Судовий процес

Закони ХІІ таблиць передбачали обов’язкову судову процедуру розгляду спірних справ. Відповідач за викликом позивача повинен був з’явитися в суд. При цьому сама влада не вживала заходів для виклику відповідача. Його явку до суду мав забезпечити сам позивач.

В Законах містяться згадки про древній цивільний процес, який називався легісакційним (цей термін означав, що справа буде розглядатися “законним чином”, без застосування насилля і свавілля. Видами легісакційного процесу були: процес шляхом внесення застави; процес накладанням руки. Перший полягав у тому, що сторони представляли суду визначені законами застави, про які і вели спір, маючи за мету відстояти право на річ або на виконання зобов’язання. Суть другого виду процесу: позивач буквально накладав на відповідача руку перед судом, і якщо той негайно не виконував зобов’язання, забирав його у заложники.

Процес складався із двох стадій. Метою першої стадії були розгляд прав позивача і юридична оцінка представлених документів і матеріалів. На другій стадії відбувався розгляд судової справи по суті.

Процес протікав у формі боротьби за спірну річ. Спочатку позивач, а потім відповідач накладали на неї (чи її частину, наприклад, шматок дерну, якщо мова йшла про землю) паличку – віндикту. При цьому вони промовляли встановлені звичаєм формули (кожна для даного випадку). Той, хто збився або помилився, автоматично програвав справу. Від назви цієї палички походить термін “віндикація”, під яким розуміли витребування речі із чужого неправомірного володіння.

Після завершення цієї процедури сторони заключали своєрідне парі. Хто програвав справу – програвав і заставу, величина якої доходила до половини позову. Цим завершувалася перша стадія процесу. На другій стадії призначений претором суддя (будь-хто із римських громадян), без особливих формальностей вислуховував свідків, знайомився з документами, виносив рішення. В разі відсутності однієї із сторін (без поважної причини) рішення автоматично виносилося на користь суперника.

Рішення оголошувалося усно в присутності сторін. Воно було остаточним і оскарженню не підлягало. До його оголошення справа могла завершитися примиренням сторін.

Детальних даних про порядок судочинства з кримінальних справ в законах нема. Можна припускати, що застосовувався інквізиційний процес. Право винесення смертних вироків і присудження тілесних покарань мали вищі магістрати. Такі вироки могли оскаржуватися в центуріальних народних зборах (якщо були винесені в межах Риму).