Злочин i покарання

Закони ХІІ таблиць, по суті, започаткували систему кримінального права Стародавнього Риму як окрему галузь. В царський період покарання за злочинні дії призначалися жрецями і магістратами. Основними повноваженнями володів цар, який головував у суді “двох мужів” із сенаторів. У республіканський період царів замінили консули. Цей суд розглядав справи про “посягання на священні інтереси римського народу”. Ще не було точного визначення поняття злочину. Ним вважалася лише умисна дія.

Про державні злочини в Законах ХІІ таблиць говориться порівняно мало. До них відносилися державна зрада, спонукання ворога до нападу на Рим, нічні зборища (особливо із зброєю в руках), порушення громадського порядку, наклепи і лжесвідчення, хабарництво суддів.

До майнових злочинів належали: потрава або нічний збір урожаю “з обробленого плугом поля”, підпал будівель чи хліба, крадіжка і розбій. Крадіжку чужого майна Закони ХІІ таблиць розглядали не стільки як злочин, що зачіпав інтереси всієї держави, скільки як дію, що наносила приватну майнову шкоду.

Умисне вбивство вільної людини в Законах ХІІ таблиць не згадувалося. Пояснюється це, очевидно, тим, що покарання за нього не викликало сумнівів (смертна кара).

Серед покарань домінували штрафи (в асах). Найтяжчі покарання передбачалися за посягання на суспільні інтереси. Смертна кара призначалася також за потраву посівів, підпал, нічну крадіжку. Існувало й тілесне покарання – бичування. За членопошкодження допускалася розправа в межах таліону (рівним за рівне).

В Законах записано (таблиця ІХ), що смертні вироки римським громадянам мали право виносити тільки центуріальні народні збори (коміції). Позбавляти життя без суду зазвичай заборонялося (але будь-хто міг вбити на місці злочину нічного злодія, або злодія, захопленого із зброєю в руках). Водночас ніхто з громадян не міг вимагати для себе відступу від закону, пільг чи привілеїв.