Нація як суб’єкт політики

Особливу роль у процесах утворення і функціонування держав відіграють великі людські спільноти — нації. Слово «нація» походить від латинського natio (рід, плем’я). Спочатку термін мав дещо зневажливий зміст і, до певної міри, — відповідний соціальний контекст — у Давньому Римі «націями» називали групи чужинців з певного регіону, зазвичай об’єднаних кровними зв’язками, які не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму. У своїх промовах Цицерон називав «націями» віддалені і «варварські» народи. Аналогічний термін існував в грецькій і давньоєврейській мовах. У період Середньовіччя з розвитком знань про довколишній світ розвивається етнічне розуміння цього поняття. Досить поширеним слово «нація» у середні віки було також в університетах, передусім серед студентських спільнот. Студентські «нації» складалися за принципом спільного географічного походження та мови. Приблизно з кінця XIII ст. виникло ще одне значення поняття «нація» — цим терміном об’єднувалися представники того чи іншого спрямування на церковних соборах, причому до «нації» входили представники не лише церковних, а й світських кіл певної країни. «Нації» були угрупованнями представників інтелектуальної, теологічної, політичної чи церковної еліти того часу, об’єднаних територіальною ознакою. Таким чином термін набував вагомішого змісту, оскільки давав відчуття приналежності до престижної формальної групи, підвищував соціальний статус особистості, яка належала до такої нації.

У XVI — XVII столітті в Англії, а пізніше Франції у в результаті формування «національних» держав у Європі, розвитку «національних» мов, які прийшли на зміну латині, і «націоналізації» церков поняття нації пов'язується з такими категоріями, як «громадянство», «держава», означаючи приналежність до певної територіально-політичної спільноти. Д. Дідро, наприклад, у своїй «Енциклопедії» визначав «націю» як значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом.. Етнічне походження при цьому втрачає значення. Ототожнення нації і держави залишається характерним Західній Європі в XIX—XX ст.

Одним із перших визначень поняття «нація» у новітню епоху (власне, в епоху націоналізму), що стало класичним і згадується майже в усіх загальнотеоретичних працях з проблем нації і націоналізму, вважається праця Ернеста Ренана (1823 — 1892) «Що таке нація?». Для французького вченого поняття «нація» належало до сфери суспільної психології, моралі, а вже звідси — політики.

«Нація» для нього була невідривною від почуття спільності, що грунтувалося на історичній колективній свідомості. Нація як «духовний принцип» існує у двох часових вимірах: у минулому і сьогоденні. «Нація, — наголошував Е. Ренан, — це кінцевий результат довготривалої роботи, жертовності й відданості.

Найбільший вплив на сучасне розуміння нації зробили ідеї К. Дойча, Е. Ґелнера, Б. Андерсона і Е. Сміта.

Як бачимо, до XII-XIII ст. Термін „нація” вживався переважно щодо етнічних спільнот. Протягом XVI-XVII ст. цей термін все відчутніше набуває політичного змісту. Нація ототожнюється з державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає незалежно від етнічного походження, культури чи віросповідання. Як пише П.Уайт, слово „нація” знаходило більше розуміння і підтримки серед народу, ніж слово „держава”. Особливої популярності цей термін набув після Великої Французької революції, після чого цей термін вживається у значенні політичної, а не етнічної спільноти, хоча завжди залишається важливим елемент етнічності (мова, культура, звичаї тощо).

Нація уособлює горизонтальну диференціацію людства, віддзеркалюючи багатство його етнопсихологічних, культурно-історичних і соціально-політичних форм в нові часи. Розглядаючи нацiю як колективну дійову особу історії й політичного життя, важливо знати, як вона виникла, розуміти особливості її генези. Генеза вказує на витоки "полiтичностi" цієї спiльноти, визначає специфічні риси нацiональної свiдомостi та її найсуттєвішої складової частини — нацiональної iдеї. Водночас визначення суті нації як історичної спільноти та шляхів її формування є одним з найскладніших і найдискусійніших питань теорії нації.

Нації вступають у політичний процес як його суб’єкти задля задоволення своїх соціально-культурних потреб, а також політичних та економічних інтересів, рівноправності на арені політичних та економічних змагань. Суб’єктами політики на внутрішньополітичному рівні можуть також виступати частини націй чи етносів, що з певних причин опинились в іншому етнічному середовищі -- національні групи та меншини.

Для визначення поняття нація використовують три головних підходи

1. духовно-психологічний прагне розглядати націю поза системою суспільних зв’язків. Деякі ідеалістичні концепції трактують „національний дух” як провідний, а іноді і як єдину ознаку нації. Інші розглядають націю як „психологічне поняття", без свідому психологічну спільність або спільність, засновану на „голосі крові”. Існує й така точка зору, згідно з якою нація - спільність долі, союз однаково мислячих людей, об'єднаних спільністю характеру.

2. політичний підхід розглядає націю в державно-правовому аспекті без урахування палітри суспільних відносин. Етатистські концепції нації відмовляють народам, які не утвердили в силу різних причин своєї національної державності називатися націями.

3. історичний визначає націю на підставі залучення широкої групи соціальних факторів, де головним є народження усталених економічних, торговельних зв'язків в минулому, коли розвиток товарного виробництва викликав до життя глибокі зрушення в економічному, соціально-політичному і духовному житті.

Серед великого розмаїття теоретичних підходів до розуміння суті націй, передумов і способів їх формування, можна віднайти немало такого, що об’єднує сучасних дослідників. Зокрема, більшість із них погоджуються, що нації належать до модерних, тобто таких, що виникли в нові часи, утворень. Їм передували (а до деякої міри і сьогодні співіснують з ними) інші види спільнот: племена і племінні об’єднання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно етнічного та етно-політичного підходу, є етносом на певній стадії його розвитку і зрілості.

Процес націогенези (виникнення націй), згідно етнічно-політичного підходу, полягає в тому, що етноси як попередники націй, проходять певні стадії розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен в ширші етнокультурні об’єднання і аж до перетворення цих об’єднань в самосвідомі спільноти, що творять або прагнуть утворити держави. Їх суспільна свідомість поступово "політизується", вони стають учасником політичного процесу і трансформуються в нації.

Уже в час свого утвердження поняття нації мало два виміри: 1. внутрішній (соціально-політичний), що виник внаслідок усвідомлення антитези “народ—правителі” і втілився в ідеях народного суверенітету і рівноправності всіх людей, що складають громадянське суспільство і націю; 2. зовнішній (етно- або культурно-політичний), пов’язаний з розумінням окремішності і культурної гомогенності даного народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і налагоджувати відносини з іншими народами.

Структурно, з точки зору її складників, нація є громадянське суспільство плюс національна (тобто створена культурно спорідненим народом) держава. Функціонально, тобто з точки зору виконуваних спільнотою соціальних ролей, нація є форма і наслідок соціально-політичної мобілізації в нові часи, суб’єкт політичного процесу, захисник інтересів і архітектор майбутнього певного суспільства.

На початкових етапах існування нація може мати свою державнiсть, а може й не мати її. В політичному житті вона може бути репрезентована полiтичними партiями, суспiльно-полiтичними рухами та iншими недержавними iнституцiями. Але на вiдмiну вiд етносу — явища культурологiчного, нацiя завжди є спiльнотою полiтичною, формування якої є водночас процесом зростання її внутрiшньої солiдарностi, встановлення ефективнішого контролю спільноти за поведiнкою її членiв. І якщо члени спільноти пiдкоряються вимогам згуртованостi i поділяють прихильність до групових символів, то група досягає статусу нацiї. Іншими словами, нація — це етно-політична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави.

Науковці виділяють декілька теорій нації, зокрема, це:

1) етнічна теорія нації, найбільший вклад у розвиток цієї теорії зробили такі вчені як Г.Нільссон, М.Новак, Е.Сміт. Нація розглядається як велика політизована етнічна група, яка характеризується спільною культурою та спільним уявним походженням;

2) історико-економічна теорія нації -- ця теорія пов’язана із класиками марксизму-ленінізму; нація розглядається як національна класова спільнота, продукт суспільного розвитку, один з важливих факторів суспільного прогресу.

3) культурологічна теорія нації, засновник Карл Реннер. Нація – це перш за все культурне співтовариство, ґрунтується на засадах спільної культури і особливо мови.

4) політична теорія нації, вона сформувалась на початку XVII ст. І одним із її засновників вважають Г.Гроція. Ця теорія пояснює націю як політичну спільноту, котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення.

5) психологічна теорія нації – одна з перших та найпоширеніших Засновники цієї теорії – Дж.Віко, І.Кант, Ф.Шелінг, Г.Гегель, Е.Ренан, Ю.Липа та ін., які розглядали націю як „дух народу”, люди, об’єднані національною волею, національною свідомістю.

Ще більш політичного характеру набула теорія нації у Північній Америці, оскільки американська нація формувалася за політично-територіальним принципом. У США була застосована політика так званого “плавильного котла”, яка відіграла свою конструктивну роль у становленні американської політичної нації. Згідно з нею, у США немає територіально-адміністративних одиниць за етнічною ознакою, а етнокультурні особливості об’єднують людей на культурній основі.

Саме таке “етатичне” (від французького etat - держава) тлумачення нації найпоширеніше нині у країнах Заходу, де порівняно рано сформувались національні держави. Становлення націй як історичних спільнот тут було пов’язане з розвитком ринкових відносин, внаслідок чого формувалось громадянське суспільство, котре, власне, і є нацією. Її природа полягає у подоланні етнічної виокремленості людей, залученні їх до широкої системи соціальних та культурних взаємин. Крім того, основою національної ідентичності є територіальний принцип та громадянські права, а не “народна культура”.

Нація - це наслідок консолідації різних субетнічних груп, що мешкають на певній території, довкола певного, як правило, найчисленнішого етносу, наслідок усвідомлення їхньої окремішності, політичного, економічного, а іноді й військового конституювання у світі соціальних взаємозв’язків з іншими народами, конституювання своєї особливості у всезагальному, загальнолюдському. З цієї точки зору, нація - це соціоцивілізаційне утворення, різноманітні аспекти якого у взаємозв’язку утворюють неповторний спосіб її буття. Тому в окремих публікаціях поділ націй на “політичні” і “етнічні” пов’язаний з існуванням у деяких країнах моноетнічних націй або так званих титульних етносів у багатоетнічному суспільстві, тимчасом як в інших країнах ні перших, ні других немає. Титульний етнос дає своє ім’я країні, геополітичній площині та державі. Однак його статус у багатоетнічному суспільстві не фатальний, роль його історією навічно не фіксується, а ситуативно передається від одного народу до іншого.

Титульним народом - етносом - у багатоетнічному суспільстві, як правило, є найчисленніший та найстаріший, який робить найвагоміший внесок у соціальну результативність життєдіяльності даного суспільства. Він дає своє ім’я не лише країні, а й державі та атрибутам влади - території й кордонам, природній специфіці й ландшафту, копалинам і шельфу, територіальним водам і повітряному басейну, дипломатичній службі і збройним силам, валютно-фінансовій системі й типові економіко-господарської діяльності, парламенту й уряду, мові офіційного спілкування і моделі культурного засвоєння людиною світу, торговельно-культурним і зовнішньополітичним взаєминам народів та ін.

В Україні ми прагнемо створити політичну націю. Саме тому нам видається найбільш прийнятним таке розуміння політичної нації: вважається, що коли суспільство і держава стають відповідними один одному, тоді вони створюють політичну націю. Якщо вони не здатні цього зробити, то у частини населення з’являється бажання створення іншої держави. В тому випадку, коли концепція нації ґрунтується на соціальних критеріях і розвиток суспільства входить у протиріччя з державою, окрема етнічна спільнота намагається створити власну державу. Тобто політична нація повинна охоплювати всіх громадян певної держави попри їхні відмінності^.

Схема 9.1.

Date: 2015-09-22; view: 688; Нарушение авторских прав