Тема: Шляхи вирішення глобальних проблем сучасності

1. Основні перешкоди на шляху вирішення глобальних проблем.

2. Участь міжнародних організацій у вирішенні глобальних проблем сучасності.

3. Міжнародні зусилля щодо вирішення проблем зміни клімату, охорони озонового шару, демографічних проблем.

1. Об’єднати зусилля понад 200 держав, виробити спільну програму дій з вирішення загальносвітових проблем і створити умови для її реалізації – завдання дуже складне. Адже мова йде про країни з різними політичними оірєнтаціями, з неоднаковим рівнем економічного і соціального розвитку, з іхніми національними, культурними та релігійними особливостями. При вcій спільності проблем, які постали сьогодні перед абсолютною більшістю держав, кожна з них переслідує власні цілі, обумовлені її становищем у світі, володіє різними ресурсами та можливостями. Це до сьогодні продовжує залишатись основним гальмом на шляху вирішення загальносвітових проблем.

Значні труднощі виникають також у зв’язку з процесами глобалізації, які, по суті, сьогодні охопили весь світ. Суть цього процесу полягає в тому що у сферу міжнародного обміну та й міжнародних відносин узагалі виявились втягнуті сотні тисяч підприємств та корпорацій, які важко ідентифікувати з будь-якою з держав. Ця взаємозалежність прискорила процес транснаціоналізації локальних екологічних систем, сприяла переливу негативних наслідків, наприклад, забрудення навколишнього середовища, з одних країн у інші. Ускладнився і сам характер глобальних проблем. Екологічні, демографічні, ресурсні проблеми виявились переплетеними одна з одною, нерозривно пов”язані із загальним станом економіки і соціального розвитку і різних країнах та регіонах світу. Все це призвело до звуження можливостей національних урядів вирішувати екологічні та інші проблеми в локальних, обмежених рамками своїх держав масштабах, без тісної координації дій держав.

Головний фактор у цьому процесі – це відрив від національного грунту все більшої кількості компаній та фірм, які стоврюють свої філіали, відділення, дочірні підприємства на території різних держав, а також зростання кількості недержавних організацій та приватних осіб, які працюють за кордоном. Ці суб’єкти виявляються за межами національної юрисдикції своїх держав в тому числі і в галузі екологічного права та інших норм, які регулюють природоохоронну діяльність. Між тим, на зарубіжних підприємствах транснаціональних компаній виготовляється понад третина світового ВВП, зайняті мільйони робітників та службовців. В умовах, коли правовий захист навколишнього середовища і природних ресурсів у різних країнах значно відрізняється ТНК та їх відділення можуть уникати відповідальності за порушення екологічних норм тощо.

З іншого боку, глобалізація створює також сприятливі можливості для співробітництва у вирішенні глобальних проблем. Це, в першу чергу, широка система комунікації та інформації, яка сформувалась в останні десятиліття, і пов’язала таким чином всі країни світу в одне ціле. Мережа Інтернет, інші системи комунікації та інформації створюють широкі можливості для проведення моніторингу стану навколишнього середовища та природних ресурсів, прогнозування клімату та погодніх умов у різних частинах планети на десятиліття вперед тощо. Сьогодні відкрились унікальні можливості для широкого міжнародного обміну науковими ідеями, здійснення спільних досліджень вченими та спеціалістами різних країн в таких складних і поки що маловивчених галузях знань як екологія, біосфера Землі, демографія тощо. З’явились також ширші можливості для розвитку зв’язків та інтеграції між національними урядами, неурядовими та іншими структурами різних держав, вироблення узгоджених стратегій та спільних програм, спрямованих на досягнення спільних цілей.

2. Особлива роль у вирішенні загальносвітових проблем належить міжнародним організаціям. Їх історія починається ще з початку ХІХ ст., однак дійсно велику роль у міжнародних відносинах вони починають відігравати вже аж після Другої світової війни, коли з’явилась ООН та її спеціалізовані установи. Що стосується безпосередньо глобальних проблем, то ще до початку 70-х рр. у світі практично не було міжнародної організації, яка безпосередньо займалася б цими проблемами. І тільки у 1972 р. в Стокгольмі була скликана перша в історії міжнародна конференція ООН з проблем навколишнього середовища, на якій була прийнята Декларація, що налічувала 26 принципів та 120 рекомендацій урядам з актуальних питань екологічної політики. Тоді ж рішенням ГА ООН була створена Програма ООН з навколишнього середовища – спеціалізована міжнародна організація. Асамблея надала їй широкі повноваження для реалізації яких була створена Рада керуючих у складі 58 держав-членів, які обираються Генеральною Асамблеєю на 4 роки на регіональній основі: 16 місць від Африки, 13 – від Азії, 6 – від Східної Європи, 13 – від Західної Європи та Північної Америки, 10 – від Латинської Америки. Головне завдання організації заключалось у керівництві програмами і проектами, забезпеченні узгодженої діяльності міжнародних організацій як в системі ООН так і поза нею, спрямованої на відновлення та охорону навколишнього середовища.

За роки свого існування Програма ООН з навколишнього середовища перетворилась в досить авторитетну організацію, яка зробила значний внесок у розвиток міжнароднолї екологічної співпраці. Вона зуміла привернути увагу урядів до таких гострих проблем, як забруднення повітря і води, обезліснення, порушення озонового шару тощо. Їй належить провідна роль у розробці ряду глобальних та регіональних стратегій і програм. Крім того ця організація виступає головним спонсором екологічних програм та проектів, здійснюваних іншими міжнародними структурами: Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН, Всесвітньою організацією охорони здоров’я та ін.

Важливою функцією цієї організації є глобальна оцінка стану навколишнього середовища і природних ресурсів, інформування про це урядів та населення. Її зусиллями створені Глобальна система моніторингу навколишнього середовища, яка працює на основі отримуваних із космосу даних, програма «Зелений патруль», яка передбачає збір та оцінку потосчних даних про стан навколишнього середовища, Глобальна інформаційна база даних про ресурси Землі.

Ця організація є також ініціатором та організатором багатьох міжнародних конференцій та зустрічей глав урядів з екологічних та інших проблем світового розвитку. Вже відбулось декілька десятків такого роду форумів ООН. Їх значення полягає в тому, що вони дозволяють урядам не тільки оцінювати стан економічної, соціальної, екологічної, демографічної ситуації у світі, але й виробляти конкретні програми дій на роки вперед.

Однією з наймасштабніших акцій 90-х рр. ХХ ст. стала Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку, яка відбулася 1992 р. в Ріо-де-Жанейро за участю глав держав та урядів понад 170 держав світу. Конференція прийняла спільно вироблений документ «Порядок денний для ХХІ ст» - програму дій, спрямованих на реалізацію урядами концепції глобального стійкого розвитку. Програма складається із 40 розділів і передбачає широкий комплекс заходів, починаючи із відновлення пустуючих земель і закінчуючи покращенням технологій виробництва енергії та продовольства. Була створена Комісія ООН зі стійкого розвитку, в якості стратегічного форуму для обговорення різних аспектів стійкого розвитку. Комісія покликана забезпечити керівництво діяльністю, яка охоплює 4 пріоритетні області: прісна вода, Світовий океан, земельні ресурси, стійке енергокоритсування.

Конференція значно активізувала діяльність урядів у зазначеному напрямку. До 1996 р. 117 держав створили національні комітети з реалізації програми конференції. В 90-ті роки було укладено також ряд важливих міурядових угод із забезпечення безпеки біотехнологій, захисту рибних ресурсів і морського середовища та ін.

Найбільша трудність, із якою зіштовхуються уряди при вирішенні глобальних проблем – це дефіцит фінансових ресурісв, особливо у країнах, що розвиваються. Так, за підрахунками Секретаріату Конференції у Ріо-де-Жанейро, для того, щоб досягнути цілей, проголошених у «Порядку денному для ХХІ ст», країнам, що розвиваються необюхідно було тільки у 90-х рр. додаткових 600 мільярдів доларів, а самі країни Заходу повинні були б надати 125 мільярдів доларів, що є удвічі більшим за весь об’єм допомоги, яку ці країни отримали на початку 90-х рр. відтак, багато аспектів вирішення глобальних проблем відкладається на майбутнє із-за відсутності необхідних фінансів.

Ще однією важливою організацією у системі ООН є Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО, англ. Food and Agriculture Organization, FAO) — спеціалізована установа ООН, створена з ціллю боротьби з голодом та контролем якості продутів харчування у світі. Девіз організації: «допомагаємо побудувати світ без голоду». Заснована на конференції в Квебеке (Квебек, Канада) 16 жовтня 1945 року. З 1981 року ця дата щорічно відзначається як Всесвітній день продовольства.

ФАО діє як провідна установа, що займається проблемани розвитку сільських регіонів і сільськогосподарського виробництва в системі ООН. Її діяльність направлена на зменшення гостроти проблем бідності і голоду в світі шляхом сприяння розвитку сільського господарства, поліпшенню харчування і рішення проблеми продовольчої безпеки — доступності всім і завжди продуктів харчування, необхідних для активного і здорового життя. ФАО діє як нейтральний форум, а також як джерело знань і інформації. Допомагає країнам, що розвиваються, і перехідним країнам модернізувати і поліпшити сільське господарство, лісництво і рибальство.

ФАО керує Конференція держав-членів, що скликається раз на два роки. Конференція обирає Раду, що складається з 49 членів і діє як керівний орган між сесіями Конференції. Штаб-квартира організації знаходиться у Римі. ФАО надає статистику по сільському господарству і доступ до своєї бази даних.

Наприкінці 2003 року Україна стала членом Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (FАО). Про це було оголошено на 32 сесії Конференції ФАО, що відбулася 29 листопада 2003 року у Римі. Членство у FАО може надати нові можливості Україні щодо сільського господарства, інтегрувати внутрішню політику до світових тенденцій.

Програма розвитку ООН. ПРООН. Була створена 1965 р. з метою сприяння прискоренню економічного та соціального розвитку країн, що розвиваються, шляхом надання їм технічної допомоги у впровадженнні нових метдів у промисловості та сільському господарстві, підготовці кадрів, створенні дослідницьких центрів тощо. Це найбільший міжнародний канал надання технічної та фінансової допомоги країнам. У 90-х рр. мандат ПРООН розширився за рахунок включення до нього діяльності пов’язаної з наданням технічної допомоги країнам з перехідною економікою. Ресурси ПРООН складаються головним чином із добровільних внесків країн-членів.

Фонд у галузі народонаселення. Є найбільшою у світі організацією, що надає допомогу у галузі народонаселення. Діє в більше ніж 160 країнах світу, в тому числі й в Україні. Створений 1967 р. рішенням Генеральної асамблеї ООН. Головними функціями Фонду є:

- сприяння діяльності національних урядів у галузі репродуктивного здоров’я та планування сім’ї;

- збір даних про народонаселення.

У вирішені глобальних проблем все активнішу участь приймають регіональні та субрегіональні організації: ЄС, Нафта, АСЕАН, МЕРКОСУР, ОЧЕС тощо.

Глобальні проблеми і вироблення конкретних заходів для їх вирішення займає одне із центральних місць і у щорічних зустрічах на вищому рівні «вісімки» провідних країн світу. У своїх звернення до світового співтовариства їх учасники роблять акцент на найбільш гострих проблемах, які потребують безвідкладних дій національних урядів, міжнародних організацій, світової громадськості.

3. Величезна увага на зустрічах «вісімки» та й в діяльності різних міжнародних організацій сьогодні приділяється проблемам зміни клімату. Ця проблема почала викликати особливу тривогу починаючи з кінця 70-х - початку80-х рр. Перша важлива міжнародна конференція, на якій обговорювалися питання зміни клімату, відбулася в Женеві в 1979 році. На конференції 1988 р. в Торонто, присвяченій проблемі зміни клімату, в порядок денний було вперше включено проблему парникового ефекту. Після обговорення цього питання було розроблено пропозиції зі зменшення викидів газів в атмосферу.

Цей процес сприяв створенню в 1989 році Міжурядової групи експертів з питань зміни клімату (МГЕЗК).

В 1990 році МГЕЗК представила свій перший важливий оціночний звіт Другій Всесвітній конференції з питань зміни клімату. Після чого Генеральна Асамблея ООН почала переговори про укладання багатосторонньої угоди або “конвенції” для вирішення цієї проблеми.

На Конференції 1992 р. в Ріо-де Жанейро було прийнято Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату (головним чином стосувалася проблеми зменшення шкідливих викидів в атмосферу, як рубіжна мета називався 2000 р.). Підписання Рамкової Конвенції ООН представниками 150 країн (на 2002 р. вже 186 країн) свідчить про те, що зміна клімату є нагальною загрозою екології Землі та економічному розвитку людства. Після ратифікації РКЗК ООН набрала чинності у березні 1994 року.

Головна мета Конвенції полягає в ”стабілізації концентрації парникових газів в атмосфері на такому рівні, який не допускав би небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему....Такий рівень повинен бути досягнутий за період, достатній для природної адаптації екосистем до зміни клімату, для захисту від спаду виробництва продовольчої продукції та для забезпечення стійкого економічного розвитку".

Оскільки багаті та бідні країни мають різні можливості, конференція прийняла також концепцію загальної і в той же час різної відповідальності за стан навколишнього середовища. Сторони Конвенції поділяються на 4 категорії:

1. Розвинуті країни;

2. Країни з перехідною економікою, такі як Україна;

3. Країни, що розвиваються;

4. Найменш розвинуті країни.

Відмічалось, наприклад, що багаті країни з 20% населення здійснюють біля 70% викилів в атмосферу, які і породжують парниковий ефект. На сьогодні найбільша доля викилів приходиться на США, друге місце за цим показником замйає Китай. Тому конференція закликала передусім ці країни не просто бути найбільш відповідальними за свої дії, а й допомогти держав півдня технологічно та економічно в області охорони навоклишнього середовища.

На цій коференції була створена міжурядова група (Конференція сторін, тобто держав, які ратифікували конвенцію), яка покликана була підготувати наступну конференцію в Кіото. На засіданні цієї групи, яке відбулося 1995 р. в Берліні:

- було заначено, що цілі, які було поставлено Рамковою конвенцією зі зменшення шкідливих викидів в атмосферу, навряд чи будуть досягнуті до 2000 р.;

- вказано на необхідність прийняття юридичних зобов’язань з охорони навоклишнього середовища і після 2000 р.;

- наголошувалось, що самі лише розвинуті країни не можуть вирішити проблему збереження навколишньгого середовища; глобальний південь збільшує свої викиди в атмосферу і приблизно до 2030 р. досягне таких же показників як багаті країни;

- вирішено переформулювати принципи різної відповідальності держав.

Перед початком конференції в Кіото міжурядова група знову зустрілась у Бонні. На цей раз представники ЄС внесли пропозицію, згідно з якою розвинуті країни повинні були взятина сеье зобов’язання до 2010 р. кардинально знизити викиди в атмосферу шкідливих речовин, з тим щоб зменшити дію парникового ефекту. Стосовно ж тих, хто не виконає зобов’язань, пропонувалось увести жорстку систему санкцій та різноманітних штрафів. Ряд держав, на яких парниковий ефект загрожував відбитись у першу чергу (наприклад, Кіпр, який побоюється різкого підвищення рівня Світового океану, виступив з ініціативою взяти за точку відліку 2005 р.

На конференції в Кіото, яка відбулась в 1997 р., доволі чітко проявились різні точки зору на екологічну проблему та шляхи її вирішення. Розвинуті країни стверджували, що у ХХІ ст. країни півдня, де деякі деражви розвиваються дуже швидкими темпами, стануть основним джерелом викидів у атмосферу. В свою чергу, Китай, Індія, аткож інші держави, настоювали, що на них не повинні поширюватись обмеження на викид шкідливих речовин в атмосферу, оскільки на сьогодні викиди, які здійснюють розвинуті країни і країни, що розвиваються незпівставні, і по-друге, країни, що розвиваються не можуть дозволити собі зменшення таких викидів.

Не дивлячись на дискусійність моменту, конференція завершилась підписанням Кіотського протоколу в грудні 1997 р., який одобрили 159 держав.

Країни, що увійшли до Додатку 1 (розвинуті країни та країни з перехідною економікою) разом домовились зменшити викиди парникових газів до рівня меншого на 5% від рівня базового 1990 року протягом 2008-2012 років. Для різних країн був встановлений різний рівень зниження викидів. 38 індустріально розвинутих країн зменшують свої викиди в атмосферу відносно 1990 р. по шести типам газів, які викликають парниковий ефект у період з 2008 по 2012 р., втому числі країни ЄС – на 8%, Сша – на 7, Канада та Японія – на 6.

Тобто, на сьогодні тільки від розвинутих країн, що є Сторонами Конвенції, вимагається скоротити свої викиди парникових газів.

Україні та Росії необхідно обмежити ріст викидів парникових газів на рівні 1990 року.

Зменшення викидів має відношення до усіх секторів економіки, включаючи енергетику, транспорт, промислові процеси, відходи, лісове господарство та зміни у використанні землі. До шести парникових газів, що регулюються Кіотським протоколом, входять: діоксид вуглецю СО₂, метан СН₄, закис азоту N₂O, гексафторид сірки SF₆, перфторвуглеці PFC_s та гідрофторвуглеці HFC_s.

Для розвинутих країн досягнення скорочення викидів ПГ буде нелегкою справою. Це буде вимагати повного запровадження усіх заходів зі зменшення викидів парникових газів на національному рівні та ефективного використання "механізмів гнучкості", прийнятих Кіотським протоколом:

1. Торгівля викидами – між розвинутими країнами

2. Проекти спільного впровадження – спільне виконання зобов’язань щодо обмеження і скорочення викидів у країнах Додатку 1 (тобто, розвинутих країнах).

3. Механізм чистого розвитку.

4. Бульбашкова група – виконання зобов’язань щодо обмеження і скорочення викидів шляхом їх розподілу між двома або більше Сторонами.

Торгівля викидами є системою дозволів на визначену кількість викидів ПГ з правом передачі. Вона надає право на викиди визначеної кількості СО₂ та інших ПГ через дозволи, які могли бути продані або передані.

Шляхом спільного впровадження дві країни Додатку І добровільно працюють разом для виконання зобов’язань зі скороченням викидів однієї або обох країн. Вони здійснюють це в одній із двох країн.

При виконанні проекту спільного впровадження країна-спонсор (зі зобов'язаннями по скороченню викидів і високими граничними витратами на заходи з пом'якшення) здійснює скорочення викидів шляхом фінансування проекту з компенсації викидів (по скороченню викидів) в країни-господарі (іншій країні, де граничні витрати на зменшення викидів ПГ низькі) в обмін на одиниці скорочення викидів ПГ.

Механізм чистого розвитку - це виконання зобов´язань щодо обмеження і скорочення викидів між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються.

Через бульбашкові угоди дві або більше Сторін Конвенції розподіляють між собою свою сукупну визначену кількість викидів.

До кінця 2000 р. 84 держави підписали і 31 ратифікували даний протокол. Однак, це в основному невеликі, переважно острівні держави, для яких з одного боку Кіотський протокол не є важким тягарем, а з другого – вони найбільш бояться наслідків парникового ефекту.

До сьогодні ряд країн ведуть бурхливі дискусії відносно можливості та доцільності виконання Кіотського протоколу. Багато держав відмовилось його підписувати, орієнтуючись на власний економічний розвиток. Так, США підписали Кіотський протокол 1998 р., але пізніше адміністрація Клінтона відмовилась його виконувати. Зрештою до сьогодні так і не досягнуто згоди щодо стримування глобального потепління.

Заходи з охорони озонового шару. Розуміючи необхідність негайних спільних дій, 28 держав виробників фреону уклали в 1985 р. Віденську конвенцію з охорони озонового шару. В 1987р відбулася Монреальська конференція, рішення якої були підтримані понад 50 державами, які вважали за необхідне змінтити виробництво озоноруйнівних речовин таким чином, щоб у 1998 р. їх вироблялося вже на 50% меньше, а потім поступово вони були повністю замінені на безпечні сполуки.

На сьогодні Сторонами Монреальського протоколу стали 191 країна (включаючи країни Європейського Союзу як одиницю). Це, практично, усі члени ООН, і тим самим взяли на себе зобов’язання поступово зменшувати виробництво та використання озоноруйнівних речовин. Таким чином, справа збереження озонового шару є однією з найбільш актуальних екологічних проблем людства.

Відповідно до цієї угоди, уряд кожної країни виконує вимоги, що пов’язані із вилученням з обігу та припиненням виробництва озоноруйнівних речовин за обумовленими графіками.

Визнаючи особливу ситуацію країн, що розвиваються, у 1991 році був заснований Багатосторонній фонд Монреальського протоколу з метою надання фінансової та технічної допомоги цим країнам для вилучення озоноруйнівних речовин. Фон допомагає країнам статті 5 Монреальського протоколу («країни, що розвиваються») уникнути дестабілізації економіки, виконувати та виконати свої зобов’язання за допомогою цільової підтримки чотирьох виконавчих установ ЮНДП, ЮНЕП, ЮНІДО та Світового Банку. Глобальний екологічний фонд надає фінансову підтримку та допомогу країнам статті 2 Монреальського протоколу («розвинуті країни»), а також країнам з перехідною економікою, які мають статус країн статті 2 (зокрема Україна).

В 1985 році Україна підписала, а в 1986 році ратифікувала Віденську конвенцію про охорону озонового шару. На основі Віденської конвенції 20 вересня 1988 року Україна приєдналася до Монреальського протоколу по речовинах, що руйнують озоновий шар.

Міжнародне співтовариство не менш активно почало займатись і проблемами народонаселення у другій половині ХХ ст. В 1974 р. відбулась перша Конференція ООН з проблем народонаселеня в Бухаресті, яка зафіксувала феномен, що полягає в тому, що економічний розвиток держави тягне за собою зниження рівня народжуваності. У звязку з цим представники «глобального півдня» закликали розвинуті держави надати їм економічну допомогу, яка повинна призвести до покращення рівня життя і як наслідок, до скорочення темпів народжуваності.

Однак, на другій Конференції ООН з народонаселення, яка відбулась у Мехіко (1984 р.) було поставлено питання про необхідність країнам, що розвиваються самим уважніше відноситись до контролю за чисельністю населення.

Проводити політику в області народонаселення можна або заохоченням народжуваності шляхом видачі допомоги на дітей при народженні, соціальної допомоги багатодітним сім’ям тощо. Як і навпаки, можна обмежувати народжуваність економічними засобами або законодавчими нормами. Однією з перших країн, яка ще в 50-х рр. прийняла програмупланування сім’ї, була Індія. На сьогодні їх має вже понад 100 країн світу, однак дуже часто вони є погано розробленими та неефективними.

В 1994 р. в Каірі відбулась Третя конференція ООН, яка носила дещо іншу назву – з народонаселення та розвитку. Відтак, проблеми народонаселення та розвитку стали розглядатись у взаємозвязку. Було заявлено що питання про стабілізацію темпів збільшення кількості населення земної кулі може бути вирішеним тіки у контексті більш широкого комплексу проблем економічного та соціального розвитку. Підкреслювалось також, що при контролі за чисельністю населення необхідно приділяти більше уваги не тільки економічним, але й гуманітарним аспектам, пов’язаним з освітою тощо.