Від чуття при сутності 3 page

На одному подвір’ї в альтанці сиділи якісь люди, Памва побачив три сиґаретні вогники. В цім районі його знали, до того ж був старшим, тому не почував жодної небезпеки. Він відійшов досить далеко від альтанки, коли почув, що ззаду хтось біжить. Памва повернувся і побачив великого пса, котрий мчав по алейці просто до нього. Памва зробив кілька кроків назустріч, сильно тупаючи ногами і ревучи, як звір; руки виставив уперед. Пес зупинився, але не відступив і ще не перестав нападати. Памва мусив безперервно дивитися на нього і тримати себе у напруженні. Помалу відходив крок за кроком назад, а пес так само напружено і помалу ішов за Памвою, чекаючи, коли той хоч трошки відвернеться і можна буде напасти. Памва відчував усередині зрушення більше, ніж від нітрогліцерину. Так вони пройшли близько десяти кроків, видно, перетнули якусь межу, бо пес раптово розслабився, отріпався, замахав хвостом і цілковито збайдужів до Памви. Ще пару кроків Памва зробив зад куючи, а потім повернувся, мало не упав, бо заплуталися ноги. Він слабнув настільки очевидно, що відчував, як важче стає виконати кожну наступну фазу розтягнутого у часі одного кроку. Весь адреналін вибухнув і розвіявся. Памва присів і перечекав найбільшу слабість. Потім побрів у бік лікарні, втративши просторове чуття власної форми тіла. Очі закривалися, він думав закурити, але не зміг і не захотів. Уже уявляв собі до найменших тропізмів, як лежить і знає, що можна засинати.

Памва лиш привітався зі своєю бриґадою, сказав, де його шукати, і пішов до їхньої машини. Вліз всередину, ліг на ноші, втягнув лице у плащ, ще накрився коцом і заснув. Йому приснилася скеля, виставлена далеко у море; було зрозуміло, що це північна європейська Атлантика; ціла скеля, ціла гора була геть чисто заставлена вазонками ‑ невеликими кімнатними вазонками ‑ з рідкісними афри канськими рослинами, яких переважно не культивують, усі рослини якраз цвіли. Памва летів високо над скелею, десь на два свої зрости, але так, ніби ковзав, стоячи вертикально на ногах, але утримуючи рівновагу ‑ як з’їжджають льодяними ковзанками з горбів. Однак він не міг летіти, куди хотів, а переміщався разом з якоюсь течією ‑ очевидно, тим, що називають повітряним потоком. Найзахоплішим було те, що Памва знаходився на дні потоку (не обмеженого поза тим ніякою твердю), а над ним, десь під самою повер хнею, пливли одна за одною майже нерухомі кольорові риби. Поверхня потоку виділялася на дні неба чорнотою.

Памву розбудили аж перед фірткою одноповерхової вілли, котра лиш в останні роки була розділена на кілька помешкань. Колишні ґалереї були зашклені і пристосовані під спіжарки і комірки. Від цілого ряду інших вілл ця відрізнялася тим, що у всіх вікнах світилося. Городи за кожною з них доходили до ріки. Тут був край міста. Біля фіртки стояло кілька міліційних патрулів, вони курили і переповідали один одному всі деталі події. Памва нічого не хотів знати. Він узяв ноші і пішов стежкою через сад до ґанку. Запах листя, хащі саду, відчуття ріки, віддаленість світел міста, чоловіки біля воріт, дух перекопаної землі ‑ все справляло враження рівнинного села.

Двері були цілком відкриті, тому ще на ґанку відчувався кваскуватий запах дому, а в кімнаті найсуттєвішим був потік холодного терпкого повітря знадвору. Чоловік лежав недалеко від дверей, його навіть не переклали на якесь ліжко. На чорному грубому светрі було кілька дірок, а кров не розливалася, а накопичувалася у структурах светра, розповзлася цілим передом, що аж не виглядала плямою ‑ таким міг бути відтінок волічки. Лиш на доторк светер був мокрим і холодним. Памва відчував таку безпорадність, що мало не плакав; свою тут присутність він міг тільки усвідом лювати, всього наче не було. Він дуже добре знав ці руки і рот; вони часто робили штучне дихання і внутрішньовенні ін’єкції ‑ чоловікові ставало погано за певної погоди пере важно під кінець ночі. Він був після складної операції на серці, вже багато разів вони просиджували у цій кімнаті до ранку, не наважувалися залишити без нагляду. Памва далі не хотів знати, що сталося, йому було прикро і розпачливо ‑ жодне із вкладених у це життя зусиль не передбачало такого кінця, всі старання виявилися не марними, а безпомічними. І найгірше те, що докладати зусилля ‑ значить бути або ставати беззахисним.

До машини сіли ще хтось з патрулів і якась молода жінка ‑ очевидно, родичка, але Памва її ніколи не бачив. Вони повільно виїжджали з неосвітлених і денеде перекопаних вуличок уздовж ріки. Памва мусив сидіти на підлозі. Через заднє вікно він побачив фари, а незабаром і силует поли валки на самому березі. Памва попросив зупинити авто бусик швидкої допомоги, вискочив на дорогу, сказавши лікарці, що через годину буде на їхній станції ‑ він і так не потрібний протягом тої години, і побіг до ріки, до поливалки. Спочатку вуличкою, потім широким і рівним кам’янистим берегом. Біжучи, намацав у кишені багато каштанів ‑ цілий день він підбирав нащось каштани у різних місцях ‑ тепер вони випадали на каміння. Водій поливалки набирав з ріки воду. У тому місці, де був опущений шланґ, вода була ясно сіра, бо там закінчувалася тінь від цистерни і починалася довга смуга, просвічена місяцем. Памва вліз до кабіни, водій налив йому кави з термоса. Вся кава пересякла смаком корка.

Вони поїхали в бік Памвиного будинку. Памва завжди брав на чергування кілька магнітофонних касет, щоб слухати музику разом з водієм їхньої бриґади, чекаючи викликів. Тепер він вийняв одну і заклав її до магнітофона. Відразу ж почав співати Коен ‑ це була та касета, котру мав залишити Анні, ‑ там, де ключі. Памва хотів перемінити на іншу, але водій спинив руку, і вони прослухали цілий цикл послань до Постума.

У Памвиних вікнах світилося. Балкон освітлювався зсередини і виглядав, як фраґмент сцени, приготовленої до вистави. Памва пішов додому, а поливалка поїхала дуже повільно, ледь зволожуючи купи листя ‑ якби намочити дорогу, то зробився б лід. У квартирі було тихо. Лампа включена лише у ліжку, в кухні лежали Аннині речі, залишилися непомиті горнятка ‑ Анна завжди пила наступну порцію кави чи чаю зі свіжого горнятка і складала їх перед собою на столі. Памва став на драбинку і заглянув до ліжка. Анна спала. Була майже добре накрита, але зовсім гола. Памва ледве примусив себе не роздягнутися і хоч на кілька хвилин не лягти біля неї. Він був переконаний в тому, що тоді вже не встав би, крізь химерний напівсон пильнуючи двох речей: чи є Анна і чи не пора вставати.

Памва вимкнув лампу, поклав таки записану касету на подушку, вийшов на балкон і запалив цілу велику газету. Вогонь зробив несподівано багато світла ‑ Памва перестав бачити те, що опинилося за освітленням; він уявив собі, як дивно виглядає така пляма здалека, коли не видно ні окремих будинків, ні балконів, ні вікон і стає неможливим пов’язувати вогонь з конкретними структурами. Поливалка під’їхала під сам балкон, Памва трохи опустився на вино граді, а потім зіскочив на бак. Вони дуже швидко доїхали до лікарні. Лише один раз мусили спинитися, бо просто по дорозі бігла велика зграя різних псів.

Памва взяв з дому досить багато горіхів; спеціально для того, щоб чимось зайняти свою бриґаду і не мусити розмовляти, грати в шахи або карти. Але вони ще не вернулися. Тим часом телефоністка прийняла виклик, Памва забрав адресу і вийшов аж до воріт, хвилюючись, що минають хвилини. Він хотів би бути тепер з Анною. Але бути в ній. Відчуваючи присутність ‑ лише того себе, що в Анні, що сприймає її зсередини, і лиш тої Анни, що всередині, котру відчуває зсередини, відкинувши все інше. Він волів переживати рельєф, а не переміщення, монотонний доторк, а не якесь наростання.

Анна ж такого не визнавала. Вона мовчки вимагала переповнення, яке б межувало з надуживанням. Вона рисувала на своїм тілі складні схеми різнокольоровим чорнилом, за якими Памві слід було проходити по шкірі; витягувалася на фортепіано, сприймаючи внутрішніми органами вібрацію, особливо низьких октав; сповільнено нападала на Памву з палицею, якою він вправляв, і той мусив так само сповільнено оборонятися, придумувати якусь чудернацьку пластику навколо палиці; іноді висіли, тримаючись за перекладину, і давали собі раду без рук і без опори; брала до ліжка кошенят, обтиралася валеріановими краплями і цілком не соромилася того, що їх всіх разом досить багато; одного разу принесла величезний оберемок дуже пахучих квітів, порозставляла їх всюди, напхала до подушки ‑ то було справді надзвичайно добре, але вони лиш випадково не померли. Памва згадав про ненаписану п’єсу. Подумав, що якби вміститися з Анною на фортепіано і ніяк її не стримувати, а самому стримувати звуки, то почув би справжній солористичний концерт (він, однак, не зміг би спровокувати Анну на таке, знаючи, що буде навмисно слухати).

Нарешті машина приїхала. Пройшло вже десять хвилин, Памва не дозволив навіть остаточно зупинитися ‑ відчинив двері і заскочив, коли машина ще не стала. Всі дуже втомилися, але Памва проказав адресу з такими інто націями, що не допускали жодних вагань.

II

Памва ніколи не думав, що у нічному помешканні може бути стільки різних звуків, подібних на дитячий плач.

Памва подивився з вікна кухні на частину цвинтаря і фраґмент ботанічного саду (він захотів опинитися тут пер шого листопада, коли по всьому цвинтарі будуть світитися свічки), починало розвиднюватися, величезні оранжереї виглядали, як звірічудиська, що сплять стоячи на галявині.

Памва бачив на столі перед собою тарілку з викорис таними шприцами, у кожному було трошки крові ‑ вони робили жінці кілька внутрівенних ін’єкцій; добре, що двері вона залишила відкритими.

Памва не поїхав до реанімації, куди повезли жінку, бо в кімнаті спала мала дитина.

Памва встиг зауважити поруч з дитячим ліжком справж ню невелику фісгармонію, не міг дочекатися ранку, щоб пограти на ній, хоч страшенно боявся того моменту, коли дитина збудиться.

Памва не знав, як треба поводитися з дітьми, не знав, як довго тут пробуде, не знав, чи кликати Анну сюди, чи забрати дитину до себе.

У креденсі, шукаючи горнятка, Памва знайшов кілька ампул каліпсолу, тоді вигорнув все із смітника і віднайшов одноразовий шприц ‑ жінка може вернутися зовсім іншою; правдоподібно не пробуде довго у реанімації.

Памва взявся записувати початок п’єси, але час від часу засинав на декілька секунд, їх було досить, щоб приверзлися якісь образи, рядки порозлазилися, а в тексті опинилися недоладні словосполучення.

Памва вирішив врешті нічого не писати ‑ він сам заграє цю п’єсу на фісгармонії, принесе магнітофон і відразу ж напише музику до фільму, граючи так, як захочеться в той момент.

Памва знав, що музика, яка йому захочеться, буде лиш слідом чийогось задуму, якого Памва осягнути не спромож ний; від нього залежатиме те, як пробути за інструментом: буде грати однією рукою, або зв’яже кисті, або буде розтягати пальці однієї руки просто на клавіатуру другою, або по справжньому вп’ється впродовж виконання, або поскладає на клавіатуру квіти, або ударятиме по клавішах кулаком, чи чолом, чи буде перекочуватися головою, або поріже пальці і буде кров, або забинтує порізані пучки, або вдягне рукавиці, або наповнить нутрощі фісгармонії горіхами, або засне, або ляже на підлозі і дотягатиметься до інструмента, або заплю щить очі, або погасить світло, або вилізе на фісгармонію і гратиме пальцями ніг, а потім сповзе, а може натискати раз за разом педалі, не торкаючись клавіатури, може довго тримати один звук, може підспівувати, згадувати якісь інші мелодії, може взагалі не грати, а шукати щось на приймачі або зовсім нічого не робити, лиш пробути.

Памві здалося, що хтось грав на фісгармонії так, як він щойно придумав, він кинувся до кімнати ‑ там усе було тихо, дитина ще спала.

Памва припускав, що має ще з півгодини до пробуджен ня.

Памва намацав на бильці ліжка якийсь светер і забрав його до кухні, бо трохи змерз; то був грубий жіночий бор довий светер на ґудзиках ‑ великих, дерев’яних, аж стертих від доторків ‑ було зрозуміло, що ґудзики зроблені з дуже м’якого дерева, вони напевно значно старші за светер.

Памва мусив хоч щось з’їсти, бо почало пекти у шлунку, він оглянув холодильник ‑ трохи сиру, фляшка молока, фляшка мінеральної води, масло, кусник вареного м’яса, мед у слоїку, рештки горілки, цитрини ‑ сир з молоком він дасть дитині на сніданок; з’їв м’ясо і дві великі ложки меду.

Памва хотів змішати горілку з мінеральною водою і додати цитринового соку, взяв воду, але виявилося, що рука так затерпла, що аж не втримав пляшки, і вона розбилася (Памва не міг встановити, чи то через серце, хоч біля серця нічого не відчував, чи притиснув руку, коли засинав сидячи).

Натомість Памва заварив чай і влив у горнятко з гарячим плином досить горілки.

Памва уявив собі, що зараз нап’ється чаю і піде до кімнати, там спить його дитина, він ляже до ліжка, намагаючись не розбудити жінку, ‑ дуже рідну, але зовсім незнану (Памва не міг придумати ні обличчя, ні тіла, очевидно, що це хтось, кого він насправді ще не бачив), а вранці він буде її обнімати, коли в кімнаті вже ясно, але син ще спатиме.

Памва вийшов надвір, щоб не напустити диму до кімнати, пора телефонувати до Анни (вчора Памва мріяв пробути цілий день з Анною вдома, нікуди не виходячи), оранжереї вже просвічувалися, і тепер химерами були не самі вони, а те, що невиразно впізнавалося всередині.

Памва добре розумів, що отот закінчиться сиґарета, він знову зайде до помешкання, потім прийде Анна, і що цей стан кількох хвилин надзвичайно нестійкий, а все ж не міг себе переконати, що ще щось буде інакше, що ця мить перестане видовжуватися і продовжуватися безконечно, що можливі якісь найменші зміни у світі, у ньому, що відстані нормалізуються, що буде далеко, далі, близько і ближче, що відстані можна буде перейти.

Памва ішов сходами і заборонив собі наразі любуватися станами, фіксувати їх, запам’ятовувати, систематизувати, а передовсім намагатися викликати ‑ йому треба вернутися до дитини, ніде не зависнувши.

Ще Памва подумав, що коли все ж записуватиме сценарій п’єси, колись пізніше, то закінчить його приблизно так: виконавець не має ніякого іншого завдання, крім витво рення відчуття присутності.

УВІБРАТИ МІСТО*

Напередодні зими, в листопаді вже з 5 години по обіді, коли темніє, а ліхтарі ще не світять, у львівському барі «НЕКТАР» сидять людипісляроботи.

Прийшовши до зали, Себастьян замовляє 2 кави і 2 порції вина. Він сидить при столі сам, він курить і через певний час просить бармена підігріти парою неторкнуту каву. Він чекає.

Себастьян ‑ 25річний львівський фотограф, високий, худий, з кількома кульчиками у лівому вусі, він ходить у грубому сукняному плащі і важких армійських черевиках, фотоапарат, який завжди з ним, ховається під плащем. Він мовчазний, скупий на міміку і жести, неголений. Але його стриманість і спокій ‑ м’які.

Він віддасть невипиту каву, доп’є вино разом із прия телембарменом, перепросить його за турботу і попросить каву перенести на завтра. Він поговорить з барменом так, як м о ж н а говорити з барменом, бармен буде сміятися, він завжди любив Себастьяна. І, можливо, післязавтра, після післязавтра…

____________________

Поїзд з Праги відходить в полудень, і Кріста мусила прий ти до тата зранку. Її тато, Роман Бачинський, син УНРів ського еміґранта, празький професорісторик, відряджав дочку до Львова.

Вони говорили у його кабінеті. Вона поїде до Львова, щоб зустрітися з Себастьяном, знимки якого Бачинський знай шов у чеському фотожурналі. Знимки показували неоче видну топографію Львова. Саме такий спосіб мислення і така фаховість потрібні були б для його теперішньої роботи про львівську війну протягом листопада 1918 року.

* написано у співавторстві з Олегом Гнатівим.

К. візьме із собою найцінніший матеріал ‑ щоденник українського старшини, бійця пробивної чоти, котрий фіксацію найдрібніших операцій навантажував тонкими і нестандартними роздумами про війну у місті. Це ж інша війна. Невідомий офіцер показав, як невдача одноїєдиної виправи призвела до втрати Львова, що означало врешті втрату всього.

Фотографїї С. дивовижним чином виявилися мало не ілюстраціями листопадового Львова 18го року.

Тепер вони з К. зроблять ще серію знимок конкретних вулиць, будинків, дахів, подвір’їв, брам, сходів, вікон, звідки і куди бігли й перебігали, стріляли і ховалися вояки обидвох сторін. А Бачинський, не виходячи з дому, покреслить знимки і вирахує той вирішальний момент війни.

К. 23 роки, вона тонка, спокійна, готова на все, весела і серйозна європейка. Бачинський знає, що К. зробить все, як він.

А з С. вона зустрінеться протягом листопада у «Нектарі» о 5й. Так вони домовилися, і С. буде чекати.

____________________

С. знову чекає у вказаному місті. Тепер з ним чоловік, який просить і переконує взятися С. за одне складне замовлення. На цей раз їм потрібні знову знимки з дельтаплана телеоб’єктивом. Треба пофотографувати вагонний відстійник так, щоб було видно маркування на вагонах. До того ж це можливо лише вночі, а, отже, з використанням приладу нічного бачення. Таку роботу у Львові може виконати лише С.

Але цього разу С. вперто відмовляється, не так через неохоту знову працювати з цими людьми, як тому, що перейнятий ідеями Бачинського.

____________________

У поїзді «ПрагаМосква» К. їде разом із львів’янином, що вертається з фестивалю андерґраундової музики.

К. розповість йому про свою роботу. Вона ‑ соціолог журналіст, займається організованою злочинністю як соціологічним феноменом. Недавно вона вийшла на українську мафію у Празі. Один з них, консільйорі львівської групи, інтелектуал і естет, сам запропонував К. бути її провідником і опікуном у дослідженні львівських структур. Він розумів, що інтереси К. не поширюються на конкретні факти, не несуть жодної небезпеки організації. Для нього це гра. Їй просто слід не переступати меж, бо тодіот він не ризикуватиме, захищаючи К. Музикант, якого всі у Львові називають Мохнатим, знає з вулиці майже всіх і тепер намагається розповісти К. всі міські леґенди про її нових знайомих.

____________________

С. у «Нектарі». К. заходить туди. Вона оглядає зал і, майже не зупиняючись, проходить до столика С. А той встає, коли вона ще далеко. Вона не знає, як виглядає той, з ким зустрічається, проте вони впізнають одне одного. С. вже має каву і вино для К.

Вона відразу говорить. Вона розказує, як впізнала його. Він мовчить і слухає. Він скаже дуже спокійно і лагідно, що К. приїхала вчасно. Що саме 4 листопада 70 років тому почалися справді цікаві події. Але тоді було більше снігу. Листопад був ненормальним.

Ще він скаже про те, що Львів, мабуть, створювали щасливі люди і запевнить К., що й вона буде тут щаслива. Коли К. починає говорити про справу, він відносить начиння, вбирає плащ і веде її надвір.

____________________

Вони йдуть вже освітленим містом. К. ще кілька разів вертатиметься до запитань про роботу, але С. заглиблений у своє. К. не розуміє вечірнього Львова, вона не знає, куди вони йдуть. Ніч страшить її, але вона повірила С. і перестала питати будьщо. А той бере її руку і ховає до кишені плаща. Вони дряпаються нагору, до Цитаделі. І К. дуже впевнено й невимушено долає всі перешкоди. Кожного разу він пропонує їй поміч. І вона, властиво не потребуючи її, жодного разу не відмовляється.

Коли вони виходять на гору, і С. висаджує її на бетонний дзот, К. розуміє, чого вони сюди прийшли. Звідси Львів, обмежений туманом, виглядає нетеперішнім. Поки К. переживає бачене, С., стоячи ззаду, починає говорити так, ніби початку монологу просто не було чути. Він показує, як проходили лінії фронту серед міських вулиць, як стріляли з вікон у вікна навпроти, як переміщалися дахами і, врешті, в який бік відійшли. К. відчуває оповідь як дотик. С. обриває розповідь запитанням, де К. буде ночувати (він знає, що до готелю йти не варто, і запрошує її до себе, а це близько).

____________________

Вони заходять до квартири С. Це одночасно величезна студія і лабораторія. На стінах ‑ збільшені фотографії. Вони навіть не роздягнуться. Цілий вечір будуть переходити від столів до шаф, стелажів, шнурків із розвішаними фотогра фіями, цілими їх в’язками. С. покаже сотні своїх робіт, замов лень, експериментів, спроб, художніх фото. Там буде в с е.

С. тримає в руках фотографію за фотографією. К. стоїть поруч, слухає ‑ він у своїй стихії, він може будьщо. А вона просто вражена побаченим. Тепер вона неспроможна говорити, чого С. не зауважує, ведучи своє. Такої якості, такого бачення і мислення, такого рівня вона не сподівалася, для неї новий такий підхід.

С. показує серії знимок, що стосуються окремих складних замовлень, ‑ мікрофотографії цитологічних зрізів, архітек турні дослідження, знимки для реставраторів, лісівників, орнітологічні підручники, знимки з дельтаплана для ето логів, соціологічні роботи прихованою камерою, портрети рослин, кримінологічні фоторозслідування. Це ‑ періоди його життя. І К. бачить, що кожен з цих періодів ставав для С. повноцінним іншим буттям. Весь час К. уважно вдив ляється в С., в руки, зміну виразу очей, вона вдивляється в артикуляцію, часом відтворює губами окремі вислови С.

Потім перебиває його і каже щось про всеможливісність життя, про паради можливостей, про вибране і про невибраність, що породжує ностальгію.

Може, аж тепер С. дивиться на неї як на виняткову подію у своєму житті. Бо все сказане нею ‑ колись продумане ним, і всі фотографії ‑ про це.

Тепер вони можуть придумати гру. К. буде сама вибирати знимки і розказувати, як вони сталися. С., сидячи на столі і курячи сиґарету за сиґаретою, лиш посміхатиметься і казатиме, чи так, чи ні, чи майже так, чи зовсім ні. Він сяє. Він захоплено вітає її поцілунком в чоло. І її запахи, як давня ностальгія за невибраним.

Він покаже їй всі закапелки хати. У дивній кухні зварить свій таємничий ґлінтвейн і навчить пити ром з хурмою.

Пересичений сонцем ранок застане К. на старій величез ній канапі вбраною у два плащі і сплячою. А С. ‑ на розсте леному на підлозі матраці. Він читає польський кримінал, сперши голову на калорифери.

____________________

Вони у різних місцях Львова. Кожен раз вибирають поле зору ‑ подвір’я, будинок, вікна, проходи, дахи, вулиці, горби, ‑ керуючись відповідним абзацом щоденника. Вибирають довго (часом ще довше фотографують), попередньо обдив ляючи всі деталі ландшафту. К. із щоденником в руках. Вона зачитує вголос, а С. вирішує, що то має бути. С. фотографує з триноги.

Кожен наступний раз участь С. у виборі збільшується. Згодом він забирає щоденника і працює майже сам. К. це подобається. Вона весела, безпечна. Час від часу вони їдять розламане яблуко, п’ють з пляшки коньяк, курять. Іноді довго сидять на присипаній інеєм або листям лавці поруч із наставленим фотоапаратом і говорять про щось інше.

Потім С. зробить кілька знимок так, щоб найсуттєвішим у кадрі була різна К. Для цього досить ледь повернути камеру, К. навіть не зауважить.

А одного разу С., який цілий час намагається зблизити кадр до візії листопода 18го, переконає К., що саме ця знимка тепер неможлива. Тоді, у 18му, тут був сніг. Треба дочека тися снігу. К. погано розуміє сенс арґументів С., і той веде її до природничого музею.

Дорогою вони зайдуть до «Жоржа», проминуть всі передпокої, зали і зальчики, опиняться в кухні. С. там знають, присмажать грінки просто на величезній плиті. Тим часом С. знайде вино, келішки, десь зварить сам каву. Вони пообідають там серед кухарів, тих, хто миє начиння. Він буде несерйозний, оповідатиме про різні способи легкого існування у Львові, про львівські міти. Для К. все це надто цікаво й екзотично. Під кінець С. збере всіх кухарів і сміттярів. Між ними розмістить К. і зробить знимки.

____________________

У природничому музеї вже зачинено, але для С. відчи няють, і вони із К. блукають поміж тварин, рослин та птахів, користуючись безліччю непомітних дверей. Вони проходять кімнатами, вже порожніми, де працюють ботаніки, ентомо логи, герпетологи. На робочих столах ‑ залишені до ранку гербарні листи, личинки, мікроскопи, лабораторне шкло.

Десь на піддашші, після засніженого внутрішнього бал кона, ‑ кімнатка Тараса. Вони застають його на місці. Т. су шить мохи. Це давній приятель С. З ним просто дуже добре.

Т. приніс фенологічну книгу за листопад 1918, він зна вець архівів. Незабаром вони будуть точно знати, як вигля дав кожен день того листопада і як моделювати фотогра фування тепер.

Пізніше з’являється змерзлий Мохнатий. Він ‑ їхній третій.

____________________

Мохнатий ‑ великий, бородатий, волосся зібране у хвіст, у вусі ‑ грубий кульчик. На ньому якісь напівмілітарні речі, ледь не колумбійської армії.

Він цілує всіх, не виказуючи знайомства з К., а С. розказує йому про неї. К. трохи соромно за те, що наоповідала М. в поїзді, але вона бачить, що про це говоритися не буде.

М. голосно говорить, дотепно жартує, невпинно лається. Він багато рухається, не може всидіти. Всі переповнюються його енергією. Тоді він пропонує свій план.

Вони вибігають з музею.

Вони прийдуть до будиночка Тараса. Це стара львівська вілла. Там вип’ють будьчого напоспіх. У Тараса у шафах безліч старого одягу. Вони попереодягаються у чудернацькі костюми. Прихоплять ще якусь пляшку і поїдуть відрестав рованим Тарасовим джипом часів 2ї світової війни до міста. Це балаган, вакханалія і оргія. Джип відкритий, у ньому холодно. Треба весь час кричати, рухатися, танцювати під реґґей і пити. М. цілий вечір курить маріхуану ‑ цигарку за цигаркою. Він керує забавою.

Вони приїжджатимуть до ресторанів, шокуючи публіку, випиватимуть нові порції алкоголю. М. розважатиметься залякуванням бандитів і витісненням зза фортепіано таперів.

А С. і К. з кожним наступним витком учти все більше випадають з оргії, вони в різних її кутках, вони розділені, але вони разом. Тут їх двоє.

Вже вночі всі їдуть туди, де М. працює, ‑ в парк, до атракціонів. Він відчиняє каруселі, чортові колеса, гойдан ки, електромобілі, засвічує усі світла, запускає усе в рух. Всі веселяться як діти, на холодному засніженому циркові руки примерзають до заліза.

На чортовому колесі С., відділений від К. кількома кабін ками, фотографує її зі спалахом ‑ спочатку знизу, потім на одному рівні, потім згори. У світлі спалаху він бачить, що всі вони на висоті Цитаделі, яка тут, за деревами, і К. сфотографована на тлі мурів, бійниць і дзотів.

Хвиля веселощів спадає раптово. Всі замислені, але всім дуже добре. Вони тихо їдуть нічним містом. Т., не радячись ні з ким, привозить їх до Янівського цвинтаря. Тут снігу найбільше в місті. І враження доброго лісу.

Вони прийдуть до могили Антонича. М. заб’є ритуально довгу цигарку. Тепер аж покурять всі. Десь недалеко ‑ могила Мирона Тарнавського. На чорному небі ‑ сяйво від світел міста.

____________________

К. у готельному номері. Вона розуміє, що вже час попра цювати, усистематизувати пройдене. К. намагається щось робити.

Приходить С. Вони підсумовують те, що вже є, запла новують останні знимки.

Робота в місті не вдається. Обоє чомусь сумні. До того ж К. непокоїться. Кілька разів вона телефонує з автоматів. Сьогодні фотографування скінчилося дуже скоро. К. поспішає в готель, де має призначену зустріч. С. все ж від проваджує її, йому все важче залишатися без неї.

У барі «Інтуриста» її чекає молодий красень. С. його не знає, хоч розуміє, що той належить до напівзлочинного світу. Вони втрьох випивають каву. Хлопець поводиться дуже експансивно. До того він досить приємний і симпатич ний, дуже говірливий. К. реаґує на нього так само відкрито, як і свого часу на С. Це її характерна особливість. А С. починає боятися за К. Він розуміє, що все це пов’язане з якоюсь небезпекою. Єдине, що він намагається продемон струвати хлопцеві перед тим, як піти, це те, що К. під його захистом.

С. стоїть там, де закінчується майданчик перед готелем і починається парк. Він бачить, як К. з хлопцем виходять із дверей і сідають до автомобіля, який не міг би належати будькому. Ще він бачить, як слідом за ними рушає машина з тими, кого С. знає як тілоохоронців консільйоріінтелек туала (йому ще на початках С. робив якісь знимки за подвійну платню).

____________________

К. буде слухати музику, курити і дивитися на вечірній Львів. А хлопець розповідатиме дуже багато цікавих історій, жартуватиме і дбатиме про те, щоб К. було якнайкраще.

І їй справді було незле, і хлопець видавався цілком приємним. Він навіть запропонував їй не їхати на нудну, хай і потрібну зустріч, а віддатися його смакові та знанню міста. Вона ж тут вперше. І він зможе дуже багато показати.

А, проте, вони вже приїхали.

Де знаходився той ресторанчик, К. вслідкувати не могла. Був ліс, добра дорога, дерев’яний зал, багато машин перед входом. Ресторан був уже зачинений, і в залі сиділи лише свої.

Це вже потім консільйорі спитав К., чи було те, що вона хотіла. Сказав також, що К. поводилася дуже вміло і, напевно, не викликала жодної підозри. Але хай уважає, бо ці люди будуть упевнюватися до кінця. І він не зможе робити більше без шкоди для себе.

____________________

С. просидів на лавці в Єзуїтському городі довше, ніж їздила К. Він з ногами розмістився на заіненій дошці і говорив у диктофон. Цю касету він колись дасть К. Там буде все, що С. знає про злочинний світ з власного досвіду. До того ‑ жодних застережень.