Особливості реалізація норм права в правозастосовній діяльності органів МВС

Застосування права - це форма реалізації права, суб'єктами якої є компетентні органи, наділені владними повноваженнями. Виконання цих повноважень забезпечується примусовою силою держави. Застосування права є особливою формою реалізації права. Застосування права від інших форм реалізації відрізняє та обставина, що тут неможлива бездіяльність, право на правозастосовчу діяльність зливається з обов'язком її здійснити. Правозастосування носить похідний характер, оскільки забезпечує реалізацію права третіми особами. Застосування одних норм одночасно вимагає дотримання, виконання і використання інших. Звідси правозастосування - комплексна правореалізуюча діяльність [8]

Правозастосування - це владна діяльність, це рішення конкретної справи, життєвого випадку, визначеної правової ситуації. Це додаток закону, загальних правових норм до конкретних осіб і обставин.

Застосуванням закону й інших правових норм займаються тільки компетентні державні органи і посадові особи. Причому вони здійснюють цю діяльність строго в рамках наданих їм повноважень.

У правоохоронній діяльності особливо важливий процесуальний порядок розгляду справ, що гарантує повне і всебічне вивчення обставин правопорушення, охорону прав громадян, притягнутих до правової відповідальності, що усуває можливість помилок і неправильних рішень. Правозастосування завжди носить підзаконний (а точніше піднормативний) характер, оскільки здійснюється на основі норм права й у межах встановлених законом чи підзаконним актом повноважень компетентного органу.

Застосування норм права буде вірним лише тоді, коли цей процес відповідає таким умовам:

а) він повинний бути законним. Тобто, коли весь процес застосування конкретної норми права відбувається саме в рамках, визначених відповідними правовими нормами;

б) він повинний бути обґрунтованим, тобто повинна застосовуватися норма права, передбачена для даного конкретного випадку. Обґрунтованість застосування права передбачає точне і своєчасне виконання вимог правових норм, виключення випадків свавілля органів, що застосовують право, немотивованість правозастосовчих рішень.

Правозастосовча діяльність завжди здійснюється відповідно до визначених, загальновизнаних у всіх країнах принципів. Серед них найважливіше значення мають принципи законності, соціальної справедливості, доцільності й обґрунтованості, що застосовуються в порядку правозастосування тих чи інших рішень [6].

Важливою формою діяльності органів внутрішніх справ є правозастосування. Цю форму варто розглядати в якості одного з найбільш діючих елементів механізму реалізації правових норм і прийняття державно-владних рішень по індивідуально-конкретним справам.

Більш того, здійснення багатьох, проголошених Конституцією й іншими нормативними актами, прав і свобод, може бути досягнуто лише за допомогою застосування відповідної правової норми.

Водночас, правозастосування є формою управлінської діяльності, оскільки виражається в безпосередньому впливі владних повноважень на учасників суспільних відносин. Цей вплив виступає у вигляді правових актів, розпорядження яких є обов'язковими для виконання органами або особами, яким вони адресовані. Причому такі розпорядження забезпечуються можливістю застосування заходів державного примусу.

Головними вимогами до застосування норм права є законність, обгрунтованість, доцільність і справедливість.

Сутність застосування правових норм полягає в діях посадових осіб по підведенню конкретного юридичного факту під відповідну правову норму і прийняття на цій основі державно-владних рішень [12].

У ході правозастосування органи внутрішніх справ:

а) встановлюють наявність прав і обов'язків та їх критерію;

б) визначають момент дії або факт припинення суб'єктивних прав і обов'язків;

в) здійснюють контроль за правильністю придбання прав і обов'язків.

Правозастосування припускає вступ громадянина в правові відносини з державними органами і посадовими особами, які мають право задовольнити його претензії щодо користування визначеним соціальним благом.

Правозастосування не обов'язково виступає як невідкладний одноразовий акт. В багатьох випадках це може бути цілий комплекс дій багатьох учасників, що розвиваються послідовно, будь-який процес (порушення кримінальної справи, попереднє розслідування, відання до суду, судовий розгляд, касація, виконання вироку).

За своїм змістом правозастосовна діяльність підрозділяється на регулятивну і правоохоронну.

Необхідність у застосуванні закону у формі регулятивної діяльності виникає у випадках, коли реалізація правових норм, що встановлюють суб'єктивні права і юридичні обов'язки громадян, неможлива без винесення компетентними органами відповідних владних рішень [13].

В основному, ця форма роботи охоплює організаційні аспекти діяльності органів внутрішніх справ. По суті вона забезпечує вирішення різних управлінсько-розпорядчих проблем, які спрямовані на виконання завдань внутрішньоорганізаційного та зовнішньоорганізаційного плану. До внутрішньоорганізаційних функцій можна віднести:

1. Забезпечення нормального функціонування всієї системи органів внутрішніх справ. Це досягається шляхом реалізації функцій господарського, соціального, культурного, матеріального, фінансового постачання, технічного забезпечення, екіпірування співробітників.

2. Розміщення сил і засобів при проведенні правоохоронних заходів і рейдів [10].

Зовнішньоорганізаційна діяльність містить у собі:

1. Охорону прав і свобод особи шляхом створення умов для їх безпечної реалізації (охорона громадського порядку в місцях масового скучення населення, забезпечення громадської безпеки, визволення заручників).

2. Надання допомоги громадянам при важких або надзвичайних обставинах (збір і видача відомостей про осіб, що стали жертвами нещасних випадків, розшук осіб, що зникли безвісти). Забезпечення реалізації ряду конституційних і галузевих прав громадян, які можливі лише за умови їх підтвердження державно-владним актом (право на вибір місця проживання, право особистої власності на транспортний засіб). Щоб ці правові можливості знаходили реальність, необхідно винесення відповідних рішень (наприклад, паспортною-візовою службою, Державною автомобільною інспекцією).

Підставою для застосування заходів охоронного плану є наявність обставин негативного характеру, що перешкоджають здійсненню суб'єктивних прав або порушують їх, а також випадків відмови від виконання юридичних обов'язків.

Відмітною властивістю цього виду діяльності слугує велика правоохоронна орієнтація. У системі гарантій прав і свобод громадян правозастосування підпорядковане задачам охорони прав, тобто припиненню, розкриттю і розслідуванню злочинів, і адміністративних проступків, що зазіхають на різноманітні блага [8].

Для ліквідації негативних ситуацій і відновлення порушених прав органи внутрішніх справ наділяються широкими повноваженнями, аж до використання примусових заходів впливу на порушників.

Застосування юридичних норм органами внутрішніх справ здійснюється з ініціативи громадянина на основі офіційного звернення щодо реалізації або захисту прав. Проте дуже часто ініціаторами є самі органи внутрішніх справ, які у процесі повсякденної роботи виявляють факти порушень прав людини.

У обох випадках відомості про такі порушення являють собою юридичні факти, на основі яких виникають правові відносини між особистістю і державними органами. Вони породжують обов'язок останніх розглянути ці факти і вирішити їх у встановленому законом порядку. В тих випадках, коли в порушенні вбачаються ознаки кримінального діяння, правозастосовчий акт (наприклад, постанова про порушення кримінальної справи) слугує початковим етапом процедури реалізації суб'єктивного права на захист.

Застосування права припускає прийняття компетентним органом владного рішення з приводу конкретного життєвого випадку, який має юридичне значення і передбачений нормою права. У такому рішенні полягає категоричність веління, обов'язковість його виконання і забезпеченість рішення примусовою силою держави [13].

Методами, за допомогою яких органи внутрішніх справ впливають на волю і свідомість громадян, із метою побудити їх до правопослушної поведінки, є переконання і примус.

Їх об'єднує загальне завдання - досягнення мети, що міститься в застосовуваній нормі. На практиці такі методи нерідко виступають у сполученні між собою й у кожному з них є елементи іншого. Примус, як правило, застосовується після переконання, якщо не був отриманий належний результат і вичерпані можливості ненасильницьких методів впливу. Особливістю примусових заходів є право органів внутрішніх справ застосовувати фізичну силу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю. Взагалі примус застосовується у відношенні осіб, які: а) схильні до вчинення правопорушень; б) скоїли адміністративні проступки або злочини; в) знаходяться в місцях позбавлення волі. Форми примусу в літературі класифікуються за різними підставами. Нам представляється доцільним пов’язати цю класифікацію з такими заходами:

1. Забезпечення доказів у справі. У відповідності до КПК України підлягають доведенню подія злочину, винність обвинувачуваного і мотиви злочину, обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують його особистість, характер і розмір заподіяної шкоди.

Цей перелік в кожному окремому випадку деталізується, і визначається коло конкретних обставин, що підлягають з'ясуванню по даній справі. Взагалі перелік доказів по справам про адміністративні проступки аналогічний наведеному, але декілька звужений. В процесі збирання, перевірки й оцінки доказів застосовується весь арсенал процесуальних дій, серед яких значне місце займають такі заходи примусового характеру, як очна ставка, медичний огляд, особистий обшук, виїмка, взяття під варту тощо.

2. Припинення правопорушень. Запобіжний захід - це передбачений кримінально-процесуальним законом примусовий захід, що застосовується для запобігання можливості сховатися від слідства і суду, перешкодити встановленню істини, скоїти нові злочини, а також із метою забезпечення вироку суду. Хоча запобіжні заходи не є мірами кримінального покарання, проте вони тимчасово, але істотно обмежують права таких учасників процесу, як обвинувачений і підозрюваний.

Взяття під варту як запобіжний захід може бути застосоване на будь-якому етапі розслідування не тільки органом дізнання або попереднього слідства, але і прокурором, якщо при вивченні справи, що надійшла з обвинувальним висновком, він буде вважати, що перебування особи на волі не відповідає тяжкості вчиненого нею або виникли інші підстави для взяття її під варту до моменту закінчення розслідування.

Більш легким, але також примусовим запобіжним заходом, є підписка про невиїзд.

3. Попередження правопорушень - діяльність органів внутрішніх справ по здійсненню заходів організаційного, технічного, процесуального, оперативного, примусового і масово-роз'яснювального характеру з метою впливу на особистість з метою її відмови від виконання свого злочинного наміру. Ця ж мета може бути досягнута в результаті інших активних дій органів внутрішніх справ [14].

Форми запобіжної роботи, як уже відзначалося, різноманітні, але в якості примусових найбільше часто й ефективно застосовуються: перевірка документів, офіційне застереження, звільнення з посади, обшук, слідчий експеримент, огляд місця події.

4. Реалізація юридичної відповідальності - найбільш гостра і сувора реакція держави на порушення законів. Особа, що зазіхає на цінності, які охороняються законом, піддається штрафному впливу і позбавленню певних благ, у тому числі і волі. Це є наслідком визнання особи винною і підлеглою покаранню. Позбавлення або обмеження бувають націлені як на особистість правопорушника (позбавлення волі, заборона обіймати посаду, звільнення, арешт), так і на відповідне майно (конфіскація, штраф).

5. Забезпечення матеріальних правовідносин - здійснення активних дій у межах компетенції органа дізнання або слідства з метою розшуку й арешту майна, на яке може бути звернене стягнення матеріальної шкоди, заподіяної злочином, або виконання вироку в частині конфіскації майна. Такими діями можуть бути розшук майна, виїмка, обшук, накладення арешту на майно і кошти, передача їх на збереження особі, що прийняла його тощо [3].

Отже, норми права не в змозі відобразити всі різноманітні фактичні обставини, і зокрема конкретних об'єктів правового впливу. Це в змозі доповнити процес застосування правових норм. Головною умовою ефективності правозастосування є максимальне врахування в конкретній ситуації фактичних обставин (характеристик) для вибору варіанта рішення. Ці вимоги можуть бути прямо передбачені в законі, а можливі випадки коли умови прямо не передбачені, але їх потрібно шукати в інших правових нормах. Інформаційне забезпечення підготовки рішень, доказування є однією з важливих умов застосування правових норм [15].