку міжнародного права: 1) перехідний період від античності до середніх віків (400—800 pp.); 2) раннє й розвинуте середньовіччя (800— 1300 pp.); 3) пізнє середньовіччя (1300—1500 pp.); 4) іс­панська епоха міжнародного права (1500—1648 pp.), яка є останнім етапом перед утвердженням основ класичного між­народного права.

Для розуміння змін, що відбулися в міжнародному праві перехідного періоду від античності до середніх віків, важ­ливо нагадати, що сталося принципово важливого у міждер­жавній сфері. Це насамперед подолання іранськими племе­нами інших держав регіону Месопотамії і Стародавнього Єгипту, що привело до утворення Перської імперії, яка ввійде в контакти від грецьких міст-полісів до держав Ста­родавньої Індії і Стародавнього Китаю. Водночас кілька сотень грецьких міст-полісів пішли шляхом об'єднань чи укладення союзних міжнародних договорів, що в кінцево­му підсумку привело до створення під егідою Македонії величезного міждержавного конгломерату, який охопив усе Середземномор'я, Північ Африки, Південь Європи і части­ну Азії. Стало очевидним, що регіональне міжнародне пра­во прямує до завершення. Державні об'єднання заторкнули практично всі наявні регіональні міжнародно-правові сис­теми. Заміна греків федерацією італо-грецьких міст-держав, а згодом Римською імперією лише посилило ліквідацію ре­гіональних міжнародно-правових особливостей, над чим плідно працювала як Перська, так і Римська імперії. Вся історія перехідного періоду є історією міжнародно-право­вих відносин цих двох імперій. її можна ще поділити на історію міжнародного правопорядку пізньої Римської ім­перії, період великих міграцій племен і народів та епоху

міжнародного правопорядку Перської імперії аж до її заво­ювання арабами.

Обидві імперії продемонстрували важливість міжнарод­ного права, бо, починаючи з невеликих державних утворень, вони виросли у величезні політичні структури, що функці­онували щонайменше на трьох континентах й домоглися цього не лише завдяки воєнним перемогам, а й міжнарод­ним договорам, союзним відносинам тощо. Водночас вони розглядали інші держави незалежно від "їхніх розмірів як суверенні структури з усіма наслідками, що звідси виплива­ли: розвиток дипломатичних зносин, недоторканність дип­ломатів, укладення угод та ін.

Щодо міжнародних угод слід зазначити, що і Римська, і Перська імперії послідовно залучали до своїх зобов'язань договірну норму pacta sunt servanda. Це дало підстави ряду дослідників (Ш. Вішер, А. Фердросс, Дж. Фіцморіс та ін.) вважати, що в цей час у міжнародних відносинах склався принцип pacta sunt servanda. Інші науковці (Г. Лаутерпахт, Г. Кельзен, П. Гугенхейм та ін.) їм заперечували, що під­став убачати в звичаєвій нормі «договорів потрібно дотри­муватися» принцип міжнародного права немає. Вони наго­лошували, зокрема, на тому, що в той час надто часто й ши­роко застосовувалось застереження rebus sic stantibus. Біль­шість (Л. Оппенгейм, Г. Вітон та ін.) схильні вважати про­голошення pacta sunt servanda як принципу міжнародного права Карфагенським собором 438 р.

Подальші^політичні зміни (поділ Римської імперії на Східну і Західну 395 p.; зміна політичної карти Західної Європи в результаті наступів германських племен, висна­ження Перської імперії арабами та ін.) не мали суттєвого впливу на якісну трансформацію міжнародного права. Мож­на лише зазначити, що в цей період кількісно збільшується чисельність міжнародних мирних договорів, які укладалися або на 50 років, або за формулою: «мир без кінця» (давно помічено: чим виснажливіші війни, тим на триваліший пері­од укладаються мирні угоди і тим коротший час вони ді­ють). Для біженців і полонених допускається свобода по­вернення на батьківщину і свобода від покарань обох сторін, що воюють. Вводяться норми вшанування християн у Пер­ській імперії і толерантного ставлення до послідовників зо­роастризму на землях із християнським віросповіданням. Щоправда, з утвердженням мусульман на територіях Пер-

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Міжнародне право в епоху середньовіччя

ської імперії така толерантність була вилучена з міжнарод­но-правової сфери. Мусульмани допускали «священну вій­ну» з інаковірцями. Хоча прагнули не зловживати цією ре­лігійною нормою (вона діяла лише за певних обставин), а часто посилались на інші норми ісламу: право гостинності, союзу між рівними та ін., які застосовувались у посоль­ському праві, договірних відносинах, праві війни тощо.

Між державами Західної Європи досить часто визнаєть­ся право правителя на трон і визнання новоутвореної дер­жави. Починається застосовуватися право репресалій. Але, очевидно, найзнаменнішим для цього перехідного періоду є наміри переглянути старі античні канони міжнародного пра­ва в дусі нових панівних у державах релігій. У християнсь­ких державах активними ідеологами зарекомендували себе Августин Блаженний, єпископ Ішіонський, Ісидор Севіль­ський та ін.; у мусульманських — Абу-Ганіфа, Малейк аль-Шафії, Ібн-Ганбал та ін.

Раннє й розвинуте середньовіччя характеризується по­стійною боротьбою за утворення «національних держав» і визнання в міжнародному праві їх суверенної рівності (цей процес стабілізувався наприкінці 1300 p.). Досить актуаль­ними стали питання міжнародного правонаступництва, ус­падкування престолу (показовим у цьому плані є Верденсь-кий договір 843 p.), стосунки між світською владою і римсь­ким папою. Протиборство останніх набрало такого розмаху, що в міжнародному праві фактично діяли дві підсистеми: світське й канонічне міжнародне право. Проте це не завжди було на шкоду міжнародному праву. Нерідко протиборчі сили задля збільшення свого впливу на суб'єктів міжнарод­ного права прагнули гуманізувати його. Так був введений інститут «божого перемир'я» і «божого миру» (вперше за­проваджений церквою наприкінці X ст. між воюючими державами півдня Франції, а потім проголошений на со­борі в Клермоні 1015 p., хоча це не завадило папі Урбану тут же проголосити перший хрестовий похід). Розширено перелік суб'єктів міжнародного права від імператора й папи до правителів територій значно нижчих рангів, якщо вони брали участь у міжнародних відносинах. Це дало змогу за­лучити до нової системи міжнародно-правових зносин чи­сленних правителів, міста й території Північної Італії, Пів-денно-Східної Франції, Південно-Західної Німеччини, Швейцарії та ін.

У цей період гідне місце в міжнародно-правових зноси­нах посідає Київська Русь. Західні історики зазначають, що Русь сповідувала досить гуманні норми міжнародного права: проголошення вільним проданого в рабство у разі повернен­ня його з полону; суворе додержання укладених договорів; гуманне поводження з полоненими; переважання торговель­них відносин над воєнними; захист іноземців на своїй тери­торії і допомога їм на випадок аварії; видача іноземній дер­жаві кримінальних злочинців; запровадження інституту при­тулку (політичного й релігійного); обов'язкове дотримання правила оголошення війни; практика поєдинків князів чи уповноважених ними бійців замість воєнних баталій та ін.

Раннє й розвинуте середньовіччя характеризується та­кож широким застосуванням арбітражів (у різних галузях міжнародно-правового співробітництва) для врегулювання міжнародних суперечок, посередництва (часто арбітром чи посередником виступали папа, імператор чи інший суверен­ний не зацікавлений у справі правитель); введенням кон­сульського права як особливого інституту забезпечення прав громадян за рубежем (пріоритет належить мусульманським країнам Середземного моря); розробленням поняття мор­ської контрабанди, воєнних капітуляцій, запереченням пра­вомірності так званої приватної війни тощо.

Пізньому середньовіччю властивий процес подальшого посилення європейської міжнародно-правової системи. Впер­ше висловлюється ідея універсальної монархії (А. Данте) (до цього проголошувалися проекти вічного миру), в якій вер­ховний імператор володів би правом накладати вето на роз­починання війни. Проте на практиці ця ідея недостатньо схвалюється. Знаменними в цей період є остаточне розмежу­вання церковної і світської влади й відхід останньої від впли­ву папи; закріплення інституту постійних представництв, а в самих державах — спеціалізованих відомств іноземних справ; бурхливий розвиток міжнародного морського права (прий­няття морського кодексу Вісбі близько 1407 p., Барселон­ського морського судебника — Консолато Дель Маре); поста­новка питання про визнання свободи відкритого моря та ін.

Виокремлення «іспанської епохи» розвитку міжнародно­го права пов'язано не лише з домінуванням іспанської Габ-сбурзької імперії в Європі, що сприяло зростанню контактів між Східною і Західною європейськими частинами, а з тим унеском, який зробила ця країна і її вчені в розвиток міжна-

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Класичне міжнародне право

родно-правових проблем, зі встановленням стабільної сис­теми зносин між державами континенту.

До «іспанського періоду» в міжнародно-правових стосун­ках держав пропагувалась італійська ідея спільного розвит­ку слабких держав (уперше з'являється в дипломатії іта­лійських міст-республік XV ст.), об'єднання їхніх зусиль для правового забезпечення свого статусу. Ідея мала такий само шанс на успіх та визнання, який шанс мала слабка держава на визнання сильною своєї рівності з нею. Іспанці почали пропагувати нову концепцію міжнародних відносин — ба­ланс політичних сил. Цій концепції судилося не тільки за­класти основи нової системи міжнародно-правових зносин (так званого класичного міжнародного права), а й суттєво вплинути на становлення сучасного міжнародного права (термін «іспанська ера» вперше був застосований німецьким дослідником історії міжнародного права В. Г. Греве).

Власне, «іспанський період» міжнародного права ніяких нових інститутів йому не додав, а старих не ліквідував. Він тільки по-новому сформулював питання ставлення до чин­них норм та інститутів міжнародного права. Постало це пи­тання наприкінці XV ст., в часи зародження колоніальної експансії. Остання показала незворотність розбудови універ­сального, взаємозалежного спілкування держав. Щоправда, при цьому визнанні лише зростала гострота питань: хто і які права матиме на відкриті та освоєні колонії; які права слід визнати на простір відкритого моря; яким канонам мусить підпорядковуватися торгівля за нових умов; який статус ма­тимуть збільшені в такий спосіб території, та ін. Іспанці пер­шими відчули на собі необхідність реформації міжнародного права і спрямували свою діяльність саме в цьому напрямі. В результаті вони здобули певні переваги не стільки в прак­тичному, скільки в інтелектуальному сенсі. До основного результату цього інтелектуального пошуку — політики ба­лансу сил у Європі — Іспанія цілеспрямовано прямувала півтора століття. Зусиллями її талановитих учених (Ф. Д. Мен-чага, Ф. Вітторіа, Ф. Суарес, Д. Сото та ін.) були проаналізо­вані античні й середньовічні погляди на міжнародне право (що, до речі, дало підставу багатьом вважати названих до­слідників засновниками науки міжнародного права) і вироб­лений для уряду аргументований курс міжнародної діяльності.

Вводиться поняття ефективного (а не з папського бла­гословення, як було раніше) освоєння колоніальних тери-

торій з місіонерською місією, місіонерської відповідальності за долучення примітивних народів до цивілізації. Папа пе­рестає бути правителем світу, а тому всі зносини між держа­вами повинні будуватися на праві, рушійною силою якого стає баланс сил на міжнародній арені. Війни, які ведуть іспанці на нових територіях, проголошуються справедливи­ми, і не тому що вони розпочинаються задля торжества ідей Христа, а з необхідності мати опорні пункти для торгівлі й мореплавства.

Народи мають рівні права на торговий обмін та інше співробітництво. Оголошення країни закритою для торгівлі є підставою розпочинати війну з нею.

Політика балансу сил не завжди спрацьовувала на ко­ристь Іспанії, частіше за все вона втягувала її в нову війну. Але потроху цю політику почали засвоювати інші держави й застосовувати на практиці, що в результаті приведе до ста­новлення нової системи міжнародних відносин з відповід­ним їй правом, яке в науці дістане назву класичного.

В «іспанський період» міжнародного права остаточно ут­верджуються свобода відкритого моря (протилежна думка англійського фахівця Дж. Седцена прозвучала вже як анах­ронізм) та інститут постійних дипломатичних представ­ництв; утверджується ідея створення союзу європейських держав на основі принципу рівної представленості, прого­лошується думка про створення постійних міжнародних су­дів та арбітражів з обов'язковою юрисдикцією тощо. Проте основним для «іспанського періоду» є започаткування на­уки міжнародного права, яка свої витоки брала не тільки в Іспанії, а й у Голландії (Г. Гроцій), Англії (А. Джентілі, Р. Зьоч) та інших країнах.