Структура, типологія та функції політичних еліт

Функції політичної еліти:

- реалізація волі народу, суспільних груп, класів щодо здійснення політичної влади, задоволення суспільної потреби у владному регулюванні;

- артикуляція інтересів великих суспільних груп;

- аналіз політичної ситуації, політичне прогнозування, вироблення стратегії та тактики політичної діяльності;

- формування інституційно-організаційної волі суспільних груп;

- політичне представництво суспільних груп та їх інтересів;

- регулятивно –контролююча;

- підготовка та висунення кадрів, форування адміністративного апарату.

Одним з важливих питань теорії політичних еліт є їх типологізація. В основі типології еліт лежать різні критерії, які дають змогу віднести певну еліту до того чи іншого типу:

1. За критерієм стадій історичного розвитку еліти поділяють на:

- аристократична (еліта крові) існує в доіндустріальному, традиційному суспільстві;

- еліта багатства й успіху (олігархія) притаманна індустріальному, капіталістичному суспільству;

- бюрократична еліта характерна для індустріального суспільства тоталітарного типу (соціалізм, комунізм);

- еліта знань (меритократія) притаманна сучасному, постіндустріальному суспільству.

2. За критерієм обсягу політичного простору:

- загальнонаціональна;

- регіональна;

- місцева.

3. За сферою діяльності:

- адміністративна;

- комунікаційна;

4. За ідеологією:

- ліберальна:

- консервативна;

- соціалістична;

- націоналістична.

5. За характером політичного режиму:

- демократична;

- авторитарна;

- тоталітарна.

6. За можливістю доступу в еліту нових членів:

відкрита;

закрита.

В межах політичної еліти вирізняють:

- еліту влади;

- еліту впливу;

- субеліту (суспільна верства, яка за своїм соціальним статусом наближається до політичної еліти і за рахунок якої відбувається поповнення політичної еліти).

В контексті співвідношення владної, управлінської та опозиційної діяльності виділяють:

- правлячу еліту, яка в даний період здійснює владу;

- опозицію, яка критикує діяльність правлячої еліти та прагне завоювати владу;

- контреліту (політично активна верства з якої в майбутньому може утворитись нова еліта, яка прийде на зміну існуючій).

Таким чином, політична еліта – це активна, компетентна з високим ступенем організації група, що безпосередньо здійснює управління державою та суспільними справами. Діяльність політичних еліт передбачає наявність у ній авторитетної особи – лідера аналізу якого присвячене наступне питання.

3. Теорія елітарної демократії

Теорія елітарної демократії виникла у 70—80-х роках XX ст. на основі поєднання елементів теорії еліт і теорії «плюралістичної демократії» (С.Келлер, О.Штаммер, Д.Рісмен). І

Рання теорія еліт («еліта» — краще, добірне, обране) розроблялася В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельсом (кінець XIX — початок XX ст.). її основне положення — у влади перебувають два класи: пануючі (еліта) і підвладні (народ, трудящі). Не маючи нічого спільного з демократичними теоріями, рання теорія еліт відкидала спроможність мас до управління. Винятком є припущення Г.Моска про відновлення еліти за рахунок найздібніших до управління з числа активних нижчих верств суспільства. Але це аж ніяк не свідчить про демократичну позицію теорії раннього елітаризму, її ідеологи були переконані в тому, що правлячий клас концентрує управління політичним життям країни у своїх руках, а втручання неосвіченого народу в політику може лише дестабілізувати або зруйнувати сформовані громадсько-політичні структури.

Відповідно до теорії еліт кожне суспільство не схоже на інше внаслідок розбіжностей у природі своїх еліт. Воно обумовлено, крім інших чинників, нерівномірним поділом престижу, влади або почестей, пов'язаних із політичним суперництвом. Визнавалися два види прийомів і засобів правління більшістю з боку еліти — сила і хитрість. Еліту, яка віддає перевагу насильству, Парето називав елітою левів, а еліту, що тяжіє до хитрості -елітою лис. На думку Р. Парето, історія суспільств — це головним чином циркуляція еліт. Його підтримав Р. Міхельс у роботі «Соціологія партійних організацій у сучасній демократії». Він стверджував, що відбувається зміна еліт за законом олігархії, згідно з яким у всіх партіях, організаціях, незалежно від їхнього типу, «демократія веде до олігархії». Рядові члени організацій, нездатні до управління, висувають керівників, котрі «антидемо-кратизуються», перетворюються на «партійну еліту». Тобто на певному етапі демократія перетворюється на олігархію. По суті, демократія перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт». Першочерговим завданням Р. Міхельс вважав формування «гідної» партійної еліти.

До Другої світової війни центр пропаганди елітаризму знаходився в Європі, США були ЇЇ «периферією» (праці Моска, Парето, Міхельса почали перекладати там лише у 30-х роках XX ст.). Після війни цей центр перемістився до США. Утворилося кілька елітарних шкіл. Якщо порівняти американську і західноєвропейську теорії еліт, можна побачити, шо перша є емпіричні-шою, у ній переважають інтерпретації еліти з погляду структури влади і громадсько-політичних впливів. Другій є притаманною «ціннісна» інтерпретація еліти.

Ціннісні уявлення про еліти полягають в основі концепцій елітарного плюралізму (інакше — елітарної демократії). Теорії елітаризму та плюралістичної демократії, які раніше вважалися антиподами, знаходять у ній тісніші точки зіткнення.

Теорія елітарного плюралізму (або елітарної демократії) заперечує розуміння демократії як правління народу й обґрунтовує демократичне правління еліт. Вона стверджує, що існує чимало еліт і жодна з них не домінує в усіх сферах життя. Між елітами, що переслідують різноманітні політичні цілі, але й мають загальну згоду щодо «правил гри», точиться конкуренція. Численність протиборчих еліт створює в суспільстві певний «баланс сил, який забезпечує демократичне вирішення питань влади».

Наприклад, С.Келлер стверджує, що в західному суспільстві лідерство належить не одній еліті, «а скоріше комплексній системі спеціалізованих еліт». Довільно розширюється коло еліт: до них відносять будь-яке більш-менш оформлене об'єднання людей. Вважається, що маси можуть суттєво впливати на еліти через вибори, «групи тиску», вимагати їхньої звітності. У цьому аспекті теорія елітарного плюралізму практично змикається з теорією «плюралістичної демократії». Місце соціальних груп як учасників (суб'єктів) політичного процесу прийняття владних рішень посіли еліти груп (плюралізм еліт). Саме їхня численність і конкуренція, їхній консенсус щодо основних цінностей і «правил гри» гарантує стабільність, високу цінність функціональності й ефективності демократичної системи.

Таким чином, теорія елітарної демократії виходить із розуміння демократії як вільного суперництва претендентів за голоси виборців, як форми правління еліт, більш-менш підконтрольних народу особливо під час виборів. Суть концепції елітарної демократії полягає в ідеї плюралізму еліт, «що виростають» на основі взаємодії суспільних груп. Ідея плюралізму еліт протиставляється ідеї влади в руках однієї еліти.

.

4 Проблеми формування політичної еліти в Україні.

Великі надії в Україні з перших років незалежності покладалися на „нову” українську еліту. І саме тому, що вона почала було формуватися переважно як носій національно-культурних ідей і цінностей. За таких обставин потенційно наріжним каменем творення новітньої української держави мала стати тисячоліттями незреалізована національна ідея. Проте, вже сьогодні ми можемо сказати, що такі надії відносно нової української еліти себе не виправдали. Важливою запорукою прогресивного демократичного розвитку новітньої України є не лише формування власної нової, національно зорієнтованої еліти, але й узгодження дій еліти всередині себе та з іншими суб’єктами політичного процесу в Україні. Власне, від такої узгодженості суттєво залежить не лише результат державотворення, але і єдність, цілісність України як унітарної держави. Розгляд цих питань дозволить правильно зорієнтуватися в тих суспільно-політичних процесах, які тривають сьогодні в державі і суспільстві. Особливо важливим в такому дослідженні є визначення проблеми щодо відкритості чи закритості української еліти.

Основна мета політичної еліти – вказати суспільству шляхи розв’язання наявних проблем, консолідувати його. Але вітчизняні правлячі еліти здебільшого цього не робили, а, навпаки, максимально використовували роз’єднаність суспільства. Усе це спричинило соціальну апатію та розкол. Чого лише вартий період правління «помаранчевої» політичної еліти, під час якого відбувся безпрецедентний розкол України на Схід і Захід.

В Україні на відміну від більшості країн колишнього соцтабору – Польщі, Чехії, Угорщини й інших досі не відбулося зміни «критичної маси» політичної еліти. На підтвердження цього – статистика. Так, за даними Національного інституту стратегічних досліджень, серед осіб, котрих за період незалежності України призначали на впливові посади в системі влади (прем’єр, віце-прем’єр, секретар Ради національної безпеки і оборони, голова адміністрації Президента), 73% становлять вихідці з партійної, господарської, комсомольської номенклатури радянських часів. Окрім того, згідно з тим-таки дослідженням, дві третини української політичної еліти – це особи старші за 50 років.

Етапи формування політичної еліти України також є специфічними, з огляду на досвід інших країн. Окреслю їх у загальних рисах:

-- 1991–1994 рр. Створюється основа політичної еліти країни. Кількісно та якісно в її складі домінує номенклатура, що відмовилася від комуністичної ідеології й узяла на озброєння ідею національно-державного будівництва та незалежності України.

-- 1994–1998 рр. З’являється професійна політична еліта. Політика починає ставати професією. Спостерігається тенденція регіоналізації політичної еліти. Саме в цей період регіональні еліти вперше продемонстрували, що здатні посісти домінуючі позиції на загальнодержавному рівні.

-- 1998–2004 рр. Головна тенденція цього етапу – зрощування бізнесу та влади. Утім, як свідчить досвід формування політеліт в інших країнах, прихід бізнесу в політику – явище аж ніяк не однозначне. З одного боку, посилюється увага до економіки, проявляються нові управлінські підходи, що більше відповідають ринковим умовам. З другого – владні повноваження дедалі частіше використовуються для лобіювання певних бізнес-інтересів.

-- 2004–2009 рр. Псевдозміна політичної еліти часів помаранчевої революції спричинила початок її глибокої деформації. Характерними для політичної еліти в п’ятирічку «помаранчевої» влади стали:

– відносно низький рівень професіоналізму значної її частини;

– відсутність необхідного стратегічного мислення;

– низька ефективність і якість прийнятих політичних рішень;

– невміння домовлятися, погоджувати інтереси, доходити політичних компромісів і в зовнішній, і у внутрішній політиці;

– відчуження від суспільства, що призвело до поглиблення соціального розриву між її представниками й пересічними громадянами.

Доля української держави залежить від того, якою стане нова політична еліта. Чи уявлятиме вона чітку картину майбутнього, чи матиме стійкі принципи діяльності й відповідальність. Але не варто сподіватися, що зміна політичної еліти відбудеться винятково природним шляхом – так само, як зміна поколінь. Приклад того ж таки Києва свідчить, що команда, створена з молодих політиків, фактично є продовженням, а то й посиленням негативного політичного досвіду своїх старших політичних попередників.

Вочевидь, нова еліта не зможе повноцінно сформуватися самотужки, та нинішня політична верхівка нічого для цього не робить. Однак в інтересах самих політичних партій України – приділяти належну увагу формуванню молодіжних підрозділів, діяти які мають не задля галочки або з піар-метою, а щоб стати дієвим базисом формування нових політиків.

Нині налічується понад 150 молодіжних всеукраїнських громадських організацій. Проте експерти не раз зазначали, що рівень їхньої співпраці й комунікацій між собою та з органами влади надто низький. Як наслідок так зване електоральне болото, тобто частину населення, що традиційно не бере участі у виборах, становлять особи віком 18–30 років. Утім, дарма українські політики не сприймають їх як серйозну суспільну силу й у передвиборних програмах приділяють набагато більше уваги проблемам пенсіонерів, аніж молоді.

Мабуть, істотно вплинути на якість еліти можна, зробивши жорсткішими правила приймання на державну службу. Це має сприяти приходу у сферу державного управління найкращих представників молоді. Слід також запровадити механізм якісної селекції всередині самої політичної еліти.

Література:

1. Амельченко О. Політична еліта в суспільстві, що трансформується / О. Амельченко // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – Львів: НУ «Львівська політехніка», 2006. – Вип. 18. – С. 1-7.

2. Кіянка І. Політична еліта у контексті трансформаційних процесів українського суспільства / І. Кіянка // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – Львів: НУ «Львівська політехніка”, 2008. – Вип. 20. – С. 68-70.

3. Кочубей Л. О. Політична еліта та політичний клас: класичні зарубіжні концепції / Л. О. Кочубей // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – К., Миколаїв: Український центр політичного менеджменту, 2009. – Вип. 17. – С. 96-107.

4. Кухта Б. Політичні еліти і лідери / Б. Кухта, Н. Теплоухова. – Вид. 2-ге, перероблене і доповнене. – Львів: Кальварія, 1996. – 221 с.

5. Політологія / А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. – 2-е вид. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с.

6. Політологія: Навч. посібн. / О. О. Волинець, М. П. Гетьманчук, В. В. Гулай [та ін.]. – Львів: НУ “Львівська політехніка”, 2005. – 360 с.

7. Сергатюк Д. Витоки формування вітчизняної політичної еліти / Д. Сергатюк // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – К., Миколаїв: Український центр політичного менеджменту, 2009. – Вип. 16. – С. 68-76.

8. Словник-довідник політологічних термінів / За ред. М. П. Гетьманчука, П. П. Ткачука. – Львів: Львівський військовий інститут, НУ “Львівська політехніка”, 2006. – 229 с.

Date: 2015-09-22; view: 826; Нарушение авторских прав