Частина І 1 page

1.

анок тут надзвичайно красивий: ледь-ледь видно сонячне проміння над лісом на околицях міста, чути пташиний спів поблизу озера. Так буває лише навесні, коли сюди заїжджає велика кількість туристів. І от, нарешті, наступила весна 2008. Місто зустрічає гостей (туристів, чиновників, бізнесменів) великим вибором готелів, розважальних закладів… Тут розташовано 25 шкіл, є 7 парків, багато різних площ, музеїв і різних магазинів; гарний житловий масив, різні заклади. Розповідь піде про Варвару Несторову, її салон «Ласточка» та історію, що з нею трапилась цього року.

Варвара Олексіївна Несторова живе тут кілька років. Вона встигла вже відкрити власний салон на гроші, що їй дістались у спадок від дідуся і стати відомою бізнеследі у місті Ертіль. Варя - висока брюнетка; їй 25 і вона ще незаміжня. Її подругою стала відома актриса Лариса Маркова, яка у свій вільний час допомагає їй.

Цей рік для Варі став більш прибутковим і, тому, вона вирішила найняти ще й масажиста Станіслава Лужина, якого вона прийняла по рекомендації Світлани Маркової (сестри Лори, яка теж колись була у бізнесі, але вирішила покинути його через народження доньки Стефанії). Сьогодні, 18 березня, його перший робочий день; Варя саме була у відрядженні у Москві. Замість неї заміщала Мар’яна Улеснікова.

- Добрий день! – до кімнати ввійшов парубок у джинсовій куртці, темних штанах і з рюкзаком на плечі. Хлопець крокував впевнено. – А можна Варвару Олексіївну? – запитав він.

- А ви, власне кажучи, хто? Бо, на жаль, зараз Варвара Олексіївна у відрядженні. – запитала Мар’яна.

- Я – Станіслав Романович Лужин. А ви, власне кажучи, - хто?

- Я - її замісник, Мар’яна Іванівна Улеснікова. – вона показала Стасу йти за нею. – Ось ваше робоче місце. Мене повідомили про ваш прихід.

- Дякую. – Стас присів на стілець і оглянувся. – Так. Містечко – те, що треба (є, де розвернутися). Вибачте. Мар’яно Іванівно, а де можна від вас подзвонити?

- Ось телефон. Віднині він ваш! Наш салон видає всім співробітникам телефон. – і вона показала свій.

- Клас!!! Але я, поки що, не ваш співробітник.

- Наш. Сьогодні у вас один клієнт. – повідомила Мар’яна.

- І ось, схоже це він. – сказав Стас, подивившись на двері.

- Це – Лариса Маркова, подруга хазяйки.

- А я її знаю. Це ж актриса і сестра Світлани, моєї подруги.

- Так, так.

- Добрий день, Мар’яночко. – привіталася Лора. – А це, я так розумію Стас? Добрий день, Стасе. Чи не могли б ви зробити мені масаж?

- Так, будь ласка.

- Бажаю успіху на новому робочому місці! – сказала Мар’яна їм.

- Дякую. – і вони пішли…

Тим часом Варвара, після конференції, вирішила прогулятися містом. Вечір був чудовим для прогулянок: на небі можна було побачити мальовничий захід сонця – як би Варя вміла малювати, вона з радістю зробила б це. Раптом у неї подзвонив телефон:

- Слухаю. О, Лора! Привіт.

- Привіт, подружко. – швидко відповіла Маркова.

- Як там у місті справи? Що новенького?

- Ну, все як зазвичай. Крім того, цей масажист нічого!

- Який масажист? Вибач, але я не пам’ятаю ніякого масажиста.

- Ну. Ти ж сама його найняла у моєї Світлани.

- Все, згадала. Забігалась, справді: так багато роботи.

- Ой, згадала, чому дзвоню. – сказала Лора.

- Ти завжди так – дзвониш поговорити і обов’язково щось забудеш сказати. Ну, що там? – сказала Варя, здогадуючись про чергову неприємність.

- Максим Каратов знову дзвонив – нагадував про якусь важливу зустріч. Виходить, ти теж про щось забула. – єхидно промовила Лора. – Не розумію, що тебе зв’язує з ним? Він же…

- Я знаю, хто він. Але мені дружба з ним зараз дуже вигідна.

- Не знаю, що хоч, те і роби. Але мене в це не вплутуй, як минулого разу.

- Я вже просила вибачення. І взагалі – це було ще місяць назад.

- Ну, добре. Коли ти приїжджаєш? - я тебе зустріну.

- Завтра буду вже на роботі в звичний час.

- До зв’язку.

- Вміє зіпсувати настрій. – подумала Варя і пішла до готелю.

На коридорах вже не було нікого. Вона тихо взяла ключі у консьєржа й піднялась нагору. Зайшовши до кімнати, дівчина побачила квіти на столі. – Цікаво, хто це може бути? А, тут є записка. – «Дорога Варваро! Я завтра складу Вам компанію. Я все ж таки вирішив поїхати. Давній знайомий – Сергій.(Ми зустрічались з вами вчора і ви запросили мене. Я подумав і прийняв вашу пропозицію.)». – Все зрозуміло. Як завжди, їду не сама!...

2.

кімнаті було тихо, тільки годинник цокав. Але Варвара вже не спала – вона вже поснідала і склала речі. Тепер вона вже просто чекала на таксі. Раптом в двері постукали.

- Привіт, Сергію.

- Доброго ранку, Варваро Олексіївно. Можна ввійти? – чемно запитав хлопець.

- Так, проходьте. – вони присіли на диванчик. – Знаєте, не думала, що Ви складете мені компанію в поїздці на батьківщину.

- Та ось я подумав і вирішив, що свіже повітря не завадить. А може ще й розв’яжу пару питань.

- Наприклад, як усі бізнесмени будете розширювати власний бізнес. Або ж просто побачите нові для вас краї.

- Ви не вгадали. Але для початку варто було б краще познайомитись. Позавчора ми так і нормально не познайомилися.

- Авжеж. Дозвольте представитись - Варвара Олексіївна Несторова – власниця косметичного салону «Ласточка». – і Варя дала свою візитку на всяк випадок. – Не заміжня. – і вона посміхнулась.

- Сергій Романович Лужин – власник готельного бізнесу в Санкт-Петербурзі. – хлопець додав. - Не одружений. Радий знайомству.

- Взаємно. – і він поцілував Варину руку.

- Вибачте. – сказав, постукуючи таксист. – Вас ще довго чекати, голуб’ята.

- Вибачте. – сказав Сергій. – Ми зараз йдемо. – і таксист пішов. – Давайте ваші речі. – і Варя дала йому свої речі. – Не розумів вас, жінок, ніколи! Навіщо ж стільки речей і лише на кілька днів!.. Ходімо. – і вони пішли.

Вони приїхали до аеропорту, мало не спізнившись, і сіли на свій рейс. В літаку вони продовжували розмовляти.

Тим часом у Ертілі робочий день вже давно настав. Стас вже звик до нової обстановки. Раптом він став мимовільним свідком приїзду Варвари і Сергія.

- Серж! Ти приїхав. – Стас зрадів і підійшов до того.

- Стас! Якими вітрами? – і хлопці обнялися.

Варвара стояла і нічого не могла зрозуміти: два парубки обнялись. Що б це означало. Так як вона була дівчина з гумором, вона сказала: «Не думала я, що є традиція незнайомим мені хлопцям обійматися.»

- Вибачте! Я – Стас, ваш новий масажист, а це…

- А я – його брат.

- Оце зустріч. Ну, хоча б зрозуміло, чому ти приїхав сюди. – звернулася Варя до Сержа. – Мар’яно!

- Так. Я вас слухаю. До речі, з поверненням!

- Дякую. Принеси, будь ласка, три чашечки кави.

- Добре. –і Мар’яна пішла…

У місті саме був час пік. Максиму Каратову довелось зупинитися і він вирішив вийти з авто, щоб купити свіжий номер газети «Вести». Погода була не дуже вдалою для робочого дня: на дорогах лежав сніг, який потроху танув і, хоч сонце світило, було досить прохолодно. Каратов трохи постояв і сів у свій «Мерс».Він був здивований – тут сиділа вона.

- Привіт, Марино! – сказав він похмуро. – І що ми тут робимо?

- Привіт, кузене. Та йшла мимо й побачила твоє авто. Вирішила заскочити на вогник.

- Зрозуміло. Ти як? Як мама – їй стало легше? – схвильовано запитав він.

- Так. Але, напевне, будуть потрібні гроші – мамі було б непогано з’їздити в санаторій… - Марина раптом зупинилась. – Макс, ти на мене не злишся?

- На тебе – ні. А от на Сашу – трохи (друг, називається). Як він міг мовчати, що з тобою зустрічається?! Ти, Маринко, мені дуже дорога – крім тебе в мене нікого немає.

- Братику, зрозумій – не завжди потрібно мене контролювати. Я вже доросла. – зрозумівши, що Максу після розриву з Дашею не дуже добре, вона вирішила змінити тему розмови. – То як з грошима? Якщо не виходить, я попрошу Олю – вона допоможе.

- Не треба. Кажи на коли – я принесу.

- Давай 20 числа.

- Добре. – і вони попрощалися. Максим завів машину і поїхав до Несторової. Це був його конкурент і тому Каратов вирішив зустрітися з нею поговорити.

В цей час Діма (син Мар’яни) лежав на дивані і думав про Олю – як їй пояснити, чому він покинув її. Раптом у нього сяйнула думка – потрібно попросити Варвару Олексіївну про зустріч у її салоні разом з Олею. Тому він швидко одягнувся, взяв велосипеда і поїхав до «Ласточки»…

3.

ьогодні Стас відпочивав під час робочого дня. Він був радий такому повороту подій – зустріч з братом, якого він вже не бачив кілька місяців, до того ж симпатична начальниця Несторова. Але відпочинок не був довгим. Як тільки він почав збиратись на обідню перерву, до салону ввійшла Валерія Малишова (нова дівчина Діми Улеснікова), блондинка з розкішним довгим волоссям. Вона зайшла до Стаса і запитала, де можна знайти Варвару. Отримавши відповідь Лера пішла до хазяйки салону.

Валерія Малишова була подругою Євгена Несторова (племінника Варі).

- Доброго дня, Варваро Олексіївно.

- Доброго, Лерочко. Познайомся – Сергій Романович.

- Добрий день. Вибачте, можна Вас на хвильку.

- Так, звісно. – і Варвара разом з Лерою вийшли на коридор.

- Що трапилось? – запитала Варя.

- Женя просив вам передати ось цей пакунок. – і дівчина простягнула пакунок.

- Дякую, бо я забула взяти зранку, коли повернулась. Це все чи ще щось?

- Можна, щоб мені зробили масаж безкоштовно, бо я не знала, що у вас є й така послуга? Гроші я обов’язково поверну.

- Так, будь ласка. – Варя підвела очі й побачила Каратова. – Все, Леро, мушу йти. Добрий день, Максиме Леонідовичу! Прошу до мого кабінету.

- Дякую. – і вони пішли.

Валерія вже встигла знайти спільну мову зі Стасом, який робив їй масаж. Раптом сюди ввійшов Діма і побачив як його дівчина так гарно говорила з Стасом.

- Не зрозумів. Що ти тут робиш, Лерочко.

- Мені роблять масаж. Тільки не ревнуй.

- Стас, до речі. Може б ви представились би?

- Із задоволенням. Дмитро Улесніков. А ви, я так розумію, новий масажист?

- Так. Ви мене вибачте, але у мене є дівчина (Даша Мармеладова) і до Лери я не маю ніякого відношення. – Стас вирішив, що цей Діма – небезпечний. Він вирішив поводити себе з ним чемно.

- Зрозуміло. – Діма подумав кілька хвилинок. – У мене скоро день народження, 22 березня. Приходьте разом з дівчиною. Познайомимось ближче. – і він дав адресу.

- Дякую. Обов’язково прийдемо.

- Леро, я йду зараз до Варвари Олексіївни. То я тебе почекаю, сонечко.

- Добре.

Розмова між Варварою і Максимом була напружена.

- Добре. Я згодна. Ми можемо надати вам послуги нашого салону на 5 днів.

- Дякую. Можна ще одне прохання! Ви не могли б позичити 1 тис. доларів.

- Дам. Але з відсотками.

- Добре. Ну що ж. До зустрічі.

- До побачення. – Варвара ще посиділа б над документами, але сюди постукали. – Ввійдіть. Привіт, Дмитре.

- Вітаю. Я знаю – ви ділова жінка, тому одразу до питання. – і він пояснив чого хоче.

- Добре, я згодна.

- Дякую. – і Дмитро вийшов.

- Покличеш маму.

- Добре.

Через кілька хвилин до кабінету зайшла Мар’яна. Варя розповіла всю ситуацію з сином.

- Я все зрозуміла. – сказала Мар’яна...

- Дякую, Стасе. Я пішла. Не забудь прийти на день народження. – нагадала Лера.

- Обов’язково…

Більше в цей день нічого такого не трапилось.

Близько ночі, коли на небі вже була тьма зірок, біля вікна стояла Даша разом з Стасом.

- Як пройшов день, любий? – запитала Даша.

- Чудово. Життя в цьому місті стало таким насиченим для мене, що навіть не передати (як у кіно). – раптом Стас замовчав, подумавши чомусь про Варвару й свого брата (невже вони будуть разом. Було б непогано.) – Ходімо відпочивати, люба.

- Ходімо. – і вони пішли.

Варвара саме думала: «Що це трапилось зі мною чи це з усіма щось сталось? Стільки всього... Нічого не розумію. Ще цей Каратов з своїми проблемами. Ой, як подумаю, то аж важко стає. Нові знайомства. Щось забагато нового. Не буду думати – що буде, те буде. Треба йти спати». Але дівчина ще довго стояла біля вікна, дивлячись на зірки та нічне життя міста...

4.

есторова вже не спала, хоч була ще шоста ранку. Вона довго думала про Сергія, схоже вона закохалась. Але Варя нічого не могла зрозуміти: як можна закохатися у людину, про яку майже нічого не знаєш, ще й так швидко. Потрібно було щось робити, але що. Так як вона вже не хотіла спати, то дівчина пішла на кухню заварити чаю. Було вже 6.30, але у неї подзвонив телефон; «кому це не спиться» - подумала вона і підняла слухавку. Це був Євген, син її старшої сестри Оксани. Варвара з Євгеном розмовляли недовго. Вся річ була в тому, що зникла Оля, його сестра, і хлопець не знав що робити (тим більше Женя нічого не сказав мамі). Варя порадила звернутися до Улеснікова, бо вона ж учора з ним говорила про Ольгу…

Ранок не був веселим і для Стаса. Він посварився з Дашею, правильніше вона з ним. Чому так? Сьогодні Даша прокинулась раніше звичайного і пішла до ванної, де відчула запах дорогих парфумів, у яких дуже добре розбиралася (вона була консультантом AVON і у неї недавно замовляли ці ж парфуми). Даша взяла сорочку Стаса й пішла до нього в кімнату.

- Що це таке? – запитала вона сердито.

- Взагалі, це сорочка. – сказав з усмішкою Стас.

- Я розумію. Але чому від неї пахне парфумами?! – ще більш сердито запитала дівчина.

- Розумієш. Я зовсім забув сказати, що влаштувався на роботу в «Ласточку». – почав пояснювати хлопець.

- Зрозуміло. Зрозуміло те, що нічого не зрозуміло. Все, я йду від тебе. Мені набридли всі твої брехні та вигадки. – дівчина взяла свої речі і пішла.

- Тепер я бачу як ти мене кохала. Напевно лише шукала привід розлучитись. – Стас стояв біля прочинених навстіж дверей і роздумував в голос. - Ох, ці жінки. Ніколи не розумів вас.

Йдучи дорогою Даша подумала про те, де вона буде жити і на що, в неї ж не було ні гроша. Але повертатися не буде, ні. Стас – це дороге задоволення, як виявилось. Раптом їй сяйнула думка про Макса Каратова. Дівчина була впевнена, що Макс ще її не забув. Отже було вирішено йти до нього.

Десь о годині другій розпочався день і для Лариси. Сьогодні прем’єра її спектаклю «Украдене щастя», де вона грала Анну – головну героїню. Лариса знала, що тут буде грати новий актор. Правда вона не знала хто це. Трапилось так, що Міша Мармеладов захворів і замість нього буде грати якийсь Олександр Турчинов. Тому Лора трошки хвилювалась через сцену, де вона повинна з ним цілуватись і вона себе заспокоювала тим, що все буде добре. Не перший рік вона актриса – щось придумає. І ось нарешті спектакль – та сцена, в якій поцілунок.

- Миколо, я вирішила. Я йду від тебе, бо кохаю Михайла. Він – моє щастя і моя доля.. – каже “Анна” і от вона цілується з “Михайлом”. Але, на жаль, поцілунок виявився справжнім по вині Саші.

- Вибачте, Ларисо. Це вийшло зовсім випадково. – почав Саша, який підійшов до неї по закінченню вистави. – Я трохи перенервував і забув. Вибачте ще раз. – і Саша не став чекати і мав уже іти, але Лариса його зупинила.

- Не йдіть! Розумієте, театр – це така штука, що інколи забуваєш, що ти актор. Зі мною вже таке не раз бувало. Так що просити пробачення не варто.

- Дякую вам. Ви таки справжня жінка. Інша б на вашому місці вже давно б послала мене або дала ляпаса.

- Ну про ляпас треба подумати. – сказала жартівливо Лора. – Сідайте.

- Дякую. Ви напевно зрозуміли, що я – актор-новачок.

- Неважко здогадатись. Ви справді перенервували. Давайте я вам наллю чаю.

- Не відмовлюсь. – повеселішав Сашко.

Поки Лариса пішла по чай, до гримерки ввійшла Варя з квітами. Але тут нікого не було, крім знайомого Олександра.

- Привіт, Сашо.

- Доброго дня, Варваро! – встав Саша. – А що ти тут робиш? – запитав він.

- Те саме я можу запитати у Вас. – зверхньо сказала Варя. Вона ще щось хотіла додати, але ввійшла Лариса. – Привіт, подружко. – і дівчата поцілували в щічку одна одну. – Вітаю з спектаклем. Ось тобі квіти. Вибач, що трохи спізнилась.

- Та нічого, буває. До речі познайомтесь, Олександр Турчинов – друг по спектаклю… - сказала Лора.

- І найкращий друг Максима Каратова. – доповнила Варя.

- Оце так! – здивувалась Маркова. – Ну що ж, світ тісний. А от і чай. Прошу! – і вони почали пити чай, продовжуючи бесіду…

У салоні теж пригод не бракувало. Стас саме збирався додому. Але до салону ввійшла досить приваблива Ольга Несторова (племінниця Варі й рідна сестра Жені). Вона оглянула салон, майже як перевіряючи. Пізніше їй зробили масаж та зачіску. Вона чекала Дмитра, так як він призначив їй зустріч. Оля була впевнена у тому, що він попросить пробачення. Дівчина встигла познайомитись зі Стасом і поговорити з ним. Він їй сподобався. Раптом до кімнати ввійшов Дмитро.

Стас саме подумав про Дашу: які все-таки жінки схожі. Тому він навіть не намагався підігравати.

- То це вона – твоя дівчина?! – здивувався Діма. – Так. А я був про тебе кращої думки.

- Та ні, Дмитре. Це вона все вигадала. А мою дівчину звати – Даша Мармеладова. Я ж казав. До того ж ти повинен її знати.

- Так, я знаю таку. Вибач, погарячкував. Ну ти, Олю… - він хотів сказати ”даєш”, але її вже тут не було.

- О це так, любовний трикутник! Та й у мене самого справи не кращі. - засумував Стас.

- А що трапилось? – поцікавився Дмитро.

- Дашка кинула вона мене через якусь дрібницю.

- А я її сьогодні вже бачив з Каратовим. Тим більше вони недавно зустрічалися. Я й навіть подумати не міг, що вона – твоя дівчина. – Діма задумався. – Схоже не в одного мене любовний трикутник.

- В мене ідея. Ходімо вип’ємо. Тут недалеко є чудовий бар. – запропонував Стас. Хлопцеві було важко на душі і він захотів розслабитись

- Оце непогана думка. Ходімо. – і хлопці пішли…

5.

римерка ще не була закрита. Варя, Лариса і Саша досі розмовляли. Обговоривши все, що тільки можна було, вони вирішили розходитись по домівках; тим більше було вже досить пізно…

На дорогах міста вночі завжди щось відбувалось: можливі аварії, багато п’яних прогулянок, але кожної весни це зникало – на вулицях відбувались перегонки. Так само було й сьогодні. Але не всі про це знали, наприклад, Стас з Дімою (які вже були досить п’яні). Тому сьогоднішня ніч для них багато що означала. Вони собі просто йшли по вулиці і не чули їзду автомобілів.

- Стасе, тобі не здається дивним те, що зараз так шумно. – сказав Діма Стасу, не оглядаючись назад. Добре, що друг вчасно оглянувся подивитись, що трапилось.

- Стережись! – крикнув Лужин і, схопивши Діму за куртку, впали набік дороги. Хлопці лежали хвилин двадцять не прийшовши до тями...

Вулицею саме йшов хлопець після роботи і побачив їх. Він одразу ж пробував привести їх до тями, але в нього нічого не вийшло. Він був змушений викликати «Швидку» і міліцію.

- Доброї ночі. Я – капітан Артем Філатов. В чому проблема, юначе? – поцікавився міліціонер.

- Подивіться. – попросив Паша. – Я йшов собі вулицею, бачу – лежать двоє. Зразу видно – не якісь там п’яниці Я їх спробував привести до тями і не вийшло, тому викликав вас і «Швидку».

- А як вас звуть? – поцікавився капітан.

- Мене звуть Павло Аркадійович Меншиков.

- А ви не знаєте їх? Раніше ніде не зустрічали?

- Ні. Я взагалі випадково тут. А живу в іншому кінці міста. – і Паша показав свого паспорта, який виявився поруч.

- Зрозуміло. – сказав Філатов. – А ось і «Швидка».- помітив він. - Доброї ночі. Забирайте їх…

На швидкій хлопцям надали першу медичну допомогу. Вдалося тільки Дмитра привести до тями, а Стаса – ні, тому що він витратив багато крові. Улесніков усе розповів міліції.

- Виходить, він Вам життя врятував! – сказав капітан.

- Виходить, що так. А сам тепер… І в Стаса тут немає родичів. – сказав з жалем Дмитро.

- А ви тоді, хто? – здивувався Філатов.

- Я – просто друг.

Капітан з Дмитром зосталися на всю ніч. Але Стас так і не прийшов до тями…

6.

арвара була незадоволена: така велика кількість клієнтів до Стаса, а його немає. Вона вирішила подзвонити до нього, але, коли дівчина додзвонилась, відповів Діма. Він розповів їй про ситуацію, що склалась і попросив її приїхати, а також нічого не розповідати мамі про те, чому він не ночував вдома. Варя згодилась. Дивлячись на це все, дівчина вирішила подзвонити Сержу, бо не знала чи у Стаса є ще родичі:

- Привіт, Сергію. Це Варя. – привіталася вона.

- Привіт, Варю. Як справи? – поцікавився Серж.

- У мене добре, у тебе зараз будуть не дуже. – сказала з сумом Варя.

- А що у мене трапилось? – запитав з усмішкою хлопець.

- Стас потрапив у лікарню. Я вирішила, що ти маєш знати. Ось я і дзвоню. – сказала Варя і розповіла йому все, що знала.

- Так! Чекай мене на місці. Я зараз буду. – сказав квапливо Сергій.

- Але… - Варя не встигла нічого сказати, бо хлопець кинув слухавку.

Через хвилин 15 Серж був у неї в салоні. Вони не довго розмовляли і швидко вирушили до Стаса… Коли вони приїхали, одразу ж усе дізнались з уст Діми. Варя, побачивши, що хлопець був стомлений, сказала йти додому і виспатись. Так Мар’яна нічого, можливо, не помітить.

Так як до Стаса не пускали, Варвара з Сергієм сиділи на дивані у коридорі. Вони чекали лікаря, сподіваючись на втішні прогнози. Але лікар довго не виходив.

- Знаєш, Варю. Я дуже хвилююсь за нього. Він – все, що є мене в цьому житті. І мені не хотілося б його втратити. Він ще зовсім молодий – всього 26. – сказав схвильовано Серж.

- Не будь ти таким песимістом. Все обов’язково владнається. – постаралась втішити його Варя, випадково погладивши Сержа по плечі. Вони постояли кілька хвилин у мовчанці. Раптом із палати вийшов лікар.

- Що з ним? – схвильовано запитав Серж у лікаря і вони з Варею піднялися з місця.

- З ним усе буде добре. – втішив хлопця лікар. – Він просто побуде тут декілька днів. Всього-на-всього. - запевнив лікар.

- Вибачте, Миколо Петровичу, а можна до нього ввійти? – запитала Варя.

- Так, звичайно. Тільки ненадовго.

- Дякуємо, лікарю. – сказав Серж.

- Будь ласка. Це ж наша робота. – відповів лікар. – Вибачте, мені треба йти. – і лікар пішов.

Серж разом з Варею ввійшли до палати. Тут було затишно – квіти на столі і фрукти. Напевно це Діма приніс. Вони подивились на Стаса.

- А я ще була на нього сердита. – сказала Варя.

- Чому? Ніколи б не подумав, що він може вас розсердити. – помітив Сергій.

- Та. Дурниці. Я ж не знала, що він у лікарні. А ще й запізнюється на роботу.

- Тоді все зрозуміло. – сказав Серж. Він про щось приємне подумав й усміхнувся. – Знаєте, коли ми були малими, він завжди потрапляв у якусь халепу. І я завжди хвилювався за нього. – раптом Серж зупинився. – Напевно так буде завжди. Я й зараз за нього хвилююсь.

- Причина одна – ви його старший брат…Не переживайте все буде добре. Випийте склянку води, вам стане легше. – і вона налила йому води.

- Дякую. Може я скажу щось недоречно, але давайте перейдемо на «ти». А то все викаємо. – усміхнувся він.

- Гаразд. У принципі я не проти. – усміхнулась у відповідь Варя.

Вони довго розмовляли. Раптом їм не було чого сказати і вони поцілувались. Цілувались вони недовго, розуміючи, що Стас от-от прокинеться, але все ж таки хворий встиг побачити поцілунок. Він вирішив щось сказати, подумавши, що цілуватись вони можуть довго.

- А я вам не заважаю. Ей!

- Та ні. – сказала дівчина і обернулась до Стаса. – Ой, вибач.

- Та бачу. Знайшли місце і час. – раптом усі в палаті замовчали.

- Варю! Знаєте, ще коли ми були малими, Стас завжди з’являвся не тоді, коли треба. – засміявся Серж. – Це в нього завжди при собі.

- Ну що ж, буває. – усміхнулась Варя. – З поверненням, Стасе. Як себе почуваєш? – поцікавилась дівчина.

- Нормально. Дякую, що ви відвідали мене. Вибачте, але мені потрібно поговорити з братом наодинці. – попросив Стас.

- Так. Звичайно! Я все розумію. – і Варя вийшла з відчуттям провини. Їй не треба було приймати поцілунок Лужина-старшого. Але що зробиш – серцю не накажеш.

- Молодець, брате. – похвалив Стас Сержа.

- Мовчи. – Серж задумався. – Схоже, я закохався.

- Буває…

7.

ень продовжувався добре. Місто знову загуділо новими плітками, правда тепер вже щодо приїзду в Ертіль Джозефа Кембері, відомого письменника Англії. Говорили, що він ховається від своєї колишньої дружини за невиплату аліментів (за першою версією) або ж буде шукати спадок, який дістався йому від батька. Зранку до вечора по всіх телеканалах й газетах говорили про цю звістку.

Наташа Ковальчук, відома журналістка, не вірила у ці плітки і тому вона вирішила з’ясувати як усе було насправді. Так як вона була постійною відвідувачкою салону «Ласточка», Наташа знала, що там можна дізнатися багато цікавого. Тому вона вирішила піти туди знову.

- Нехай мені сьогодні зроблять масаж. А то і так вже цілий тиждень, мов на голках. Тим більше там Стас багато чого знає – робота у нього така. Все вирішено. – дівчина подумавши накинула на себе куртку (погода сьогодні була не дуже) й попрямувала до салону.

Тим часом Міша Мармеладов нарешті повернувся з Мальдів, де був майже місяць. Ця подорож була батьковим подарунком на день народження, і тому хлопець розважився по повній програмі. Він був братом тієї Даші, про яку ми вже знаємо. Михайло Михайлович Мармеладов був сином відомого банкіра, який на даний момент був за кордоном. Мишко, довго не думаючи пішов до Лери. Так як він досить довго був відсутнім, він і не знав, що дівчина вже зустрічається з його найкращим другом Дімою Улесніковим. По звичці Міша постукав тричі й зайшов до неї. Але в той момент Лера була не одна. Вона сиділа на кухні з Дімою. Вони розмовляли про Стаса.

- Невже там усе настільки серйозно?

- Так. Він втратив багато крові. – у хлопця покотилась сльоза.

- Тримайся. – Лера підтримувала коханого як тільки могла.

- Все ж таки він врятував моє життя. На його місці мав би бути я. Тепер я йому завдячую.

- Добре, що з тобою все в порядку. – і Лера поцілувала його. – Стас – чудова людина і відданий друг. Жаль, що він не зможе прийти завтра на твій день народження!

- Все з ним буде добре. Я говорив з лікарем. Стаса виписують через кілька днів. – Раптом Діма замовчав. – Схоже, хтось прийшов. Ти нікого не чекаєш? – запитав він у дівчини.

- Та ні. – Лера задумалась. – Хіба що Міша. Він був на теплих островах. Правда я забула тобі про це сказати. Ти ж саме їздив у Москву.

- Зрозуміло. А ти йому казала про нас? – запитав з острахом хлопець.

- Та ні, не казала, забула! Ой. І що тепер робити? Не знаю.

- А я знаю. – сказав Міша, ввійшовши на кухню. Він подивився спочатку на Леру, потім на Діму. Так як він вірив у долю, то сприйняв це досить спокійно. Йому все одно давно подобається сестра шефа Марина.

- Я все поясню… - почав, піднявшись зі стільця Діма.

- Та не треба нічого пояснювати. – сказав спокійним голосом Міша. – Я ж нічого не кажу. Як говориться, “дело наживное”. Мені все рівно.

- Але… - почав Діма.

- Не треба, Дімок. Міша правду каже. – сказала Лера. Дівчина не перший день знала уже колишнього хлопця…

В аеропорті була справжня божевільня. До міста нарешті прибув Джозеф Кембері. Його зразу оточили журналісти з тисячею запитань: як, навіщо, для чого у Росію приїхала така відома особистість з-за кордону. Джозеф був з тих людей, що любили похвалитись перед журналістами.

- I came from England to find the niece, and also write another story. – сказав він з дивним англійським акцентом. Іноземець ще трохи порозмовляв з журналістами, чекаючи таксі. По дорозі Джо дивився на місто. Воно здавалося йому трохи курортним, так як тут вже з самого ранку багато журналістів фотографували різні пам’ятки культури і різні прикраси міста. Містер Кембері не знав поки що, куди їхати.

- I am so sorry, but where I can find the best hotel? – поцікавився Джозеф таксиста. Він сподівався, що той зрозуміє його. Таксист щось та зрозумів, і згадуючи шкільну англійську, сказав:

- Sir, I understood you. I will drive you in the best hotel of the city. The road is short there. – сказав, подумавши хлопець.

- Thank you. – і вони поїхали далі...

Була саме перша година дня: найкращий час для роботи, і найгірший час для водіїв – затори. В салоні зараз працювали всі, окрім Стаса. Ці дні, поки він був у лікарні, його заміняв Міша Мармеладов. На вулиці сьогодні було холодно, тому багато заходили сюди просто погрітися. Варя сиділа у себе в кабінеті, читаючи пресу, в якій так багато йшлося про цього письменника. Вона була рада, що дуже скоро вона відпочине від роботи, але у неї було погане передчуття щодо надання салону цьому Каратову. «Добре, що лише п’ять днів. Це не так вже і багато» - подумала вона. Раптом вона чомусь згадала про Стаса – погано, що його немає. Вона хотіла більше дізнатися про його брата, Сергія. Все-таки гарний Серж – чимось він її зачарував. – і дівчина поринула у спогади.