Частина друга 5 page

- А що б ви зробили, пане Айртоне? - звернулась Гелена до матроса.

- Я, пані, - жваво відповів Айртон, - повернувся б на “Дункан” і попрямував до місця катастрофи. А там я б діяв залежно від обставин і тих вказівок, на які натрапив би, можливо, щасливим випадком.

- Цілком слушно, - мовив Гленарван, - доведеться лише зачекати, поки полагодять “Дункан”.

- Он як! То ви зазнали аварії? - запитав Айртон.

- Так, - відповів Джон Манглс.

- Чималі пошкодження?

- Ні, та щоб їх полагодити, потрібно обладнання, котрого на судні немає.

Попсована лопать гвинта, направити її можна тільки в Мельбурні.

- А хіба не можна плисти під вітрилами? - запитав боцман.

- Можна, але в разі зустрічного вітру “Дункан” ітиме надто довго, поки дістанеться до Туфолдської затоки, та й однаково доведеться завітати до Мельбурна.

- Ну то нехай “Дункан” пливе собі до Мельбурна, - вигукнув Паганель, - а ми й без нього доберемся до Туфолда!

- Яким побитом? - запитав Джон Манглс.

- Ми перейдемо Австралію - адже ми перейшли Південну Америку, - додержуючись тридцять сьомої паралелі.

-А як же “Дункан”? - аж надто прискіпливо допитувався Айртон.

- “Дункан” приєднається до нас або ми приєднаємось до “Дункана”, як там уже випаде. Знайдемо каштана Гранта, тоді разом повернемось до Мельбурна. Коли ж наші розшуки триватимуть аж до побережжя, то “Дункан” прибуде туди за нами. Хто заперечує проти цього плану? Ви, майоре?

- Ні, - відповів Мак-Наббс, - якщо перехід через Австралію практично можливий.

- Настільки можливий, - відповів Паганель, - що я пропоную леді Гелені й міс Грант подорожувати з нами.

- Ви серйозно це кажете, Паганелю? - запитав Гленарван.

- Якнайсерйозніше, мій любий друже. Це мандрівка за триста п’ятдесят миль, не більше того. Коли робити дванадцять миль щодня, вона триватиме близько місяця, - саме стільки часу, скільки потрібно, аби полагодити гвинта на “Дункані”. Звичайно, якби мовилося про те, щоб перейти Австралійський суходіл під нижчою широтою, долати неозорі пустельні й безводні простори в нестерпну спеку, тобто зробити те, на що не спромоглися й найвідважніші мандрівники, - то була б інша річ. А тридцять сьома паралель перетинає провінцію Вікторія, власне кажучи, англійську державу, з упорядженими дорогами, залізницею, майже на всьому шляху заселену. Подорожувати можна у колясці, коли це до вподоби, або у візку, що багато краще. Це начебто звичайнісінька прогулянка від Лондона до Едінбурга, анітрохи не складніше, запевняю вас.

- А хижаки? - запитав Гленарван, прагнучи передбачити всі можливі заперечення.

- В Австралії їх немає.

- А дикуни?

- На цій широті немає дикунів, в усякому разі вони тут не такі небезпечні, як новозеландці.

- А збіглі каторжники?

- В південних провінціях Австралії їх теж немає, вони бувають лише в східних колоніях. Провінція Вікторія не тільки позбавила їх на своїй землі “права захистку”, але й встановила закон, що забороняє перебування в її межах тим, хто звільнився після покаранпя в інших провінціях. Нещодавно управління провінції Вікторія навіть загрожувало одній пароплавній компанії позбавленням субсидії, якщо її судна й далі будуть вантажити вугілля в портах Західної Австралії, де дозволено жити отим засланцям. Та невже ви, англієць, цього не знаєте?

- Перш за все я не англієць, хіба ж ви цього не знаєте? - відповів Гленарван.

- Пан Паганель каже правду, - ствердив Падді О’Мур. - Не тільки провінція Вікторія, але також Південна Австралія, Квісленд і навіть Тасманія не пускають засланців на свої території. Відтоді як я тут живу, ніколи не чув, про жодного втікача з каторги.

- Щодо мене, я також їх ніколи не зустрічав, - обізвався Айртон.

- Отож бачите, друзі, - підхопив Паганель, - тут тільки зрідка трапляються дикуни, немає хижаків, зовсім немає злодіїв-засланців, а чи ж багато знайдеться країн у Європі, про котрі можна було б таке сказати! Ну, дійшли ми згоди?

- Як ви гадаєте, Гелено? - запитав Гленарван, повертаючись до дружини.

- Ось що ми всі гадаємо, мій любий Едварде, - відповіла Гелена, повертаючись до товариства: - Рушаймо! Рушаймо!

Розділ VIII

ВІД’ЇЗД

Гленарван, своїм звичаєм, не барився з виконанням того, що ухвалив зробити. Приставши на Паганелеву пропозицію, він негайно дав наказа лаштуватися в дорогу і призначив від’їзд за три дні, на 22 грудня.

Чого можна було чекати від цього переходу через Австралію? Оскільки перебування Гаррі Гранта тут визнано за безсумнівне, подорож мала дати важливі наслідки. Вона робила імовірнішим успіх їхніх розшуків. Ніхто не тішив себе надією зустріти каштана Гранта саме на тридцять сьомій паралелі, але всі сподівалися натрапити на його сліди, і, в усякому разі, вона вела просто до місця катастрофи.

А це було головне.

До того ж, коли б Айртон погодився приєднатися до мандрівників, провести їх крізь ліси провінції Вікторія й допомогти їм дістатися до східного побережжя, вони мали б ще одну зайву запоруку успіху. Гленарван це добре розумів і, намагаючись конче забезпечити себе такою корисною людиною, як колишній боцман Гаррі Гранта, він спитав господаря дому, чи не заперечуватиме той, коли Айртонові запропонують супроводити експедицію.

Падді О’Мур дав згоду, хоч йому й було шкода втрачати такого бездоганного робітника.

- Ну то що ж, Айртоне, поїдемо разом з нами шукати тих, хто врятувався з “Британії”?

Айртон відповів не одразу; він навіть ніби вагався кілька хвилин і потім, щось обміркувавши, мовив:

- Гаразд, сер, я поїду з вами. Якщо я не наведу вас на сліди капітана Гранта, то принаймні допроваджу до того місця, де розбилась “Британія”.

- Спасибі, Айртоне, - сказав Гленарван.

- Дозвольте мені вас запитати, сер.

- Кажіть, мій друже.

- Де ви зустрінетесь з “Дунканом”?

- У Мельбурні, якщо нам не доведеться перетинати Австралію від одного узбережжя до другого, або на східному побережжі, коли нас приведуть туди розшуки.

- І тоді капітан “Дункана”...

- Капітан чекатиме моїх розпоряджень у Мельбурнському порту.

- Добре, сер, можете цілком покластися на мене.

- Я покладаюся на вас, Айртоне, - відповів Гленарван.

Пасажири “Дункана” палко дякували боцманові “Британії”. Діти капітана Гранта всілякими способами свідчили йому свої ніжні почуття. Всі раділи з Айртонової згоди, крім ірландця, що втрачав в його особі тямущого й вірного помічника. Та Падді О’Мур розумів, наскільки важлива Глє-нарванові участь боцмана в експедиції, й поступився власними інтересами. Гленарван попросив ірландця продати транспортні засоби для їхньої подорожі; вивершивши цю справу, умовившись з Айртоном про майбутню зустріч, мандрівники повернулись на яхту.

Повернення було радісне. Адже сталися великі зміни. Всі вагання зникли. Відважні шукачі вже не йтимуть вздовж тридцять сьомої паралелі наосліп. Гаррі Грант знайшов притулок на Австралійському суходолі, тепер це стало беззаперечним, і всі серця вщерть наливалися тою радістю, яку дає певність, що приходить на зміну сумнівам. Мине два місяці, й, коли обставини будуть сприятливі, “Дункан” висадить Гаррі Гранта на шотландські береги.

Джон Манглс, підтримуючи проект спільної подорожі через Австралію, сподівався, що цього разу й він братиме в ній участь. В розмові з Гленарваном, аби підперти власне бажання, він удався до сили різноманітних доказів; він казав і про свою відданість леді й лорду Гленарван, і про те, що він вельми придасться в подорожі своїми організаторськими здібностями, і що його присутність на яхті зовсім зайва. Словом, капітан навів чимало поважних міркувань, окрім головного, котре й не потребувало, щоб про нього нагадувати Гленарванові.

- Тільки одне питання, Джоне, - сказав він, - чи цілком ви звіряєтесь на свого помічника?

- Цілком, - відповів Джон Манглс. - Том Остін - досвідчений моряк. Він відведе “Дункан” до Мельбурна, керуватиме там ремонтом і прибуде на східне узбережжя точно в призначений день. Том - людина обов’язку й дисципліни. Він ніколи не наважиться знехтувати наказом або запізнитися його виконати. Ви можете покладатися на нього так само, як і на мене.

- Гаразд, Джоне, справу вирішено, - сказав Гленарван, - ви нас супроводите. Бо ж вельми бажано, щоб ви були з нами, коли ми розшукаємо батька Мері Грант, - додав він, усміхаючись.

- О сер! - тільки й спромігся вимовити Джон Манглс.

Він зблід і міцно потиснув простягнуту йому руку Гленарвана.

Наступного дня, в супроводі теслі й матросів, навантажених харчами, Джон Манглс повернувся на ферму Падді О’Мура. Він мав організувати спільно з ірландцем транспорт для учасників експедиції.

Фермерова родина очікувала на нього, ладна зараз же взятися до роботи за його вказівками. Був тут і Айртон, він щедро давав поради, підказані чималим його досвідом. Падді й Айртон висловились одностайно за те, щоб жінки подорожували в запряженому биками повозі, а чоловіки - верхи на конях. Ірландець давав мандрівникам фургона з биками й коней.

Цей фургон, у двадцять футів завдовжки, з брезентовою будою, підносився на своїх чотирьох колесах, зроблених з суцільного дерева, які не мали ні спиць, ні ободів, ані залізних обручів, - одне слово, просто дерев’яні кружала. Передній хід фургона прилаштовано до днища повозу доволі-таки первісним способом, що не дозволяв круто завертати. Припасоване до переднього ходу довжелезне дишло мало тридцять п’ять футів завдовжки, в нього запрягали три пари биків. Вони тягли фургона за допомогою подвійного пристрою - дерев’яного ярма, приладнованого до загривка, і нашийника, що його залізний загвіздок міцно з’єднував з ярмом.

Потрібна була неабияка спритність, аби керувати цією вузькою, довгою і хисткою запряжкою, поганяти три пари биків, підштрикуючи їх самою лише палицею з вісі рям на кінці. Та Айртон, поки робив на фермі, збагнув цю науку, і Падді ручився за його вправність. Отож йонг доручили бути за погонича.

Фургон, котрому бракувало ресор, не мав жодних вигод; та доводилось брати його таким, як він є. Джон Манглс не маючи змоги хоч трохи поліпшити незграбну будову повозу, постарався зробити його якнайзручнішим всередині. Насамперед він поділив фургон дощаною перетинкою ні дві частини. В задньому відділку мали зберігатися харчі, багаж і похідна кухня Олбінета. Передній відділок цілком призначався мандрівницям. За допомогою теслі він перетворився на затишну кімнатку, застелену пухнастим килимом, з туалетним столиком і двома канапками, що мали правити за ліжка Гелені й Мері Грант. При потребі Можна було опускати щільні шкіряні запони, вони добре захищали від нічної прохолоди. В крайньому разі, як-от під час великої зливи, і чоловіки могли б там прихиститися, але звичайно вони мали спати в наметі. Джон Манглс примудрився розмістити на такій маленькій площі всі речі, потрібні обом жінкам. Гелена й Мері Грант не повинні були надто жалкувати в цій кімнатці на колесах за вигідними каютами “Дункана”.

Спорядити чоловіків було набагато простіше: відібрати і сімох дужих коней, що призначались для Гленарвана, Паганеля, Роберта Гранта, Мак-Наббса, Джона Манглса й двох матросів, Вільсона й Мюльреді, які супроводили свого господаря і в цій новій мандрівці. Айртонове місце було, природно, на передку фургона, а містер Олбінет - їзда верхи його анітрохи не спокушала - міг чудово влаштуватися в багажному відділку.

Коні й бики паслися на луках навколо ферми, й на час від’їзду їх можна було легко зібрати..

Зробивши всі потрібні розпорядження, Джон Манглс повернувся на яхту вкупі з ірландською родиною, яка забажала завітати у гостину до Гленарвана. Айртон теж приєднався до них, і близько четвертої пополудні Джон з усім і товариством прибув на борт “Дункана”.

Їх зустріли зі щирою радістю. Гленарван запросив усіх і пообідати на яхті. Він не хотів заборгувати в ґречності перед привітними австралійцями, і ті залюбки прийняли його запросини як вияв взаємної гостинності. Падді О’Мур був у захваті від того, що побачив на яхті. Умеблювання кают, шпалери, килима на стінах, надводна частина судна, оздоблена кленовим і палісандровим деревом, - усе викликало в нього палке захоплення, Айртон, навпаки, поставився стримано до цієї надмірної розкоші, котра коштувала неабияких грошей.

Натомість боцман “Британії” надзвичайно уважно оглянув яхту з погляду мореплавця; він спустився аж до споду трюму. Побував у машинному відділі, камбузі, вугільних ямах: поцікавився потужністю парових котлів, видатком пального, запасами пороху; надто пильно він обдивився склад зброї й гармату, кілька разів спитав про її далекобійність. Гленарван упевнився, що має справу з вельми обізнаною у мореплавстві людиною, про це свідчили спеціальні запитання Айртона. Боцман врешті закінчив мандрівку по яхті, оглянувши щогли й такелаж.

- Маєте прекрасне судно, сер, - мовив він.

- А головне, пливе відмінно, - відповів Гленарван.

- А який тоннаж “Дункана”?

- Двісті десять тонн.

- Я напевно не помилюся, коли скажу, що він, йдучи повним ходом, легко робить п’ятнадцять вузлів за годину.

- Кладіть усі сімнадцять, - обізвався Джон Манглс, - і ваш обрахунок буде правильний.

- Сімнадцять! - вигукнув боцман. - То жодне військове судно - я маю на увазі найкращі - не в змозі його наздогнати.

- Жодне! - ствердив Джон Манглс. - “Дункан” - справжня перегонова яхта, він не дасть себе випередити, яку б шалену швидкість не розвинути.

- Навіть під вітрилами? - спитав Айртон.

- Навіть під вітрилами.

- Тоді, сер, і ви, капітане, - мовив Айртон, - прийміть вітання від моряка, котрий добре знає, чого варте таке судно.

- Що ж, Айртоне, - відповів Гленарван, - лишайтесь на нашому судні, і тільки від вас залежатиме, аби воно стало й вашим.

- Я поміркую над цим, сер, - відповів боцман.

В цю хвилину показався містер Олбінет і повідомив, що обід подано. Гленарван і його гості попрямували до кают-компанії.

- Яка розумна людина цей Айртон, - сказав Паганель майорові.

- Надто розумна, - стиха буркнув Мак-Наббс, котрому, без жодних видимих причин, не припало до вподоби ані боцманове лице, ані те, як він поводиться.

За обідом Айртон розповідав різні цікаві подробиці про Австралійський суходіл, що його знав досконально. Він запитав, скільки матросів поїде з Гленарваном. Дізнавшись, що тільки двоє - Мюльреді й Вільсон, - Айртон, здавалось, здивувався й порадив Гленарванові взяти міцний загін з найкращих матросів “Дункана”. Він так уперто наполягав на цьому, що в майора повинні були зникнути всі підозри.

- Адже наша подорож через Південну Австралію цілком безпечна? - запитав Гленарван.

- Цілком, - квапливо ствердив Айртон.

- Тож ми й залишимо на судні якнайбільше людей. Вони будуть потрібні тоді, коли “Дункан” йтиме під вітрилами до Мельбурна, і тоді, коли його лагодитимуть. Найважливіше, щоб яхта прийшла вчасно на призначене місце зустрічі. Отже не треба зменшувати її команду.

Айртон наче погодився з Гленарвановими міркуваннями й більше не наполягав.

Настав вечір і розлучив шотландців з ірландцями. Айртон і родина Падді О’Мура повернулись на ферму. Фургон і коні мали бути готові наступного дня. Вирушати збиралися о восьмій ранку.

Гелена й Мері Грант закінчували лаштування до подорожі, що були недовгі й не такі кропіткі, як збори Жака Паганеля. Вчений півночі морочився з своєю далекоглядною трубою, розкручував її, витирав, знову закручував, перевіряв скельця - отож він міцно спав уранці, коли його збудив гучний майорів голос.

Джон Манглс уже подбав про те, аби відіслати багаж на ферму. Шлюпка чекала на своїх пасажирів, і вони не загаялися в ній розміститися. Молодий капітан давав останні розпорядження Томові Остіну. Він надто налягав на тому, щоб Том очікував у Мельбурні Гленарванових наказів і сумлінно й точно виконав їх, які б вони не були.

Старий моряк відповів капітанові, що він може цілком звіритися на нього. Від імені команди “Дункана” він побажав Гленарванові щасливої подорожі й успіху. Шлюпка відчалила, й гучне матроське “слава!” розляглося в повітрі, немов грім.

За десять хвилин шлюпка дісталася берега. Ще за чверть години мандрівники прибули на ферму ірландця.

Тут усе було готове до від’їзду. Леді Гелена аж замилувалася своїм дорожнім житлом. Величезний громіздкий фургон, його первобутні колеса, неповороткі вісі дуже припали їй до вподоби. Шестеро биків, запряжених цугом, надавали повозові якогось патріархального вигляду, що вельми йому пасував. Айртон, із штрикалом у руці, чекав наказів свого нового господаря.

- Хай йому чорт! - вигукнув Паганель. - Що за чудовий повіз! Він вартий усіх диліжансів у світі! Як на мене, найкраще отак і подорожувати по світу, за способом мандрівних штукарів. Хатина, котра рухається, зупиняється, їде, коли й де це вам заманеться, що може бути приємніше? Це в давнину добре розуміли сармати й не подорожували інакше.

- Пане Паганелю, - звернулася до вченого Гелена, - сподіваюсь, я матиму втіху бачити вас у своїй вітальні?

- Звичайно, пані, - відповів Паганель, - вважатиму за честь для себе. В який же день ви прийматимете гостей?

- Для своїх друзів я дома щодня, - мовила, сміючись, Гелена, - а ви...

-...найвідданіший поміж них, пані, - ґречно підхопив Паганель.

Цю люб’язну розмову перервала поява сімох засідланих і загнузданих коней. Їх вів один із синів Падді О’Мура. Гленарван розрахувався з ірландцем за все, придбане в нього, і додав іще силу подяк, котрі чесний колоніст цінував принаймні нарівні з одержаними гінеями.

Подали знак вирушати. Гелена й Мері Грант зайняли місця у своєму відділку, Айртон - на передку, Олбінет - у задньому відділку фургона. Гленарван, майор, Паганель, Роберт, Джон Манглс, обидва матроси, всі озброєні карабінами й револьверами, сіли верхи на коні. Падді О’Мур гукнув: “Щасти вам, боже!”, його слова підхопила вся родина.

Айртон якось чудно крикнув і діткнувся штрикалом до биків. Фургон рушив, дошки зарипіли, вісі заскреготали, і невдовзі гостинна ферма славного ірландця зникла за поворотом дороги.

Розділ IX.

ПРОВІНЦІЯ ВІКТОРІЯ

Було 23 грудня 1864 року. Цей грудень, такий смутний, насуплений і вологий в Північній півкулі, годилося б на Австралійському суходолі називати червнем. З погляду астрономії, літо настало тут два дні тому, бо вже 21 сонце досягло тропіка Козерога й відтоді стояло над обрієм щодня менше на кілька хвилин. Отже, нова Гленарванова подорож мала відбутися найгарячішої пори року й під пекельним, майже тропічним промінням сонця.

Англійські володіння в цій частині Тихого океану мають назву Австралазії. Сюди входить Нова Голландія, Тасманія, Нова Зеландія й низка сусідніх островів. Що ж до Австралійського суходолу, то його поділено на декілька чималих колоній-провінцій, що за розмірами й природними багатт ствами дуже різняться одна від одної.

Коли розглянути найновіші карти, що їх склали Петерман або Прешель, то одразу впаде в око надзвичайна прямизна австралійських кордонів. Англійці провели рівнесенько, під шнурочок, умовні межі австралійських провінцій, анітрохи не зважаючи ні на гірські схили, ні на течії річок, ні на особливості підсоння, ані на расові відмінності. Провінції мають форму прямокутників і щільно прилягають одна до одної, як окремі клітинки в мозаїчному малюнку. В цих прямих лініях і кутах пізнається творіння геометра, але не географа. Тільки береги з їхніми розмаїтими закрутами, фіордами, бухтами, мисами, затоками й гирлами річок своєю природною чарівною примхливістю повстають проти цієї простолінійності.

Жак Паганель завжди кепкував з того, що Австралія скидається на шахову дошку. Якби вона була французькою колонією, казав учений, то, безперечно, французькі географи не перейшли б настільки міри у своєму захопленні косинцем і рейсфедером.

На величезному океанському острові існує зараз шість колоній, чи провінцій:

Новий Південний Уельс - столиця Сідней; Квісленд - столиця Брісбен; Вікторія - столиця Мельбурн; Південна Австралія - столиця Аделаїда; Західна Австралія - столиця Перт; нарешті Північна Австралія, де ще немає столиці. Поки що колоністи заселили тільки береги суходолу. Вже за двісті миль од побережжя чималі міста трапляються лише зрідка. Середина суходолу, що дорівнює двом третинам Європи, майже не досліджена.

На щастя, тридцять сьома паралель не перетинала ці безмежні пустелі, ці неприступні краї, що коштували вже науці численних жертв. Гленарван не спромігся б їх подолати. Його експедиція мала перейти тільки частину Південної Австралії - вузьку смугу провінції Аделаїда, геть усю провінцію Вікторія й вершечок переверненого трикутника, Що його утворює Новий Південний Уельс.

Від мису Бернуїллі до кордону провінції Вікторія - усього шістдесят дві милі. Це становить щонайбільше два Дні дороги, і Айртон розраховував завтра зупинитися на ніч в місті Апслі, що лежало на крайньому заході провінції Вікторія.

На початку подорожі вершники й коні звичайно виявляють неабиякий запал. Та коли завзяття перших не викликає заперечень, то прудку ходу других слід стишити. Хто ладнається в далеку дорогу, мусить берегти сили свого коня. Отож ухвалено щодня робити лише двадцять п’ять - тридцять миль.

А втім, ходу коней треба було погоджувати з повільнішим кроком биків, цих ходячих механізмів, які в часі втрачали те, що вигравали на силі. Фургон з пасажирами й харчами становив осередок валки, її рухливу фортецю. З обох боків їхали вершники - кінні дозорці, які мали триматися поблизу фургона. Та оскільки не встановили ніякого сталого розпорядку, кожен, звичайно в певних межах, міг діяти на свій розсуд: мисливці - вганяти за дичиною, ґречні кавалери - розважати розмовою дам, філософи - сперечатися один з одним. Паганелеві, що поєднував у собі всі ці нахили, доводилось одночасно встигати скрізь.

На шляху через провінцію Аделаїда не трапилось нічого вартого уваги. Тяглися нескінченні низки невисоких запорошених пагорбків, безмежні голі рівнини, відомі під назвою “бушів”, або прерії, порослі купками чагарника з кострубатим солоним листям, на яке така ласа вся овеча порода. Між стовпами телеграфної лінії, котра з’єднала нещодавно Аделаїду з побережжям, паслися pig’s faces - “свинячі рила” - барани з свинячими головами, що їх розводять тільки в Новій Голландії.

Досі ці рівнини нагадували одноманітні простори арген-тінських памп. Ті самі травники, той самий чітко окреслений обрій. Мак-Наббс стояв на тому, що природа Австралії точнісінька така, як у Південній Америці. Але Паганель запевняв - невдовзі краєвид відміниться. Звірившись на ці запевнення, всі очікували якихось чудесних змін.

О третій годині фургон проминув широку безлісну смугу, яка зветься “долиною москітів”. Вчений мав утіху як географ переконатися, що така назва вельми слушна. Настирливі комахи немилосердно жалили мандрівників та їхніх коней. Врятуватися від укусів було неможливо. Можна було лишень стишити біль нашатирним спиртом з похідної аптечки. Паганель, не в силі терпіти, посилав під три чорти невгамовних москітів, що люто впинались в його довготелесу особу своїми дошкульними жалами.

Надвечір кілька живоплотів з акації звеселили одноманітну рівнину. То тут, то там виникали гайки білих камедних дерев; оддалік виднілась свіжа колія. Стали зустрічатися дерева європейського походження - цитринові, оливи, зелені дуби, потяглися міцні, охайні паркани. Десь о восьмій годині бики, котрих Айртон повсякчас підганяв штрикалом, дістались до “станції” Ред-Гум. Станцією тут називають поселення, де розводять худобу - основне багатство Австралії. Скотарі звуться “скватери”, тобто “люди, що сідають на землю”[71]. Та й справді, колоніст, стомившись від нескінченних блукань по безмежних просторах, перш за все сідає на землю.

Станція Ред-Гум - невеличке поселення, проте Гленарвана зустріли тут з щирою гостинністю. Під дахом цих самітних осель завжди накриють стіл- для подорожнього і його любо привітає гостинний господар - австралійський колоніст.

Назавтра Айртон запріг биків, ледь зазоріло. Він хотів надвечір дістатися до межі провінції Вікторія.

Місцевість потроху ставала більш нерівна. Хвилясте пасмо невисоких пагорків, припорошених ясно-червоним піском, губилось вдалині; здавалось, на рівнину накинуто велетенський шарлатовий прапор, що надимається брижами під подувом вітру. Місцеві сосни “маллі” з білястими плямами й рівним гладеньким стовбуром, простягали темно-зелене віття над родючою землею прерій, де метушились незліченні табунці веселих тушканчиків. Потім потяглись широкі степи з чагарями й молодими камедними гайками. Ще далі зарості порідшали, з’явилися дерева, перші представники австралійських лісів.

Що ближче до кордонів провінції Вікторія, то відчутніше мінявся краєвид. Мандрівники бачили - вони вступають до нового краю. Вони мали за незворушне правило їхати напрямки, і жодна перепона, хай хоч гора чи озеро, не могла змусити їх ухилитися вбік. Повсякчас вони практично доводили першу теорему геометрії, незмінно обираючи найрівнішу дорогу - найкоротшу лінію між двома точками. Ані втома, ані труднощі шляху їх не зупиняли. Ходу коней розміряли відповідно до повільної ступи биків, та якщо ці спокійні тварини й не рухались швидко, зате вони ніколи не приставали.

Просуваючись у такий спосіб, валка за два дні зробила шістдесят миль і 23 грудня ввечері прибула до Апелі, першого міста провінції Вікторія, яке лежить під сто сорок першим градусом довготи в окрузі Вімерра.

Дякуючи Айртоновим піклуванням, дістали притулок на ніч у заїзді, що, за браком кращих готелів, звався гучно “Готель корони”. Вечеря, котра складалась із кількох страв, виготовлених з самої баранини, парувала на столі.

За вечерею багато їли, ще більше розмовляли. Всім хотілося дізнатися про особливості цього краю, й тому географа закидали питаннями. Паганель не змушував себе довго просити й охоче змалював провінцію Вікторія, що її називали також “Щаслива Австралія”.

- Неправильна назва, - сказав він. - Вікторію скорше слід називати “Багата Австралія”, бо й поміж країнами буває так, як поміж людьми: багатство ще не означає щастя. Австралію, дякуючи її золотим покладам, віддано було на поталу бандам хижих авантурників. Ви самі побачите, як її спустошили, коли ми переїжджатимемо через золотоносні землі.

- Вікторія - молода колонія, еге ж? - спитала леді Гленарван.

- Так, вона існує щось із тридцять років. Її засновано 6 червня 1835 року, у вівторок...

-...о сьомій годині сорок п’ять хвилин вечора, - закінчив майор, що любив пожартувати з Паганелевої звички наводити точні дати.

- Ні, рівно о сьомій годині десять хвилин, - заперечив серйозно географ. - Саме тоді Батман і Фалкнер заснували поселення Порт-Філіпп на березі тої самої бухти, де нині розкинулось велике місто Мельбурн. П’ятнадцять років колонія становила частину провінції Новий Південний Уельс і підлягала його столиці місту Сідней. Тільки 1851 року її проголосили самостійною провінцією й назвали “Вікторія”.

- І відтоді вона процвітає? - спитав Гленарван.

- Розміркуйте самі, мій друже, - відповів Паганель. - Я наведу вам кілька цифр з останніх статистичних відомостей. Що б там не казав Мак-Наббс, я не знаю нічого красномовнішого за цифри.

- Ну, шкварте, - сказав майор.

- Починаю. 1836 року колонія Порт-Філіпп мала двісті сорок чотири мешканці, а нині живе у Вікторії п’ятсот п’ятдесят тисяч. З сімох мільйонів квадратних футів, засаджених виноградом, вона щороку має сто двадцять одну тисячу галонів вина. Сто три тисячі коней гасає по її рівнинах, і шістсот сімдесят п’ять тисяч двісті сімдесят голів рогатої худоби відгодовується на безмежних пасовиськах.

- Мабуть, тут і свині є? - поцікавився Мак-Наббс.

- Так, майоре, сімдесят дев’ять тисяч шістсот двадцять п’ять свиней.

- А скільки тут баранів, Паганелю?

- Сім мільйонів сто п’ятдесят тисяч дев’ятсот сорок три, Мак-Наббсе!

- Поміж них і той, що ми його оце їмо?

- Ні, його я не рахував, бо три чверті тушки ми вже з’їли.

- Браво, пане Паганелю! - вигукнула, щиро сміючись, леді Гелена. - Треба визнати, що ви чудово знаєтесь на географії, і скільки б не силкувався мій кузен Мак-Наббс, йому не вдасться загнати вас на слизьке.

- Але ж то мій фах, пані, знати це все і, коли треба, повідомляти вам. Тому можете йняти мені віри: в цій незвичайній країні на нас чекає чимало див.

- Проте досі... - почав був Мак-Наббс, котрий мав собі за втіху піддрочувати географа.

- Та зачекайте-бо, майоре, який же ви нетерплячий! - вигукнув Паганель. - Ледве ступили через кордон і вже незадоволені. Я вам кажу, я вам повторюю, я запевняю вас: ця країна найцікавіша в світі. Її створення, її природа, її підсоння, її прийдешнє зникнення дивували, дивують й дивуватимуть учених усього світу. Уявіть собі, мої друзі, суходіл, що, формуючись, підносився із хвиль не вершечком, а вінцями, немов велетенська обручка; суходіл, в глибині якого сховано, можливо, море, що напівзійшло вже випарами; суходіл, де річки з кожним роком дедалі всихають; де немає вологості ані в повітрі, ані в ґрунті; де щороку дерева скидають не листя, а кору; де листя повертається до сонця не своєю поверхнею, а пружком і не відкидає тіні; де ліси здебільша неспалимі; де будівельний камінь тане від дощу; де в лісах дерева низькі, а трава височезна; де живуть чудернацькі тварини; де чотириногі мають дзьоби, як-от єхидна й качконіс, що змусило природників вигадати особливий клас птахотварин; де кенгуру скаче на лапах різної довжини; де в баранів свинячі рила; де лисиці пурхають з дерева на дерево; де плавають чорні лебеді, а пацюки в’ють гнізда; де птахи вражають розмаїтістю голосів і нахилів: один видзвонює, немов дзиґарі на дзвіниці, інший ляскає, наче візник батогом, ще інший наслідує гострильника, а той - цокає, як годинник, що відбиває секунди; є такий птах, що сміється вранці, коли сходить сонце, а інший плаче ввечері, коли сонце заходить. О! Най-химерніша, найдивніша у світі країна! Парадоксальна земля, що перекидає шкереберть всі закони природи! Справедливі слова вченого-ботаніка Грімара: “Ось вона, ця Австралія, своєрідна пародія на світові закони або скорше виклик, кинутий в обличчя всесвітові!”