Розділ XI. Озеро Таупо

У прадавні часи у центрі новозеландського острова внаслідок обвалу земної кори утворилась безодня завдовжки 25 миль і 12 завширшки. Води, що стікали з навколишніх гір у цю гігантську западину, поступово перетворили її на озеро, озеро‑безодню, адже досі жоден лот не зміг зміряти її глибини.

Ось таке це дивовижне озеро Таупо, що здіймається на висоті 1250 футів над рівнем моря й оточене горами заввишки 2800 футів. На заході – величезні шпилясті скелі, на півночі – кілька віддалених вершин, порослих невеличким лісом; на сході – широкий спадистий берег, по якому звивається дорога і між зелених кущів виблискують пемзові камені; на півдні, за смугою лісу, – конічні вершини вулканів, що сягають хмар. Усе тут кипить і клекоче, немов велетенський казан, почеплений над підземним вогнем. Земля здригається, її кора, наче скоринка перепеченого пирога, розколюється, і звідти виривається пара. Якби пара не знаходила собі виходу на відстані 20 миль від озера крізь кратери Тонгаріро, то все це плоскогір’я рухнуло б у розпечене горно під ним.

Понад вогнедишними сопками з північного берега озера видніється увінчаний димом і полум’ям вулкан Тонгаріро, що належить до складної орографічної системи. За ним одиноко підноситься серед рівнини ще один вулкан – гора Руапагу. Її закутана у хмари вершина сягає 9000 футів. Жодна людська нога досі не ступала на її неприступну вершину, нікому ще не вдалося виміряти глибини її жерла.

З цими вулканами пов’язано чимало легенд, і за інших обставин Паганель не оминув би цієї теми, розповівши своїм товаришам принаймні про сварку двох сусідів і друзів, Тонгаріро і Таранакі, через жінку. Як і кожен вулкан, запальний Тонгаріро розлютився і вдарив Таранакі. Принижений товариш утік долиною Вангані, згубивши дорогою дві величезні брили. Він оселився на узбережжі, перетворившись на гору Егмонт.

Однак зараз наш географ не мав жодного бажання це розповідати, так само як його товариші слухати. Вони понуро дивились на північно‑східний берег озера Таупо, куди їх закинула лиха доля.

Уже зникла місія, заснована панотцем Грасом у Пукаве, на західному березі озера. Війна вигнала проповідника із цих земель. Бранці були тут самі, у пазурах маорійців, що прагнули помсти, і саме в тій частині острова, куди ніколи не заглядали місіонери. Каї‑Куму на пірозі перетнув невеличку бухту, обігнув гострий мис і пристав до піщаного східного узбережжя, до перших відног гори Манго. Там простягалися поля форміуму, цінного новозеландського льону, «гаракек» тубільною мовою. У цій рослині корисна кожна частина: її квіти дають чудовий мед, стеблини – клейку речовину, що заміняє віск і крохмаль. Ще корисніше її листя: свіже використовують як папір, висушене – як трут; із поздовж розрізаних стеблин роблять мотузки, троси й рибальські тенета; із розчесаних волокнин тчуть ковдри, циновки, плащі, пов’язки на стегна. У тканину з новозеландського льону, пофарбовану у червоний або чорний колір, вбираються маорійські чепуруни.

Цей коштовний льон можна побачити в будь‑якому місці на обох островах: і на морському узбережжі, і вздовж річок, і над берегом озер. Його дикі кущі вкривають поля, а червоно‑брунатні квіти, подібні до квіт агави, визирають з‑під довгого клиноподібного листя. Завсідники цих полів, гарненькі пташки нектарії, пурхали тут зграйками і ласували медовим соком квітів. В озері плескались приручені чорні качки із сіро‑зеленими плямками.

За чверть милі на стрімкій кручі виднілася па – неприступна фортеця маорійців. Бранців одного по одному висадили з піроги й повели до фортеці. Стежка звивалась поміж заростей форміуму й вела до пишного гайка. До «па» Гленарвану і його загону довелося подолати чималу відстань. Ця фортеця мала потрійний захист. Перший, зовнішній, складався з частоколу з міцних тичок заввишки 15 футів; такий само другий і третій, внутрішній, – вербова огорожа з отворами‑бійницями.

Усередині па виднілось декілька своєрідних маорійських будівель і щось із сорок симетрично розташованих хиж.

Другий частокол «прикрашали» мертві голови, які нажахали бранців. Леді Гелена й Мері відвернулись не стільки від жаху, як із відрази. Ці голови належали маорійським вождям, що полягли на полі бою. Це географ визначив за безокими очними западинами. Голови обробляють у такий спосіб: з них виймають мозок, видаляють шкіру, носи закріплюють маленькими дощечками, ніздрі начиняють льоном, роти й повіки зшивають, а голову коптять протягом тридцяти годин. У такому вигляді голови довго не псуються і виставляються як трофеї переможців.

Часто у такий самий спосіб маорійці зберігають голови своїх вождів, але їхні очі не чіпають. Тоді вам здається, що вождь пильно дивиться на вас. Новозеландці завжди з гордістю демонструють ці останки. Вони викликають захоплення у молодих вождів. На честь цих останків влаштовують пишні церемонії.

Та у фортеці Каї‑Куму стирчати тільки голови ворогів. Ясна річ, чимало з них належало англійцям.

Помешкання Каї‑Куму розташовувалось у глибині па, серед декількох хиж, що належали туземцям трохи нижчого рангу. Перед його хижою простягався великий відкритий майданчик, який англійці назвали б військовим плацом. Помешкання вождя було зведене з кілків, обплетених гілками, усередині оббите циновками із форміуму. За розмірами приміщення було справді гідне новозеландського вождя: 20 футів завдовжки, 15 завширшки і 10 заввишки. У хижі був лише один отвір, завішений щільною циновкою, що правив за двері. На даху було заглиблення, в якому збиралась дощова вода. Помешкання прикрашали вирізьблені фігури, а на його стіні зір відвідувачів тішили зображення листя, символічних фігур і почвар, гіллясті візерунки – чудернацькі й хаотичні орнаменти, витесані різцем тубільних майстрів. Глиняна долівка піднімалась на півфута над землею. Тростинні решітки й матраци з сухої папороті, вкриті циновками з довгого гнучкого листя «тіфи», правили за ліжка. Посеред хижі була яма, викладена камінням. – піч, і дірка в покрівлі – комин. Коли з печі валував дим, то спершу він коптив усі стіни, а потім уже поволі його витягувало крізь цей отвір.

Біля хижі Каї‑Куму розташовувались склади із запасами вождя: урожай форміуму, картоплі і їстівної папороті. Тут на розпеченому камінні готували їжу для дикунів. Трохи поодаль у невеличких загонах тримали свиней і кіз – досить рідкісних мешканців цих країв, що їх завіз сюди капітан Кук. Часом траплялися собаки, що нишпорили в пошуках бодай якоїсь їжі. Мабуть, маорійці не дуже переймаються годівлею тих, хто сам стає їхньою поживою.

Бранці стояли біля якоїсь порожньої хижі й спостерігали за всім цим, поки вождь мав надумати віддати щодо їх бодай якийсь наказ.

А тим часом натовп старих жінок покривав новоприбулих лайкою. Старі ві дьми, стискаючи кулаки, підходили до «клятих європейців», вили і погрожували їм. Із декількох англійських слів, що їх кинули старі, стало зрозуміло, що вони вимагають негайної помсти.

Вислуховуючи всі ці погрози, зовні леді Гелена героїчно зберігала спокій, намагаючись не тривожити свого чоловіка. Бідолашна ж Мері перебувала на межі непритомності. Джон Манглс підтримував її, готовий будь‑якої миті віддати за неї життя. Майор зберігав властивий йому спокій, Паганель ледь стримував себе. Аби захистити дружину від цих старих мегер, Гленарван попрямував до Каї‑Куму. Вказуючи на огидний натовп, він промовив:

– Прожени їх!

Маорійський ватажок нічого не відповів на те, лише пильно глянув на свого бранця. Та, повернувшись до галасливих старих, знаком примусив їх замовкнути. Гленарван нахилив голову на знак подяки й неквапливо повернувся до своїх.

А в цей час у па зібралася сотня старих і молодих новозеландців. Одні мовчки чекали наказів Каї‑Куму, інші оплакували своїх родичів, що полягли в останніх боях. Із усіх маорійських вождів, що йшли під проводом Вільяма Томпсона, тільки Каї‑Куму повернувся на берег свого озера й оповістив плем’я про поразку, що її зазнали повстанці на рівнинах нижньої течії Ваїкато. Із двох сотень воїнів, з якими він вирушив захищати свої землі, повернулись тільки п’ятдесят. Щоправда, деякі потрапили в полон до англійців, та воїнам, що лежали на полі битви, вже не судилось повернутися до рідного селища!

Ось тому туземці й впали у відчай по поверненні свого ватажка. Вони не знали про фінал бою, тож ця звістка вразила їх наче громом.

Дикуни по‑своєму виражали душевний біль: родичі й друзі загиблих воїнів, особливо жінки, роздирали собі обличчя й плечі гострими черепашками. Кров змішувалася зі сльозами. Що сильніша туга, то глибші поранення. Закривавлені знавіснілі новозеландки вселяли жах.

Горе туземців посилювалось тією обставиною, що вони не могли поховати загиблих родичів у сімейних могилах. За віруванням маорійців, для загробного життя необхідно ховати небіжчика серед родичів. В «удупа», що в туземців означає «обитель слави», кладуть не тіло, а кістки, які попередньо очищують, вишкрібають, полірують і навіть покривають лаком. Склепи прикрашають дерев’яними статуями, на які переносять точну копію татуювання небіжчика. А тепер ці могили порожнітимуть, не відбудуться поховальні обряди й кістки убитих об’їдатимуть собаки, або вони зотліють непоховані просто на полі бою.

Ці думки тільки поглиблювали відчай. Тепер до погроз жінок на адресу бранців додалися прокляття чоловіків. На зміну крикам могло прийти насильство.

Каї‑Куму, очевидно із побоювань, що не зможе втримати натовп, наказав відвести бранців у святилище, що стояло на іншому кінці па, на майданчику, що завершувався страшним проваллям.

Святилище розташовувалось у хижі на самісінькому краю скелі заввишки 100 футів. У цій священній будівлі туземні жерці, арікі, навчали новозеландців релігії. Тут зберігалась вишукана священна їжа, яку в особі жерців поглинав бог Мауї‑Ранга‑Рангі.

Тимчасово врятовані від люті тубільців, полонені простяглись на циновках із форміуму. Виснажена леді Гелена схилилась до чоловіка. Гленарван, міцно пригорнувши її до себе, повторював:

– Тримайся, моя люба Гелено, небо змилується над нами.

Щойно за бранцями зачинили двері, Роберт миттю видерся Вільсонові на плечі й примудрився просунути голову в щілину між дахом і стіною, на якій висіли амулети. Звідси він міг бачити все, як на долоні, аж до хижі Каї‑Куму.

– Вони зібралися довкола вождя, – прошепотів хлопчик. – розмахують руками… завивають… Каї‑Куму бере слово…

Роберт кілька хвилин помовчав і продовжив:

– Каї‑Куму щось говорить… Дикуни заспокоюються… Вони послухались його…

– Можливо, захищаючи нас, вождь має свою мету, – зауважив майор. – Він прагне обміняти нас на вождів свого племені, та чи згодяться його воїни на такий обмін?

– Так, – продовжив хлопчик, – вони підкорилися йому… Розходяться… Одні йдуть до своїх хиж… інші полишають фортецю…

– Справді? – вигукнув майор.

– Так, містере Мак‑Наббс, – відповів Роберт, – з Каї‑Куму залишилися тільки воїни, що були в пірозі… Ой! Один із них прямує до нас!

– Злазь, Роберте! – наказав Гленарван.

У цю мить Гелена підвелася й схопила чоловіка за руку.

– Едуарде, – мовила вона твердим голосом, – ні я, ні Мері Грант не повинні живими потрапити до рук дикунів!

По цих словах вона простягнула чоловікові заряджений револьвер. Гленарванові очі зблиснули радісним вогником.

– Зброя! – вигукнув він.

– Так! Маорійці не обшукували полонянок. Але ця зброя призначається не для них, а для нас.

– Сховайте зброю, Гленарване, – випалив Мак‑Наббс, – ще не настав час.

Револьвер щез під одягом Едуарда.

Циновка, якою був завішений вхід до хижі, відгорнулася. Увійшов туземець і знаком запропонував пройти за ним.

Гленарван із товаришами, тримаючись один близько одного, перейшли майдан і зупинились перед Каї‑Куму. Біля вождя стояли найкращі воїни його племені. Серед них був і маорієць, чия пірога приєдналася до Каї‑Куму там, де Похайвена впадає у Ваїкато. Це був сорокарічний кремезний чоловік із понурим лютим обличчям. Його звали Кара‑Тете, що новозеландською означає «Запальний». Його вишукане татуювання свідчило, що ця людина посідає не останнє місце в ієрархії маорійців, та й Каї‑Куму виказував йому свою глибоку пошану. Однак, якщо пильніше придивитися до цих двох, то стане зрозуміло, що вожді є супротивниками. Майор також зауважив, що влада, якою наділений Кара‑Тете, дратує Каї‑Куму. Обидва вони були ватажками великих племен, що населяли береги Ваїкато, і обидва мали рівну владу. Та хоча Каї‑Куму всміхався під час розмови, в його очах світилась глибока неприязнь.

Каї‑Куму став допитувати Гленарвана.

– Ти англієць? – запитав він.

– Так, – без вагань відповів Гленарван, розуміючи, що ця національність полегшить обмін.

– А твої супутники? – продовжував Каї‑Куму.

– Мої супутники такі ж англійці, як і я. Ми – мандрівники, що зазнали аварії. І якщо тобі цікаво знати, то додам: жоден із нас ніколи не брав участі у війні.

– Це не має значення! – грубо зауважив Кара‑Тере. – Усі англійці – наші вороги. Твої співвітчизники захопили наш острів! Вони спалили наші поселення!

– Вони не мали так чинити, – серйозно мовив Гленарван. – Я кажу тобі це не тому, що перебуваю у тебе в полоні, я висловлюю свою думку.

– Слухай, – провадив Каї‑Куму, – Тогонга, верховний жрець нашого бога Нуї‑Атуа, потрапив у полон до твоїх братів – він бранець пакекас. Наш бог велить нам викупити його. Я б волів вирвати твоє серце і повісити твою голову та голови твоїх супутників на стовпах цієї огорожі, та Нуї‑Атуа прорік своє слово!

По цих словах Каї‑Куму, який досі тримав себе в руках, затрясся від гніву і його обличчя спотворилося з люті. Та він швидко опанував себе й провадив далі:

– Як ти гадаєш, чи погодяться англійці обміняти тебе на нашого Тогонга?

Гленарван відповів не одразу. Він мовчки пильно вдивлявся у вождеве обличчя.

– Не знаю, – нарешті відповів він.

– Відповідай, – наполягав Каї‑Куму, – чи варте твоє життя нашого Тогонга?

– Ні, – відповів Гленарван, – я не вождь і не священнослужитель серед своїх.

Вражений такою відповіддю Паганель здивовано дивився на Гленарвана.

Каї‑Куму, здавалось, також здивувався.

– То вони не згодяться обміняти тебе на нашого Тогонга?

– Одного мене, мабуть, ні, а от усіх, може, й згодяться.

– У нас, маорійців, міняють голову на голову.

– У такому разі обміняй жерця на цих двох жінок, – запропонував Гленарван, вказуючи на леді Гелену й Мері Грант.

Гелена здригнулась, та майор стримав її.

– Ці дві жінки, – продовжив Гленарван, поштиво вклоняючись перед Геленою і Мері, – посідають високе становище у своїй країні.

Ватажок холодно глянув на свого полоненого. Лиха посмішка перекосила його обличчя, але він одразу ж стримав її й відповів, намагаючись побороти лють.

– Ти гадаєш, Каї‑Куму можна легко обманути, клятий європейцю? Чи ти вважаєш, що очі Каї‑Куму не вміють читати людських сердець? – І, вказавши на Гелену, промовив: – Вона твоя жінка!

– Це моя жінка! – вигукнув Кара‑Тете і, відштовхнувши полонених, поклав руку на плече Гелени. Від цього дотику бідолашна жінка стала біла як крейда.

– Едуарде! – лише спромоглася скрикнути нажахана жінка.

Гленарван мовчки підняв руку і вистрілив. Кара‑Тете впав мертвий.

На постріл збіглися тубільці. За якусь мить у фортеці ніде було яблуку впасти. Сотні рук загрозливо простяглись до нещасних полонених. У Гленарвана вибили револьвера з рук.

Каї‑Куму метнув на Гленарвана дивний погляд. Потім, прикривши вбивцю одною рукою, він підніс другу, втихомирюючи натовп, готовий кинутися на «клятих англійців».

Нарешті його голос заглушив репет юрби.

– Табу! Табу! – верещав він.

І раптом натовп завмер перед Гленарваном і його супутниками, яких порятувала якась надприродна сила.

За кілька хвилин їх відвели до священного дому Варе‑Атуа. Та ні Роберта Гранта, ні Жака Паганеля поміж них не виявилося.