Фромм Е

Ці роздуми підводять нас до проблеми свободи людини. Чи людина вільна в будь-яку мить прийняти рішення на користь добра, чи вона не володіє цією свободою вибору, оскільки детермінована зовнішніми і внутрішніми силами?

В проблемі вільного вибору мова іде не про те, щоб вибрати між двома однаково добрими можливостями, мова іде не про вибір, чи пограти в теніс, чи погуляти, навідатися до друга чи залишитися дома і почитати. При вільному виборі в сенсі детермінізму чи індетермінізму мова постійно іде про те, зважуємося чи на краще чи на гірше, при цьому краще чи гірше постійно зачіпає фундаментальне моральне питання життя, при якому мова іде про подвійний розвиток чи регресію, про любов чи ненависть, про незалежність чи залежність. Свобода означає не що інше, як здатність слідувати голосу розуму, здоров’я, благополуччя і совісті проти голосу ірраціональних пристрастей? В цьому плані ми цілком згідні з традиційною точкою зору Сократа, Платона, стоїків і Канта. Однак я хотів би особливо відмітити, що свобода слідувати заповідям розуму є психологічною проблемою...

Свобода вибору не є формальна абстрактна здатність, яку людина або “має” або “не має”. В гораздо більший степені тут іде мова про функції структури характеру. Одні люди не вільні вирішувати на користь добра, оскільки в структурі їх характеру втрачена здатність діяти відповідно з добром. Деякі також втратили здатність вирішувати на користь зла, оскільки структура їх характеру втратила потребу в злі. Ці екстремальні випадки свідчать про те, що певні люди детерміновані в своїй діяльності, оскільки рівновага сил у їх характерах не залишає їм вибору. Проте у більшості людей ми маємо справу з нахилами, що протирічать один одному, які збалансовані таким чином, що вони можуть обирати. То, як вони діють, залежить від сили тих чи інших протирічивих нахилів їх характеру.

Фромм Е. Душа людини.

Основна соціальна дихотомія – дихотомія життя і смерті. Той факт, що треба буде вмерти – невідворотний для людини. Людина усвідомлює цей факт, і сама ця свідомість глибоко впливає на її життя. Але смерть залишається повною протилежністю життю. Яка чужа і несумісна з проживанням життя. Все знання про смерть не відмінить того, що смерть – не складова частина життя, і нам не залишається нічого іншого, як прийняти сам факт смерті, скільки б ми не тривожились за наше життя, воно все одно завершиться смертю. «Все, що людина має, вона віддасть за своє життя», і «мудра людина – як каже Спіноза – думає не про смерть, а про життя». Людина намагається заперечити цю дихотомію шляхом ідеологій, наприклад, шляхом християнської концепції безсмертя, яка, приписуючи душі безсмертя, заперечує трагічний фінал, що людське життя закінчується смертю.

Сутність людини приводить до іншої дихотомії: хоча кожна людська істота є носієм всіх людських можливостей, короткий термін (протяжність) життя людини не допускає їх повної реалізації, навіть при самих сприятливих обставинах. Тільки якщо б час життя індивіда був би тотожнім часу життя людства, він міг би брати участь в людському розвиткові, що відбувається в історичному процесі. Людське життя, що починається і завершується декою випадковою крапкою в процесі еволюції роду, вступає в трагічний конфлікт з індивідуальною вимогою реалізації всіх можливостей. Людина має, м’яко кажучи, туманне уявлення про протиріччя між тим, що вона могла би реалізувати і тим, що дійсно реалізує. І тут ідеологія знову ж намагається примирити або заперечити існуюче протиріччя, переконуючи, що життя проводжується і після смерті, або що даний історичний період є остаточним, таким, що вінчає досягнення людства. А ще є ідеологія, яка стверджує, що сенс життя треба шукати не в його повній реалізації, а в соціальному служінні і соціальних обов’язках, що розвиток, свобода і щастя людини (індивіда) підкорені або навіть не ідуть в порівняння з благополуччям держави, спільноти або як там ще можна символізувати вічне життя, трансцендентне індивіду.

Фромм Е.. Людина для себе.