Паломництво та хрестові походи

Початок Середніх віків знаменується значним посиленням ролі релігії: християнства та ісламу.

Християнство зародилося у першому столітті нашої ери в Палестині.

Іслам почав поширення завдяки діяльності пророка Мох а ммада (Магом е та), який жив у 571–632 рр. Народився в м. Мекка, помер у м. Медина (обидва – в Саудівській Аравії). Ці міста є центрами паломництва.

Паломництво (слово пов’язано з пальмовою гілкою, яку несли мандрівники) було започатковане ще при імператорі Констянтині, при якому (335 р.) було споруджено храм над гробом Господнім в Єрусалимі. Там розташоване місце розп’яття та поховання Іісуса Христа. У IV ст. паломництво набуло масового явища. Його рушійними силами була віра у спокутування гріхів і віра у підтримку, яку міг надати Господь Бог.

Масовість паломництва зумовила те, що для них було розроблено найзручніші маршрути та путівники. Церква усіляко заохочувала паломництво, вважаючи, що у такий спосіб можна досягти збільшення чисельності віруючих. Паломникам видавався певний документ, в якому формулювалося прохання підтримувати його власника. До паломників у цілому відносилися не лише зі співчуттям, а й з повагою. Вважалося, що їм потрібно усіляко допомагати. Звичайно паломники поверталися з якимись взятими на святій землі речами: пальмовою гілкою, якоюсь реліквією.

З паломництвом пов’язано і виникнення так званих орденів, діяльність яких було спрямовано на підтримку паломників. Поміж них Орден госпітальєрів, назва якого походить від госпіталю, що був розташований в Єрусалимі.

Паломників не зупиняло і те, що в VII ст. Єрусалим було захоплено мусульманами, які досить довго терпляче відносилися до паломників, оскільки останні приносили певний прибуток (являли собою релігійних туристів). Але в багатьох паломників грошей не було і це часом призводило до виникнення конфліктів між господарями землі та прибульцями. Посилення напруженості зрештою спричинило те, що Ієрусалим став місцем постійних сутичок і боротьби за нього.

Особливістю цієї боротьби став поділ на своїх та чужих за релігійною ознакою.

Перший хрестовий похід (а загалом їх було вісім), було здійснено у 1096–1099 рр. з метою заволодіння Святою землею. У цілому цю мету вдалося досягти – у 1099 р. Єрусалим опинився в руках хрестоносців. На завойованій землі утворилося чотири невеличкі держави. Зазначимо, що саме через цю територію проходили найважливіші торговельні шляхи між сходом і заходом, як морські, так і суходолом.

Суперечності між державами хрестоносців спричинили те, що вони не могли довго чинити опір місцевому населенню. Зрештою, ці держави припинили своє існування, що зумовило підготовку і здійснення другого хрестового походу (1144–1149 рр.), який закінчився невдало. На своєму шляху хрестоносцям не вдалося навіть захопити Дамаск.

Третій похід (1189–1192 рр.) був дещо успішнішим. У ньому брали участь відомі історичні постаті, зокрема англійський король Ричард I Левове Серце, германський імператор Фрідріх Барбаросса.

Четвертий похід (1202–1204 рр.) закінчився практично нічим (за винятком численних жертв).

У 1212 р. відбувся п’ятий або, як його ще називають, дитячий хрестовий похід, в якому найбільше було дітей з території сучасних Франції та Німеччини. Закінчився він трагічно – більшість дітей загинула по дорозі, а тих, хто дістався до Марселя, обдурили – посадили на судна і продали в Єгипет як рабів.

Останній (восьмий) похід відбувся в 1270 р. Отже, епоха походів тривала майже 200 років.

Хоча походи у цілому виявилися невдалими, воно сприяли контактам між народами, поширенню цивілізаційних надбань. Зокрема, в європейців посилилася культура миття. В їжі з’явилися рис, кавуни.

У цей час істотно розбагатіли морські порти Середземномор’я, зокрема Генуя та Венеція. Зазначимо, що приблизно в 1400 р. генуезці збудували фортецю в м. Судак.

Війни хрестоносців велися і на півночі, де вони також мали релігійне підгрунтя. На той час на півночі Київської Русі було ще поширене язичництво. Окрім того, війни мали за мету захоплення земель. До відомих подій цього часу належать, зокрема, Невська битва (1240 р.) і Льодове побоїще (5 квітня 1242 р.). В обох випадках серйозними ці битви назвати важко. Підсилення значимості цих подій сталося як результат політики Російської імперії звеличити свою історію. І, справді, у Невській битві з обох сторін взяли участь близько 300 воїнів. У побоїщі загинуло лише 20 лицарів, ще шестеро взято в полон. Щоправда, були ще втрати інших – менш важливих та озброєних осіб. У російських історичних джерелах зазначено, що на чолі русичів був князь Олександр, названий пізніше Невським. Нині існують праці, в яких висловлюється сумнів, що це справді могло бути, оскільки Олександр тоді був ще малим. Достеменно відомо, що все своє свідоме життя він був васалом монголо-татар, виконуючи їх волю.

У цьому разі потрібно сказати про державу монголів, яка наприкінці XII – початку XIII ст. набула значного розвитку. Найвідомішим її полководцем був Чінгісхан (1162–1227 рр.), справжнє ім’я якого Темучин. Є національним героєм Монголії. У 1206 р. Чінгісхан об’єднав племена монголів. Здійснив численні реформи, спрямовані на посилення вертикалі влади та війська. Усі дорослі та здорові чоловіки належали до війська, розмір якого сягав 100 тис. Основа війська – кіннота. На момент смерті Чінгісхана його імперія тяглася від Каспію до узбережжя Тихого океану. Після смерті Чінгісхана його наступника – Великого хана вибирали з-поміж його нащадків. Завдяки цьому була неможлива роздробленість, яка у цей же час панувала на руських землях. Другим Великим ханом став Угедей (1229–1241 рр.), під час правління якого Батиєм – онуком Чінгісхана здійснено навалу на Східну Європу. Батий на Волзі заснував місто Сарай–Бату – Палац Батия. У 1405 р. площа Монгольської імперії сягнула 33 млн км², тобто стала найбільшою за всю історію людства.

З подій, які мають відношення до сучасної України, варта уваги битва на р. Калка (сучасна назва – Кальчик) біля міста Маріуполь у 1223 р. Ця битва закінчилася поразкою об’єднаного війська руських князів і половців. Уцілілим у битві було дано клятву, що жодна краплина княжої крові не буде пролита. Це слово було дотримано – на полонених князів поклали поміст, на якому влаштували пирування. При цьому усіх полонених було задавлено.

Невдовзі відбулося нове вторгнення монголів, яке закінчилося падінням Києва (1240 р.) і тривалим монголо-татарським гнобленням. Щоправда, чим воно було насправді – предмет численних дискусій.